Образ Раскольнікова як героя-ідеолога

З іншої сторони Раскольнікову протистоять люди, які були самими близькими для нього до того, як він прийшов до думки про дозвіл самому собі права на вбивство "ничтожной твари" заради користі багатьох. Це мати, Пульхерія Олександрівна, сестра Дуня, товариш по університету Разуміхін. Вони персоніфікують для Раскольнікова відкинуту ним совість. Вони нічим себе не заплямували, живучи в злочинному світі, і тому спілкування з ними майже неможливо для головного героя.

Дворянський син із замашками різночинця, Разуміхін поєднує в собі веселуна й трудівника, забіяку й турботливу няньку, донкіхота й глибокого психолога. Він сповнений енергії й щиросердечного здоров'я, про оточуючих людей він судить різнобічно й об'єктивно, охоче вибачаючи їм дрібні слабкості й нещадно бичуючи самовдоволення, вульгарність і егоїзм; при цьому він самим тверезим чином оцінює себе. Це демократ по переконаннях і по образу життя не бажаючий, що й не вміє підлещуватися до інших, як би високо він їх не ставив. Разуміхін - людина, другом якою бути нелегко. Але почуття дружби настільки свято для нього, що, побачивши товариша в біді він кидає всі свої справи й поспішає на допомогу. Разуміхін настільки чесний, що ні на хвилину не сумнівається в невинності друга. Однак він аж ніяк не схильний до всепрощення й стосовно Раскольнікова: після його драматичного прощання з матір'ю й сестрою Разуміхін робить йому пряму і різку догану: "Только изверг и подлец, если не сумасшедший, мог бы так поступить с ними, как ты поступил; а следственно, ты сумасшедший…".

Про Разуміхіна нерідко пишуть як про людину обмежену, "розумну, але ординарну". Сам Раскольніков іноді називає його подумки "дурником ", "дурнем". Але я думаю, що Разуміхіна відрізняє скоріше не обмеженість, а невикорінна добродушність і віра в можливість рано або пізно знайти рішення "болючих питань" суспільства - треба тільки невпинно шукати, не здаватися: "…и хоть мы врем, врем, да довремся же наконец до правды". Разуміхін теж бажає встановлення на землі правди, але в нього жодного разу не виникає думок, що хоч віддалено нагадують Раскольнікова.

Здоровий глузд і людяність відразу ж підказують Разуміхіну, що теорія його друга дуже далека від справедливості: "Мене найбільше обурює, що ти кров по совісті дозволяєш". Але коли явка Раскольнікова у суді вже є фактом, він виступає в суді як самий затятий свідок захисту. І не тільки тому, що Розкольніков його товариш і брат майбутньої дружини, але й тому, що розуміє, на скільки нелюдська система, що штовхнула людину на відчаяний бунт.

Авдотья Романівна Раскольнікова по первісному задуму повинна була зробитися однодумницею брата. Зберігся наступний запис Достоєвського: "Он непременно сестре (когда та узнала) или вообще говорит о двух разрядах людей и воспламеняет ее этим учением". В остаточному ж варіанті Дуня ледве не з перших хвилин зустрічі вступає із братом у суперечку.

Лінія відносин брата й сестри Раскольнікових - одна із самих складних в романі. Гаряча любов молодої провінціалки до старшого брата, розумного, мислячого студента, не підлягає сумніву. Він, при всім його егоїзмі й холодності, до здійснення вбивства ніжно любив сестру й мати. Думка про них була однією із причин його рішення переступити через закон і через власну совість. Але це рішення обернулося для нього таким непосильним вантажем, так непоправно відрізав він себе від усіх чесних, чистих людей, що і на любов вже не стало сил. [9; 18]

Разуміхін і Дуня - це не Мармеладови: вони майже не згадують про Бога, їх гуманізм чисто земний. І, проте, їхнє відношення до злочину Раскольнікова й до самої його "наполеонівської" теорії настільки ж твердо негативне, як і в Соні.

