Тема міста і села у творчості Панаса Мирного і Нечуя-Левицького

28

План

Вступ

1. Тема міста і села у творах українського письменника Івана Нечуя-Левицького

1.1 Життєвий шлях Івана Нечуя-Левицького

1.2 Актуалізація теми українського села та міста у творі «Хмари»

2. Село та місто у творах Панаса Мирного

2.1 Життєвий шлях українського письменника

2.2 Панорама життя тогочасного села та міста в повісті «Повія»

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз більший голод на землю.

Панас Мирний залишив незгладимий слід в реалістичній українській літературі, збагативши її чудовими творами, в яких зображується різні сторони селянського життя і водночас підіймаються серйозні питання та життєві ситуації.

Українська нація формувалася переважно як селянська.

Панас Мирний дуже любив природу, тонко відчував її настрої і вмів яскраво розповідати про красу степів, річок і гаїв рідної Полтавщини.

Всією своєю творчістю, всім своїм життям він належав народові й разом з народом чекав і готувався до «слушного часу», до великої справжньої волі.

«Ні, не слава - ота шинкарка п'яна - поривала мене в мої молоді літа до роботи, - писав він у маленькому етюдику 1909 р. - Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона - оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи».

У художній творчості письменника проблеми, пов'язані з життям українського селянства в пореформений період, стали центральними, їх літературна реалізація привела до появи цілого циклу творів, який становить кращу частину прозової спадщини письменника.

Живучи у межах царської Росії, перебуваючи під тиском драконівських Валуєвського циркуляру (1863) і Енського акту (1867), які зводили роль української мови до «наречія» і юридичне давали підстави навіть національне - культурні змагання трактувати як злочинний політичний сепаратизм, Нечуй-Левицький вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість народу. Фольклор та історія України для письменника на все життя лишилися невичерпним джерелом роздумів, невипадково у його творах зустрічаємось з історичними рефлексіями героїв.

Немалий інтерес становить історична проза Нечуя-Левицького. Письменник вважав, що саме художні твори на теми з історичного минулого здатні викликати живий, непідробний інтерес ширших верств до свого минулого.

Цінність літературної спадщини Нечуя-Левицького полягає у реалістичному зображенні тієї епохи, в яку жив письменник. У творах письменника показані духовні багатства народу, висловлена любов автора до простого люду, віра в його сили, а також непримиренність до гноблення, до приниження людської гідності.

І. Нечуй-Левицький широко і різнобічне змалював життя різних верств населення в минулому столітті. Життя кріпаків і звільнених селян, чимало вражень для його творчості.

Провідною темою в творчості майстра було викриття лиха давнього (кріпацтва) і сьогочасного (напівкапіталістичної і напівкріпацької дійсності).

Актуальність теми дослідження обумовлюється двома причинами: 1) суто науковою й 2) суспільно-політичною. Стосовно першої слід зауважити, що однією з важливих передумов подальшого розвитку української історичної науки визнається необхідність розширення її джерельної бази та оновлення теоретико-методологічного та методичного інструментарію.

Суспільно-політичний аспект актуальності теми курсової роботи полягає у змістовній частині художніх творів, які розглядаються в основних главах роботи. Для дослідження були обрані твори «Хмари» І. Нечуя-Левицького та «Повія» П. Мирного, провідних представників української реалістичної прози в жанрі соціально-побутової та соціально-психологічної течії 70-90-х рр. ХІХ ст., і цей вибір не випадковий. І. Нечуй-Левицький, що визначився розширенням тем, традиційних для тогочасної української літератури, та П. Мирний, якого І. Франко назвав одним з «найвизначніших українських повістярів», що створив психологічну прозу в добу реалізму, своїми постатями уособлюють українську реалістичну літературу другої половини ХІХ ст. У їх творах розгорнута об'ємна панорама українського життя у суперечливу перехідну добу від феодально-кріпосницького ладу до буржуазного, що розпочалась після половинчастих реформ 1860-1870-х років в Російській імперії і в Україні. Реалізація програми реформ відбувалась при нехтуванні національними інтересами народів імперії, збереженні самодержавної форми правління, чималої кількості дворянських привілеїв та фактично керівної ролі дворянства у державі, а це спричинило здійснення болючих перетворень за рахунок непривілейованих верств, перш за все - селянства. Це ж обернулося тією своєрідно-російською рисою буржуазних реформ, що вони зосередилися переважно на соціально-економічній сфері і залишили недоторканою політичну надбудову - самодержавний режим. Непривілейованим верствам у рамках земської реформи «пожалували» право брати участь у вирішенні місцевих господарських питань (та деяких інших - медичних, освітніх, благодійних).

