Моріс Матерлінк

Моріс Метерлінк

Моріс Метерлінк (1862 - 1949) - найбільший теоретик і драматург символізму, творець "театру смерті", "бельгійський Шекспір", як називали його сучасники.

Він народився в Генті, стародавньому місті Східної Фландрії, у сім'ї нотаріуса. Початкову освіту одержав у єзуїтському коллежі, що залишило помітний слід у його світогляді у вигляді "фламандського містицизму". Після його закінчення Метерлінк вивчав право в Парижу, однак заняття юриспруденцією не приносили задоволення, оскільки він мріяв про літературну творчість.

В 1883 р. у журналі "Молода Бельгія" були опубліковані перші вірші молодого поета, що свідчили про сильний вплив на нього французького символізму. В 1889 р. вийшли друком ліричний збірник "Теплиці" і п'єса "Принцеса Мален", що стали відправною точкою для формування символістської естетики й поетики Метерлінка. Найбільш повний їхній виклад міститься в есе "Скарби смиренних" (1896), а також у передмові до тритомного видання п'єс (1901), статтях 90-х рр.

Філософську основу художніх поглядів бельгійського драматурга склав ідеалізм, причому в його містичному варіанті. Метерлінк на місце католицького Бога поставив якесь безлике і фатальне Невідоме, що керує світом і вороже людині. Воно всюди й часто забуває форми смерті, однак не зводиться лише до неї. Перед особою всесильного Невідомого люди - це тільки слабкі й жалюгідні істоти, "тендітні й випадкові мерехтіння, без видимої мети віддані у владу подиху байдужної ночі". Людина ж, будучи вмістищем Невідомого, повинна жити "без справи, без думки, без світла". А головне - без слова, тому що неможливо виразити словами невимовне, "таємницю": "Щире життя створюється в мовчанні". Таким чином, "театр мовчання" Метерлінка став своєрідною художньою ілюстрацією його філософії.

Одноактні "маленькі драми" "Непрошена" (1890), "Сліпі" (1890), "Сім принцес" (1891), "Пелеас і Мелісанда" (1892), "Там усередині" (1894), "Смерть Тентажіля" (1894) склали перший символістський період творчості Метерлінка (1889 - 1896). У них головним героєм виступає Невідоме, котре завдяки таланту драматурга зробилося ніби відчутним, стало реально присутнім на сцені.

Ефект страху досягається не зображенням численних убивств, катастроф, насильства, як це було в першій п'єсі "Принцеса Мален", а вираженням внутрішнього "стану" персонажів, що ніби застигли, чекаючи небезпеки, що наближається, паралізованим страхом перед таємничими й грізними силами. Це приречене очікування Невідомого, невідворотної Смерті й становить зміст символістських п'єс Метерлінка, тому їх часто називають "драмами очікування".

Це також й "театр мовчання", тому що його учасники не стільки розмовляють один з одним, скільки вслухуються в себе, виявляючи свій стан у лаконічних, нервових, музичних репліках. Вони певним чином настроюють глядача, викликають у нього наростаюче почуття страху перед Невідомим.

Класичним зразком символістської драми Метерлінка є п'єси "Непрошена" й "Сліпі", у яких відтворюється "трагедія кожного дня" - вторгнення Невідомого в повсякденне життя. В одній з них на сцені представлена група людей, у тривозі й надії, що очікують звісток про стан здоров'я жінки, що народила недавно, їхньої родички, що лежить у сусідній кімнаті. Зовнішній світ таїть у собі неясну, але погрозу, що відчувається гостро: раптово гасне лампа, під вікнами лунає брязкіт відточуваної коси, у саду вмовкають солов'ї й обсипаються троянди, чуються чиїсь кроки по будинку, тихо відчиняється двері, але ніхто не входить і т.п.

Сильніше інших турбується сліпий старий хворий батько; йому здається, що хтось увійшов у будинок, сів поруч із ним за столом. Він першим почуває наближення Невідомого, і його слова "мені дано знати більше, ніж вам...", незабаром підтверджуються. У фіналі тривожний лемент підриває тишу зануреної в морок кімнати, і фігура, що з'явилася на її порозі, жінки в чорному без слів оголошує про прихід Смерті.

У драмі "Сліпі" трагічний результат очевидний глядачеві з моменту підняття завіси. Священик, що вивів групу сліпих на прогулянку, раптово вмирає, а виходить, вони не зможуть знайти дорогу назад у притулок. Шість старців і шість жінок нерухомо й приречено чекають своєї долі. Навколо них такий же похмурий і застиглий світ: похмурий ліс під високим зоряним небом, самотні цвинтарні дерева, безмовність нічної темряви. Люди лякаються мирних шерехів, шелесту листів, лементу птахів; вони не знають, куди йти й що робити. Розпач і жах, їх що охопили, здаються цілком природними в положенні, у якому виявилися ці люди.

Однак Метерлінк зовсім не ставив своєю метою розповісти про трагедії безпомічних сліпих, що залишилися без провідника. Навпроти, усе в п'єсі має символічний сенс. Сліпі - це втратило моральні орієнтири людство; мертвий священик - церква, уже не здатна утішити людські страждання, море - океан забуття й небуття. У світі, створеному Метерлінком, немає місця надії, радості. На перший погляд "драмам очікування" близька й п'єса "Смерть Тентажіля", що зображує непояснене вгасання хлопчика Тентажіля. Знову дія відбувається на загубленому острові, у напівзруйнованому стародавньому замку, сама атмосфера якого насичена страхом і передчуттям лиха.

