Народний епос

Народний епос

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Т.Г. Шевченко

Протягом століть напруженої боротьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору, мужню й водночас ліричну поезію - думи та пісні. Ці перлини народної творчості не втратили і ніколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, його морально-етичні норми, огляди, естетичні смаки.

Про значення народної поетичної творчості дуже точно висловився М. Гоголь: "Пісні малоросійські можуть з повним правом називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвилині й тодішньому стану почуттів.." І ще: "Історик не повинен шукати в них вказання дня й числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; з цього погляду небагато пісень допоможе йому. Та коли він захоче взнати вірний побут, стихії характеру, всі вигини й відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу, коли він захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого й порізно кожного окремого, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним у ясній величі".

Народ не створював та й не міг створити дум і пісень, одірваних від дійсності, які не відповідали б завданням, висунутим ходом національно-визвольної боротьби - це суперечило б самій природі народної поезії. Захисникам рідної землі потрібна була не безпристрасна оповідь про давно минулі часи, а сувора, мужня поезія, яка відповідала б їхнім прагненням, інтересам, яка мобілізувала б на боротьбу за своє визволення.

Арабський мандрівник XVII століття Павло Алепський, подорожуючи по Україні, вражений і захоплений духовним потенціалом українського народу, його життєствердним духом, у своїх подорожніх нотатках записав: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського". Так уже склалося, що вижити, вистояти - було найпекучішою проблемою українського народу впродовж століть. Однак навіть у такій жорстокій, кровопролитній боротьбі народ не змілів душею, не розтратив своїх духовних сил. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності - ці риси, генетично притаманні нашому народові, гартувалися у горнилі безперервної боротьби з численними загарбниками. Тяжіння до духовності - не менш важлива риса, яка витримала цей гарт.

Пісня, дума і є одним із проявів цього прекрасного тяжіння. Ось що писав про це Микола Добролюбов: "Пісня, дума становлять там народну святиню, кращу рису українського народу, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає ніжне почуття жіночої любові, особливо материнської... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим".

Думи та історичні пісні супроводжували тривалий шлях визвольної боротьби українського народу. Покликані до життя насущними проблемами тогочасної дійсності, ці твори через століття дають нам змогу всім серцем відчути історію своєї рідної землі, глибше зрозуміти характер свого народу, збагнути принциповість, крицевість його життєвого креда, так влучно означеного козацьким полковником Іваном Богуном: "Скидаю шапку лише перед Богом, та й то за власною охотою!"

Українські думи (їх ще називали козацькими піснями, поважними піснями) відомі у всьому світі. Це глибоко самобутні епічні та ліро-епічні твори, які виконувалися у супроводі кобзи, бандури чи ліри.

Як жанр народної поезії, думи виникли в XV-XVI століттях на основі найкращих досягнень усієї народної поетичної творчості. Неабияку роль у цьому відіграли народні історичні та соціально-побутові пісні. Деякі з цих пісень у виконанні кобзарів набували рис, притаманних думам. Так, дуже близькі за змістом рекрутські пісні й дума "Проводи козака", пісні про брата і сестру та дума "Сестра та брат", пісня про сина, котрий вигнав матір, і дума "Бідна вдова і три сини". Відома також пісня, близька за змістом до думи "Отаман Матяш старий", хоч це і не дає підстав говорити, що одна виникла з другої.

Основний пафос дум - оспівування ратних подвигів українського народу, проповідування здорової суспільної та сімейної моралі. Історична пісня, як і дума, збагачувалась кращими надбаннями близьких їй жанрів народнопоетичної творчості, хоч завжди була цілком самостійним, самобутнім жанром, мала свої художньо-стильові засоби відображення дійсності на різних історичних етапах.

Однією з найтрагічніших сторінок нашого народу, що знайшла своє відображення в думах та піснях, були численні набіги на українські землі турецько-татарських людоловів. Український народ не знаходив ані найменшого захисту з боку польсько-литовської держави, під владою якої тоді перебував. Кримські й турецькі ринки були переповнені українськими бранцями. "Уся Україна, - писав відомий історик, професор М. Грушевський, - саме повітря її наповнилося невільницьким плачем, який нині ще бринить і плаче в наших піснях на протязі стількох віків..." І далі: "Думки про полонеників, невільників, їх нечувані безвихідні страждання, їх туга за рідним краєм, опанували сучасну творчість, відтиснувши на далекий план інші теми".

Найдавніші в часі - так звані "невільницькі думи" - являють собою своєрідний тематичний цикл. До нас дійшло дев'ять дум про поневіряння у турецько-татарській неволі: "Невольники на каторзі", "Невольницький плач", "Маруся Богуславка", "Утеча із турецької неволі морем", "Утеча невольників з каторги", "Самійло Кішка", "Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі", "Сокіл і соколя" та "Іван Богуславець". Думи ці сповнені високої емоційної напруги, у них - і гаряча мольба, і надривний стогін, і всеспопеляюче прокляття землі та вірі бусурманській.