"Убивать, убивать-то право имеете? - восклицала Соня.

Меня более всего возмущает, что ты кровь по совести разрешаешь, - говорит Разумихин.

Но ведь ты кровь пролил! - в отчаянии кричит Дуня".

Раскольніков прагне із презирством відкинути будь-який привід кожного з їх проти "права на злочин", але відмахнутися від усіх цих доводів не так-то й просто, тим більше що вони збігаються з голосом його совісті.

Якщо говорити про героїв, яким як би властивий голос совісті головного героя, не можна не згадати уїдливу, "ухмыляющуюся" совість Раскольнікова - слідчого Порфирія Петровича.

Достоєвському вдалося вивести складний образ розумного й бажаючого добра Раскольнікому слідчого, який не просто б зміг викрити злочинця, але й з усією глибиною вникнути в сутність теорії головного героя, скласти йому гідного опонента. У романі йому приділяється роль головного ідейного антагоніста й "провокатора" Раскольнікова.

Психологічні дуелі його з Родіоном Романовичем стають самими захоплюючими сторінками роману. Але по волі автора він ще й здобуває додаткове значеннєве навантаження. Порфирій - слуга певного режиму, він просочений розумінням добра й зла з погляду кодексу пануючої моралі й зводу законів, які сам автор, у принципі, не схвалював. І раптом він виступає в ролі батька - наставника стосовно Раскольнікова. Коли він говорить: "Без нас вам не можна обійтися", - це означає щось зовсім інше, чим просте міркування: не буде злочинців, не буде й слідчих. "Отдайтесь жизни прямо, не рассуждая, не беспокойтесь, - прямо на берег вынесет и на ноги поставит".

Ні рідні, ні близькі Раскольнікову люди не розділяють його поглядів і не можуть прийняти "дозволи крові по совісті". Навіть старий законник Порфирій Петрович знаходить у теорії головного героя багато протиріч і намагається донести до свідомості Раскольнікова думку про її неправильність. Але, може бути, порятунок можна знайти в інших людях, які його погляди в чомусь розділяють? Може, варто звернутися до інших діючих осіб роману, щоб знайти хоч якесь виправдання "наполеонівської" теорії?

На самому початку п'ятої частини роману з'являється Лебезятников. Безсумнівно, що його фігура є більшою мірою пародійна. Достоєвський представляє його як примітивно-вульгарний варіант "прогресиста", начебто Ситнікова з роману Тургенєва "Батьки і діти". Монологи Лебезятникова, в яких він викладає свої "соціалістичні" переконання - різкий шарж на знаменитий у ті роки роман Чернишевського "Що робити?". Великі міркування Лебезятникова про комуни, про волю любові, про шлюб, про емансипації жінок, про майбутнє обладнання суспільства видадуться читачеві карикатурою на спробу донести до читача "світлі соціалістичні ідеї".

Лебезятникова Достоєвський зображує винятково сатиричними засобами. Це приклад своєрідної "нелюбові" автора до героя. Тих героїв, чия ідеологія не вписується в коло філософських міркувань Достоєвського, він описує в нищівній манері. Ідеї, проповідуємі Лебезятниковим і раніше цікавили і самого письменника, але Достоєвський розчаровується в них. Тому так карикатурно він описує Андрія Семеновича Лебезятникова: "Это был один из того бесчисленного и разноличного легиона пошляков, дохленьких недоносков, и всему недоучившихся самодуров, которые мигом пристают непременно к самой модной ходячей идее, чтобы тотчас же опошлить ее, чтобы мигом окарикатурить все, чему они же иногда самым искренним образом служат". Для Достоєвського навіть "щире служіння" гуманістичним ідеалам анітрошки не виправдовує вульгарної людини. У романі Лебезятников робить один шляхетний вчинок, але навіть це не облагороджує його образ.