Драматург майстерно відтворює її за допомогою різного роду ознак ("лампа гасне й розбивається", "повільно відчиняються двері, хоча нікого за нею не видно й не чутно"); вказівок на внутрішню пригніченість персонажів ("на душі неспокійно", "ми почуваємо нескориму вагу на душі"); лаконічного й експресивного діалогу; численних пауз; картин суворої північної природи ("реве море", "холодне світло місяця"; "мертві дерева стогнуть"), сіро-чорної колірної гами ("чорний замок", "чорний вітер", "темні зводи").

Разом з тим ця п'єса істотно відрізняється від попередніх творів Метерлінка тим, що в ній є дія: одна із сестер Тентажіля шпагою перепиняє шлях чомусь страшному, інша - намагається зламати двері, за якими гине хлопчик. Нехай їхні зусилля не увінчалися поки успіхом і Смерть перемогла, герої зрозуміли головне: "Треба діяти так, начебто на щось сподіваєшся". Та й саме Невідоме втратило характер ворожої людині нескінченності; воно конкретизувалося в особі старої злої королеви. Подальша внутрішня еволюція творчості привела Метерлінка на початку XX сторіччя на позиції романтизму й реалізму.

Цьому в чималому ступені сприяли прилучення драматурга до соціально-політичних проблем сучасності (трактат "Таємний храм", 1902; есе "Наш громадський обов'язок", 1907), зближення із соціалістичними колами й участь в організованому ними суспільно-просвітительському русі. Тепер Метерлінк утверджує необхідність активного втручання в життя, кличе "не боятися зайти занадто далеко", не боятися руйнувати.

Початком нового періоду у творчості Метерлінка (1900 - 1917) є психологічна драма "Монна Ванна" (1902), що розповідає про облогу флорентійцями м. Пізи наприкінці XVI в. У ній виняткові герої, поставлені у виняткові ситуації, роблять подвиги, віддають життя в ім'я порятунку батьківщини. Зображені в "Монні Ванні" значні почуття, сильні характери, споконвічний конфлікт "юрби" й "героя" ставлять п'єсу в один ряд із кращими творами неоромантичного мистецтва.

В "сатиричній легенді" "Чудо святого Антонія" (1903) Метерлінк уперше звернувся до сучасності. Події в п'єсі відбуваються в будинку буржуа в маленькому провінційному місті, куди потрапляє святий Антоній. Він намірився воскресити недавно померлу тітку Гортензію, що зовсім не радує її родичів, людей багатих, але вони прагнуть одержати двохмільйонну спадщину. Зрештою вони здають святого як порушника спокою й пристойності у поліцейський відділок. Так Метерлінк за допомогою фантастичного допущення в реалістичних традиціях розкрив сутність сучасного суспільства, у якому природні людські почуття й відносини знівечені користю й розрахунком.

В 1905 р. драматург створив свій кращий і найвідоміший твір - п'єсу "Синій птах", філософську казку про зміст людського життя. Її герої - діти бідного дроворуба Тільтіль і Мітіль у супроводі ожилих сил природи відправляються на пошуки Синього птаха, що символізує істину й щастя. Вони попадають у Країну Спогадів, Царство Майбутнього, Сади Блаженств, переживають незвичайні пригоди, переборюють усілякі перешкоди й коли, нарешті, повертаються назад, то знаходять його у своєму будинку. Сам Метерлінк так сформулював основну думку твору: "...я хотів сказати, що людство завжди повинне прагнути вперед, що в цих блуканнях воно завжди росте, наливається новими соками й рухається далі, уперед".

Сполучення традицій фольклорної й романтичної казки із прийомами символістського театру обумовили художню своєрідність "Синього птаха", "простий, легкий і радісної, як сон десятилітньої дитини, але в той же час і грандіозний". Так відгукувався про цю п'єсу К.С. Станіславський, що поставив її в 1908 р. на сцені Московського Художнього театру.

"Синій птах" стала вершиною творчості Метерлінка, а сам драматург надбав європейську популярність. В 1911 р. йому була присуджена Нобелівська премія з літератури. У третій період літературної діяльності (1917 - 1945), улаштувавшись у Франції, Метерлінк багато працював: ним написані майже два десятки п'єс ("Бургомістр Стільмонда", 1918; "Сіль життя", 1920; "Жанна д'Арк", 1940; "Страшний суд", 1941 й ін.), безліч трактатів й есе з різних проблем філософії й мистецтва ("Перед лицем Бога", 1937; "Інший світ", 1942 й ін.).

Однак в ідейному й художньому плані вони були лише повторенням сказаного ним наприкінці століття. Метерлінк, що прожив довге життя й став сучасником грандіозних подій XX століття, так і не зміг звільнитися від містицизму, від думки про Невідоме, від відчуття безсилля людини перед лицем цієї ворожої й фатальної сили: "Що прийшов я робити на цій землі? Те ж саме, що має намір робити комаха, що я роздавив по шляху".

Разом з тим художні відкриття бельгійського драматурга (відтворення трагізму повсякденного життя; багатоплановість образів; передача "стану" персонажів засобами іносказання, натяку, паузи, жесту, особливої музикальності фрази) вплинули на формування не тільки модерністського напрямку в театрі XX століття (і зокрема, "театру абсурду" Е.Йонеско й С.Беккета), але й на розвиток сучасної психологічної драми.