Творчість В. Еллана-Блакитного та В. Чумака

11

Василь Еллан-Блакитний (1894 - 1925)

Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети "Вісті ВУЦВК" та деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був "сильною, впливовою постаттю" на літературному полі. В.М. Елланський (літературні псевдоніми - Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12 січня 1894 р. в с. Козел (тепер - Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у Чернігівській бурсі, а потім - у духовній семінарії, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш - П. Тичина). Але інститут не закінчив: "сурмами світовими 17-й рік заграв" (В. Сосюра), і недавнього студента захопив вир революції.

А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною та іншими знаменитих "субот" у вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.

Від революційних гуртків, від товариств "Просвіти" та участі в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917 р. В. Елланський приходить до партії українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її Чернігівського губернського комітету.

На початку 1918р. значна частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу - газети "Боротьба", редактором якої був В. Блакитний, - її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше - українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919 - 1920 pp. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України, маючи свій відмінний від більшовицького погляд на національне питання.

У березні 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП (б) У, а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, - посмертно цієї долі не уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний.

В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як активіст "лівої орієнтації". У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в "Вістях", багатьом допоміг у їхньому творчому й громадському становленні. З його іменем пов'язане створення тижневика-додатка до "Вістей" - "Література. Наука. Мистецтво" (згодом - "Культура і побут"), журналів "Всесвіт" і "Червоний перець". Одне з перших літературних об'єднань після 1920p. в Україні - спілка пролетарських письменників "Гарт" - теж було засноване з ініціативи В. Блакитного, який його і очолив. До "Гарту" входили вже відомі на той час письменники - П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін.

З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя - 4 грудня 1925p. Згодом ім'я поета було надовго приречене на забуття, лише після 1956p. знову почали видавати його твори.

Повсякденна напруга життя революціонера, одного з "перших хоробрих", спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика "червоних зір", ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на світову революцію - без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік - таким він був у житті й творчості.

У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р) ще легко помітити популярні поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові оптимістичні мотиви - "Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!" ("Юний лад").

У лютому 1917р. написана поезія в прозі "Україні (Зі старих зшитків)" - твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм - "Хай зникне Минуле в ім'я Будучини!", - на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви, хоча апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не був.

Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М. Бажана "Дебора". Революційна романтика, яка в Умані 1920 - 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: "... Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак". Поезія В. Еллана - це твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними "формулами" соціальних переживань:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз...

Ми - тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

("Удари молота")

Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917 - 1920 pp., склавши збірку "Удари молота і серця") - це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і... неувагою до "простих" життєвих реалій тих самих "мільйонів", за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери ("До берегів") і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому "кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки", але в якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, "я": "Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?" ("На обважнілі... ").

Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана "зорі", зрозуміло, червоні, і "комуна", і різні "буруни" та "бурі", і Кремль, як антитеза "Бастіліям", і знов-таки суто елланівські "удари молота" в такт з "ударами серця". Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).

Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як "Вперед", "Після Крейцерової сонати", "Червоні зорі", "Удари молота", "На чатах", "В розгулі" та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.

Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них - "Повстання", один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у "Повстанні" неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку - докладні предметні описи з виразними деталями; "монохромну" бадьорість - гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва:

... А надвечір - все укрив туман,

Сніг лягав (так м'яко - м'яко танув. .)

На заціплений в руках наган,

На червоно-чорну рану.

("Повстання")

Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші "Після Крейцерової сонати" з його знаменитими першими рядками: "Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі..." Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі". Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших поезіях В. Еллана - аж до кінця його життя.

Після 1921 - 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, "заморозив" (М. Зеров) чи навіть "повісив" (М. Хвильовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш "На обважнілі, розпатлані нерви..." (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й "Ранок" (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана:

Ясним поглядом очей у очі прямо

І гучним, бадьорим криком-співом:

Го-го-го... Приходьте,

Повоюймо!

("Ранок")

Як редактор "Вістей" В. Блакитний, часто виступав і в "амплуа" Валера Пронози - поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 - 1925 pp. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири - "Нотатки олівцем", "Радянська гірчиця", "Державний розум".

Тісна прив'язаність до "злоби дня", а часом і кваплива приблизність літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного ("Чванько", "Пісенька з прозаїчним кінцем", "Лулу", "Тиша в Гамбурзі", "Героїчна поема", "Патріотична присяга").

Автором "веселих і влучних пародій на українських поетів" назвав Еллана (тут - Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно "перевтілюватись" в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.

Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків ("Фабрична", "Лист без адреси", "Наші дні" та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.

В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925р. як "революційну" маніловщину, в основі якої лежить "віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції". Оволодіти "всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь "своєї", специфічно пролетарської культури", - так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку.