Мета роботи полягає у дослідженні теми села та міста у творах Панаса Мирного та Нечуя-Левицького.

Слід вирішити такі завдання:

- встановити джерела відомостей І. Нечуя-Левицького та П. Мирного про село та місто у їх творах;

- розкрити оцінку письменниками-реалістами наслідків буржуазних реформ 60-70-х років ХІХ ст. та їх безпосереднього впливу на долю українського народу, окремих станів і прошарків;

- показати (на матеріалі художніх творів) характерні для другої половини ХІХ ст. стилі громадської поведінки, мислення, оцінки дійсності, а також образи типових представників доби в українському селі та місті;

- з`ясувати уявлення українського суспільства того часу про суспільний ідеал, моральні та духовні цінності.

1. Тема міста і села у творах українського письменника Івана Нечуя-Левицького

1.1 Життєвий шлях Івана Нечуя-Левицького

Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми - І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві Київської губернії Канівського повіту (нині - Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район).

Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848-1852), потім у Київській семінарії (1853-1859) та Київській духовній академії (1861-1865).

Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866-1873), Кишинева (1873-1884).

1885 р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори - «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) - відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.

Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна.

В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880).

У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів («Старі гультяї», 1897; «Чортяча спокуса», 1885; «Не той став», 1896; «Сільська старшина бенкетує», надруковано 1911 р.).

Окремо стоїть казка «Скривджені та нескривджені» (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.

Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 р. надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, в 1888 р. - у журналі «Зоря» мовою оригіналу). Якщо в «Старосвітських батюшках…» гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях - «Афонський пройдисвіт» (1890), «Поміж ворогами» (1893), «Київські прохачі» (1901, надрукована 1905 р.) - на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм.

Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах «Хмари» (1874) і «Над Чорним морем» (1890), а також у творах інших прозових жанрів («Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон»).

Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка «Запорожці» (1873), повісті і науково-популярні нариси («Гетьман Іван Виговський», «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Унія і Петро Могила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» та ін.).

Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897, вперше надруковано 1932 р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах («Маруся Богуславка», 1875; «В диму та полум'ї», 1911). Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису («З Кишинева», 1884; «В концерті», 1887; «Марія Заньковецька, українська артистка», 1893, та ін.).

Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту («На Кожум'яках», 1875; «Голодному й опеньки м'ясо», 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878-1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

У праці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка («Сорок п'яті роковини смерті Шевченка», «Хто такий Шевченко»), повісті Д. Яворницького «Де люди, там і лихо», дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка («Українська поезія»).

Чималий інтерес має велика стаття «Українська декаденщина» (надруковано вперше 1968 р.).

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям.

На початку 1918 р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 р.

1.2 Актуалізація теми українського села та міста у творі «Хмари»

І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

Літературну діяльність він почав у 30 років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70-90-ті роки - час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, «обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування» [10, 164].

І. Левицькому не треба було «ходити в народ», щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення, від розкішної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [2, 149].

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подробиць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:

«Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264-265].

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних».

У творах письменника про селян герої відрізняються один від одного не лише своїм соціальним походженням, а й тяжінням до певного типу стосунків із навколишнім світом, суспільством. Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морального здоров'я і сили - у рідній землі.

Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркестром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інструментів, досягаючи виняткових ефектів.

Незважаючи на всю свою антипатію до фабрик і заводів, до нових форм життя, що їх ніс із собою капіталізм, Нечуй-Левицький не робить виняток для людської природи й у робітників.

