Казки І. Франка

3

План

Вступ

1. Поняття і значення казок І. Франка.

2. Високий художній рівень казок І. Франка.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Всіма своїми критичними працями Франко підкреслював, що виховна цінність художніх творів визначається їх високим ідейним і художнім рівнем. Так само й від дитячої літератури він вимагав реалізму, народності, глибокої ідейності. Зокрема, в «Передньому слові» до видання «Дрібної бібліотеки» (яка видавалася головно для молоді та юнацтва) Франко писав, що ця серія книг включає в себе «повісті видатно реального напрямку», «взірці новішої поезії з соціальною, научною та політичною підкладкою», а також популярні наукові праці. Ця література має сприяти виробленню передових переконань і власних поглядів на речі та явища, широких поглядів на життя, а не «слимачного горизонту».

Отже, загальні вимоги до дитячої літератури мусять бути тими самими, що й до літератури для дорослих.

Але Франко завжди підкреслював велике значення специфічних рис і якостей дитячої літератури. Вона має бути максимально дохідливою, цікавою, веселою. У творах дитячої літератури цілком правомірною є вигадка, домисел, фантастика. Неабияке значення має в дитячій літературі й сила емоційного впливу на читача, вміння викликати естетичні переживання, давати відчуття насолоди, викликати напруження, хвилювання.

1. Поняття і значення казок І.Франка

Критичні виступи Івана Франка великою мірою впливали на літературне життя України, в тому числі на розвиток дитячої літератури. Не менше значення мала і його власна практика в галузі творчості для дітей. Особливо плідно працював письменник у дитячій літературі протягом десятиліття - з 1890 до 1900р.

Більшість творів, написаних Франком для дітей, становлять казки. Письменник часто використовував у них сюжети, взяті з народної творчості різних країн світу. Франка особливо цікавила в казках їх моральна спрямованість, ідейний зміст, співзвучність з тими проблемами й справами, якими жило тоді суспільство. Використані Франком сюжети набирали глибоко актуального значення, відзначалися яскравим національним колоритом, набували виразної виховної спрямованості.

Ряд творів Франко написав для дітей-дошкільнят. Вони відзначаються глибоким знанням психології малят, їх уявлень та інтересів. У них багато м'якого гумору, радісного почуття, дотепності. Поширений сюжет казки «Ріпка» Франко зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена (дід Андрушка, баба Марушка, мишка Сіроманка і т. д.). В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згадано ряд знарядь праці (мотика, граблі та ін.). Казка має ритмічну будову й римування, вона насичена гумором, дотепними порівняннями й характеристиками. Ось зразок: «Тішиться дід, аж не знає, де стати. - Час, - каже, - нашу ріпку рвати! Пішов він у город - гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, - мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень».

Казка показує велику силу взаємопідтримки, колективних зусиль. Значним успіхом у малят користується й вірш Франка «Киця». Киця плакала на кухні, бо кухар сам сметану злизав, а вину на кицю звалив та ще й хотів побити: Невинна киця просила її не бити, ніжно й з певним лукавством обіцяла спіймати зайчика, пташок, рибок. Високою художньою майстерністю відзначаються й віршовані казки Франка «Лисиця-сповідниця», «Ведмідь» та ін.

Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок Франка «Коли ще звірі говорили» (перше видання - 1899p., друге видання - 1903р.). До і збірки Франко додав передмову, в якій писав: «Оді байки, що зібрані в книжечці, - то старе народне добро... Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, І заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи».

Франко підкреслює, що, видаючи цю книжку, він «мав на оці більше педагогічну мету». Про характер цієї мети письменник говорив, що діти «відси винесуть перші й^! міцні основи замилування до чесноти, правдивості. й справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам».

За основу казок цієї збірки Франко використав ряді, сюжетів із збірника російських народних казок Афанасьева, німецьких казок братів Грімм, ряд сербських, грецьких та індійських казок, а також одну перську казку «Як звірі правувалися з людьми» (цю казку Франко рекомендував для старших дітей, вказуючи, що вона буде «не лише цікавою, а й пожиточною лектурою, даючи у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи»).