Достоєвський не дає героям такого типу жодного шансу відбутися як особистість. І хоча риторика й Раскольнікова, і Лебезятникова носить гуманістичний характер, але, що не робив значимо поганих учинків (як, втім, і гарних) Андрій Семенович незрівнянний зі здатним на значні вчинки Раскольніковим. Сердечна вузькість першого набагато огидніше моральної хвороби другого, і ніякі "розумні" і "корисні" мови не піднімають його в очах читача.

У першій частині роману, ще до здійснення злочину, Раскольніков з листа матері довідається, що його сестра Дуня збирається вийти заміж за цілком заможну й "здається, добру людину" - Петра Петровича Лужина. Родіон Раскольніков починає ненавидіти його ще до особистого знайомства: він розуміє, що на цей крок сестру штовхає зовсім не любов, а простий розрахунок - так можна допомогти матері й братові. Але й наступні зустрічі із самим Лужиним тільки зміцнюють цю ненависть - Раскольніков просто не приймає таких людей.

Але ж чому Петро Петрович не наречений: усе в ньому благородне, як і його світла жилетка. З першого погляду так і видається. Але життя Лужина - суцільний розрахунок. Навіть шлюб з Дунею - це не шлюб, а купівля - продаж: він викликав наречену й майбутню тещу в Петербург, а ні копійки на них не витратив.

Лужин прагне досягти успіху в кар'єрі, він задумав відкрити публічну адвокатську контору, служити законності й справедливості. Але в очах Достоєвського існуюча законність і той новий суд, на який він колись сподівався, як на благо, тепер - поняття негативне.

Лужин представляє в романі тип "набувача". У його образі втілена святенницька буржуазна мораль. Він бере на себе сміливість судити з висоти свого положення про життя, викладаючи цінні теорії й рецепти придбання, кар'єризму, пристосовництва. Його ідеї - це ідеї, ведучі до повної відмови від добра й світла, до руйнування душі людини.

Раскольнікову така мораль видасться в багато разів більше людиноненависницької, чим свої власні думки. Так, Лужин не здатний на вбивство, але по натурі він не менш нелюдський, чим звичайний убивця. Тільки він не буде вбивати ножем, сокирою або револьвером - він знайде масу способів роздавити людину безкарно. Ця його властивість проявляється у всій повноті в сцені на поминках. А за законом такі, як Лужин, невинні.

Зустріч із Лужиним дає ще один поштовх бунту героя: "Лужину ли жить и делать мерзости, или умирать Катерине Ивановне?". Але як би не був ненависний Раскольнікову Лужин, він сам у чому - то схожий на нього: "чого прагну, те й роблю". Зі своєю теорією він виступає багато в чому як зарозуміле створення століття конкуренції й безжалісності. Адже для розважливого й егоїстичного Лужина людське життя саме по собі не представляє ніякої цінності. Тому, роблячи вбивство, Родіон Раскольніков немов наближається до таких людей, ставить себе на один щабель із ними. І дуже близько доля зводить головного героя із ще одним діючою особою - поміщиком Свидригайловим.

Раскольніков ненавидить старожитню панську розпусту, таких, як Свидригайлових, хазяїв життя. Це - люди розгнузданих пристрастей, цинізму, наруг. І якщо потрібні зміни в житті, то ще й тому, щоб покласти кінець їх розгулу. Але як би це не було дивне, сам Свидригайлов є сюжетним двійником головного героя.

Світ Раскольнікова й Свидригайлова зображується Достоєвським за допомогою цілого ряду подібних мотивів. Найважливіше з них - те, що обоє дозволяють собі "переступити". Адже Свидригайлов анітрошки не здивований тим, що Раскольніков вчинив злочин. Для нього злочин - щось, що ввійшло у життя, що вже є нормальним. Його й самого обвинувачують у багатьох злочинах, і він прямо їх не заперечує.

