28

Розкриття основного конфлікту роману Стендаля “Червоне і чорне”

Змiст

• Вступ
• 1. Загальний огляд життя і творчості письменника
• 2. У погоню за щастям (на прикладі образу Жульєна Сореля)
• 3. Основний конфлікт роману “Червоне і чорне”
• Висновки
• Список використаної літератури
• Література

Вступ

Французький письменник Стендаль (Анрі Марі Бейль) увійшов в історію всесвітньої літератури як один із засновників реалістичного роману. Стендаля без перебільшення можна вважати одним із найоригінальніших романістів ХІХ ст.. Бурхливі історичні і соціально-політичні події у Франції довели, що життя і доля людини залежать не тільки від її вдачі, але й, у першу чергу, від умов, в яких людина згідно взаємозв'язку між характером людини і історичними умовами, які його сформували, існує. У своєму романі "Червоне і чорне" письменник створив панорамну картину суспільного життя Франції часів Реставрації, зобразив представників різних верств населення, суспільних класів, розкрив основні політичні і моральні конфлікти.

Творчі принципи письменника, якими він керувався в роботі над романом "Червоне і чорне", дали можливість вивести яскраві й правдиві характери, розкрити їхню психологію.

В центрі уваги Стендаля-письменника - людський характер. Стендаль був певен, що "немає цілком гарних, або цілком поганих людей". Людина, на думку письменника, визначається тим, як вона "розуміє щастя" і "як вона на нього полює" тобто тим, яку життєву мету вона ставить і якими засобами домагається цієї мети. Свій принцип відображення дійсності Стендаль пояснював за допомогою образу дзеркала. У дзеркалі відображається все - і гарне, і погане. Цей принцип Стендаль застосував і для створення характерів своїх героїв. Образ головного героя Жульєна Сореля - постать не абстрактна, а живий, суперечливий, складний характер, в якому узагальнене поєднується з індиві-дуальним. Багато в чому цей персонаж, а також інші герої роману (жіночі образи пані де Регаль і Матильди де Ма-Моль) нагадують їхнього автора: у них втілено ті риси чи поривання Стендаля, які за різних обставин він не зміг реалізувати.

Трагічний фінал життя головного героя та його коханої жінки пані де Регаль стає моральною перемогою над суспільством і власними вадами. У долях героїв роману відображено конфлікти епохи. Створюючи своє панорамне полотно життя Франції, Стендаль переконливо доводить, що існуючі суспільні закони руйнують душі і долі людей.

В романі "Червоне і чорне" органічно поєднані риси психологічного роману (глибина розкриття внутрішнього життя персонажів) і роману філософського, в якому автор порушує найактуальніші й найскладніші проблеми історії, політики й естетики.

Актуальність теми полягає в аналізі сюжету роману Стендаля “Червоне і чорне” із метою висвітлення основного конфлікту твору в аспекті соціально-психологічного роману ХІХ ст.

Мета роботи полягає в розкритті основного конфлікту роману Стендаля “Червоне і чорне” на основі аналізу образу Жульєна Сореля.

Завдання:

1. Показати, що композиція роману -- це доля головного героя.

2. Висвітлити основний конфлікт роману на основі аналізу образу Жульєна Сореля.

3. Унаочнити паралелі основного конфлікту роману із долею, внутрішніми переживаннями головного героя.

Об'єктом дослідження виступає роман Стендаля “Червоне і чорне”.

Предметом дослідження є основний конфлікт роману Стендаля “Червоне і чорне”.

1. Загальний огляд життя і творчості письменника

Творчість Стендаля (літературний псевдонім Анрі Марі Бейля) (1783-1842) відкриває новий період у розвитку не тільки французької, але й і західноєвропейської літератури - період класичного реалізму. Саме Стендалю належить першість в обґрунтуванні головних принципів і програми формування реалізму, теоретично заявлених у першій половині 1820-х років, коли ще панував романтизм, і незабаром блискуче втілених у художніх шедеврах видатного романіста XIX ст.

Народившись за 6 років до Великої французької революції - 23 січня 1783р. на півдні Франції, у Греноблі, Стендаль вже в дитячі роки виявився свідком грандіозних історичних подій. Атмосфера того часу розбудила перші пориви волелюбності в хлопчику, який ріс у заможній родині. Його батько був адвокатом при місцевому парламенті, мати вмерла рано. Доброчинну роль у вихованні майбутнього письменника зіграв його дід, Анрі Ганьйон, високо освічена людина, що навернула онука до читання книг, яке породило таємні спроби дитячої творчості. У 1796 р. Стендаль був відданий у Центральну школу Гренобля. Серед інших наук він особливо захопився математикою. Її точністю і логічною ясністю письменник пізніше вирішить збагатити мистецтво зображення людської душі, помітивши в чернетках: “Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу і мови пристрасті. У цьому - все мистецтво”. 1:237

У 1799 р., успішно витримавши випускні іспити, Стендаль їде в Париж для вступу в Політехнічну школу, однак потім він передумав і вступив в школу образотворчих мистецтв. Там же й він зростає як письменник, -- невдовзі виходить його комедія “Сельмур”. Впливовий родич майбутнього письменника призначає юнака на військову службу. На початку 1800 р. Стендаль відправляється в похід з армією Наполеона в Італію, але вже наприкінці наступного року подає у відставку. Мріючи про славу найбільшого поета, рівного Мольєру, він рветься в Париж.

1802-1805 роки, проведені переважно в столиці, стали “роками освіти”, які зіграли винятково важливу роль у формуванні світогляду та естетичних поглядів майбутнього письменника. Його юнацькі зошити, щоденник, переписування і драматургічний досвід - свідчення напруженого духовного життя. Стендаль у цю пору - ярий республіканець, ворог тиранії, яка загрожувала країні в міру зміцнення єдиновладдя Наполеона, - автор викривальних та акутальних комедій. Він має і інші літературні задуми, спрямовані на викривання суспільних невдач. Він - шукач істини, яка відкрила би шлях до щастя всіх людей на землі. Стендаль вірить, що знайде її, осягаючи не божественне провидіння, на основі сучасної науки - філософії й етики, природознавства і медицини. Старанний учень великих просвітників: Монтеск'є і Гельвеція, їхнього послідовника Дестюта де Трасі, основоположника “філософської медицини” Кабаніса, і, спираючись на кращі розуми епохи просвітництва, Стендаль стає літератором в стилі реалізму.