Казкові прийоми, елементи фантастики й вигадки в цій збірці не приховують життєвих взаємин людей, явищ реальної дійсності. Твори спрямовані проти різних моральних пороків, проти негативного в людській поведінці.

Казка «Заєць і їжак» малює два цілком різні характери: скромний і розумний їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його добрі привітання, глузує з його кривих ніг.

Їжак знайшов спосіб провчити цього хвалька. Казка закінчується мораллю: «А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак».

Художня майстерність казки виявляється в умінні виразно окреслити характер персонажа, у використанні багатої палітри прийомів і засобів зображення. Заєць запитує їжака: «Ти чого так рано в полі волочишся?» Вже це «волочишся» розкриває перед нами його прагнення показати свою зверхність. В казці цікавий зачин, який часто зустрічається у фольклорних творах, є яскраві деталі пейзажу, іронія («мої буряки» у їжака, «своя капуста» у Зайця). Використовує письменник внутрішній монолог, що поглиблює розуміння характеру, народні прислів'я («Про мене, Семене...»). Жваво й дотепно будується діалог.

У казці «Королик і Ведмідь» показано, що Ведмідь, вважаючи себе дуже могутнім і безкарним, ображав і принижував дітей маленької пташки Королика. Однак Королик, зібравши пташок і комах, забезпечивши єдність і добру військову тактику, перемагає хижаків, примушує Ведмедя вибачатися перед тими, над ким він знущався.

Казка спрямована на захист гідності, вона таврує тих, хто, будучи впевненим у своїй силі, пригноблює й ображає інших, зневажає рівність і чулість. Взагалі всі казки збірки «Коли ще звірі говорили» в алегоричній формі показують пороки класового суспільства з його визиском, кар'єризмом, зловживанням владою й силою. В казках прославляється честь і дружба, взаємопідтримка в обороні скривджених і слабих. Характерно, що казки показують перемогу тих, хто обстоює справедливу справу. Це відповідає народним переконанням.

2. Високий художній рівень казок І.Франка

Казка «Фарбований Лис» - одна з кращих у збірці. В ній показаний хитрий і нахабний Лис, який вважав, що «нема нічого неможливого для нього». Одного разу, ховаючись від псів, він вскочив у діжку з фарбою. Лис використовує свій зовнішній вигляд для того, щоб здобути царську владу. А ставши царем, зберігає звичайні царські порядки: «Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє». Зрештою тварини позбулися цього ошуканця й крутія. І нічого не втратили.

Казка зривала ореол вищості з монархів, показувала їх як хижаків і злочинців, байдужих до чужого горя.

В казці «Старе добро забувається» засуджується невдячність, брутальність. Казка «Лисичка й Журавель» спрямована проти хитрощів, егоїзму й нещирості. Дружба може ґрунтуватися лише на щирості, доброті.

Високий художній рівень казок Франка полягає в майстерному доборі алегорій, що відповідають народному розумінню вдачі тварин (вовча зажерливість, лисяча хитрість, ведмежа незграбність, осляча впертість і т. д.). Перенесені на людей, ці якості влучно характеризують представників різних соціальних прошарків серед панівних і привілейованих кіл класового суспільства. Франко майстерно розкриває характери у вчинках або через розмови, твори відзначаються лаконізмом, увагою І до психологічних і побутових деталей.

Франко уникає використання в казках складних метафор, малодоступних дітям молодшого віку. Він вживає \ переважно епітети й порівняння, зокрема такі, які образно розкривають психологічний стан персонажів: «Наш Микита скрутився, мов муха в окропі», «Лев став, мов чолом о стіну стукнувся», «Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води»

В казках маємо безліч веселих, комічних сцен і ситуацій, сповнених щирого й доброзичливого сміху, почуття гумору. Позитивні герої казок, носії кращих рис і якостей, теж бувають смішними Із своїми вадами, іноді наївністю, іноді дотепністю й несподіваними хитрощами, які й допомагають їм здобути перемогу.