Цікавість і популярність повістей Нечуя-Левицького викликана тим, що в них уперше відтворено сільське життя в усій його широті і складності, зроблено спробу якщо не вирішити, то хоча б порушити проблеми, пов'язані з основним буттям селянина того часу. Надзвичайна правдивість і тонка спостережливість допомогли йому побачити в селі не те, що йому хотілося знайти в ньому, і не те, що він чекав зустріти, а те, що в ньому відбувалося насправді і що зруйнувало фантазії щодо сільського життя й дало змогу відчути сором аж до болю за темні боки його.

Нечуй-Левицький не поділяв народницьких поглядів на селянство як на щось однорідне й ідеальне, як надійну гарантію протистояння капіталістичним відносинам.

Нечуй-Левицький показав, як нові пореформені відносини впливали на душу селянина й руйнували патріархальну сім'ю. В ту пopy, коли багато українці під впливом кепсько переварених Марксових ідей говорили про конечність перейти й українському народові через алембик фабрично-капіталістичного ладу і навіть уважали пожаданим зріст того ладу та пролетаризації селянських мас як неминучої умови настання нового, кращого ладу, він у своїй «Бурлачці» малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту».

Нечуй-Левицький був і залишився українцем до смерті. Свої твори він призначав не для вищого чи нижчого «сословія», а для «всесловної» української нації, на яку дивився «очима свого духа» і вірив в її живучість і суцільність.

У цьому аспекті перехід письменника від селянської тематики до творів на теми з життя інтелігенції був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села Нечуй-Левицький розглядав як наслідок кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпацтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви. Наслідки русифікації серед простого народу, що в 70-90-х роках стали хронічною хворобою національного життя, Нечуй-Левицький відтворив і в повісті «Хмара».

Нечуй-Левицький покладає надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися (ідея пробудження народу від сну хвилювала ще Т. Шевченка, а згодом Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка). Творчим виявом таких змагань є роман «Хмари», написаний у 1870-1871 роках, перше видання якого вийшло 1874 році у Києві в збірнику «Повісті Івана Левицького».

Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом на Україні, «символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури» 2. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає і розлюченість, всезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в Україні, і забобонність, неосвіченість і забитість народу.

Рецензуючи роман Левицького, О. Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окутаної хмарами. «Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократизму і поганого індиферентизму - до всього, крім грошей, застилають нам світ науки, світ моральності, світ громадського добра! - Хмара космополітизму, маска праці буцімто на народну користь ширяться і ширяться, і виходять недолюдки; виходять не люде з національним розвоєм - а наймити банкірів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнене егоїзму. За хмарами такої деморалізації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади останнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян! закрили наше загальне духовне убожество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.».

За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії. Образ такої людини поставлений у центрі роману «Хмари». Павло Радюк синтезує у своїх ідеях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів, так званого «культурного прошарку» тої епохи. Радюк - це романтик, але і просвітитель та пропагандист, представник дворянсько-різночинної молоді, що під впливом революціонізуючих ідей з Європи почала замислюватись над долею своєї батьківщини.

У «Хмарах» змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздвиженський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.

Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують «ідеї» батьків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середовища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіонаті, закінчивши який вона стала покручей, «болотяною пишною квіткою», від якої йшов «дух гнилизни», консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.

Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шевченка і здивовано запитує, чи міг «мужик» написати таку книгу, як «Кобзар». Мрія її - вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі», - кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу…»

Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздвиженський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури ЗО-40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, плазування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. «Я професор Божою милістю та волею начальства», - каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.

Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу - до Сибіру. «І пишуть же чорт зна що! - говорить він про збірники українських народних пісень. - І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням».

Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і випускників. З портрета на них «дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладач академії» і думав: «І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм твором? […] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених давньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - ніби й справді діло робили!» [2, 41].

Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, записував українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте «на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегединці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій…» [2, 232-233].

Павло Радюк - тип українофіла-просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток промисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.

Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. «Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має», - думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг.

Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель - москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар-єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: «Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця».

2. Село та місто у творах Панаса Мирного

2.1 Життєвий шлях українського письменника

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився він за кріпаччини, - 13 травня 1849 року, - а помер після Жовтневої революції, коли ще не втихли громи боїв громадянської війни, - 28 січня 1920 року в Полтаві.

Почалося його життя в тихому містечку Миргороді на Полтавщині. Потекло воно вузеньким срібним струмочком раннього дитинства.