У 1822 р. Стендаль, який пройшов через ці наукові студії, напише: “Мистецтво завжди залежить від науки, воно користається методами, відкритими наукою”. 1:244 Набуте в школі він з ранніх років прагне застосувати до мистецтва, а багато що з його висновків і спостережень знайдуть відображення в зрілій естетичній теорії і практиці письменника.

Щирим відкриттям для юного Стендаля стала обґрунтована Гельвецієм утилітаристська концепція “особистого інтересу” як природної основи людини, для якої “прагнення до щастя” є головним стимулом усіх діянь. Не маючи нічого спільного з апологією егоїзму й егоцентризму, вчення філософа стверджувало, що людина, живучи в суспільстві собі подібних, не тільки не може не вважатися одним із них, але й повинна заради власного щастя творити для них добро. “Полювання за щастям” діалектично поєднувалося із цивільною чеснотою, гарантуючи тим самим благополуччя всьому суспільству. Це навчання зробило сильний вплив не тільки на суспільні погляди й етику Стендаля, який виведе власну формулу щастя: “Шляхетна душа діє в ім'я свого щастя, але її найбільше щастя полягає в тому, щоб доставляти щастя іншим” 1:237, але й значно відбилося у його подальшому житті та творчості.

“Полювання за щастям” як головний двигун усіх вчинків людини стане постійним предметом зображення Стендалем-художником. При цьому письменник, будучи, як і його вчителі-філософи, просвітником, найважливіше значення додасть соціальному середовищу, вихованню й особливостям епохи у формуванні особистості і самого “способу” її “полювання за щастям”.

Стендаль мав цікаву особливість стилю: розповідаючи про усе руйнуючи пристрасті, він завжди звертається до максимально холодного, точного, синтаксично правильного мовлення, створюючи таким чином дивний ефект поєднання бурного темпераменту і холодного аналізу. (Письменник згадував, що перед тим, як сісти за роботу, він читав карний кодекс, щоб максимально налаштувати себе на “холодний стиль”). Тому твори Стендаля не захоплюють, вони вимагають детального, навіть дісциплинованого читання.

Стендаль вважав себе романтиком, і його творчість є реалізмом, тісно пов'язаним із романтизмом. Колись революційна Франція відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив анемічних, застиглих у сліпій покорі істот. Тому і вчинив “романтичну втечу” до Італії, яка відставала від Франції у плані соціально-економічного розвитку, але зберігала характери, нехай протиречні, жорстокі, але живі. Той, хто на початку життя зіткнувся з колосальним вибухом французької революції і наполеонівських походів, не міг примиритися із буденністю. Його приваблювали величні особистості Наполеону, пап і князів часів Ренесансу. Їх, безумовно, не можна вважати моральними взірцями: Наполеон знищив своїх колишніх товаришів по боротьбі за ідеали свободи, коли вони занурились у кровопролиття, і призначив себе імператором Франції. І Стендаль засудив його. Але на фоні нікчемних Бурбонів, які повернулися до влади за часи Реставрації, постать “маленького капрала” виглядала величною, і Стендаль цінував у ньому не самодержця, а республіканського генерала. В Бонапарті, також, як і в характерах часів Ренесансу, йому імпонувала пристрасть, яку Стендаль- письменник цінував вище за все.

Стендаль виокремлюється на фоні сучасної йому літератури своїм постійним пошуком розумного, чесного, ддіяльного героя. Все життя він прагне оволодіти “великим мистецтвом пізнання людського серця”. Його увагу привертають натури чесні і правдиві, характери сильні і благородні. У своїй творчій манері французький письменник близький до романтиків. Це вплинуло на ідейно-естетичнуструктуру його романів, у центрі якої стоїть головний герой, котрий завджи протиставляє себе дійсності і стоїть над нею.

Концепція людини у Стендаля близька до тієї, що була сформульована просвітителями. Однією з головних ідей у них була ідея природного права людини на щастя, а також теорія “особистого інтересу”, в якій “прагнення до щастя” є головним стумулом усіх діянь.

2. У погоню за щастям (на прикладі образу Жульєна Сореля)

Роман “Червоне і Чорне” (1831) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв Жульєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці (збереглися імена Берте, Лаффарга) заради кар'єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості.

Суди на злочинцями широко висвітлювала преса і часто інтепретувала їх як типовий приклад низької моралі плебеїв, які, мовляв, народжуються із прихильністю до злочинної діяльності. Республіканця і наполеонівського солдата, який писав під псевдонімом “барон де Стендаль, кавалерійський офіцер”, глибоко обурювали подібні тлумачення, і він створив роман, в центр якого поставив простолюдина із гарячою кров'ю (Червоне), який народився в епоху, коли старі форми життя знову повернулися на арену, в мертвий сезон епохи Реставрації (Чорне). Згідно з думкою Горького, Стендаль підняв “досить буденний карний злочин на рівень історико-філософського дослідження суспільного устрою на початку ХІХ ст.”

Судову хроніку Стендаль перетворив на “хроніку ХІХ ст.”, показав провінційні Вер'єр і Безансон, аристократичний Париж через їхніх типових представників, а ланкою, яка пов'язує між собою окремі картини суспільства став Жюл'єн Сорель та його доля. Вся суть Франції епохи Реставрації втілюється в його короткому житті. Трагедія життя Сореля полягає в тому, що він народився не в свій час. І тут можна згадати концепцію людини, яка існувала в творчості Ж. - Ж. Руссо і відобразилась в його “Сповіді”. Згідно із поглядами Руссо (а для республіканця Стендаля Руссо був величезним авторитетом) людина народжується із певним духовним ядром, яке надається від Бога і складає безсмертну душу.