В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову "мовою Жовтня", він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли "Вісті" лише недавно перестали бути "Известиями", а центральний орган КП (б) У - газета "Коммунист" - виходив російською мовою!

Василь Чумак (1901 - 1919)

Три перші вірші поета “До праці", “Не вам", “Далі" були опубліковані в листопаді в 1917p., a 1918p. пролунав свіжий, бадьорий голос поета:

Більше надії, брати!

Місця сумніву нема -

сміло і прямо іти,

ширше ступать до мети

з міццю, що скелі лама.

Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з улюблених пісень повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й національного гніту. Проте самого поета серед них уже не було. Разом з Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не сповнилося й дев'ятнадцяти років. Народився В. Чумак 7 січня 1901р. в містечку Ічня на Чернігівщині. “Батьки - небагаті селяни-хлібороби”, як зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети товариства “Час”. Навчався після початкової школи в Ічнянському чотирикласному училищі (1910 - 1914) та Городнянській гімназії (1914 - 1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі “написав у 1910 році на місцевому жаргоні". Рано сформулювалася й національна свідомість поета, про що свідчать уже перші відомі нам вірші (“Пісні минулих часів", 1913):

Пробудіться, орли сизі,

Славні козаченьки,

Заверніть колишню славу

України-неньки.

Швидко проминає пора учнівства, і за три роки (1917 - 1919) В. Чумак стає першорядним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів “Заспів" була підготовлена ще самим автором, але побачила світ уже після його трагічної загибелі від рук денікінців. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім'я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократичний ідеал:

... Хай летять мої думи-пісні-метеори -

Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні простори,

А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні.

Мої співи прості і робочому серцеві рідні.

Книжка починається циклом “З ранкових настроїв", потім поет ніби повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли “Мрійновтома” й “Осіннє" мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі події, й заперечення декадентських мотивів:

В перебіжнім шумовинні

ланки-бризки марсельез:

хай загине, хай загине

мрійновтома сонних плес.

(“Березневий каламут”)

Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу - все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури, У своїх творчих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у вірші “Ой, там у полі - на обніжку”:

Ой та й погасли... - ті жарини -

змерзли волошки в межі...

... Білий метелик лине та лине,

білий метелик сніжин.

Не менш довершений і вірш “Обніжок", де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:

Вранці - роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

Вранці - роси. Марити. Мовчати.

У поезіях “Облетіли пелюстки моїх казок", “Айстри", “Гірлянди тьмяного намиста”, “Несли твою труну" виразно помітні впливи естетики модернізму і, ясна річ, враження від перебування у в'язниці та підпіллі.

І, нарешті, “Цикл соціального". Триптих “Червоний заспів” згодом посяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:

Риємо-риємо-риємо

землю неначе кроти;

з кутів плазуємо зміями,

сіємо-сіємо-сіємо

буйні червоні цвіти...

У 1918 - 1920 pp. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політичних і військових сил. Ось чому “десь поза гратами-мурами... ранки конають ясні”, ось чому треба було кидати в лице можновладців: “Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви нам". Таким же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій закінчується лівацьким рефреном “ми гімни тобі заплели, червоний тероре! ”. Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.

Цикл “Революція", що вміщує п'ять восьмирядкових віршів-мініатюр, - це своєрідний ліро-епос доби, що однозначно вітається поетом. Знайдемо тут широко цитовані рядки: “на кремінь - крицю: буде світ! Ми непохитні, мов граніт”, бо “творим блиск, і творим дні!". Це і був маніфест нового революційного мистецтва. Цікаво, що в четвертому вірші (він, до речі, має два варіанти), як і перший, змінюється символіка кольорів; якщо в першому: “Вище їх! До блакиті! Ми птиці! ”, то в другому - “Туди - в червоні береги - з низин. Туди! Ми - крила! Птиці! ”. Якщо у поетичних циклах “З ранкових настроїв", “Мрійновтома", “Осіннє" переважають “білі-білі душі нарцисів", “блакитна далечінь", “злотні тополі”, то у “Циклі соціального" домінує червоний колір. Дуже характерний передостанній твір циклу (“Офіра”), провідна думка якого - виправдання самопожертви (і жертв?) в ім'я революції, революційного мистецтва:

На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.

А ось як це обіграно в програмній статті В. Чумака “Революція як джерело”: “Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров'ю і погасає, і знов горить - сипле іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел революційної дії..."

Талановитий поет, юнак, по суті, був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. А проте, - слід визнати тепер, - вони ховають у собі й “вишкір розбудженого звіра". Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи?

В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання - “Товарищ” (російською мовою), “Що було” і “Пожовклі сторінки” - присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд “Бризки пролісок” відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц “Братові - руку” містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що “только в городе возможны и движенье, и борьба". Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака “За гратами".