Глибокий слід залишають у пам'яті перші дитячі враження.

А які ж то були враження?

Батько Паньсів, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства. Мати, Тетяна Іванівна, походила з сім'ї дрібного чиновника. Панас Мирний в одній статті згадував; «Батькові жалування у ті часи було дуже невеличке, і якби не своя земелька, то доводилося б сім'ї й голодувати. А сім'я уже була хоч і невеличка, та й немала на такий достаток: окрім старшого Івана, було ще два хлопці та дівчина. Кожного треба було й одіти і ще про невеличку освіту потурбуватися…»

Батько з усіх сил тягся, щоб кожному з дітей дати освіту. На кого ж він хотів їх повиучувати? В тих умовах дітям чиновника єдиний стелився шлях - у писарі, в казначеї, в бухгалтери, тобто в чиновники. Поле діяльності - канцелярія; вислужування, рабське схиляння перед начальством; нудні папери, рахівниця… І то була батькова мрія - пустити синів по цій дорозі. Така доля призначалась й малому Панасові.

Віддали Панаса вчитися в Миргородську початкову школу. 1867 року батька перевели з Миргорода в Гадяч, туди і вся сім'я переїхала. Там 1858 року Панас вступив до повітової школи, в якій провчився чотири роки.

Добре йому давалась наука, багато він читав і почерк мав чудовий. А добрий почерк для службовця в канцелярії - то майже талант.

Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі.

Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Наслідуючи брата, яким він дуже пишався, Панас почав і сам записувати народні пісні та приказки, в нього поглибилась увага до слова, до народної мови. 1862 року, коли Іван був вільним слухачем Київського універзитету і було йому всього сімнадцять років, з'явилася його перша стаття в петербурзькому журналі «Основа», в якому друкувалися тоді поезії Тараса Шевченка та твори інших українських письменників.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Незважаючи на те, що в 70-80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні були майже невідомі широким колам читачів.

Так, 1874 року в журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 році в Женеві з'являється повість «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883-1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури - Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.

Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до єднання всіх прогресивних сил у боротьбі за свободу й рівноправність жінок, співробітничає в журналі «Рідний край», що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915 р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного»

Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

2.2 Панорама життя тогочасного села та міста в повісті «Повія»

Тече потік у ярочку… Ось його початок: б'є джерельце з-під гори, мов ящірка, сюди-туди звивається в траві. А далі - поголубіла стрічка, поширшала, вже дзюркотить і журкоче струмок, по дорозі нові джерела його наповнили, і - потекла річка-невеличка… Так і велика ріка починається, - десь під горою, на луці або в лісі з маленької кринички. У неї вливаються струмки і потоки, річечки і ріки, вітер гонить хвилі по ній, і вже вона поїть своїми водами ниви, луки, ліси і відбиває в собі голубе небо і хмари, сонце і чайки, що пролітають над нею, журавлині ключі і гордого орла в піднебессі, блискавицю і веселку, місяць і рясні зорі, вечірню заграву і рожевий світанок… Плине широка й глибока ріка повз міста і села, поміж плавнями і степами. А ось і гирло. Тут береги ріки обриваються, і води ринули в море, в океан…

Отак і життя людини. В одного воно - як гірський, потік, що бурує й котить каміння в долину, в другого - мов у тої степової річечки, - тихе, мілке, заросле лепехою… А в третього - як та живодайна, повновода й могутня ріка. Плесо її широке, береги оперезані плавнями, течія чиста й невпинна. Все росте, буяє і в ній і коло неї.

Така ріка життя й великого художника слова українського - письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка).

…Од людей щоденно чував Панас про сваволю панів і про ту кривду, яку вони чинили покріпаченому селянству, чув зойки й плачі поневолених, на ярмарку слухав думи, що їх співалж кобзарі про минуле України. Слухав пісні й казки народні.

Враження від почутого та прочитаного лягало в його дитячу пам'ять, як зерно в грунт. Колись воно зійде, зазеленів, заколоситься!

У своїх творах він вводить добрих людей, сердечних, поруч кривди змальовує й добрі поривання людські, поруч горя та сліз показує радощі і втіху. Та мало радості, мало світлого було серед днів негоди того часу. А все-таки було.