Ядро не змінюється, ані за життя однієї людини, ані за життя всіх тих людей, які стають його носіями на протязі розвитку історії. А от оболонка ядра змінюється постійно, в залежності від обставин, в яких опиняються люди. Концепція Руссо яскраво підтверджується романом Стендаля. Якби Жюл'єн народися в епоху Наполеона, він міг би стати генералом або пером Франції, завдяки природному таланту і безпримірній хоробрості. Але він народився в епоху Реставрації, яка перехрещує усі його природні здібності і прирікає його на залежне існування через плебейське походження. Тому і кипить кров Сореля, тому і ховає він під матрацом портрет Наполеона, за який його можуть вигнати із роялістського дому Реналів. Схильність Сореля до ризику, взагалі, не може не викликати поваги. Ця людина не знає страху. Але на що є спрямованою сила його характеру? На те, щоб вабити і зачаровувати жінок. І якщо роман з мадам де Реналь виникає спочатку через честолюбство хлопця-простолюдина, якому приємно закохати в себе даму із суспільства, перед яким його родичі повинні ламати капелюхи, то роман з Матільдою де Реналь є вже справжньою грою із долею. Шлюб з Матільдою міг би надати Сорелю усе: можливість увійти у вище середовище, кар'єру, гроші. І читача захоплює ця смертельна гра двох сильних і талановитих особистостей, які не люблять одне одного, але голови згодні віддати за перемогу одне над іншим.

З початку Сорель може здаватися справжнім кар'єристом: він прагне грошей, слави, страждає він прихованого, але розриваючого його із середини гонору. Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про все що відбувається в його душі, чомусь поважаємо його. Чому? Тому що у Жюл'єні не має холодного розрахунку, тому що всі його вчинки говорять про гарячу душу, тому що він людина пристрасті. Він бажав закохати у себе мадам де Реналь, то й сам закохався, він мріяв використати Матільду, але їхні відносини переросли у справжній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей. Саме пристрасть і жива кров згубили Жюл'єна, тому що народився він в епоху, яку автор оцінює як епоху, коли добре може існувати тільки труп на кладовищі. Промова Сореля під час суду є одночасно і кульмінацією і розв'язкою роману. Він в цей час схожий на рицаря, який тривалий час штурмував фортецю, а коли перемогу було вже майже досягнуто, повернувся і пішов із думкою: “ а навіщо мені ця фортеця потрібна?”

Коротке життя Сореля пройшло в полюванні за щастям, яке він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але коли Матільда зробила усе, щоб врятувати його, коли “такому принадному юнаку”, портрети якого продають на вулицях у вигляді вітанок, потрібно просто сидіти, мовчати і чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення у залі суду (який не випадково відбувається у театрі), він неочікувано просить слова і говорить правду. Про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому отримати гарну освіту, про те, як він зрозумів, що якою б не була освіта, без зв'язків і післяреволюційної Франції ніяк не пробитися. Він не виправдовується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. “Я посягнув на життя жінки, яка заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обдумав мій злочин і намагався вчинити його”, - кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміливо йде назустріч долі, іронізує на лавці підсудних над суспільством, до якого належать присяжні (“суспільство, яке називають вищим”), він знімає маску, повертається до своєї природи. Він сам відправив себе на гільотину, розірвавши зв'язки із суспільством, яке намагається його судити. Епіграф, який письменник надав роману про долю Сореля (“Правда, гірка правда”) узято із останньої промови республіканця Дантона у Конвенті, після якої його було засуджено на смерть. Але Сореля не слід повністю ототожнювати із діячами Великої Французької революції, так само, як маркіза де ля Моля не слід ототожнювати із силами реакції. Кожен із них: І Жюл'єн, і маркіз, і мадам де Реналь, і старий янсеніст абат Пірар, виступають неповторними, сповненими протиріч особистостями. Особливо цікавим є характер Матільди де ля Моль, який називають “італійським” і порівнюють із цілою низкою “італійських характерів”, яка існує в творчості Стендаля. Тут можна згадати героїню новели “Ваніна Ваніні” (1829), а також героїв “Скрині й привиду” (1830), “Любовного напою” (1830) та ін. “Італійський характер” не можна вважати моральним. Його носії мають бурхливий, нерозсудливий характер, який може штовхнути, навіть, і на злочин. Але “італійський характер” є саме характером, який цікаво сприймати, і який протистоїть облудництву ті анемії почуттів.

Жульєна Сореля можна дорікнути в чому завгодно -- у безпристрасності, навіть у холодній ощадливості, у цинізмі (перші читачі і критики саме так, негатив-но, прочитали цей характер),-- але тільки не в посередності й сірій буденності. Герой “Червоного і чорного” являється неабиякою особистістю. У ньому все вище “норми”, передбачувані посередністю: сила вибухового темпераменту і сила розуму, честолюбної волі і романтичної мрійності, зосередженість на собі, своєму внутрішньому світі і прагнення проникнути, розгадати суть - людей, речей, подій.

Син теслі стає вихователем дітей у самого мера. Це його перший вихід “у люди”, у життя. Не можна сказати, щоб життя це було відзначено яскравими подіями, скоріше провінційною нудьгою, лукавством, інтригами, які ведуть хазяїн будинку пан де Реналь, скупа і нерозумна людина (він без міри вихваляється приналежністю до старого дворянського роду і відрізняється якоюсь невгамовною сварливістю), і нахабний пройдисвіт негоціант Вально. Суть провінційної “політики”, боротьба між ультрароялістами і “лібералами” зводиться тут до того, хто займе жадані посади, стане самою впливовою людиною у Вер'єрі. Відвідування містечка королем, приїзд єпископа дають зайвий привід для дріб'язкової боротьби самолюбства, провінційного марнославства і, звичайно ж, для нескінченних пліток і пересудів.

Є, однак, і світла сторона в житті молодого героя: пані де Реналь, з її добротою і любов'ю. Але в провінції не можна сховатися від чужих, заздрісних і недоброзичливих очей. Жульєн Сорель змушений розлучитися зі своєю першою коханою.

У стінах семінарії, куди він потрапляє з будинку Реналей, усе просякло неправдою, заздрістю і недоброзичливістю. Сорель тут, з його живим розумом, гарячою кров'ю, з його знанням латині й академічними успіхами, чужий більш ніж будь-де; його вважають за гордія (у цьому семінаристи недалекі від істини, вони нюхом чують, що перед ними чужинець, людина іншої породи, створена з більш тонкої, шляхетної матерії), і навіть налаштованість ректора, суворого абата Пікара, не може відгородити юнака від недоброго ока, від підлої зради.