Але по відношенню до хижаків автор користується засобами гострої сатири, зображення їх носить викривальний характер.

Особливе місце серед творів І.Франка займає велика віршована казка «Лис Микита», призначена для дітей середнього й старшого шкільного віку.

В казці «Лис Микита» Франко використовує поширений у фольклорі й літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання й нової ідейної спрямованості, а також українського національного колориту. У казці відтворена галицька дійсність кінця XIX ст., буржуазні порядки Австро-Угорської імперії. У цьому царстві привільно почувають себе Лев, Вовк, Ведмідь. Серед них здобув добре становище й хитрий та винахідливий Лис Микита, який вдало використовує слабкості інших і завжди виходить сухим з води, маючи до того ж значні вигоди.

Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття - від веселого сміху до гніву.

Національний колорит казки виявляється, зокрема, у використанні суто українських назв тварин (ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлика та ін.), широкому зображенні картин побутового характеру і вживанні понять побутової лексики (жупан, сап'янці, війт тощо).

Мають поширення серед дітей, переважно середнього й старшого віку, великі віршовані казки Франка «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім».

Царська цензура перешкоджала поширенню казок І.Франка в Росії, вважала небажаним ознайомлення з ними дітей. У передмові до видання збірки «Коли ще звірі говорили» (1903) Франко писав: «Цю книжечку... подавали наші київські земляки до російської цензури... І що ж ви скажете - цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії...».

Крім казок, Франко написав для дітей також велику кількість оповідань. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Вся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, - се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа - історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш, - та, проте, я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько сю історію, - може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.

Та не тільки для простих людей я пишу отсі рядки. Здасться, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий «Лис Микита» і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка уперве друкувалася в часописі для дітей «Дзвінок», а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само, як і тепер, що се я «з німецького переробив», а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Се зараз побачите. Та наші книжники знають, очевидно, одну німецьку книжку про Лиса Микиту, - ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Иоганна Гете і називається там «Reineke Fuchs». Наші письменники думають, мабуть, що сю повість видумав сам Гете із своєї голови і для того, оголошуючи про вихід мойого «Лиса Микити», вони гуртом пописали, що мій «Лис Микита» перероблений із Гете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Гетевої повісті та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав «з німецького», щоби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чиєму пір'ї пишаюся.

Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Возка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів. Ви, певно, мусили пригадувати собі: «А, таке саме або даже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!» І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі знірами: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т.е. собою самими) і звіром і не раз уважають звіра навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. «Ми з Лиском робили те й те», «Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!», «Скажіть що тому котові, щоби не дряпався!» і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стрілецтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали найбільше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту.

Ми не говоримо сього наздогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед різдвом Христовим були вже у старім Вавілоні оповідання про звірів, дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тільки рисунки - також такі стародавні, і з них ми можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загальновідомі, що, поглянувши на рисунок, кожний знав, що він значить. Те саме ми знаходимо і в Єгипті на 1000-1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань, маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносяться до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у жидівській Біблії.

Відси, з Вавілону, Єгипту, від жидів та фінікійців, оповідання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід, до Індії і на захід, до греків.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

1880р.

Розвивайся, лозо, борзо,

Зелена діброво!

Оживає помертвіла

Природа наново.

Сживає, розриває

Пута зимовії,

Обновляєсь в свіжі сили

Й свіжії надії.

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім'я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

З твого плоду стала!

1880р.

МАЛИЙ МИРОН

Малий Мирон - дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько - чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

- Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя, - ти доки вмієш рахувати?

- Я? А доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.

- Парканацять! Ха-ха-ха! А то кілько парканацять?

- Ну, кілько ж має бути? Я не знаю!

- Та то нікілько. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири...

Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає,- Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.

- А ти, невітцівська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним трохи носовим голосом. - А ти що робиш?

Малий Мирон аж звергся і обернув залякані оченята на старого Рябину.

- Та ти землицю святу б'єш, є? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

- Іди додому та «Отче наш» говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! - сказав старий з суворим видом і пошкандибав далі. Мирон довго глядів за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого хоче від нього.

Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітистих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими ґудзиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими м'яким зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, - ота річка - то правдива розкіш, то сильна принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися в високий зелений косітник або між густе, лапасте листя надбережного підбілю. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря та й утікають чимборше в свою криївку, немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронові плечі і все тіло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитяче чоло стягається, - думка починає рушатися:

«От сонічко - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То, певно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стілько видно!»

Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка:

«Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?»

Се не може йому поміститися в голові, і він обіцює собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?

- Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нараз нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячися в воду, побачив нараз замість плиткого дна, камінчиків і м'яких зелених пачосів водоросту - одну бездонно глубоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всміхається до нього, і зупинився. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присів. Однаково, - тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се відкриття і втішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку, темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, якби не був надійшов сусід Мартин, що з вилами й граблями квапився до сіна:

- А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

- Та я хочу йти, але боюся.

- Чого?

- Та от, адіть! - І він показав бездонну синяву в воді.

Мартин не порозумів:

- Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

- Плитко? - спитав недовірливо Мирон. - А от яка глибінь!

- Глибінь? Ади, що не глибінь, - сказав Мартин і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду і побіг горі огородом додому.

- Який се дурний хлопець! П'ять літ має, а ще броду боїться,- пробовкнув сусід і пішов до сіна.

III

А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться «дідів у кутах», т. є. тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від саджі, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в віконце, що в повалі для пропускання диму від скіпок, якими світять зимою. Мирон лишається надворі. Там він може собі гуляти, рвати зіллячко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітні, або й так собі лежати на приспі, та грітися на сонці, та слухати цвіркоту воробців на яблінках, та глядіти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає - се думка надходить.

«А чим то воно чоловік усе видить? І небо, і зілля, і тата з мамою? - таке питання насувається йому ні звідси ні звідти. - Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую?»

Йому здається, що все те чоловік діє ротом: і видить, і слухає. Рознімає рот: так і є, видно все, чути все...

«А може, ні! Може, очима?»

Зажмурює очі. Ов, не видно нічого. Рознімає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути.

«Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути?» Знов рознімає і затулює рот - чути! Далі очі - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути ні кудкудакання курей, ні кевкання кані. Віднімає пальці - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.

«Що се таке? - міркує сам собі Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже».

Пробує раз і другий - так, зовсім так! А коли поприходили женці на полуднє, він, підскакуючи, біжить до батька:

- Татуню, татуню! Я щось знаю!

- Та що таке, моя дитино?

- Я знаю, що чоловік очима видить. По батьковім лиці перебіг усміх.

- А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

- Як, як?

- Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить! Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?.. Таже чоловік усе чує вухами - і шум, і кудкудакання!

- А чому ж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрібуйте самі! - І він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати поворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.

IV

А вже найбільша була біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити, та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

- Та чому ти, тумане вісімнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потім сказати щось розумного, - ні, не можна, та й годі. Бідний Мирон прийшов до того переконання, що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обіді довкола великого стільця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здається йому, що, власне, тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка, як ніс її від рота до миски, так-таки застила в повітрі враз із рукою. Очі недвижно вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі матері божої, що висів на стіні; губи тільки рушаються, мов щось шепчуть. Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

- Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

- Ба, не знати, - почав звільна Мирон, - чому то-то свята матінка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати «так, як люди».

Сміх, регіт, звичайна нагана матері враз із «туманом вісімнацятим» - бідний Мирон заплакав.

- Та що ж, коли я не вмію мислити так, як люди! - сказав він, обтираючи сльози.

V

Що з нього буде? Який цвіт розів'ється з того пупінка? Се й проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно у людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав'язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро,- стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди і буде туманити людей із щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитині отворити очі у світ, то тоді - що ж тоді? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не такі У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи... Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідності, самоті та опущенню на якімось піддашшю, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв'яка горілкою аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!..

1879

МАВКА

(ЛІТНЯ КАЗОЧКА)

- Гандзю, Гандзуню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс на губи!

