Михайло Коцюбинський

Реферат

Михайло Коцюбинський

«...В ньому кипить органічна гидливість до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйність до доброго, він любить добро любов'ю художника, вірить в його переможну силу, і в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко і всебічно зрозуміле культурне значення, історична вартість добра»,-- пише про Михайла Коцюбинського Максим Горький. Буревісник революції глибоко знав і любив Коцюбинського -- видатного українського письменника революційно-демократичного напряму кінця XIX-- початку XX століття.

Коцюбинський зазнав на собі благотворного впливу марксизму-ленінізму і у своїй творчості відобразив страждання уярмленого народу, його боротьбу за свої соціальні й національні права в період пролетарського етапу визвольного руху в Росії.

Реалістичні, гідні подиву за тонкістю й красою, соціально-психологічні повісті й новели Коцюбинського -- найвище досягнення української прози дожовтневого періоду, цінний вклад у скарбницю світової літератури.

«На багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі». Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці, що розкинулось на мальовничих берегах Південного Бугу. Батько письменника, дрібний урядовець, не бажаючи терпіти утиски й несправедливості з боку царських чиновників, змушений був часто переїжджати з місця на місце, шукаючи роботи. Разом з ним переїжджала й родина. «Дитячий вік мій (до 7 літ),-- пише Коцюбинський,-- пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі».

Тут народилася й розвинулася його велика любов до природи й людей, тут виникло його захоплення культурними традиціями й історичними подіями рідного краю. Прекрасне Поділля було першою життєвою школою Коцюбинського. Ще підлітком майбутній письменник ходив на ярмарок слухати лірників, яких було на Поділлі чимало. Зачарований красою народних пісень, Михайлик з дев'яти років сам починає творити пісні на взірець народних.

Неабияку роль у розвитку таланту Коцюбинського відіграла його мати Ликера Максимівна, яка була людиною «з складною, тонкою і глибокою душевною організацією», як згадує сам письменник. Мати любила мистецтво, зокрема літературу, і цю любов передала й своєму синові. В особі матері він знайшов ніжного друга й доброго літературного порадника.

Початкову освіту Коцюбинський одержав у містечку Бар. Потім навчався в Шаргородському духовному училищі (1876-- 1880). Навчання в релігійному закладі не могло задовольнити талановитого юнака. Широкі знання з літератури, філософії, природничих наук Коцюбинський здобув самотужки, наполегливою самоосвітою. Серед авторів, яких юнак «ковтав десятками», як сам він пише в автобіографічному листі, найбільше враження зробили на нього Марко Вовчок і Тарас Шевченко. Вже тоді Коцюбинський почав складати вірші й писати повісті.

Під впливом життя і прочитаних легальних і нелегальних книжок починають формуватися його атеїстичні погляди, виникає захоплення ідеями соціалізму. Цьому сприяло і кількамісячне перебування Коцюбинського на початку 80-х років у Кам'янці-Подільському, його знайомство з народовольцями -- членами підпільних гуртків.

Матеріальні нестатки й нещастя, які впали на родину (батько втратив роботу, мати осліпла), не дали змоги талановитому юнакові продовжувати навчання і здійснити мрію про вступ до університету. Турбота про сім'ю лягла на його плечі.

В 1882 році у Вінниці Коцюбинський згуртовує навколо себе передову молодь. Він організовує гурток, учасники якого читали заборонені твори В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна, а також окремі праці К. Маркса і Ф. Енгельса, вели запальні розмови про долю народу, про шляхи боротьби за соціальну справедливість. Недарма 18 квітня 1883 року жандарми роблять перший обшук на квартирі Коцюбинського, а після другого обшуку (1884) над ним встановлюється негласний нагляд поліції.

«Літературі я відданий цілою душею». Початок літературної діяльності Коцюбинського припадає на 80-ті роки. У цей час з-під його пера виходять оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21 грудня, на введеніє», «Дядько та тітка» й інші.

Від першої проби пера і майже до кінця свого життя Коцюбинський не міг повністю віддатися творчій праці, хоч літературі був «відданий цілою душею». Вже будучи відомим письменником, він з болем у серці зізнавався: «Та найбільша драма мого життя -- це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона... не тільки не забезпечує матеріально, а потребує ще видатків». Молодого митця вабила праця вчителя, яка давала можливість спілкуватися з людьми, поширювати передові ідеї серед народу.

В 1891 році він складає іспит на звання народного вчителя і їде в село Лопатинці (тепер Шаргородського району на Вінниччині). Працю домашнього вчителя Коцюбинський поєднує з глибоким вивченням життя трудящих, збиранням усної народної творчості. 8 села письменник виніс сильні враження, які він втілив у художні твори. В оповіданнях «Харитя», «Ялинка», повісті «На віру», написаних у Лопатинцях, Коцюбинський малює картини народного лиха, висловлює глибоке співчуття знедоленим.