Нарешті, Париж, будинок великого вельможі. Тут панує відмінна ввічливість і принижують лише іноді, від нудьги, від дурного настрою або від дуже дурної погоди. У салоні маркізи де Ла-Моль збирається “вищий світ стародавньої аристократії” і можна говорити вільно про все, аби це не суперечило судженням хазяїв будинку і не містило в собі якої-небудь подоби самостійної думки. Молоді люди, що відвідують особняк де Ла-Молей, чудово виховані, їх вчинки і мова не виходять за рамки, запропоновані пристойністю, у їхніх головах немає і тіні живого судження, а характери цілком позбавлені натяку на яку-небудь енергію. Іншими словами, вони в усьому відповідають вимогам гарного тону. Деякі з них можуть прославлятися на війні, і єдине, що їм вселило б страх,- це показатися смішними в очах їхнього оточення, порушивши одне з неписаних правил поведінки.

Жульєн Сорель неминуче, мимоволі виділяється й у цьому колі: спочатку в силу того, що провінціал, згодом тому, що він просто не може бути таким, як усі, навіть тоді, коли хоче: розум (хоча його і приховали) не сховаєш, енергію, розтривожене самолюбство не приховаєш у гордій замкнутості, та ж замкнутість і видасть цю гординю, цю честолюбну волю.

Маркіз де Ла-Моль, людина розумна, тонка і безнадійно нудьгуюча всередині всієї пишноти, вирізняє молодого секретаря.

Виділяє Жульєна і дочка маркіза Матільда. Серед вихованих молодих людей її кола, що наводять на неї смертельну нудьгу, вона зупиняє погляд на людині, настільки відмінному від її звичайного оточення. “Не Дантон чи це?”-так називається одна з глав роману; цим питанням задається Матільда, що вгадала у своєму коханому натуру неабияку, здатну на сильне почуття, на рішуче дію.

І Жульєн Сорель робить такий вчинок, коли пострілами у вер'єрській церкві, як картковий будиночок, змітає ретельно зведений будинок успіху, і далі, у суді, спокушаючи долю, кидає в обличчя присяжним: “...Добродії: ви бачите перед собою простолюдина, що обурився проти свого низького жереба...”6:527

Гордість - одна з домінант його особистості, саме від неї, від гордості, йде це оббурювання “низьким жеребом”. Як не парадоксально, саме гордість штовхає героя на шлях лицемірства і розрахунку, змушує приймати “правила гри”, що існують у суспільстві, де для таких, як він, виявилися перекриті дорогі.

В часи Наполеона йому б не довелося носити маску, тоді усе вирішили б особисті якості іншого порядку - розум, хоробрість, воля,- адже й Бонапарт зобов'язаний винятково самому собі усім, чого він досяг.

Жульєн Сорель сповідає дійсний культ Наполеона. Юнак, який мріє про військові подвиги і славу, що зберігає на дні скриньки портрет свого кумира, змушений уникати його уроків. Для нього військова кар'єра закрита (офіцерами можуть стати тепер тільки дворяни), залишається духовна кар'єра, виходить, треба - адже він почуває, знає, що здатний на багато чого, - затаїти свої справжні думки і, діючи з обачністю змовника, зробити все, щоб вибитися з низького стану.

Тінь Наполеона, його дух насичують літературу першої половини минулого століття. Наполеоном марять герої Стендаля, над його долею задумується Бальзак, ним захоплюються Гюго, Байрон; у Росії пушкінська Тетяна, відвідуючи садибу Онєгіна.

Форми цієї вільної або мимовільної залежності літературного персонажа - від деякої подібності внутрішніх, частіше зовнішніх рис, що дбайливо культивується самим героєм, і супроводжується іронічною авторською інтонацією (такий Герман у “Піковій дамі”), від замилування, що бачить в імператорі ідеал людини дії (Жульєн Сорель, Фабриціо дель Донго з “Пармській обителі”) до спроби напряму помірятися із можливостями Бонапарта (внутрішньо залишаючись холодним і далеким його внутрішній суті), співвіднестись з його долею: “... чи зможу преступити, адже він зміг, він преступав, посилаючи на загибель тисячі” 6:243, - такий Жульєн, такий і Розкольников Достоєвського (“Злочин і покарання”). В наявності свого роду “комплекс Наполеона”, що у нашому випадку (у випадку Сореля) виражається, звичайно, не в тому, щоб зрівнятися з кумиром, але щоб, маючи перед очима такий приклад, “зробити себе”, досягти усього, на що дають тобі право розум і воля.

Колись Фігаро, персонаж зухвалої комедії Бомарше, говорив, що заради однієї тільки їжі йому довелося “виявити таку поінформованість і таку спритність, яких протягом століття не треба буде для керування всіма Іспанцями”. Це був перший і, мабуть, самий симпатичний тип - “людина, що робить себе” - у європейській літературі. У ньому ще проглядаються зв'язки із злодійкуватими слугами Мольєра, зі спритним Арлекіном італійського народного театру масок. І в той же час це уже нова людина, що відкрито кидає виклик сильним світу цього. Він знає, що свого доможеться, на його стороні сам час. Недарма Наполеон називав цю комедію “Весілля Фігаро” - “революцією в дії”. Див: 1:256

Але дія роману проходить в іншу епоху. Час, коли перемагав Фігаро, відійшов в минуле. З того часу, як уперше пролунав його молодий і упевнений голос, пройшло близько половини століття. За ці десятиліття відгомоніли пожежі революції, здобував перемоги і вмер у вигнанні Бонапарт, і час начебто повернувся назад з поверненням Бурбонів.

Якщо брати за точку відліку 1789 рік, коли парижани приступом взяли Бастилію, молоде покоління двадцятих років буде поколінням онуків. Воно набагато серйозніше, ніж їх діди, або, можливо у ньому немає колишньої впевненості в собі, у тому що вдасться цей світ скорити, залишилося лише нестерпне бажання все-таки зробити це, помірятися силами, кинути рукавичку; десь, овіяний, серпанком легенди, маячить перед ними образ Наполеона, але більшість з них розуміє, що це вже легенда і всього лише легенда, що вони позбавлені необхідної риси характеру, щоб вистояти і перемогти. У їхні серця проникла отрута всіх зачарувань і розчарувань романтизму. Вони більш схильні до міркування, ніж до дії.

Але романтичний персонаж - це ще і бунтар: він не приймає сучасне йому суспільства, що все більш кроїться на буржуазний лад. Він бунтує в драмах В. Гюго, утілюючи собою позитивний ідеал нової епохи.

