Творчість Еміля Золя

Творчість Еміля Золя (1840-1902)

Творчість Еміля Золя (1840-1902), новатора в літературі, сміливого, руйнівного письменника, що з'єднав «нещадність реалізму з мужністю політичної дії» (Л. Арагон), жагучого захисника демократії й гуманізму, ознаменувала новий етап у розвитку французької літератури.

Біографія Золя - це насамперед безприкладна, титанічна робота, який було віддане ціле життя. Е. Золя народився 2 квітня 1840 р. у Парижу в сім'ї інженера. Його дитячі і юнацькі роки пройшли в Провансі, у невеликому містечку Екс, що згодом під ім'ям Плассана стане місцем дії багатьох його романів.

Рання смерть батька й матеріальні труднощі змусили сім'ю переїхати в 1858 р. у Париж. Для Золя потягнулися роки злиднів. «Не знаю, що турбує мене більше - шлунок чи майбутнє», - гірко жартує він в одному з листів цього часу. В 1862 р. Золя йде на службу в солідне паризьке видавництво Ашетт, що дозволяє йому не думати більше про хліб насущний і весь вільний час віддавати літературним заняттям. Він жадібно читає, уважно стежить за книжковими новинками й рецензує їх у газетах і журналах, знайомить із відомими письменниками, а головне - багато пише сам, пробуючи сили й у поезії, і в прозі.

В 1864 р. Золя видає першу книгу «Казки Нінон», що об'єднала оповідання різного років. Вона відкриває собою ранній період творчості письменника (1864-1868), відзначений безсумнівним впливом романтизму. У романах «Сповідь Клода» (1865), «Заповіт померлої» (1866), «Марсельські таємниці» (1867) знаходимо традиційне протиставлення мрії й дійсності, історію піднесеної любові, ідеального героя, стилістичні прийоми, що жваво нагадують сторінки творів Гюго, Санд, Сю. Але письменника усе більше цікавить живе життя з його невигаданими сюжетами й конфліктами. Він мріє про створення нового типу роману, що цілком відповідає часу, а «це - реалізм, або, точніше кажучи, позитивізм». У своїх пошуках Золя опирається на праці вчених із природничих наук (теорія походження видів Дарвіна, «Трактат про спадковість» Люка, «Вступ до експериментальної медицини» Бернара), роботи філософа-позитивіста й історика літератури І. Тена, творчість художників-імпресіоністів, сучасну йому літературу, і насамперед роман братів Гонкурів «ЖермініЛасерте». Натуралістична теорія складається в Золя протягом багатьох років, вона постійно уточнюється, доповнюється й знаходить своє вираження в передмові до роману «Тереза Ракен» (1868), нарису «Розходження між Бальзаком і мною» (1868-1869), збірниках статей «Що мені ненависно» (1866), «Експериментальний роман» (1880), «Романісти-натуралісти» (1881), «Натуралізм у театрі» (1881). Золя бачить у натуралізмі природний і закономірний розвиток реалізму Бальзака й Стендаля в нових історичних умовах. Для нього ціль мистецтва, як і колись, «уважне вивчення дійсності», що «у принципі не може мати межі». Однак сьогодні, вважає Золя, роман, щоб стати «сучасним знаряддям пізнання», зобов'язаний бути науковим, тобто «дотримуватися тільки фактів, доступних спостереженню», а письменник повинен уподібнитися натуралістові, що ставить досвід. Золя відмовляє художникові в праві оцінювати зображувані їм події й людей, виносити вирок і робити висновки: «Романіст усього лише фіксатор фактів… його твір стає ніби безособовим, здобуває характер протоколу дійсності».

Тут у наявності прямий і категоричний перенос наукових методів у сферу мистецтва, при якому ігнорується умовність, вимисел, фантазія як невід'ємна й найважливіша складова творчості. «Натура не має потреби в домислах» - гасло Золя й нової літературної школи.

Вслід за позитивістами він поширює дію законів неорганічного й живого світу на людське суспільство, без огляду на при цьому на специфічні особливості його розвитку. «Соціальне кругообертання ідентичне кругообертанню фізіологічному», - заявляє Золя в статті «Експериментальний роман». А раз так, то й людина, будучи «мислячою твариною», «часткою великої матері-природи», підпорядкована у першу чергу своїй біологічної сутності, законам спадковості й «зовнішньому середовищу», під якою розуміється лише природне середовище.