Герої дум та історичних пісень завжди були носіями моральності, виразниками загальнонародних інтересів і сподівань. Вони всім корінням своїм міцно зв'язані з рідною землею. Незважаючи на багатолітні страждання в неволі, вони не забувають ані мови своєї, ані звичаїв, не втрачають надії на повернення

на тихі води,

на ясні зорі,

у край веселий,

у мир хрещений,

в города християнські.

У думах та історичних піснях про турецько-татарську неволю знайшли втілення кращі риси українського народу: любов до рідної землі, почуття власної гідності, стійкість. Зрадник, запроданець, за народною мораллю, був гірший за ворога-чужинця.

У думі "Самійло Кішка" славний козацький ватажок, незломлений ані щоденними галерними тортурами, ані спокусами життєвого благополуччя, з гідністю відповідає потуреченому намовнику ляху Бутурлаку:

Бодай же ти того не дождав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати!

З гнівом відкидає пропозицію потурчитися і легендарний Байда:

Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!

Навіть висячи на гаку, терплячи нелюдські муки, він знаходить у собі сили, щоб послати стрілу в царя.

Безмежна любов до рідної землі, вірність вірі християнській наснажує серця героїв численних дум та історичних пісень, додає сил. З великим драматизмом змальовано в одній із пісень цього періоду сцену зустрічі матері з потурченою дочкою. Рада такі негаданій зустрічі, дочка вмовляє матір:

Мати моя, мила мати!

Скидай з себе тії лати,

Возьми дорогії шати,

Будеш з нами панувати.

Та жодні страждання не страшні так матері, як потурчення, побасурманення:

Ліпше мої вбогі лати,

Ніж дорогії твої шати;

Я не хочу панувати,

Піду в світ край загибати.

Розквіт українських народних дум та історичних пісень пов'язаний з піднесенням козацького руху, пробудженням активності народних мас. У кінці XVI - на початку XVII століття українське козацтво зважується на великі походи до Криму та Туреччини. Козацькі походи на "чайках" викликають захоплення всього світу. Можна тільки уявити, скільки потрібно було мати мужності, військової хитрості, яка потрібна була витримка, щоб на вбого оснащених човнах брати такі великі міста-фортеці, як Козлов, Синоп, Царгород! Кримський хан засипає скаргами на козацтво польського короля Жигимонта Старого. Король марно намагається приборкати "розбійників".

Слава про подвиги українських козаків шириться за межі українських земель. "Козаки - це надзвичайно симпатичні типи слов'янського племені, горді, відважні лицарі, які сміливо дивляться у вічі смерті, завжди готові на двобій з нею. Шабля - його хрест, перемога - його Бог, а пісня є його молитвою..." - захоплено писав про козацтво італійський професор Доменіко Чамполі.

Якщо стійкість, громадська мужність, вірність колективним інтересам, любов до батьківщини героїв невільницьких дум та історичних пісень виявлялись і розкривалися в неймовірно важких умовах рабства, то в думах та історичних піснях про бойові подвиги козацтва ці ж якості героїв розкриваються в боротьбі з ворогами - на рідній землі а чи в морі під час захоплення галери.

У думах та історичних піснях цього періоду набирає великої ваги мотив уславлення воїна-козака. Ці твори сповнені віри у власні сили, почуття людської гідності.

Один з найулюбленіших героїв українського народу - козак Голота, котрий "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота", котрий "ні города, ні села не займає", та вміє постояти за свою честь, за честь рідної землі. Образ козака Голоти уособлює військову доблесть, мужність, лицарську відвагу народу, який виборює своє право на свободу і незалежність, і водночас - миролюбність, гуманізм. Від думи вже віє духом оптимізму, вірою у перемогу. А оптимістичний настрій, в свою чергу, спонукає до гумору, до висміювання переможеного ворога, котрий не хоче жити в миру:

Ой ще козак не примірився,

А татарин ік лихій матері з коня покотився.

Він йому віри не донімає,

До його прибуває,

Келепом межи плечі гримає,

Коли ж оглядиться - аж у його духу немає.

Народна мораль, її високий гуманістичний дух освячує народні думи та пісні. Показові з цього погляду думи "Розмова Дніпра з Дунаєм", "Отаман Матяш старий", "Смерть козака бандуриста", "Олексій Попович", "Три брати Самарські", "Івась Удовиченко, Коновченко". На передньому плані тут - священність родових зв'язків, проповідування доброти, справедливості - всього того, що складає основу народної моралі.