Але ось що характерно: такий активний романтичний персонаж діє в обставинах настільки ж виняткових, як він сам, і обставини ці майже завжди віднесені в минуле. Схоже, що романтикам у ту пору воно замінило майбутнє. І тому романтичний бунтар живе, в цьому вже трохи екзотичному минулому, а сучасної буржуазної повсякденності протистоїть гіркий скептик, розчарований іроніст, не здатний на який-небудь рішучий вчинок.

Жульєн Сорель, стендалевський герой взагалі - явище в цьому понятті виняткове: ровесник романтичному герою, він і міркує і діє; можна сказати, що він діє, міркуючи. Парадокс в тому, що герой Стендаля одночасно і цільний у своїй готовності до дії і психологічно роздвоєний, перевіряючи кожен свій вчинок розумом.

Суперечливий тут і самий характер почуття. На противагу тому, що ми бачимо в романтичній прозі, його джерелом буде скоріше рух розуму, ніж серця. Коли Жульєн вирішує скорити пані де Реналь, він саме вирішує і зважується на це: тому що йому образлива дворянська пиха її чоловіка, тому що стати коханцем чарівної жінки, господарки будинку, означає зайвий раз підтвердити самому собі, що ти щось вартий. Цей зв'язок потішає гордість, марнославство; нарешті, це важко: самолюбний, соромливий юнак боїться замужньої жінки. Виходить, треба перебороти страх, це і є його завдання, він повинен ввечері втримати її руку у своїй - “інакше йду до себе, і кулю в чоло”.

Пані де Регаль постає перед читачем поринутою у турботи про дітей, господарство, Бога. Дбайлива мати та вірна дружина. Одного разу вона побачила біля свого будинку юнака з прекрасними очима, повними вогню та думки. Воно полонили її. “Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого сюди прийшов”. “Пані де Реналь, зі свого боку, відчула приємне розчарування, побачивши ніжне обличчя Жульєна, його великі чорні очі і гарне волосся, що кучерявилося тепер ще більше ніж звичайно” [6:43-44]. Так зародження кохання починається із захоплення. Вже під час першої зустрічі з Жульєном пані де Реналь відчула сильне хвилювання, викликане “чистим, приємним почуттям, ніколи не траплялося їй, щоб на зміну болісному неспокою прийшла така прекрасна дійсність” [6:24].

Пані де Реналь, звикла бачити в людях свого оточення грубі інстинкти, користолюбство, підлість. Але в Жульєні вона помітила розумову та моральну перевагу над ними, оцінила моральну чистоту юнака. Особливо вразила її абсолютна байдужість його до грошей. Їй здається, що вона втрачає розум, коли дізнається, що Кюре вмовляє Жульєна одружитися з покоївкою Елізою. “Невже я покохала Жульєна? - спитала вона себе” [6: 62]. Луїза де Реналь була щасливою і “наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою” [6: 63]; “вона тепер міняла сукні двічі, а то й тричі на день”, а “друзі, які іноді приїжджали до Вержі, казали їй: “Ніколи, пані, ви не були така молода” [6: 64].

Для Жульєна Сореля серце ожило тоді, коли він зустрів пані де Реналь. Жульєн прагне щастя. Він поставив собі за мету досягти поваги та визнання світського товариства, в яке потрапив завдяки своїй наполегливості і талантам. Піднімаючись по сходинках честолюбства, він начебто наближається до заповітної мрії, але щастя пізнає лише тоді, коли кохаючи пані де Реналь, залишається самим собою.

Стану душі Жульєна заважають роздуми про те, що він повинен робити, як ставляться до нього інші, що про нього думають - все те, що суперечить природі людини і звичайному сприйняттю дійсності. Тому, незважаючи на пристрасть Луїзи де Реналь, Жульєн спочатку відповідає не щирим почуттям, а холодним розрахунком. Він вважає для себе справою честі завоювати цю жінку, яка належить до ворожого табору. Її пристрасті, всепоглинаючому коханню юнак протиставляє холодний розрахунок, страх не втратити почуття власної гідності. Він готується до рішучого моменту - затримати руку пані де Реналь у своїй руці - як до битви. Недарма першою його думкою наступного ранку була думка не про кохану, а про Наполеона, і він “з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя” [6: 68].

Але доля надовго розлучила Жульєна з тією жінкою, з якою він чи не вперше в житті забув про втіхи, гордощі і пізнав справжнє щастя. Сорель змушений залишити Вар'єр після анонімних листів про його зв'язок із пані де Реналь, які надіслали її чоловікові.

Саме в коханні Жульєн Сорель розкривається як натура самовіддана, палка, ніжна. Він віддається природному почуттю, що приховане в потаємних глибинах його душі. Але і в коханні юнак змушує свої серце підкоритися розуму. Ось воно, раціоналістичне тлумачення кохання і пристрасті у Стендаля. Лише потім, він забуває про втіхи марнославства і пізнає справжнє щастя. Щось подібне до того чекає на нього в історії з Матильдою.

Про перше побачення з Матильдою Стендаль пише, що воно було “зовсім крижаним... навряд чи коли-небудь, такі любовні слова вимовлялися настільки холодним і чемним тоном” 6:278. Але от сварка, розрив -- і Жульєн “ледве не збожеволів, змушений зізнатися собі, що любить Матильду” 6:307.

У цьому весь Жульєн Сорель, раціональний і палкий, боязкий до зухвалості, гордий до зарозумілої сором'язливості, честолюбний, хоробрий і ще дуже молодий - усього життя в романі йому відпущено чотири роки: з дев'ятнадцяти до двадцяти трьох.

Жульєн Сорель - це свого роду кентавр, вершник і кінь, злиті воєдино; нервовий, гарячий скакун зрештою скине розсудливого вершника, кинувшись назустріч загибелі і назустріч щастю.

Саме так, адже опинившись у в'язниці, у камері смертників, Жульєн нарешті-то й щасливий. Він бачить пані де Реналь, він зрозумів, що бути поруч з нею, говорити з нею, любити - це і є щастя, його щастя, все інше - зайве, суєта. Тепер він спокійний, він може “померти, мріючи”.