Поліцейські не випускали молодого вчителя і письменника з-під пильного нагляду, категорично заявляючи, що він шкідливо впливає на своїх учнів. При цьому вони мали на увазі й розмови Коцюбинського із селянами, його близькі стосунки з ними.

Це змушувало Михайла Коцюбинського шукати іншої роботи. У 1892 році йому вдалося влаштуватись на посаду члена урядової філоксерної комісії, яка вела боротьбу з шкідником винограду на території Молдавії і Криму (1892--1897). Це дало можливість письменнику, як він сам зазначає, «добре пізнати край, а також звичаї і мову тих народів, які заселяють його». Так виникли оповідання з життя молдаван і татар «Для загального добра», «На камені», «Під мінаретами».

Переконавшись, що роботою у філоксерній комісії не принесе користі народові, Коцюбинський 1897 року влаштовується у житомирській газеті «Волинь», де редагує відділ хроніки і друкує ряд нарисів під загальною назвою «Свет и тени русской жизни». Письменник-гуманіст прагнув використати газету «Волинь» як трибуну для пропаганди демократичних ідей. У своїх статтях він порушує важливі соціальні питання, викриває реакційну пресу, виступає проти шовіністичної політики царського уряду, обстоює право всіх народів Росії брати участь у суспільному житті, розвивати свою національну культуру.

Про глибокі інтернаціональні переконання Коцюбинського свідчить і його лист, написаний 8 червня 1898 року до класика грузинської літератури Іллі Чавчавадзе, Український письменник висловлює свою любов до народу Грузії, її чарівної природи, до прогресивних діячів грузинської літератури, які борються за визволення трудящих. Згадавши на початку листа полум'яні рядки Шевченкового «Кавказу», Коцюбинський висловлює тверду віру в безсмертя визвольних прагнень народів царської Росії: «Так, велике серце Прометея, який здобув для людськості божественну іскру, не лякаючись кари хижої сили, не розбито дощенту, воно ^оживає в грудях поетів-патріотів, борців за долю народу, до яких належите й Ви...»

Світлими сторінками життя Коцюбинського була його дружба з І. Франком, з яким він познайомився 1890 року у Львові, особисті контакти в Житомирі з російським революційним письменником Г.Мачтетом -- автором улюбленої пісні В.І.Леніна «Замучен тяжелой неволей» -- та багатьма іншими українськими і російськими письменниками.

У 1898 році Коцюбинський оселяється на постійне життя в Чернігові, звідки була його дружина Віра Устимівна Дейша. Це була освічена, передова людина, щирий друг і порадник письменника в його творчих і громадських справах.

Своїх дітей Коцюбинські виховували в дусі безмежної відданості народові. Їх старший син Юрій 1914 року вступив до більшовицької партії. У період громадянської війни він за дорученням В. І. Леніна проводив на Україні підпільну партійну роботу, був головнокомандуючим збройними силами України, які вели боротьбу проти іноземних інтервентів і націоналістичної контрреволюції.

У 1899 році виходить у Львові перша збірка оповідань М. Коцюбинського «У путах шайтана», а в 1900 році друга -- «По-людському».

На початку XX століття Коцюбинський починає працювати над своїм найкращим твором -- повістю «Fata morgana», першу частину якої завершує в 1903 році. Цього ж року він створює ліричний цикл у прозі «З глибини», в якому закликає письменників своїм словом сприяти революційному перетворенню дійсності, «щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись».

«Або поляжемо, або переможемо». Вболівання за долю народу, шукання реальних шляхів визволення трудящих приводить Коцюбинського до думки про необхідність революційної боротьби. Цьому сприяло й те, що під час служби у Чернігівській земській управі (1898--1910) він близько зійшовся з багатьма передовими людьми, зокрема з учасниками пролетарського руху, членами РСДРП.

Велику роль в ідейно-творчому зростанні Коцюбинського відіграли марксистські праці. Він читав «Маніфест Комуністичної партії» Маркса і Енгельса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Енгельса, праці Леніна «До сільської бідноти», «Перемога кадетів і завдання робітничої партії» та інші.

Коцюбинський належав до нової революційної демократії, яка, за висловом В. І. Леніна, діяла «в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримуючи його боротьбу, як єдиного до кінця революційного класу».