У думі "Івась Коновченко" юний герой вирушає у військовий похід проти волі матері, чим викликає материнський гнів. Сила материнського прокльону вбиває сина. Помираючи на полі бою, вояк приходить до думки:

Не булатними шаблями мене рубали.

Не ординськими стрілами з коня збивали, -

Се мене отцева молитва та материні сльози побили.

В одному з варіантів думи "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", старші брати, залишивши в голому степу на вірну смерть свого молодшого брата "пішого-піхотинця", теж гинуть од рук яничарів. Смерть братів трактується як кара за жорстокість, несправедливість щодо молодшого брата. В іншому варіанті думи батьки, дізнавшись про смерть молодшого сина, про бездушність старших братів, проклинають їх і виганяють з дому.

Материнське прокляття вбиває, благословення - захищає від куль, від меча. Культ матері, материзни, рідної землі пронизує героїчний епос українського народу світлом священності, надає йому глибокого гуманістичного змісту.

З великою художньою силою й глибоким ліризмом народ змалював у думах та історичних піснях смерть козака на полі бою. У думі "Федор безродний, бездольний" уся природа - трави, птиці, дерева - тужить за козаком, оплакує його ранню смерть.

Зворушливо зображено смерть козака-воїна у пісні "В чистім полі возок біжить":

В чистім полі возок біжить

Мальований,

На возику козак лежить

Зарубаний.

В правій руці шабля стримить

Каленая,

А по шаблі річка біжить

Кровавая.

Над річкою ворон кряче

Смутнесенько,

Над козаком мати плаче

Ріднесенька.

"Не плач, мати, по дитяті,

Не журися,

Ще я, молод козаченько,

Не скончився.

Збудуй мені світілоньку

Новесеньку,

Без оконець і без дверей -

Темнесеньку.

Мені в двері не ходити

Вже по світу,

А в віконце не глядіти

Вже до віку.

Можна лише подивуватися великому поетичному хисту народу, його душевному багатству, котрий здатен з таким глибоким трагізмом, з таким емоційним надривом передати смерть свого воїна, свого захисника.

У часи визвольної війни 1648-1654 років народжується своєрідний цикл дум та історичних пісень про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами. З цих поетичних творів постають образи славетних ватажків - Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса та інших. Народ наділяв своїх улюблених героїв небувалою силою й відвагою. Ось як розправляється із шляхтою козак Нечай у пісні "Ой з-за гори високої":

Ой кинувся козак Нечай

Від дому до дому

Та зложив же ляхів тисяч

З коней як солому.

Повернувся козак Нечай

На лівеє плече

А вже у ляшків вражих синів

Кров ріками тече.

Народ не хотів миритися зі смертю своїх улюблених героїв. Тому-то нерідко у думах та піснях спостерігаємо відхід від історичної правди. У пісні "Ой, усе лужком, та все бережком" легендарний Максим Кривоніс виступає учасником подій, які відбувалися вже після його загибелі. Завдяки думам та історичним пісням козацькі ватажки продовжують жити, боротися і після смерті.

Чільне місце у цій групі дум та історичних пісень займає постать Богдана Хмельницького - "гетьмана Чигиринського", видатного полководця, керівника визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польсько-шляхетських загарбників. "Батю Зинов" - так любовно називав народ свого ватажка, високо шануючи його за політичну мудрість. Під керівництвом Богдана Хмельницького український народ здобув ряд блискучих перемог над шляхетською Польщею, навіки уславивши свого гетьмана в думах та піснях:

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду, -

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

(Пісня "Чи не той то хміль")

Думи та пісні про боротьбу українського народу проти польсько-шляхетських поневолювачів представляють багато козацьких ватажків, виняткових особистостей, - та все ж, в першу чергу, засвідчують істину, що рушійною силою історії завжди був, є і буде народ.

Із історико-героїчним циклом тісно пов'язаний цикл соціально-побутових дум та пісень. У репертуарі кобзарів та лірників соціально-побутові думи та пісні посідали чільне місце. Були співці-музики, котрі зовсім не знали історико-героїчних дум і в той же час охоче виконували побутові думи. Та й попит на них був великий.

Деякі з цих дум мають до 50-ти варіантів, що свідчить про їх популярність у виконавців та слухачів. У соціально-побутових думах (як і в соціально-побутових піснях) художньо розробляються теми, пов'язані з громадськими та родинними протиріччями. Розкриваючи причини станової нерівності козацтва, вони виразно засвідчують зростання соціальної активності мас, пробудження класової свідомості.

У думі "Козак-нетяга Фесько Ганжа Андибер" бідні козаки побили дуків-сребряників, промовляючи:

Ей, дуки, ви, дуки!

За вами всі луги і луки! -

Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати

Й коня попасти!