- Візьміть і мене з собою, мамуню! - говорить маленька Гандзя, ломаючи свої тонкі губки. - Мені самій страшно в хаті!

- А йди, йди! Така вже стара дівка виросла та й їй у ясний день у хаті страшно! Далі віддаватися захочеш, а в хаті боїшся! Стидайся! І як я візьму тебе в ліс? Хіба ти зможеш ходити по лісі?

- Ой, зможу, мамуню, зможу, не бійтеся, - говорить Гандзя, повеселівши.

- Ні, ні, сиди в хаті! Там, у лісі, мавки,- знаєш, такі з зеленими косами! Вони беруть маленьких дівчаток.

- О, я не боюся мавок, мамуню! Мені ген-то снилася одна, - так любо ми бавилися! А вона все сміє-ся до мене-правда, мамуню, що мавки сміюся, так голосно-голосно! - та й каже: «Гандзю, ку-ку!» А я кажу: «Я тут!» А вона каже: «Ходи, Гандзю, в ліс, там у нас такі гойданки, у-у! у-у!» Візьміть мене, мамун-цю, візьміть, може, її побачимо! Я так би хотіла погойдатися з нею!..

- А йди, йди, дурна! Щось також говориш! От сиди в хаті, я позамикаю двері, ніхто сюди не ввійде. А я незабаром вернуся, не бійся!

Мати пішла. Залізний ключ закалатав у дверях, засуваючи дерев'яний засув. Гандзя заплакала в хаті.

- Чому мене мама не хотіла взяти? Я була би побачила мавку! А там, у лісі, так гарно, тихо, зелено, тепло!.. Ой, тоті мама! Тут мене замикати в хаті... а самі в ліс пішли, самі...

Хата, де жила Гандзина мати, стояла на самім краю села. З трьох боків, не дуже далеко, виднівся густий, темний, вічно тужливий ліс, що шумів раз у раз та заводив якусь таємничу пісню. Дивна то пісня. Деякі її ноти щемлять у серці, мов недавня ледве загоєна рана; інші рвуть думку з собою в темну, пахучу безвість, у якийсь безмежний, непрозорий простір; інші порушують самі глибокі і сильні струни в людській душі, будять бажання життя, енергію, охоту до невтомної праці, світлої будущини, а ще інші навівають якусь недовідому, глибоку тугу на серце. Гандзя родилася серед гомону тої пісні; відколи могла чути тони, чула найбільше її, і не диво, що та пісня причарувала всю її нервову істоту. В сні і на яві вона прислухалася до неї зимовими вечорами, коли ревла буря і ліс стогнав, як тисячі ранених на побоєвищу; любувалася нею весною, коли теплий вітер ледве-ледве ворушив вогкі ще, безлисті, а вже свіжими соками налиті гіллячки; прислухалася до неї в пекуче літнє полуднє, коли вітру не було чутно, а проте по верхів'ях лісових дерев ходив якийсь таємний шепіт, мов зітхання або мов сонне лепотання задріманих на сонячній спеці дерев. Дитяча уява день і ніч блукала по лісі, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких, а проте для неї таких важних і величних радощів і терпінь. От тим-то й не диво, що та лісова пісня причарувала всю нервову, тендітну Гандзину істоту. Ві сні й на яві все одно та одно на думці - ліс і його тайники. Що найкращого, найприємнішого затямила вона в своїм коротенькім життю (їй було всього п'ять літ), усе те нерозлучно в'язалося з лісом. Ах, як радо, з якою розкішшю слухала вона казок про лісових духів, про ті напівстрашні, напівпринадні твори людової фантазії, а особливо про мавок з білим, як березова кора, личком і з довгими зеленими косами! Вона не могла зрозуміти, чого інші діти бояться мавок. Адже ж вони такі гарні, такі добрі для добрих дітей, так радо бавляться з ними серед лісової зелені, гойдаються на довгих, тонких березових гілках (ах, Гандзя так любила гойдатися!) і сміються так весело, співають так пречудово! їх голоси, мов срібні дзвіночки, дзвеніли не раз у Гандзиних снах, і вона була така щаслива, слухаючи їх здалека... Але вона ще ніколи не бачила мавок на очі. Який жаль, що мама не хотіла сьогодні взяти її з собою в ліс. Сьогодні була б певно побачила мавку, о, певно! Адже ж їй недармо снилися мавки вже кілька ночей, співали, сміялися так голосно-голосно, гойдалися на гілках і все кликали її до себе, в ліс...

- Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку! - кликали вони, ваблячи її до себе своїми білесенькими руками. - Ходи до нас до лісу! У нас так тепло, так весело, так любо! Ади, які у нас коси! - і у тебе така буде! Ади, які у нас гойданки!-і ти на такій будеш гойдатися! У-у! у-у! Ходи, ходи!..

Гандзя заплакала. Вона озирнулася по хаті. Як тут нужденно, вогко, понуро! В кутках діди стоять - страшно! їй пригадалася приказка, якою втишували її, коли часом плакала:

Лізе кусіка

З-за сусікаї

Зуби зазубила.

Очі заочила,

Руки заручила,

Ноги заножила!

В серці їй острий ножище,

В плечах їй дубовий колише!

Вона затремтіла і тривожно поглянула на стелю, в якій стримів забитий чорний грубий дерев'яний гак, дивачно понакарбовуваний. Сей гак в її уяві був «кусі-кою». Вона, лежачи в постелі, не раз довго вдивлювалася в нього і все почувала таємний страх; усі страшні повісті, які їй наговорила баба, вона в'язала з тим гаком. І тепер у німій тривозі вона почала вдивлюватися в кусіку, і чим довше дивилася на неї, тим виразніше їй здавалося, що ся кусіка жива, що се така стара, погана, зморщена баба з величезною торбою, в яку забирає малих дітей. Ось вона випростовується, тупає своїми дерев'яними ногами, лізе, лізе чимраз ближче до Гандзі!.. Гандзя зверещала перелякана і скочила з припічка на землю, відси вилізла на лаву, до вікна. Там було ясніше. Вона оглянулася на хату - нічого; несміло зирнула на кусіку: вона не рушається, але чорна, горбата, страшна, як була вперед. Але надворі, ах, надворі так ясно, так тепло! З вікон видно ліс,- ах, там, певно, мавки гойдаються, чекають на неї!.. Ні, вона не видержить у тій поганій хаті, з тою страшною кусікою, вона вилізе крізь вікно надвір і побіжить у ліс, на хвильку, заки верне мама, побавитися з мавками. А як не верне? Як мама прийде швидше, то буде бити. Ні, мама не прийде швидше, адже ж вона буде ось тут на окопі, побачить маму, як буде йти з лісу з грибами.

Гандзя вилізла вікном із хати. Легкий літній вітерець обвіяв її теплом, розвіяв її коротке біле, мов лен, волосся, викликав живішу краску на бліде личко; тільки очі палали якимось гарячковим огнем, як уперед. Побігла через обору до ліси. Чулася такою легкою та сильною серед того тепла, в тім свіжім повітрі, навіянім запахом нив у розцвіті. Ліса була трошки підхилена; отворити її Гандзя не здужала б, - куди ж її малесеньким, слабим ручкам до такого тягаря! Вона, мов мишка, пролізла крізь вузький розтвір, крізь який хіба кітка могла би пройти вигідно, і з усміхом радості на устах, тремтячи всім тілом, опинилася на вигоні, супроти поля. Вітер дмухнув різче на її лице. Гандзя була лише в одній сорочині, довгій до кісток і підперезаній червоною крайкою. В першій хвилі вона почула щось ніби холод. Але ні, се тільки так їй здавалося, адже сонічко ось як гріє, де ж тут холодно!..

Півперек поля тягнеться вузенька стежка до лісу. Гандзя знає добре сю стежку, по ній вона найрадніше любить бігати, з неї виразно видно ліс! Ось він, великий, сумрачний, гомінкий! У Гандзі дух захапує з радості, що ось іще хвильку бігти, і вона буде в лісі, сама!