Свидригайлов проповідує крайній індивідуалізм. Він говорить, що людині від природи властива жорстокість і він схильний робити насильство над іншими для задоволення своїх бажань. Свидригайлов говорить Родіону Раскольнікову, що вони "одного поля ягоди". Ці слова лякають Раскольнікова: виходить, що похмура філософія Свидригайлова - це його ж теорія, доведена до логічної межі й позбавлена гуманістичної риторики. І якщо в Раскольнікова ідея виникає з бажання допомогти людині, то Свидригайлов вважає, що людина не заслуговує нічого більшого, ніж "задушливої лазні з павуками". Це свидригайловска вистава про вічність.

Як і всі двійники в Достоєвського, Свидригайлов і Розкольніков багато думають один про одного, за рахунок чого створюється ефект загальної свідомості двох героїв. По суті, Свидригайлов є втіленням темних сторін душі Раскольнікова. Так, поет і філософ В'ячеслав Іванов пише про те, що ці два героя співвідносяться як два злі духи - Люцифер і Ариман. Іванов ототожнює бунт Раскольнікова з "люцеферним" початком, бачить у теорії Раскольнікова бунт проти Бога, а в самому герої - піднесений і по-своєму шляхетний розум. Позицію Свидригайлова він порівнює з "аримановим", тут немає нічого, крім відсутності життєвих і творчих сил, духовної загибелі й розкладання.

У підсумку Свидригайлов закінчує життя самогубством. Його смерть збігається з початком духовного відродження головного героя. Але разом з полегшенням після звістки про смерть Свидригайлова до Раскольнікова приходить неясна тривога. Адже не слід забувати, що про злочини Свидригайлова повідомляється тільки у формі слухів. Читач не знає точно, чи робив він їх. Це залишається загадкою, сам Достоєвський не дає однозначної відповіді про винність Свидригайлова. До того ж, протягом усієї дії роману Свидригайлов робить чи не більше "добрих справ", чим інші герої. Сам він говорить Раскольнікову, що не брав на себе "привілей" робити "тільки зле". Таким чином, автор показує іншу грань характеру Свидригайлова, ще раз підтверджуючи християнські уявлення про те, що в будь-якій людині є й добро, і зло, і воля вибору між ними.

Раскольніков, Свидригайлов, Лужин і Лебезятников утворюють між собою ідейно значимі пари. З одного боку, протиставляється вкрай індивідуалістична риторика Свидригайлова й Лужина гуманістичній риториці Раскольнікова й Лебезятнікова. З іншого боку, протиставляються глибокі характери Раскольнікова й Свидригайлова дрібним вульгарним характерам Лебезятникова й Лужина. Статус героя в романі Достоєвського визначається насамперед критерієм глибини характеру й наявністю духовного досвіду, як його розуміє автор, тому Свидригайлов, "розпач саме цинічне", ставиться в романі набагато вище не тільки примітивного егоїста Лужина, але й Лебезятникова, незважаючи на його певний альтруїзм.

У взаємодії з іншими героями роману в повному ступені розкривається образ Родіона Романовича Раскольнікова. У порівнянні з розумним, але ординарним Разуміхіним видна незвичайність особистості Раскольнікова.

Ділова бездушна людина Лужин - потенційно більший злочинець, чим Раскольніков, що зробив убивство. Свидригайлов, темна особистість із аморальними уявленнями про життя, як би застерігає головного героя від остаточного морального падіння. Поруч із Лебезятніковим, завжди що примикавшим до "ходячої ідеї", видасться високим у його природності нігілізм Раскольнікова.

Із цієї взаємодії ще й стає ясно, що жодна з ідеологій перерахованих вище героїв не являє собою надійної й переконливої альтернативи теорії Раскольнікова, глибоко вистражданої й по-своєму чесної. Очевидно, автор прагнув сказати, що будь-яка абстрактна теорія, звернена до людства, насправді нелюдська, тому що в ній немає місця конкретній людині, його живій природі. Не випадково в епілозі, говорячи про просвітління Раскольнікова, Достоєвський протиставляє "діалектику" і "життя": "Вместо диалектики наступила жизнь, и в сознании должно было выработаться что-то совершенно другое".

Висновок