На останніх сторінках роману висвітлюється глибинна суть стендалевського характеру. Та ще на самому початку, коли стояв вибір між посередністю, що забезпечує йому надійний добробут, і “усіма героїчними мріями юності”, Жульєн вибирає мрії, а юнацькі мрії можна визначити знаменитим виразом Стендаля - “гоніння за щастям”. В слово “гоніння” як би в самому собі укладається поняття дії, швидкості, ризику, що настільки відповідають потребам молодого темпераменту, у звуках цього слова начебто б чується дзенькіт копит. Згадаємо, що Сорель сповідає культ дії: ризикувати, коли треба ставити на карту життя, - це теж складає частину його “героїчних мрій”. Він підмінює одне іншим - сутана замість мундиру, кар'єру замість військової слави. Героїчні цілі більш не існують.

Стефан Цвейг помітив, що в Стендалі уживались реаліст і романтик. Жульєн Сорель несе на собі відбиток цієї подвійності світовідчуття: тверезість і безстрасність з'єдналися в ньому з жагучою чутливістю. Власне, і ця тверезість, і цей розум, що аналізує - рід холодної зброї, яким прокладають дорогу, але , вона підказана не розумом (холодний розум висловиться скоріше на користь надійної “золотої середини”, “стійкого благополуччя”), вона, по суті, плід палкої, живої уяви.

Жульєн Сорель знає, для чого йому потрібно стати тим, ким він прагне стати. Він просто зобов'язаний, повинен вибитися в люди. І він усе зробить сам, його помічниками будуть розум, воля, завзятість - його єдина зброя. Іншими словами, він повинен зробити насамперед самого себе.

Жульєн Сорель - душа, що веде безупинний діалог із собою; він сам, його власне “я” - от головний зміст і смисл його життя. Він “егоїст”. Слово, введене у французьку мову Стендалем, покликано відокремити, протиставити це поняття егоїзму, суть якого - черстве і навіть нецікаве до власного “я” - себелюбство.

І для стендалевского героя жінки, у відомому сенсі, засіб, але ціль тут інша: герой не має на увазі зробити жінку «сходинкою» на шляху до соціального успіху, для нього важливіше всього -- показати себе як особистість. У кращі свої хвилини він віддається любові з усім самозабуттям юності, а останні часи і дні його віддані романтично-безкорисливому почуттю.

В основі своєй він мрійник. І його шлях на сторінках роману по суті не що інше, як повернення до себе, до своєї дійсної природи.

«Я намагаюся розповідати і правдиво і ясно про те, що відбувається в серці людини» Див.: 1:254,-- писав Стендаль. Чудовий художник-психолог, він прагне -- простежити рух думки, почуття від самих джерел, показати їх у розвитку, немов прибігаючи до способу відеозйомки, і від того інші епізоди роману, що не повинні були б займати багато часу, якщо мати на увазі зовнішню сторону дії, протікають як би в уповільненому ритмі (мить, коли Жульєн уперше зважується взяти руку пані де Реналь, томливі хвилини першого побачення з Матільдою, їхнє спілкування в бібліотеці).

Критика і читачі роману часто дивувалися (часом дивуються і дотепер), чому автор, що скрупульозно описує, здавалося б, самі незначні вчинки свого персонажа, обмежується скупим, як телеграфне повідомлення, викладом фактів, коли справа стосується вирішальних днів чи годин (у романі упущена і ця дрібниця, так що ми не знаємо, як довго Жульєн Сорель перебував у своєму дивному безпам'ятстві). Можливо, письменник виявився неспроможний зобразити те, що відбувалося в душі героя? Ні, просто автор обігнав свій час; інстинкт психолога і художника підказав йому: саме так повинен прожити ці злі для себе години його Жульєн -- тобто не відчувати нічого. Так, підтверджує сучасна психологія, так, а не інакше почувається людина, яка потрапила в ситуацію, подібну цій.

«Червоне і чорне» -- великий психологічний роман, точніше, соціально-психологічний. Письменник, слідкуючи за шляхом свого героя, висвітлює не тільки неповторимо індивідуальне в зовнішньому і внутрішньому його вигляді.

Проводячи його по мостах і шляхах тодішньої Франції, Стендаль малює вражаючу картину упадку моралі («смертний вирок...єдина річ, яку не можна купити...»), безпринципову ощадливість буржуазії, нікчемність і слабкість дворянства, дає цілу галерею образів самого різного стану -- від бідного сільського священика до вельможі-єпископа, від селянина, провінційного ліберала, італійського карбонарія до аристократа, близького до двору. Нарешті, у романі показане пробудження в суспільстві нових сил, молодих, енергійних і зухвалих, чий голос так чітко пролунав на суді в мові Жульєна Сореля.

«Я аж ніяк не маю честі належати до вашого стану, я бачу тут... тільки одних обурених буржуа... не задумуючись над тим, що моя молодість заслуговує деякого жалю, вони бажають покарати і раз назавжди зломити в мені цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю, якій пощастило одержати гарну освіту...» 6:518.

Буржуа були не даремно налякані його пострілами. Події, зображені Стендалем у романі, охоплюють кінець двадцятих років, кінець липневої революції, і немає сумніву, що та «порода молодих людей», про яку сказав підсудний, виявиться по іншу сторону барикад.

Час має свій колір. «Червоне і чорне» -- така назва стендалевського роману. Вона символічна: тут і чорно-червоне поле рулетки, що притягає гравця, яке карає щастя -- випробуючи долю, і колір священникової сутани і військового мундира, колір реакції, мороку і смерті і -- нетерпіння і кров, колір революції; час їхній з'єднало в собі -- червоне і чорне.

3. Основний конфлікт роману “Червоне і чорне”.

Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Бертьє. Стендаль довідався про них, переглядаючи хроніку газет» Гренобля. Як з'ясувалося, засуджений до страти молодой син селянина, що вирішив зробити кар'єру, став гувернером у родині місцевого багатія Мішу, але, викритий у любовному зв'язку з матір'ю своїх вихованців, втратив місце. Невдачі чекали його і пізніше.

Його вигнали з духовної семінарії, а потім із служби в паризькому аристократичному особняку де Кардоне, де він був скомпрометований відносинами з дочкою хазяїна й особливо листом пані Мішу, в яку зневірений Берті вистрілив у церкві і потім намагався покінчити життя самогубством,

Ця судова хроніка не випадково вразила увагу Стендаля, що задумав роман про трагічну долю талановитого плебея у Франції епохи Реставрації.