Вона біжить, тільки що якось не може так швидко бігти, як давніше. Жито поважно хитає колоссям, коли вона, біжучи, пересуне ручкою по стеблах. Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!..

- Мавко! Мавко! - кричить Гандзя з радості, біжучи стежкою. - Я йду вже, біжу, ади, як швидко! Будемо бавитися.

Чимраз голосніше та виразніше гомонить вічна лісова пісня. Гандзя ловить її вухом, упивається нею. Серед шуму та гомону листя вона виразно чує щось немов різке плюскання рибок у чистій кришталевій воді: се сміх та радісні крики мавок. Вона чує навіть, як вони кличуть її до себе:

- Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку!

Але як же вони близько! Ось тут-таки за окопом, аякже! Любі мавочки, вони, певно, прийшли за мною сюди! Та й що не боялися! Адже якби їх люди спіймали, то забрали б їх у торбу, аякже!.. Дали би тій поганій кусіці в торбу! Але ні, вона не дала би мавок, вони такі добрі, такі гарні!..

- Мавко! Мавко! - кричить Гандзя щосили. - Я вже тут, я зараз надбіжу, ще лише дрібочку зачекай!

Ах, ось уже й ліс! Який тихий, величезний, понурий! Берези гріються на сонці і світять здалека своєю білою корою. їх довгі віти, мов зелені коси, позвисали додолу і колишуться з вітром. Ось тут десь і мавки зараз будуть. Га, певно, поховалися перед Гандзею, але вона закличе їх, вони зараз повибігають, засміються голосно в своїх кутиках...

- Мавко! Мавко! Я вже тут, тут, тут! Ходи, будемо бавитися!

Гай! Он засміялася одна, але як далеко! Ах, друга, третя! Адже ж Гандзя знала, що вони не витримають довго в схованці. Ах, який чудово дзвінкий їх сміх! Як любо кличуть вони Гандзю з собою! Тут темно, а там далі так ясно, там повно зілля, такого гарного, пахучого!.. Там гойданки такі легенькі. Ох, Гандзя побіжить за ними, адже ж се не дуже далеко!

***

Вже вечоріло. Гандзина мати давно вернула з губами додому і весь день ходила по селу, питаючи за Гандзею. Її ніхто не бачив. Бідна мати чим ближче до ночі, тим тривожніше бігала від хати до хати, але Гандзі не було ані сліду.

- Та й то, видите, нещастя моє! Якесь уродилося таке слабеньке та мізерне, а тепер уже з місяць, то раз у раз як що говорить, то ніби в горячці! Наговорили їй нашибоваті баби про якихось мавок, а вона раз у раз про них, і в сні лише мавки та мавки! Скарана моя година! А де тепер поділася, то вже господь знає. Та й то вона ніколи не звикла бігати далеко, все пильную та не пускаю...

Але Гандзі як не було, так не було. Вечором мати з плачем упросила кількох людей, щоб ішли в ліс шукати. Але й ніч минула, знайти не могли нічого. Минув і другий день. Гандзі не було. Як побивалася, куди бігала за той день бідна мати, того й не сказати. Аж на третій день, рубаючи дрова в лісі, здибали люди маленьку дівчинку під березою. Вона лежала, обнявши міцно березу заков'язлими ручками. Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно, Гандзя тільки що перестала бавитися з мавкою.

ОЛОВЕЦЬ

Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку або що напис на заголовку сеї повістки - яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про оловець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою» або, як кажуть наші ясеничани, «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, се є - як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хіба ж міг мене бачити? А притім він цілого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, - доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований нажовто, з срібним вибитим написом «Mittel» на тупім кінці; з другого кінця був затемперований не надто остро, а не надто й тупо,- саме стільки, кілько потрібно для сільського школяра.