У думі "Козацьке життя" йдеться про те, як занепало господарство, поки козак боронив рідну землю:

Знати, знати козацьку хату,

Скрізь десяту:

Вона соломою не покрита,

Приспою не осипана,

Коло двора нечиста-ма й кола,

На дровітні дров ні поліна.

Сидить в ній козацька жінка - околіла.

Знати, знати козацьку жінку,

Що всю зиму боса ходить,

Горшком воду носить,

Полоником діти напуває.

Часи спустошливих турецько-татарських набігів, гніт шляхетської Польщі відійшли в історію, і вже дум на ці теми кобзарями у XVIII-XIX століттях не складалося. Та цей факт не означає занепаду народного поетичного епосу - успішно розвивається соціально-побутовий цикл дум, в якому з великою поетичністю розробляються проблеми моралі, людських взаємин, з'являється й нове коло тем, народжене характером нової доби.

Шлях кобзарів - це шлях народу!

Михайло Стельмах

Хто ж вони, оті талановиті співці-музики, котрі створили й донесли до нас невмирущі перлини - народні думи й історичні пісні?

Історія кобзарства та лірництва в Україні доволі багата й складна і до сьогодні ще не достатньо вивчена.

Назви народних співців-музик походять від назв музичних інструментів, на яких вони грали: кобзи, бандури та ліри.

Улюбленим музичним інструментом українського народу була кобза. Як свідчать найдавніші джерела, кобза була досить розповсюдженим музичним інструментом, і попервах грали на ній не лише сліпі люди, як це склалось пізніше.

Найдавніша кобза мала тільки три струни. З часом інструмент ускладнювався. Це, зокрема, засвідчує збільшення кількості струн. У ХІХ столітті, особливо у другій половині, кількість струн і приструнків (так називаються короткі струни, що розміщуються на правій стороні деки) збільшується. Наприклад, на бандурі кобзаря М. Ригоренка з Харківщини їх було вісім, на бандурі О. Вересая з Полтавщини - дванадцять, на бандурі П. Братиці з Чернігівщини - двадцять, на бандурі І. Кравченка-Крюковського з Полтавщини - двадцять вісім, на бандурі Ф. Гриценка-Холодного з Полтавщини - сорок п'ять!

Зрозуміло, що збільшення кількості струн до декількох десятків потребувало дедалі більшого хисту, спеціальної навчальної підготовки. Усе це призводило до поступової професіоналізації. З'являється особлива категорія народних співців-музик: кобзарі та бандуристи. Відомості про це можна зустріти в художній літературі. Чудовий образ такого кобзаря створив Т. Шевченко в поемі "Невольник". Для нас особливо цікава дума Степана, в якій він розповідає свою історію: шалена буря прибила козацькі чайки до ворожого берега. Степан потрапив у неволю. Утікав, але його впіймали й осліпили:

І згадав сирота Степан в неволі

Свою далеку Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І нерідную сестру Ярину.

Плаче-ридає,

До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю...

Уже на третьому полю

Турки-яничари догнали,

До стовпа в'язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали...

Повернувшись з неволі, обдаровані сліпці, як і Степан, навчались грати на кобзі-бандурі. Одні з них мандрували селами, грою та співом заробляючи на прожиття. Інші приставали до козаків і супроводили їх у походах. Кобзарів цінували тут як ніде інше. Часті війни, бойові сутички щ військами кримських ханів, турецьких султанів та польських магнатів, повстання проти своїх визискувачів... А кобзарі пробуджували волелюбний дух народу, закликали до боротьби за національне та соціальне визволення, оспівували ратні подвиги.

Кобзарі творили, боролись і помирали, як і сотні тисяч безіменних козаків та селян-повстанців. Та залишались чудові думи та пісні, які вони складали в турецько-татарській неволі чи у час коротких перепочинків між жорстокими боями. Кобзарі не були та і не могли бути безсторонніми літописцями. Вони оспівували те, що хвилювало їх до глибини душі. Тому й нині, через віки, не можна спокійно слухати їхні думи та пісні.

Конкретні відомості про народних співців-музик дійшли до нас із XVIII століття. Є відомості про те, що майстерність, мистецтво українських кобзарів були відомі далеко за межами України. Їх запрошували, а то й силоміць забирали до Польщі, Росії, де примушували грати та співати царям та вельможам.

Цікава доля Григорія Михайловича Любистка. Він був бандуристом у дочки Петра Першого, цесарівни Єлизавети. Не подобалось йому в царських палацах, усе прагнув повернутись до рідного краю "на тихі води, на ясні зорі", як мовиться в невільницьких думах. Відомо, що 15 грудня 1730 р. Григорій Любисток утікає в Україну. Волелюбного бандуриста піймали далеко від російської столиці - аж у Києво-Печерській лаврі, й повернули-таки назад до Петербурга. Якщо без нього не могли обійтись при царському дворі, він мав неабиякий талант.