Автор «Fata morgana» був одним з організаторів та ідейних наставників прогресивних сил української літератури. У 1903 році він бере участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, яке перетворилося в демонстрацію проти заборони царським урядом української мови. Коцюбинський високо цінив автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки» за реалізм і народність його творів, широке використання фольклору, гуманне ставлення до простого люду.

На початку XX століття Коцюбинський листується з багатьма українськими і російськими письменниками -- Іваном Франком, Панасом Мирним, Іваном Нечуєм-Левицьким, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Ольгою Кобилянською, Володимиром Короленком. Він бореться проти хуторянської обмеженості українських буржуазно-націоналістичних письменників, проти ідеалізації селянського життя й історичного минулого України.

У 1903 році Михайло Михайлович посилає перший том своїх творів А. Чехову, М. Горькому, В. Короленкові -- видатним російським письменникам, яких він найбільше любив.

Ідеалом Коцюбинського була література сильного соціального звучання, широкої тематики, яскравих образів. У листах до Панаса Мирного він закликає розширювати сфери творчості, зображувати «інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний...». Читач має право, пише він в іншому листі, сподіватися від рідної літератури «вірного малюнку різних сторін життя усіх», а не однієї якоїсь «верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.».

Коцюбинський бере активну участь у революції 1905--1907 років як громадський діяч і письменник. Так, у січні 1905 року він виступає на зборах Чернігівської громадської бібліотеки з промовою, в якій вимагає скасувати заборону на твори О. Герцена, М. Чернишевського та інших революційно-демократичних письменників. Митець поділяв марксистські ідеї про керівну роль робітничого класу в революції, про класову солідарність і спільну боротьбу трудящих різних націй проти царату. З грудня 1905 року Коцюбинський писав: «Усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога». Письменник зрозумів тактичний хід царя, який маніфестом 17 жовтня 1905 року прагнув ввести в оману народ. Вітаючи революцію, Коцюбинський сподівався на перемогу трудящих у загальному збройному повстанні», «яке змете весь старий політичний лад».

У період найвищого революційного піднесення -- 12 грудня 1905 року -- в листі до великого Каменяра Коцюбинський відкриває свої найзаповітніші прагнення, несхитні переконання борця: «У нас всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо».

Незважаючи на переслідування з боку уряду та гострі нападки українських буржуазних націоналістів, письменник не поступився своїми революційними переконаннями і в період реакції, коли значна частина інтелігенції скотилася в болото реакційної містики і порнографії, проголосила безідейність своїм прапором. У рефераті «Іван Франко» (І908), прочитаному на зборах «Просвіти», Коцюбинський висловлює свої погляди на призначення мистецтва в суспільному житті. Він малює образ письменника-борця, у якого «нема шовінізму», який заперечує національну ворожнечу і пропагує «класову боротьбу», має «велику віру в людей» і в «світлу будучність для нашої землі». Слідом за І. Франком Коцюбинський висловлює тверду впевненість, що «прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя».

«Дружба Коцюбинського з Горьким -- це чудова поема». В епоху реакції Коцюбинський продовжує роботу над другою частиною повісті «Fata morgana», створює новели «Іntermezzo», «В дорозі», «Реsona grata», «Коні не винні», встановлює зв'язок з великим пролетарським письменником О. М. Горьким.

Важкі умови праці, службові неприємності, матеріальні нестатки, переслідування з боку жандармів -- все це підірвало здоров'я письменника-гуманіста. На початку 1909 року лікарі запропонували йому виїхати на лікування до Італії. Прагнучи зустрітись і особисто познайомитися з Горьким, Коцюбинський звернувся до В. Короленка з проханням дати йому рекомендаційного листа. Короленко відрекомендував Михайла Михайловича Горькому як «талановитого українського письменника».

«Горький прийняв мене дуже добре... Ми все говорили на теми літературні, які обох нас цікавлять...»,-- писав Коцюбинський дружині.

Обох письменників з першої ж зустрічі зв'язало почуття взаємної поваги й щирої дружби. Пізніше про цей перший, приїзд Коцюбинського на о. Капрі Горький згадував: «Він був один із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають благосне почуття задоволення: саме що людину ти давно ждав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!»

І справді, Коцюбинський був щирий і простий у взаєминах з людьми, мав лагідний характер, привабливу зовнішність, був людиною високої культури і незвичайної доброти.

Змістовною й прекрасною була дружба Коцюбинського з Горьким. За висловом Павла Тичини,-- «це чудова поема, яка вміщує в собі дружбу українського народу з народом російським. У цій дружбі багато спільних точок: і любов до людини, любов до пригноблених і ненависть до цвілі міщанської, ненависть до царату».