Само серце письменника горіло великою любов'ю до людей, - добрих, але скривджених, - і тепло тієї любові розлите по всіх творах його.

Ласкаво й ніжно він писав про дітей, про їхні чисті жадання, мрії, добрі порухи серця…

Панас Мирний дуже любив природу, тонко відчував її настрої і вмів яскраво розповідати про красу степів, річок і гаїв рідної Полтавщини.

В українському літературному процесі 70-90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших місць. Видатний письменник-реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників.

Чуле, вразливе серце юнака відгукується на горе трудівників, і свої переживання та роздуми він передає у віршах. Були серед них «дитячі співи-забаганки», але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми.

Досягти успіху на цьому шляху можна було тільки через усебічне, глибоке вивчення дійсності. «Між люди! У справжнє життя! - таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає - отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!.»

Та все ж улюбленою темою письменника було життя трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене десятиріччя - таким ми сприймаємо Панаса Мирного.

Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору - дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі - це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.

Кріпосницький характер «селянської реформи» викривається і в незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих покровителів.

Друкуючи час від часу коротші повісті, в яких зустрічаємо і типи міського та інтелігентського оточення, Панас Мирний довший час працює над другим, остаточно так і не довершеним романом «Повія» (інша назва - «Гуляща»). Останні спроби довершити його відносяться до 1905 року.

Цей роман є не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч із нею зустрічаємо тут й інші жіночі постаті, почасти з тією самою долею. Роман може справити враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне.

Панас Мирний подає картину вже нового села, після реформи, і показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської проблематики, яку хотіли б затримати певні реалісти.

Цікаво відзначити, що такому реалісту, як Панас Мирний, не пощастило дати «вдалих» театральних п'єс, які могли б затриматись у репертуарі українського театру. Важливо встановити, що твори не лише Панаса Мирного, які були відомими тільки певному (вузькому) колу читачів, мали чимале значення для пробудження національної та політичної свідомості серед тих ширших кіл, до яких їм іноді щастило дістатися. Але, зокрема, твори з міського та інтелігентського оточення мали на Наддніпрянській Україні велике значення, доводячи той факт, що українська мова, хоч би й селянська, могла стати мовою соціально та політично середніх і вищих прошарків суспільства. Навіть така мінімальна пропаганда мала в ті часи на Наддніпрянщині чимале значення.

Висновок

Твори Нечуя-Левицького про селянство стали «дзеркалом високої ціни». Майстерно «списані» з історії селян Вербівок, Трушок, Семигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не дивно, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.

Порівнюючи твори про село українських письменників з подібними творами російської літератури І. Тургенєва, Г. Успенського, Д. Григоровича, Є. Кирилюк віддає перевагу Нечую, особливо перед Тургенєвим, який описував селянське життя як дворянин, зображуючи більше декласовані селянські типи, а не тих, хто працює коло землі, тоді як у Нечуя ми бачимо всебічно змальоване селянське життя, широку картину селянського побуту.

І. Франко відзначив високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, майстерну композицію, що дає підстави зарахувати твори Нечуя-Левицького про селянське життя до найкращих здобутків українського письменства.

Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як один з письменників-новаторів, які виводили прозу з жанрової одноманітності. Він першим спромігся взятися за створення великих повістевих форм, за написання широких проблемних творів.

І. Нечуй-Левицький дуже широко подав галерею селянських образів, які уособлювали типових представників доби: від селян, що здобували собі свободу ціною миколаївської солдатчини, до селян - «протестантів», шукачів правди. Зі сторінок творів письменника постає поетична та працьовита натура українського селянина, який, не витримуючи тягаря соціально-політичних умов, втікав від життя, прагнучи залишитися на самоті з гармонією природи. Малюючи картини робітничого побуту, І. Нечуй-Левицький зображував процес формування робітництва на перших капіталістичних фабриках у районі сучасних Чернігівщини та Черкащини; але окрім цього, він висвітлив внутрішній стан бурлаків. У висвітленні картин буденного життя українського духовенства, письменник показував їх прагнення, почуття і соціальні взаємовідносини. Але, мабуть, найбільше митця хвилювала проблема національного гноблення українського народу. Як один з представників української інтелігенції, І. Нечуй-Левицький мав безпосередню можливість зобразити як свій внутрішній світ, так і душевні переживання українських професорів, студентів, вчителів, що бачили необхідність реформування суспільних відносин, але повільно переходили до конкретних дій, або зовсім заплутувалися у своїх намірах.