Таким чином, Золя явно недооцінює роль соціальних факторів у формуванні особистості, які глибоко досліджував ще Бальзак. У цілому ж концепція натуралізму, запропонована Золя, повна протиріч і крайностей (приміром, заперечуючи авторське начало у творчості, вона в той же час наголошує, що «твір мистецтва є не що інше, як вираження особистості художника»), а головне, вона не вичерпує собою творчу практику письменника. Золь-художник виявився сильнішим, ніж Золю-теоретика. У цьому переконує й роман «Тереза Ракен» (1867), сприйнятий сучасниками як художній маніфест натуралізму.

У ньому автор задається метою «вивчити не характери, а темпераменти». Свідомо відмовляючись від постановки яких-небудь соціальних і політичних питань, опускаючи всі прикмети часу, Золя зосереджує увагу на історії «індивідуумів, які цілком підпорядковані своїм нервам і голосу крові…». Характер і вчинки Лорана й Терези, цих «тварин у вигляді людини», письменник мотивує лише їхньою фізіологією, темпераментом. Так, у жилах Терези тече африканська кров, «яка спалює її усередині», а «Лоран підкорився своїм інстинктам, він робив тільки те, на що його штовхали фізичні потреби». До подружньої зради й убивства Камілла, чоловіка Терези, їх тягне темна, руйнівна, непідвласна розуму пристрасть. І навіть після здійснення злочину «каяття совісті носили в них тільки фізичний характер». Сторінки роману заповнені натуралістичними описами сцен убивства, відвідування моргу, розкладеного трупу Камілла, психічних розладів у героїв.

Золя, щоб додати твору характер наукового дослідження, широко використовує спеціальну термінологію: «інстинкти», «темперамент», «гострий невроз», «сангвіністична природа» й ін. І все-таки як не обмежував письменник свій задум постановкою фізіологічних проблем, як не намагався зберегти декларовану натуралізмом безпристрасність, роман набув соціальної спрямованості. Весь хід подій у творі переконує, що драма Лорана й Терези могла виникнути лише в певних суспільних умовах, у яких панують жадоба, неправда й насильство. Так, героїня - жертва не тільки своїх інстинктів, але в ще у більшій мірі навколишнього соціального середовища. Рано залишившись сиротою без засобів до існування, вона цілком залежить від тітки й змушена підкорятися її волі. З дитинства Тереза звикла приховувати свої почуття, лицемірити, пристосовуватися. І лише зустріч із Лораном будить у ній природні сили, що дрімали. Егоїзм і користь рухає й учинками Лорана, цього «ледаря з ясно вираженою спрагою легких і постійних задоволень». Він стає коханцем Терези тому, що «цей зв'язок буде для нього дійсно вигідний». Гостро сатирично, у флоберівских традиціях зображує Золя чиновників, що збираються по четвергах у пані Ракен. Всіх їх відрізняє розумова обмеженість, духовна злиденність, тваринний егоїзм. Це суспільство «кольору цвілі» сприяє моральній деградації людини, породжує таких моральних виродків, як Тереза й Лоран. І якщо офіційна критика зустріла роман вороже, долічивши його до «розтлінної літератури», то письменники демократичного табору високо оцінили антибуржуазний пафос твору Золя. Флобер назвав «Терезу Ракен» «жорстокою й прекрасною книгою». В 1868 р. виходить у світ другий натуралістичний роман «Мадлен Фера», що остаточно закріпив славу Золя як одного із провідних художників Франції.

Однак все написане ним за чотири роки було лише підготовкою до головної справи життя - серії «Ругон-Маккари», над якою Золя працює з 1868 по 1893 року. Вона склала другий період його творчості. У цей час остаточно складаються політичні й естетичні погляди письменника. Будучи переконаним республіканцем і демократом, Золя співробітничає в опозиційній пресі, друкує статті, що викривають реакційний режим Наполеона III і французьку вояччину. Разом з тим, він не прийняв Паризьку Комуну, хоча і став на захист розстрілюваних версальцями робітників.

В 1872 р. у Флобера Золя знайомиться з І.С. Тургенєвим, за участі якого незабаром стає постійним співробітником журналу «Вісник Європи». У цьому виданні з 1875 по 1880 роки були опубліковані 64 кореспонденції Золя під загальною назвою «Паризькі листи», у яких він виклав свої погляди на літературу й мистецтво.