Однак реальне джерело лише розбудило творчу фантазію художника, що завжди шукав можливості підтвердити правду вимислу реальністю. Замість дрібного честолюбця з'являється героїчна і трагічна особистість Жульєна Сореля. Не меншу метаморфозу потерпають факти в сюжеті роману, який відтворює типові риси цілої епохи в головних закономірностях її історичного розвитку.

У прагненні охопити всі сфери сучасного суспільного життя Стендаль схожий на його молодшого сучасника Бальзака, але реалізує він цю задачу по своєму. Створений ним тип роману відрізняється не характерним для Бальзака хронікально-лінійною композицією, яка організована як достовірна біографія героя. У цьому Стендаль тяжіє до традиції романістів XVIII ст., зокрема високо шанованого ним Філдінга. Однак на відміну від нього автор «Червоного і чорного» будує сюжет не на авантюрно-пригодницькій основі, а на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений в складній і драматичній взаємодії із соціальним середовищем. Сюжет вперед рухає тут не інтрига, а дія внутрішня, перенесена в душу і розум Жульєна Сореля, який постійно строго аналізує ситуацію і себе в ній перш ніж зважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Внутрішні монологи, що ніби включають читача в хід думок і почуттів героя. «Точне і проникливе зображення людського серця» і визначає поетику «Червоного і чорного» як найяскравішого зразка соціально-психологічного роману у світовій реалістичній літературі ХІХ ст.

«Хроніка XIX століття» -- такий підзаголовок «Червоного і чорного». Підкреслюючи життєву вірогідність зображуваного, він свідчить і про розширення об'єкта дослідження письменника. Якщо в «Арманс» були присутні тільки «сцени» з життя великосвітського салону, то театром дії в новому романі є Франція, представлена в її основних соціальних, силах.

Вивчаючи взаємодію цих сил, Стендаль створює разючу картину громадського життя часів Реставрації: з кризою наполеонівської імперії влада знову виявилася в аристократії і духовенства.

Лише буржуазія в «Червоному і чорному» не знає побоювань і страху. Розуміючи все зростаючу силу грошей, вона всіляко збагачується. Так діє і Вально -- головний суперник де Реналя у Верьєрі. Жадібний і спритний, він був винахідливим у спробах досягнення мети аж до пограбування «підвідомчих» йому сиріт бідняків з приюту, позбавлений самолюбства і честі, неосвічений і грубий Вально не зупиняється і перед підкупом заради просування до влади. Зрештою він стає першою людиною Верьєра, одержує титул барона і права верховного судді, який засуджує Жульєна до страти.

В історії суперництва Вально і дворянина де Реналя, Стендаль проектує генеральну лінію соціального розвитку Франції, де на зміну старій аристократії приходила буржуазія, яка набирала силу. Однак майстерність стендалевського аналізу не тільки в тому, що він вгадав фінал цього процесу. У романі показано, що збагачення суспільства почалося задовго до Липневої революції. У світі, який оточує Жульєна, збагаченням заклопотаний не тільки Вально, але і маркіз де Ла Моль (він, «маючи змогу дізнаватися всі новини, удало грав на біржі»), і де Реналь, що володіє гвоздильним заводом і скуповує землі, і старий селянин Сорель, за плату віддаючи свого «невезучого» (в розумінні батька Сореля) сина меру Верьєра, а пізніше відверто радіючи заповіту Жульєна.

Основний конфлікт роману -- це протистояння чеснот і цінностей “міщанської епохи” та “епохи класичного мистецтва”. Протистояння виражається в боротьбі двох частин тогочасного суспільства: світу користі і наживи протистоїть абсолютно байдужий до грошей герой Стендаля. Талановитий плебей, він ніби увібрав у себе найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: невтримну відвагу й енергію, чесність і твердість духу, впертість у просуванні до мети. Він завжди і скрізь (як особняк де Реналя, чи будинок Вально, паризький палац де Ла Моля, чи зал засідань верьєрского суду) залишається людиною свого класу, представником нижчого, защемленого в законних правах стану. Звідси потенційна революційність стендалевского героя, створеного, за словами автора, з того ж матеріалу, що і титани 93-го року. Не випадково син маркіза де Ла Моля зауважує: “Остерігайтеся цієї енергійної молодої людини! Якщо буде знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину”6:298.

Так думають про героя ті, кого він вважає своїми класовими ворогами,-- аристократи. Не випадковою є і його близькість з відважним італійським карбонарієм Альтамирою та іншим іспанським революціонером Дієго Бустасом. Характерно, що сам Жульєн відчуває себе духовним сином Революції. У бесіді з Альтамирою, він признається, що саме революція є його дійсною стихією. «Уже чи не новий це Дантон?» -- думає про Жульєна Матільда де Ла Моль, намагаючись визначити, яку роль може зіграти в майбутній революції її коханий.

У романі є епізод: Жульєн, полуднаючи на вершині стрімчака, спостерігає за польотом яструба. Заздрячи польоту птаха, він хотів би перевтілитися у нього, піднявшись над навколишнім світом. «От така була доля в Наполеона,-- думає герой,-- Може бути, і мене очікує така ж...» 6:187. Наполеон, чий приклад «породив у Франції божевільне і, звичайно, злощасне честолюбство» (Стендаль), і є для Жульєна тим вищим зразком, на який герой орієнтується, вибираючи свій шлях. Божевільне честолюбство -- найважливіша із рис Сореля, сина свого століття,-- і заманює його в табір протилежний табору революціонерів. Правда, жагуче бажаючи слави для себе, він мріє і про волю для усіх. Однак перше в ньому бере верх. Жульєн будує зухвалі плани досягнення слави, покладаючись на власну волю, енергію і таланти, у всесиллі яких герой, натхненний прикладом Наполеона, не сумнівається. Але Жульєн живе в іншу епоху. В роки Реставрації люди, подібні до нього, здаються небезпечними, їхня енергія -- руйнівна, тому що вона таїть у собі можливість нових соціальних потрясінь і бурь. Жульєн думає про те, щоб прямим і чесним шляхом зробити гідну кар'єру, не є можливим.

Суперечливе поєднання в натурі Жульєна початку плебейського, революційного, незалежного і шляхетного з честолюбними устремліннями, які штовхають на шлях лицемірства, помсти і злочину, і складає основу складного характеру героя, а разом із тим -- і основу конфлікту “Червоного і чорного”. Протиборство цих антагоністичних початків визначає внутрішній драматизм Жульєна, «змушеного насилувати свою шляхетну натуру, щоб відігравати мерзенну роль, що сам собі нав'язав» (Роже Вайян).