Письменник-демократ, по праву вважається одним з основоположників соціальної повісті в українській літературі, а разом з Панасом Мирним - і соціального роману.

Талановитим пером майстра реалістичної прози він виписав вражаюче полотно українського суспільного життя суперечливої доби формування нового, буржуазного ладу. Зі сторінок романів, повістей, оповідань П. Мирного постають образи живих людей - типових представників різних верств і прошарків вітчизняного суспільства другої половини ХІХ ст.: селян і міщан, хліборобів і пролетарів, законослухняних громадян і злочинців, бідняків і багатіїв, панів і орендарів, інтелігентів і чиновників, прихильників збереження національної самобутності й «добровільної асиміляції» тощо. Завдяки цьому тогочасні процеси, тенденції, проблеми отримали «особистісний вимір», ми їх пізнаємо не у науково-узагальненому вигляді, а як конкретні обставини, що безпосередньо впливали на долю конкретної людини, викликаючи в її душі відповідні думки, почуття, страждання чи задоволення, певні сподівання або мрії.

Селянство для митця було тією суспільною верствою, що давало свої оригінальні зразки людей й народну мову, тому селянська тематика переважала у його творах, які показували еволюцію селянської громади від «лиха давнього» - кріпацтва до «лиха сьогочасного» - безземельної волі. Спостережливість та розуміння важкої народної долі допомагали П. Мирному під час підготовки до написання творів. Хоч письменник не вважав інтелігенцію за таку верству, що уособлює українській народ і має його характерні риси, але митець зробив спробу зобразити найтиповіших представників цього соціального прошарку, що тільки зароджувався (на його думку). В оповіданні «Сон» виявилося бажання письменника-реаліста окреслити такий суспільний устрій, у якому люди будуть щасливі - це така суспільна система, що заснована на принципах соціальної справедливості, громадянських прав та свобод, на визнанні однакових прав усіх громадян й поважанні загальних інтересів; хоч це - соціально-утопічні ідеали, але у цьому - мрії та бажання самого письменника як представника прогресивних українських кіл.

Так, талановиті майстри слова, І. Нечуй-Левицький та П. Мирний як представники реалістичного напрямку в українській літературі, відзначалися надзвичайною спостережливістю за оточуючим життям, яке надавало їм безліч фактів, що характеризували всі позитивні та негативні тенденції українського суспільного життя їх доби. Особливості їх службової діяльності, постійні подорожі по країні збагачували життєвий досвід письменників, задовольняючи їх потребу в пізнанні свого народу та служінні йому за допомогою літератури. І. Нечуй-Левицький вважав завданням літератури зображення реального життя з позицій жорстко дотримуваного ідеологічного постулату, а П. Мирний намагався якомога точніше відобразити реальні факти та процеси.

Митці розуміли й проводили крізь свої твори ту думку, що українське суспільство другої половини ХІХ ст. дуже сильно диференціювалося, й у ньому вкрай загострилися стосунки між суспільними верствами через органічні вади початкового етапу накопичення капіталу, особливості становлення російського варіанту буржуазної системи. Персонажі П. Мирного, хоча й бачили усі недоліки кріпацької системи господарювання, все ж вважали селянське суспільство тих часів певною мірою кращим за капіталістичне, оскільки тоді люди більш тягнулися один до одного, вкупі долаючи соціальні негаразди, та не покидали окремих членів спільноти напризволяще.