В 80-і роки в процесі роботи над «Ругон-Маккарами» письменник, за його словами, все частіше «натикається на соціалізм». Соціальні конфлікти епохи, майбутнє людства, шляхи перебудови суспільства на засадах добра й справедливості - ці проблеми займуть провідне місце у творах Золя останнього періоду творчості (1894-1902). У цей час він створює цикл «Три міста», що включає романи «Лурд» (1894), «Рим» (1896), «Париж» (1898). Їх головний герой, «невіруючий священик» П'єр Фроман, зіштовхнувшись із користолюбством церковників, що спекулюють на вірі хворих людей у чудо («Лурд»), з інтригами, які вони ведуть у боротьбі за владу в самому Ватикані («Рим»), познайомившись зі вченням соціалістів-утопістів («Париж»), дійде висновку, що тільки наука й людський розум здатні змінити світ на краще.

Політика, до якої раніше Золя ставився з упередженням, стає в 90-і роки невід'ємною частиною його творчості, а незабаром і сам письменник, взявши активну участь у справі Дрейфуса, виявляється в її епіцентрі.

1 січня 1898 р. Золя публікує відкритий лист президентові Французької республіки Феліксу Фору «Я звинувачую», у якому безстрашно піднімає свій голос у захист «правди й справедливості»: «Мій обов'язок вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильне співучасті… Не можна допускати, щоб нахабно зневажалися права людини». У судовому процесі, що слідував за цим виступом, Золя був визнаний винним в образі влади й засуджений до року в'язниці й великого грошовому штрафу; його позбавили ордена Почесного легіону; продажні журналісти обливали ім'я письменника брудом на сторінках газет; фанатична юрба жбурляла камені у вікна його будинку й вимагала фізичної розправи.

Золя змушений був за порадою друзів спішно покинути Францію й під чужим прізвищем оселитися в Англії. В очах же передової Європи він став символом письменника-громадянина, письменника-борця. В Англії Золя приступає до роботи над тетралогією «Чотири Євангелія» («Плідність», 1898; «Праця», 1901; «Істина», 1902; четвертий роман не був написаний), у якій він бачить «природне завершення всієї творчості, наслідок довгого дослідження дійсності, продовженого в майбутнє». Героями своїх творів письменник робить борців за істину, проповідників нового вчення - соціалізму (у його утопічній формі). І не випадково вони носять імена євангелістів Матвія, Луки, Марка, Іоанна. Ці романи-утопії мислилися Золя як своєрідне Євангеліє сучасності. Звідси їх відкрита публіцистичність, дидактизм, перевага повчання над відображенням життя, що помітно знижує їхній художній рівень.

Після перегляду справи Дрейфуса Золя повертається у Францію й продовжує роботу над серією «Чотири Євангелія».

Його ім'я всесвітньо відоме, у його особі вітають не тільки великого письменника, але й мислителя, що вказав людству дорогу до прогресу й волі. 29 вересня 1902 р. Золя був знайдений мертвим у своїй паризькій квартирі. Офіційна версія - отруєння чадним газом через несправність димоходу. Однак і сьогодні обставини загибелі письменника залишаються до кінця не проясненими.

В історію світової літератури Золя ввійшов насамперед як автор соціальної епопеї «Ругон-Маккари». У ній, як у дзеркалі, відбилися слабкі й сильні сторони його світогляду й художнього методу.

Задум серії романів про сучасність склався у Золя до 1868 р. У цей час він уже ясно усвідомлює недостатність одного «експериментального методу» й у передмові до другого видання «Терези Ракен» заявляє:»… щоб написати гарний роман, письменникові тепер варто було б спостерігати суспільство з ширшої точки зору, описувати його в більш численних і різноманітних аспектах». І тут йому просто необхідний досвід «доктора соціальних наук» Бальзака. Однак Золя не збирається зовсім відмовлятися від можливостей, які відкриває натуралізм у вивченні дійсності. Письменникові бачиться плідним об'єднати у своєму майбутньому творі план фізіологічний і план соціальний і через історію однієї сім'ї розкрити історію суспільства.

У проспекті серії, представленому у видавництво, він у такий спосіб визначає взаємозалежні завдання, що стоять перед ним: «Перша. Вивчити на прикладі однієї сім'ї питання спадковості й середовища… Друга. Вивчити все життя Другої імперії від державного перевороту до наших днів. Втілити в типах сучасне суспільство, лиходіїв і героїв». У кінцевому варіанті серія одержала назву «Ругон-Маккари. Природна й соціальна історія однієїсім'ї в період Другої імперії». У неї ввійшли 20 романів («Кар'єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871), «Чрево Парижа» (1873), «Завоювання Плассана» (1874), «Провина абата Муре» (1875), «Його високість ЕженРугон» (1876), «Пастка» (1877), «Сторінка любові» (1878), «Нана» (1880), «Накип» (1882), «Дамське щастя» (1883), «Радість життя» (1884), «Жерміналь» (1885), «Творчість» (1886), «Земля» (1887), «Мрія» (1888), «Людина-звір» (1890), «Гроші» (1891), «Розгром» (1892), «Доктор Паскаль» (1893), у кожному з яких доля того або іншого члена сім'ї Ругон-Маккарів включається в широку картину життя французького суспільства другої половини XIX століття.