Шлях наверх, що проходить у романі Жульєн Сорель, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Але це і шлях збагнення справжньої сутності світу влади, будь-то влада політична, економічна чи ін. Почавши у Верьєрі з відкриття моральної неохайності, користолюбства і жорстокості провінційних стовпів суспільства, його влада завершується в придворних сферах Парижу, де Жульєн виявляє, власне кажучи, ті ж пороки, лише мистецьки прикриті й облагороджені розкішшю, титулами, великосвітським лоском. До моменту, коли герой вже досяг мети, ставши віконтом де Верней і зятем могутнього маркіза, стає зовсім очевидно, що гра не коштувала перемоги. Перспектива такого щастя не може задовольнити стендалевського героя. Причиною тому -- жива душа, що збереглася в Жульєні усупереч усім насильствам, над нею створеним.

Однак для того, щоб це очевидним було до кінця, усвідомлене героєм, знадобилося дуже сильне потрясіння, здатне вибити його з колії, що стала вже, звичною. Пережити це потрясіння і довелося Жульєну в момент фатального пострілу в Луїзу де Реналь. У повному сум'ятті почуттів, викликаних її листом до маркіза де Ла Моль, що компрометує Жульєна, він, майже не пам'ятаючи себе, стріляв у жінку, яку до нестями кохав,-- єдину із всіх, котра щедро і безоглядно дарувала йому колись справжнє щастя, а тепер зрадила святу віру в неї, яка зрадила йому не в коханні, а лише насмілилася перешкодити його кар'єрі.

У романі повернення Луїзи у Верьєн пов'язане з відродженням першої любові Жульєна. Луїза де Реналь -- натура тонка, цільна -- утілює моральнi ідеї Стендаля. Її почуття до Жульєна природні і чисті. За маскою озлобленого честолюбця і зухвалого звабника, що вступив у її будинок вона зустріла юнака -- чуттєвого, доброго, вдячного, що вперше пізнає безкорисливість і силу дійсної любові. Тільки з Луїзою де Реналь герой і дозволяв собі бути самим собою, знімаючи маску, у якій звичайно з'являвся в суспільстві.

Моральне відродження Жульєна відбивається й у зміні його відносин до Матільди де Ла Моль, блискучій аристократці, шлюб з якою повинний був затвердити його становище у вищому суспільстві.

На відміну від образу пані де Реналь, образ Матільди в романі як би втілює честолюбний ідеал Жульєна, в ім'я якого герой готовий був піти на поступку перед совістю. Гострий розум, рідкісна краса і незвичайна енергія, незалежність суджень і вчинків, прагнення до розкоші і пристрастей життя -- усе це безперечно піднімає Матільду над навколишнім світом тьмяної, млявої і безликої великосвітської молоді, яку вона відверто нехтує. Жульєн постав перед нею як особистість неабияка, горда, енергійна, здатна на великі. зухвалі, а можливо, навіть жорстокі справи.

Перед самою смертю на судовому процесі Жульєн дає останній, вирішальний бій суспільству, уперше виступивши перед ним із відкритим забралом. Зриваючи маски лицемірного людинолюбства і благопристойності зі своїх суддів, герой кидає їм в обличчя грізну правду. Не за постріл у пані де Реналь відправляють його на гільйотину. Головний злочин Жульєна у тому що він, плебей, насмілився виступити проти аристократії, якої, із позиції Сореля, “давно немає, яка зникла після революції” 6:127.

Висновки

“Роман -- це дзеркало, з яким йдеш по великій дорозі”,-- зауважує Стендаль. Продовжуючи свою думку, він пише: “То воно відбиває блакить небозводу, то брудні калюжі і вибої. Йде людина, зваливши на себе це дзеркало, а ви цю людину обвинувачуєте в аморальності! Обвинувачуйте скоріше велику дорогу...” 1:260.

Стендаль дуже чітко передав настрій епохи після буржуазної революції у Франції. Всі проблеми, які хвилювали тогочасне суспільство: пихатість вчорашніх “пекарів”, “пивоварів” та “лихварів”, які намагаються зайняти місце під сонцем замість справжніх аристократів, людей благородних по духу, а не по крові, яким виступає перед нами Жульєн Сорель.

Трагізм роману полягає саме в цих внутрішніх переживаннях героя: Сорель намагається бути “кращим” в світі тих, на кого він ніколи не буде схожий -- в світі міщанства, традицій, причепурених дам, які поряд із виродженими аристократами намагаються уподібнюватися шляхетним людям минулого. Ось в чому основний конфлікт твору. Конфлікт в душі самого Сореля, виклик всім силам суспільства, в якому типові буржуа намагаються перетворитися на “аристократів нової епохи”.

Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює і піднімає героя, очищаючи його від пороків, прищеплених суспільством. Нарешті, Жульєну відкривається й ілюзорність його честолюбних прагнень до кар'єри, з якими він ще зовсім недавно пов'язував уявлення про щастя. Тому, очікуючи страти, він так рішуче відмовляється від допомоги сильних світу цього, ще здатних визволити його із в'язниці, повернувши до колишнього життя. Двобій із суспільством завершується моральною перемогою героя, поверненням його до свого природного єства.

Список використаної літератури

1. История зарубежной литератры ХІХ века./ Под ред. Н.А.Соловьевой. - М.: Высшая школа.-1991.

2. Кривцова Т. Наполеон та Жульєн (за романом Стендаля “Червоне і чорне”). - Зарубіжна література в навчальних закладах.-№2. 2002.-с.15-16.

3. Пахомова С. “Моліться за мою душу” (за романом Стендаля “Червоне і чорне”).-Зарубіжна література в навчальних закладах.-№8. 1997.-с.38-42.

4. Юрченко І. Стендаль у школі.-Зарубіжна література в навчальних закладах.- №1. 1988. -с.10-13.

5. Ярський В. Романи Стендаля в школі. - Зарубіжна література в навчальних закладах. - №3. 1993. - с. 12-18.

6. Стендаль. Червоне і чорне. -К.:Дніпро,-1983.

7. Зарубіжна література ХІХ століття. - К., 2000.

8. Літературна енциклопедія. - К., 1986.