Зі сторінок романів, повістей, оповідань П. Мирного та І. Нечуя-Левицького постають образи людей - типових представників вітчизняного суспільства другої половини ХІХ ст.: селянин-безправний кріпак, що трансформується в результаті реформи 1861 р. в без - або малоземельного селянина в оточенні орендаторів й шинкарів; селянка, що страждає від насильства пана та чоловіка; селянин-власник, який пильнує своє майно від голоти та пристосовується до нових умов; селянин-козак в минулому, який нудьгує за козацькими часами; робітник-найманець на перших капіталістичних підприємствах; чиновник-маленька людина, пригнічена начальником; пан як противник розкріпачення селян, нездатний господарювати в нових умовах; німецький або єврейський орендатор, що не співчуває селянській долі; а також - представник духовенства, який живе інтересами далеко не, пастви», а своїм особистим добробутом; нарешті, учень або студент з переростанням в представника інтелігенції, який тяжіє або до поміркованих лібералів, або до радикалів, або до відвертих пригноблювачів народу (так званих управителів).

Зображені письменниками представники тодішнього суспільства по-різному оцінювали дійсність й, відповідно, по-різному розмірковували над нею. Селяни-кріпаки, як свідчать художні твори обох письменників, ставилися до свого становища, як такого, що потребує зміни будь-яким способом. Реалістичні твори, майстерно зображуючи свою епоху, містять затаєнні мрії кріпаків про волю, щире здивування панів з цього приводу, які не розуміли кріпацького потягу до свободи та утискали усякі паростки цього явища. Ми краще розуміємо за допомогою художнього слова, як звістка про волю надихнула селян на довгоочікувану вільну працю на своїй землі, тому вони не розуміли ні необхідності відробіткових двох років, ні грабіжницького наділення їх землею. Одночасно чимало з них підпадали під вплив буржуазних стосунків, тяжіючи не до спільноти, як в часи кріпацтва, а до особовості, оскільки капіталістична суспільна тенденція у їх свідомості брала гору над консервативно-феодальною.

Список використаних джерел

1. Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуй-Левицького. - К.: Рад. школа, 1999.

2. Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуя-Левицького. - К., 1999.

3. Гончар О. Перший симфоніст української прози // Письменницькі роздуми. - К., 1980.

4. Грицай М. Панас Мирний. - К., 1986.

5. Грицай М. Панас Мирний: Нарис життя і творчості. - К., 1986.

6. Єфремов С. Історiя українського письменства.-К. - 1989. - .С. 233.

7. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості. - К., 1980.

8. Карпенко Г.І. Літературна критична дискусія 1873-1878 рр. щодо завдань української реалістичної літератури другої половини ХІХ ст. // Бористен. - 2003. - №5. - С. 21-24.

9. Карпенко Г.І. Творча спадщина П. Мирного та І. Нечуя-Левицького як історичне джерело // Грані. - 2004. - №6 (38). - С. 29-33.

10. Карпенко Г.І. Українське питання у публіцистичній спадщині П. Мирного // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 108-113.

11. Кисельов О.І. Панас Мирний і українська народна творчість / Література боротьби і гарту. - К., 1992. - С. 403-415.

12. Мишанич Олекса. «Всеобіймаюче око України»: Післямова // Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. - К, 1992.

13. Міщук Р.С. До характеристики індивідуального стилю І. Нечуя-Левицького // Індивідуальні стилі українських письменників в XIX - початку XX століття. - К.: НД, 1986-1987. - С. 140-168.

14. Міщук Р.С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І. С. Нечуя-Левицького. - К., 1987. - 48 с.

15. Міщук Р. Співець душі народної. - К., 1987.

16. Панас Мирний і літературний процес: Зб. - Полтава, 2000.

17. Панас Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні?: Посібник для 10 класу / Автори-укладачі Ю. Башкірова, Н. Кривка. - X., 2000.

18. Панас Мирний: Життя і творчість у фотографіях, ілюстраціях, документах. - К., 1994.

19. Пивоваров М. Панас Мирний: Життя і творчість. - К., 1965.

20. Погрібний А. Всевидяще око України - І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником. - К., 2000.

21. Приходько І. Українські класики без фальсифікацій. - Харків, 1997.

22. Сиваченко М. Панас Мирний і доля його літературної спадщини // Твори: У 7 т. - К., 1968.

23. Хропко П.П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова та література в школі. - 1988. - №11.-С. 3-10.

24. Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного. - К., 1989.

25. Шевчук Валерій. Про «захмарених» героїв Івана Нечуя-Левицького, а також закон про тенденцію художнього твору і його мистецьку повновартність // Нечуй-Левицький І. Хмари. - К.: Веселка, 1993. - С. 5-12.