У цій масштабній панорамі представлені всі його класи й соціальні групи: фінансова й торговельна буржуазія («Гроші», «Чрево Парижа», «Дамське щастя»), ремісники й робітники («Пастка», «Жерміналь»), церковники («Завоювання Плассана», «Провина абата Муре»), політики («Його високість ЕженРугон»), військові («Розгром») і ін. Дія романів відбувається в Парижі й провінційних містах, у дворянському особняку й халупі бідняка, фешенебельному магазині й на ринку, у шахті й на полях боїв, у приймальні міністра й будуарі куртизанки. Події в них здобувають небачений розмах: катастрофа великого фінансового підприємства («Гроші»), страйк вуглекопів («Жерміналь»), франко-прусська війна й Паризька Комуна («Розгром»).

У процесі роботи над серією «біологічна» історія усе більше поступається місцем історії соціальній, котра й завершується романом «Розгром».

Своєрідним прологом до всієї епопеї став роман «Кар'єра Ругонів» (1871), що має ще «науковий» підзаголовок «Походження». Дійсно, у ньому йдеться про походження сім'ї Ругон-Маккарів і про народження II Імперії. Фундаторкою роду стала Аделаїда Фук, єдина дочка багатих міщан Плассана. Від батька, що вмер у божевільні, вона успадкувала «відсутність урівноваженості, якийсь розлад розумової діяльності й серця», що змушували її «жити не звичайним життям, не так, як всі». Аделаїда виходить заміж за селянина Ругона, а після його раптової смерті стає коханкою контрабандиста на прізвисько «Маккар-бродяга», убитого через п'ятнадцять років стражником на кордоні.

Від шлюбу з Ругоном пішло потомство врівноважене, солідне, процвітаюче в справах (син П'єр і його діти: Ежен, Аристид, Паскаль, Марта, Сідония). Діти Маккара (Антуан й Урсула), психічно нестійкі й обтяжені спадкоємним алкоголізмом, утворили сімейну галузь Маккарів, для якої характерна поступова деградація й виродження. У кожному із представників обох ліній складно переплелися біологічні й психічні особливості їхніх батьків. Золя в наступних романах на конкретних долях нащадків Аделаїди Фук уважно простежить дію біологічних законів у процесі формування індивіда, виконавши тим самим завдання письменника-натураліста.

Однак прагнення відтворити риси епохи, намалювати середовище, у яке могла виникнути авантюрна II Імперія, втілити в яскравих образах тип буржуа, поставленого в нові історичні умови, зробили «Кар'єру Ругонів» реалістичним у своїй основі твором.

Золя зображує невелике провінційне місто Плассан напередодні й у момент державного перевороту в грудні 1851 р. За зовнішнім спокоєм і повільністю буржуа таяться «зрадництво, підступні вбивства, таємні перемоги й таємні поразки». Ненависть до Республіки, що виникла зі страху «за свій гаманець, за своє безтурботне егоїстичне існування», поєднує рантьє й торговців із дворянами й духівництвом. У цих умовах «година Ругонів» настала.

У романі «Чрево Парижа» (1873) письменник зображує «відгодованих буржуа й крамарів, що розжиріли», цю «сховану опору Імперії», чиє «великовагове благополуччя» символізує Центральний ринок, Чрево Парижа. Найбільш повний світогляд і психологію «ситих» виражають у творі чоловік і жінка Кеню (Ліза Кеню - внучка Антуана Маккара). Всі їхні інтереси й помисли зосереджені в ковбасній крамниці, де «панувало тверезе щастя, затишна годівниця, у якої нагулювали жир мати, батько й дочка».

Страх за свою власність змушує Кеню підтримувати «тверду владу» і встановлений порядок. «Я вдячна уряду за те, що торгівля в мене йде добре, що я спокійно їм свій суп, а вночі мене не будять постріли…» - заявляє Ліза від імені всіх «чималих людей»: рибниці Луїзи Меюден, торговки маслом пані Лекар, шинкаря Лебігра, булочниці пані Табуре. Поступово, епізод за епізодом, розкриває Золя справжню сутність цих самовдоволених, обмежених і жорстоких власників, що потонули «у трясовині підлості - м'якій й ситій».