Любисток грав та співав у Петербурзі багато років. Цариця Єлизавета (на престолі з 1741 р.) прихильно ставилась до нього і тоді, коли він осліп; його заслуги були щедро відзначені. Відомо, що 14 листопада 1742 року було весілля сліпого бандуриста, яке справили не де-небудь, а в царському палаці. Наступного року йому, як і деяким іншим співакам та музикам, за багаторічну вірну службу при царському дворі було надане спадкове дворянство. 1748 року сліпому бандуристові Любистку був присвоєний високий військовий чин полковника.

Цікаво познайомитись з тим, що писав 1769 р. про українських бандуристів німецький автор Штелін: "Усі співають, танцюють і грають у цій країні. Найбільш використовуваний інструмент - бандура, на якій талановиті українці грають найчудовіші польські та українські танці й звуками якої вони вміють супроводжувати численні, вельми ніжні свої пісні. Оскільки на Україні дуже багато молодих людей з особливою старанністю навчається грати на цьому інструментові, з давніх-давен там багато бандуристів". Далі Штелін дав коротеньку загальну характеристику бандуристів, у якій використав і власні спостереження: "Ці українські бандуристи здебільшого дуже веселі й рухливі, як птахи, вміють під час співу вельми жваво виражати пристрасті мімікою й жестами і взагалі пустувати".

Такі свідчення сучасників мають неабияке значення. Завдяки їм до нас дійшли конкретні відомості про деяких талановитих бандуристів XVIII століття.

На відміну від бандуристів, які грали й співали у багатих палацах, про народних співців-музик XVIII століття, що ділили зі своїм народом горе і радість, що брали участь у його боротьбі з гнобителями, майже не писали. Тому про них до нас дійшли лише короткі, випадкові відомості - головним чином із судових справ. З них дізнаємося про те, що у XVIII столітті бандуристи брали участь у антифеодальній боротьбі, за що їх суворо карали.

У другій половині XVIII століття назріває повстання на Правобережній Україні. Соціальний гніт тут був нестерпним, як і національний. Тож тут з особливою сило. - не як спомин про минуле, а як заклик до боротьби - лунають думи про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. проти магнатської Польщі, за возз'єднання України з Росією. Польська шляхта добре розуміла силу цих дум і забороняла їх виконувати.

Репертуар народних співців-музик залежав насамперед від попиту слухачів. Кобзарі та лірники мусили виконувати ті втори (пісні, думи, псалми), які цікавили людей, подобалися їм, хвилювали їх, інакше б їх не слухали, не запрошували грати та співати, а відтак не платили б. Попит слухачів враховувався ще в період навчання.

Попит слухачів був визначальним - від його задоволення залежав добробут кобзарів та лірників. Але, поряд з ним, істотне значення для репертуару кожного співця-музики мали його світогляд, художньо-естетичні смаки та розуміння своєї ролі в житті народу.

Остап Вересай - найвідоміший кобзар ХІХ століття. Народився він 1803 року в селі Калюжинцях Прилуцького повіту Полтавської губернії у сім'є кріпаків. Батько Остапа був сліпим, грав на скрипці, чим і заробляв собі на хліб. На четвертому році життя втратив зір і Остап. Коли ж хлопцеві було п'ятнадцять літ, його віддали в науку до одного кобзаря, та не пощастило з учителем - не вчив він Остапа. Тоді віддав його батько до іншого кобзаря на три роки, але через тиждень забрав назад - той запив. Невдача за невдачею, а потяг до бандури був великий. Остап не міг спокійно слухати захожих кобзарів: їх гра та спів справляли на нього велике враження.

У 1873 році О.Вересай розповідав: "Коли ось собі сиджу я годів два, годів три, годів сиджу чотири дома - то кобзарі бувало ходять (тобі кобзарі ще були, тепер нема); то як кобзар прийде в хату до мого батька, стане грать, співать, до я коло його так не знаю, чи йому у пазуху уліз, тому кобзарю, або його собі у пазуху взяв. Да той кобзар розбирає діло, що мабуть, люди були б з мене, та й каже: "Ти, Микито, оцього хлопця оддай між люди в науку - може, з його кобзар буде".

У Ромнах на ярмарку Остап сам знайшов собі кобзаря-вчителя. Шість тижнів ходив з ним, а потім прийшов додому й захворів. А там помер кобзар. Остап пристав до другого - знову на три роки. Цей жорстоко експлуатував хлопця, примушуючи частіш за інших учнів ходити побиратися, а одного разу навіть сильно вдарив. І Остап не стерпів - покинув учителя і повернувся додому.