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір'ю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тільки по діамантовім блиску, коли в них заломався сонячний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім наверха. його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви «Mittel» виднілися здалека. Певно, котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелі і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопців, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого «Mittela», і то в подібнім, не зовсім для його «чину» відповіднім положенню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярської новинки або мізерного анонса, підняли б його і сховали попросту до кишені. Інші 10%, запевно, навіть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. зн., не підозріваючи нічого злого в олівці, схилився по нього і, не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм віці не мав олівця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов оловець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, - чуєте, - ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може, то був гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще відторік і ніхто його, бідного, не видів. А може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати? Так міркував я, йдучи через подвір'я до школи. Що ж, хіба шестилітньому хлопцеві не вільно так міркувати? А впрочім - ні! Мені дуже сподобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать,- одним словом, моя фантазія, мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяра і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеві.

В класі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лекцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Інші, сміліші, ходили по класу, билися, тручалися поміж лавками, мазали різні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру і весь затремтів - не знаю, чи з радості, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по-давньому, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.

Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому.

Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене:

- Ов, ти, видно, нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки - моя слаба сторона, і любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; притім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

- Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - відповів я Степанові. - Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, - а відповів якось так злісно, гризько, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною і, не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо, засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризько відповів йому? За що засмутив його? Він же ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!

Такі мислі шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий русявий хлопчина-восьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давніше, кажуть, був багатий чоловік, але великий огонь та всілякі інші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважав його жорстоким чоловіком. Зато малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, гарячіший до сварки, а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин, а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати: «А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!»

Але тепер, пощо я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у моїй дитинячій груді. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіння остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули здалека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмету, і за хвилю про Степана і його сумний погляд я забув зовсім.

Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі інші хлопці мусили ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь тривожні, уривані питання і відповіді, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мені. Я подумав собі: «Не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло».

Висновки

Народні казки являють собою, на думку Івана Франка, незаміниму цінність у вихованні дітей, зокрема в розвитку естетичних сприймань і любові до рідної мови: «Оті простенькі-сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті». Великого значення надавав І.Франко педагогічному керівництву дитячим читанням. У читанні треба забезпечити систему, яка передбачала б ознайомлення саме з найкращими творами, усвідомлення їх ідейного багатства й художньої сили. Зразком такого вдумливого керівника є образ учителя Міхонського з оповідання «Борис Граб», який добре знає індивідуальні схильності й запити учнів, палко любить літературу. Рекомендуючи в певному порядку читати кращі книги, ведучи розмови про прочитане, він прагне виробляти в учнів власні погляди й переконання. «Власна думка! Власна духовна праця - ось у чім властива ціль гімназії!» - говорить Міхонський.

Майстерність Івана Франка така ж багатопланова, як і його талант та діяльність.

Як видатний майстер слова, Франко створив оригінальний індивідуальний стиль лірики - повностороннього освітлення дум і почувань свого сучасника.

Як видатний майстер слова, він набагато розвинув течію громадянської інтелектуальної лірики, був одним із видатніших на Україні поетів-мислителів.

Як видатний майстер, він оновив образність і техніку поезії; він височить, як дороговказ, на магістральному шляху розвитку українського художнього слова. Саме тому його майстерність існує не тільки як внутрішня якість творів, але й як дійова традиція, що живить уже кілька поколінь українських поетів.

Список використаної літератури

1. Басе І.І. Художня проза Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 131с.

2. Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. - К.: Вид-во худ. літ., 1956. - 253с.

3. Жук Н.И. Проза Івана Франка. - К.: Вища школа, 1977. - 173с.

4. Каспрук А.А. Філософські поеми Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 189с.

5. Кирилюк Є.П. Вічний революціонер. - К.: Дніпро, 1966. - 422с.

6. Пархоменко М. Драматургія Івана Франка. - Вид-во Львівського ун-ту, 1956. - 128с.

7. Походзіло М.І. Іван Франко в школі. - К.: Рад. школа, 1970. - 231с.

8. Степанишин Б.І. Вивчення творчості Івана Франка в школі. - К.: Рад. школа, 1966. - 224с.

9. Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі: Посібник для вчителя / За ред. Л.М.Кіліченко. - К.: Рад. школа, 1991. - 288с.

10. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752с.