«Стійке тваринне щастя» мешканців Центрального ринку порушує республіканець Флоран, брат Кеню. У минулому шкільний учитель, він випадково опинився на барикадах у грудневі дні 1851 р., схоплений і засланий на каторгу, він через вісім років таємно повертається в Париж, щоб готовити народне повстання. Однак цей «політик-мрійник» відірваний від реального життя й не здатний реалізувати на практиці свої утопічні ідеї. Він установлює зв'язки із гуртком змовників з шинку Лебігра, зображеним у романі різко сатирично. Всі вони «розмовляють про політику під прикриттям пивних кухлів», лише грають у революціонерів і не являють ніякої небезпеки для уряду.

В 1885 р. виходить роман «Жерміналь» - один зі значних творів Золя. У ньому автор звертається до проблеми, що, на його думку, «стане найбільш важливої в XX столітті» - «боротьбі праці й капіталу». Сюжетну основу роману становить історія страйку на вугільній шахті. Написанню твору передувала значна підготовча робота. Письменник відвідує страйкуючі вуглевидобувні райони північної Франції, спускається у вибої, є присутнім на робочих зборах, вивчає наукову літературу. Все це дозволило йому намалювати достовірну й вражаючу картину життя й праці шахтарів.

На сторінках роману неодноразово виникає символічний образ «злісного, ненаситного звіра, здатного пожерти цілий народ». Це шахта, у якій вуглекоп «працював, як віл, як жива машина для витворі вугілля». Роки непосильної праці й позбавлень приводять до фізичного й морального виродження людей, про що свідчить історія сім'ї Мае. 106 років працюють на одного хазяїна - Компанію - представники цієї шахтарської династії. Однак працьовитість і майстерність не рятують сім'ю від нестатку. Бувають дні, коли в них «у буфеті не було нічого їстівного, ні єдиної скоринки хліба, ні однієї обгризеної кісточки».

Трагедія цієї сім'ї розкривається письменником як соціальна трагедія всіх пролетарів. Безжалісна експлуатація змушує шахтарів Монсу здійнятися на боротьбу за свої права. Рух вуглекопів Золя зображує як стихійний бунт доведених до розпачу людей, як «натиск… орди варварів», що діють не свідомо, а в силу інстинкту. Особливо чітко це проявляється в сцені походу страйкарів, що вимагають хліба, по замерзлій рівнині. «Людський потік, що проносився по дорозі, немов стихійна сила природи», зметав усе на своєму шляху: руйнував шахти, ламав машини, розправлявся з тими, хто не примкнув до страйку.

Письменник не бачить сил, здатних приборкати й повести за собою юрбу. Представники різних політичних партій: лівий соціаліст Плюшар, реформіст Раснер, анархіст Суварін - зображені в романі із чималою часткою іронії. Навіть механік Етьєн Лантьє, головний герой оповідання, якому віддані всі симпатії Золя, не зміг стати справжнім ватажком народних мас, а виявився лише знаряддям у їхніх руках. І хоча письменник створює в «Жерміналі» цілу галерею яскраво індивідуальних образів шахтарів («трагічне уособлення людського горя» дружина Мае, боязка й жіночна Катрін, «запекла бунтівниця» баба Горіла, «незлоблива товстунка» Мукетта, жорстокий і грубий Шавель й ін.), все ж головною діючою особою твору він робить саму масу, у якій вбачає здорову життєву силу.

Роман завершується трагічно: розстріл вуглекопів, поразка страйку, катастрофа на Верейській шахті. Однак його останні сторінки повні життєстверджуючого пафосу: весна, що наступила, приносить відновлення природі й надію зневіреним людям на прийдешнє торжество справедливості: «По всій рівнині набухало кинуте в ґрунт насіння, і, пробиваючи її кірку, сходи тяглися нагору, до тепла й світла… До землі, залитої блискаючими променями сонця, повернулася молодість… З надр її тяглися до світла люди - чорна армія месників, що повільно сходила в її борознах і поступово піднімалася для жнив, уже готова паростками своїми пробитися крізь землю».

Ця сцена містить у собі символічний зміст, як і сама назва твору. Жерміналь - весняний місяць по календарі Великої французької революції (з 21 березня по 19 квітня), час появи сходів.

Прямий вплив Е. Золя виявляється у творчості багатьох європейських й американських письменників XX в.: Д. Ґолсуорсі, Роже Мартен-дю Гара, Г. Манна, Т. Драйзера й ін. Прав був А. Барбюс, коли писав: «Треба ставити цю велику тінь не за нами, але перед собою…повернути її не до XIX століття, але до XX і до майбутніх століть…»