Через деякий час той учитель сам прийшов до батька Остапа з проханням віддати йому сина в науку. Домовились, що Остап буде у нього 35 тижнів, тобто менше року. Але Остап не добув і цього скороченого терміну навчання: захворів, і жінка учителя наполягла на тому, щоб його відрядили додому. Одужавши, Остап повернувся до свого наставника: дуже вже йому хотілося закінчити навчання, бо боявся, що на нього будуть нападати за те, що не добув строку у "майстра". Але той порадив не йти більше в науку, а якщо будуть нападати за те, що не добув строку, - звертать на нього, він буде відповідати.

Остап Вересай навчався у трьох майстрів, але повного, трирічного строку так і не добув. Удосконалював свою майстерність гри на бандурі самотужки. Сам поповнював і свій репертуар, переймаючи думи та пісні від інших кобзарів.

Подорожуючи, він зайшов у село Сокиринці і затримався: тут жила вдова Пріська, яку Остап любив ще дівчиною. Цілих сім років кобзар добивався її згоди на шлюб і добився-таки. "Ох! Одружила мене з цим дідом його бандура: як прийде сватати - то й вижену, а як заграє на бандурі - то й заверну", - розповідала жінка. Вересай випросив у пана визвольного листа (бо був кріпаком), одружився й оселився в Сокиринцях.

Думи та пісні О. Вересай виконував дуже проникливо, що дуже зворушувало слухачів. Не залишався байдужим і сам кобзар. Особливо він хвилювався, навіть плакав, коли виконував думу "Бідна вдова та три сини", - та дума нагадувала йому його власну долю. При виконанні пісні "Нема в світі правди" О. Вересай повторював і виділяв інтонацією ті рядки, на які хотів наголосити, на які хотів звернути увагу слухачів.

Особливу увагу О. Вересай привернув до себе у вересні 1873 року. У Києві проводили позачергове засідання Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, на якому виступив і сам кобзар. Наступного року вийшов друком перший том "Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества". Тут, між іншим, було надруковано виголошені у Києві реферати про О. Вересая О. Русова "Остап Вересай - один из последних кобзарей малорусских" та М. Лисенка "Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем". У розділі "Материалы" було вміщено "Думы и песни, исполняемые Вересаем и записанные гг. Чубинским и Русовым", а саме: думи "Буря на чорному морі", "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", "Бідна вдова і три сини", "Проводи козака" ("Отчим"), "Сокіл і Соколя", "Федір безродний, бездольний", сатиричні пісні "Нема в світі правди", "Щиголь", "Дворянка", "Хома та Ярема", "Кисіль", "Бугай", а також десять псалмів релігійного змісту. Далі йдуть "Причитания Вересая при выпрашивании милостыни" ("Прошение" и "Благодарение"). В кінці тому надруковано записані М. Лисенком мелодії дум, пісень, псалмів, а також танців та пісень танцювального характеру. Завдяки рефератам О. Русова та М. Лисенка дослідники народної поезії та численні її шанувальники познайомилися з біографією О. Вересая, особливостями виконуваних ним дум та пісень.

У 1874 році О. Вересая слухали учасники ІІІ Археологічного з'їзду у Києві, серед них - французький дослідник А. Рамбо, який згодом написав дві статті про враження від з'їзду і виступу О. Вересая. Таким чином, український кобзар став відомий далеко за межами України.

Наступного року, в лютому, О. Вересай прибув до Петербурга. У лютому й березні виступав у клубі художників - на сніданку, влаштованому на відзнаку пам'яті Т.Г. Шевченка, в Слов'янському благодійному комітеті, відділі етнографії. Російського географічного товариства (з доповіддю про думи тут виступив дослідник билин Орест Міллер), Благородному зібранні, Археологічному товаристві, університеті, Соляному містечку на слов'янсько-етнографічному концерті, влаштованому М. Лисенком... Скрізь О. Вересая слухали дуже уважно й зацікавлено.

Після виступів у Петербурзі О. Вересай жив іще п'ятнадцять років, але такої уваги його особа вже не привертала до себе.

Дуже талановитий кобзар кінця ХІХ століття - Федір Гриценко-Холодний. Це на його бандурі було аж 45 струн. Кобзар Опанас Бар, із захопленням розповідаючи О. Сластіону про гру Ф. Гриценка-Холодного, запевняв, що нічого подібного він іще не чув: "Було, як сяде, як зашкряба, як затужить, то й сам плаче, і всі за ним, а мідяки то, як той горох, у коновочку тільки тр... тр... тр...". Той же Бар казав, що Ф. Гриценко-Холодний міг босими ногами грати на бандурі будь-якого козачка.

Про надзвичайну талановитість і майстерність Ф. Гриценка-Холодного писав і П. Мартинович, який записував від нього думи, псалми та пісні у 1885-1886 роках, тобто через десять років після записів від І. Кравченка-Крюковського. "Дуже дивний кобзар був Холодний, - писав П. Мартинович у листі від 3 серпня 1932 року до Гната Хоткевича. - Іноді, як грав на бандуру, так у його звуки зливались, і така гра його була, як гра на скрипці, що не чути бренькання!.. І грав на кобзі так, неначе говорила кобза його, словами вимовляла. У мене дух захватило, як я його вперше почув! І як він спитав мене, як мені здається його гра, то я довгесенько мовчав од захвату духа, од великого дива, не міг зразу й слова промовити". Таке велике враження справила гра Ф. Гриценка-Холодного на П. Мартиновича, який до нього зустрічався з багатьма кобзарями й добре розумівся на їхньому мистецтві.

Про життя Ф.Гриценка-Холодного відомо дуже мало. З нотаток П. Мартиновича відомо, що у 1885-1886 роках йому було 72 роки. Осліп майбутній кобзар тринадцяти літ. П'ять років навчався у кобзаря Назаренка, а потім пішов до Кочерги. Від останнього вивчив думи "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат". Від першого, хоч той і дуже багато знав, - мало що засвоїв. Свій репертуар поповнював від інших кобзарів та лірників. Колись знав думи "Козак-нетяга Фесько Ганжа Андибер" ("Бендиберя"), "Маруся Богуславка", "Три брати Самарські", але забув. Про це він розповідав П. Мартиновичу 20 вересня 1886 року.

Незважаючи на неабиякий талант, Ф.Гриценко-Холодний не любив свого мистецтва. "Мені якби місце трапилось тихе, - говорив він, - то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім".

З репертуару Ф. Гриценка-Холодного надруковано лише три думи: "Івась Удовиченко, Коновченко", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат". Численні ж записи - дума "Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі", псалми та пісні - зберігаються в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М.Т. Рильського АН УРСР.

У Ф. Гриценка-Холодного навчався відомий згодом кобзар М.С. Кравченко.

Михайло Степанович Кравченко відомий не лише як талановитий виконавець дум та пісень, а й як автор дум про події 1905 року.

Народився Кравченко 1858 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Тут 21 квітня 1917 року й помер.

М. Кравченко осліп на п'ятнадцятому році життя. Сімнадцяти років почав навчатися грі на бандурі та співу у кобзаря Яшного, який жив у Миргороді, затим майже дев'ять місяців навчався у Гриценка-Холодного.

У лютому 1902 року від М. Кравченка записав думи О. Сластіон, які надрукував у травні того ж року разом із статтею про кобзаря. Завдяки О. Сластіонові ми знаємо, як жив кобзар у 1901-1902 роках, маємо опис його портрета і, що особливо цінно, - докладний перелік виконуваних ним тоді творів.

Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. У 1901-1902 роках жив у одній хаті зі своїм братом та його дружино. - людьми хворими і нездатними до жодної праці. М. Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню (як до нього А. Шут, А. Никоненко й деякі інші співці-музики), заробляв не лише кобзарством, а й плетінням шнурів. Робота ця була тяжкою, псувала палці. "Як попов'єш, - говорив кобзар Ф. Колессі, - отих верьовок з місяць, так з пучок дванадцять шкур злізе, - куди вже там грати".

М. Кравченко був середнього росту, кремезний; голова у нього була майже кругла, чуб темно-русий. Симпатичний з обличчя, як писав О. Сластіон, з добрим, привітним виразом. Зауваження його були влучні, думки тверезі й вірні. Про себе розповідати не любив.

У 1902 році М. Кравченко знав чотири думи (О. Сластіон писав, що п'ять, але п'ятою він назвав варіант думи "Маруся Богуславка" - "Про дівку-бранку"), а також вісімнадцять псалмів, дванадцять сатиричних пісень. Крім того, знав багато інших пісень, чимало танців і маршів.

До репертуару М. Кравченка входили: думи - "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", "Бідна вдова і три сини", два невольницькі плачі; сатиричні пісні - "Дворянка", "Чечітка", "Сусідка" та інші, а також пісні різноманітного змісту.

З відомостей, наведених О. Сластіоном та Г. Хоткевичем, бачимо, що в 1901-1902 роках репертуар М. Кравченка був досить різноманітним. Співвідношення в ньому дум, псалмів, пісень тощо було таке саме, як і в інших кобзарів. Правда, до зустрічі зі збирачами в репертуарі М. Кравченка було більше дум, ніж у 1901-1902 роках. Їх кількість зменшилась під впливом об'єктивних обставин. "Я дечого й більше знав, - розповідає кобзар Г. Хоткевичу, - та ото як почали нас переслідувати, так я й повикидав усе з голови, - думка така: нащо воно тепер і здалося".

За свідченням О. Сластіона, співав добре, хоч мав не дуже чистий голос. Особливо любив виконувати думи. Їх він повторював не дослівно. На запитання О. Сластіона про те, чого він в думи іноді вставляє слова, звороти і навіть цілі вірші (рядки), яких раніше не співав, кобзар відповів: "Е, то вже всякий так, се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде... То вже всякий так: те забуде - друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!.."

На початку 1902 року О. Сластіон улаштував поїздку М. Кравченка на кустарну виставку до Петербурга, де той мав виступати зі своїми думами та піснями. Зробити це пощастило на кошт Російського географічного товариства. О. Сластіон сам проводжав М. Кравченка. Посадивши кобзаря у вагон, запитав: "А що, дядьку Михайле, якби й вам Бог дав те, що тому Рябініну, - якби й вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?" - "А що ж, - відповідав кобзар, - якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба". О. Сластіон був вражений усвідомленням цією простою людиною інтересів "своєї братії", інтересів, які вона ставила вище за свої особисті.

М. Кравченко виступав у Петербурзі, але нам невідомо, як слухачі сприймали його гру та спів. У серпні того ж 1902 року М. Кравченко грав та співав разом з іншими кобзарями на ХІІ Археологічному з'їзді у Харкові.

Крім Петербурга й Харкова, побув він і в Катеринославі, Одесі, Ялті. У Москві спробували було записати його гру та спів на фонограф, але спроба ця не вдалася.

На початку ХХ століття М. Кравченко познайомився з видатним російським письменником-демократом В.Г. Короленком. Колишній поводир кобзаря Г.Г. Легейда так згадує ті відвідини: "Прийшли ми одного разу до с. Хатки, де тоді літом відпочивав В.Г. Короленко. Письменник був росту середнього, борода менша, ніж на портретах і молодший був. Дуже привітний. Зустрів він Кравченка дуже ласкаво. "Моє шанування!" - сказав і подав руку кобзареві. Потім грали і говорили, говорили... Коли ми зібралися іти, Короленко знову міцно потиснув руку Кравченкові і сказав: "До побачення!" Ішов я тоді додому і думав: "Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди в дружбу йдуть".

В.Г. Короленко записав одну з його дум - "Чорна неділя в Сорочинцях".

М. Кравченко був свідком повстання селян у його рідному селі Великих Сорочинцях, яке спалахнуло 1905 року. У село було послано каральний загін на чолі з помічником миргородського повітового справника Барабаша. Повстанці відбили карателів, а Барабаша вбили. В ніч з 21 на 22 грудня до Великих Сорочинців прибув другий загін - цього разу з двома гарматами. Очолював його статський радник Полтавської земної управи Філонов. Повстання було придушене. Карателі провели масові арешти, жорстоко знущались із селян.

Події у Великих Сорочинцях викликали протест демократичної громадськості. Письменник В.Г. Короленко написав статтю "Сорочинська трагедія", в якій затаврував карателів.

Повстання селян та жорстока розправа над ними залишили глибокий слід у серці М. Кравченка. Він склав дві думи: "Чорна неділя в Сорочинцях" та "Про Сорочинські події 1905 року". Завдяки оригінальному поєднанню. традиційних і нових художніх засобів думи сприймаються як мистецькі твори. Незважаючи на трагічний кінець повстання, М. Кравченко вірив у те, що прийде розплата, і втілив цю віру в думі "Про Сорочинські події 1905 року".

До жанру дум у зображенні революційних подій нашої епохи звертатимуться кобзарі й пізніше, але М. Кравченко зробив це вперше.

У вступній статті немає можливості характеризувати всіх видатних співців-музикантів. Тому ми обмежились загальними відомостями про кобзарство та лірництво, а також зупинилися на найвідоміших постатях, розповіли більш докладно про талановитих людей з дуже важкою долею.

Український народ створив велику кількість дум та історичних пісень, в яких показав, як він жив, за що боровся, на що сподівався; прославив героїв боротьби за свою незалежність, за краще майбутнє. Деякі з них уже забулися, деякі виконуються рідко. Та вони продовжують жити на сторінках збірників та книжок. Шанувальники народної поезії та фахівці доклали багато зусиль до того, щоб зібрати ці перлини усної поезії і зберегти їх для наступних поколінь. Завдяки їх копіткій праці й нині маємо змогу знайомитись із думами та піснями, які були складені й у далекому минулому, і за пізніших часів.

Перефразуючи Т.Г. Шевченка, можна з упевненістю сказати: наша дума, наша пісня не вмерла, не загинула. І не вмре, не загине!