Є свідчення, що в останній декаді червня 1910 року на Капрі, в товаристві Горького, Коцюбинський познайомився з В.І.Леніним.

Михайло Михайлович систематично листується з Горьким, розповідає йому про своє життя, роботу, творчі задуми.

На Капрі письменник написав новели «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні». Ці твори він обговорював з Горьким.

Дружба двох велетнів культури зросла і розквітла на ґрунті любові до літератури, розуміння її високого громадянського призначення, участі обох митців у визвольному русі трудящих. Росії, спільних мрій про волю народу.

Багато зробив Горький у справі видання і популяризації творів Коцюбинського серед російських читачів. З ініціативи Горького видавництво «Знание» випустило в 1910--1914 роках три томи творів Коцюбинського в російських перекладах.

Коли 1910 року вийшов перший том «Рассказов» Коцюбинського, Горький прихильно привітав появу книжки і прочитав її, як він сам пише автору, «з великою насолодою, душевною радістю».

Спільність революційних ідеалів, близькість естетичних поглядів виявилася і в ідейно-тематичній спорідненості ряду творів великих митців. Так, у повістях «Літо» Горького і «Fata morgana» Коцюбинського утверджується віра в безсмертя революції, в неминучу перемогу трудящих. В обох повістях головним героєм є людина-борець, що мужньо виступає проти існуючого ладу.

Ідейно близькі «Реsona grata» Коцюбинського і «Жизнь ненужного человека» Горького, скеровані проти катівської політики царського уряду, «Коні не винні» українського письменника і шоста російська казка його російського друга -- сатиричні твори, спрямовані проти лібералів.

Коцюбинського захоплював могутній талант пролетарського письменника, глибина і художня майстерність його творів. «Школою для російських белетристів» вважав він повість Горького «Життя Матвія Кожем'якіна». Велике враження на нього справила п'єса Горького «Васса Желєзнова», названа Коцюбинським глибокою, сильною і оригінальною.

Дружба Коцюбинського й Горького -- символ дружби українського й російського народів. Нам, говорить Максим Рильський у вірші «Брати»,

...здається,

Що то не два письменники дружили,

А український обнімавсь народ

З прапороносцем вольності -- російським.

Хвала життю. Михайло Михайлович Коцюбинський мав багато творчих задумів, наполегливо працював, незважаючи на тяжку хворобу серця. У цьому виявлялося почуття його великої відповідальності за долю української літератури. Письменник піклувався про виховання молодих літераторів. У себе на квартирі Коцюбинський проводив літературні «суботи», на яких збиралася талановита молодь. Ці «суботи» відвідували Павло Тичина, Василь Блакитний (Елланський), які з любов'ю називали Михайла Михайловича своїм літературним учителем.

«На одній із «субот»,-- згадує Тичина,-- коли я прочитав свого вірша, вік назвав мене поетом, це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою. Я вдячний Коцюбинському, що він в одну із подорожей своїх в Італію на Капрі узяв мої вірші з собою і прочитав їх Олексію Максимовичу Горькому. Мені потім сам Горький написав про це в листі від 10 серпня 1927 року».

В останні роки життя Коцюбинському довелося кілька разів побувати за кордоном. З гнівним сарказмом викриває письменник англійських, американських та інших експлуататорів.

Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу: жінок, які виконують важку, чорну роботу і «таскають на головах камінь»; рибалок, що не лише тяжко працюють, а й щоденно ризикують життям. З ніжністю і теплотою описує він старого сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи не знають спочинку» («На острові»).

В останні роки свого життя Коцюбинський, за висловом Горького, «настроювався на героїчний лад», мріяв написати твори про «навіки овіяного славою» народного месника Устима Кармелюка, легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. В 1911 --1912 роках письменник кілька разів побував у галицькому селі Криворівні, де зустрічався з Іваном Франком, Лесею Українкою, етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком, захопився побутом гуцулів, їх фольклором, чарівною природою Карпат. За таких обставин виникла його чудова романтична повість «Тіні забутих предків» (1911).

Повість Коцюбинського, яку Горький назвав «відмінним нарисом», має багато спільного з написаною в той же час «Лісовою піснею» Лесі Українки. Потяг до краси, до вільного життя зближує головних героїв творів -- Івана і Лукаша, Марічку і Мавку. Повість звучить як гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів. У ній засуджується міщанське життя, обмежене власницькими інтересами.

Коцюбинський глибоко любив життя, вірив у торжество краси і добра над потворністю і злом. «Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі,-- писав Горький,-- багато вдягнені пишною зеленню трав та квітів, він говорив:

-- Яка сила життя! Ми звикли до цього і не Помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні б усміхатись світові дружньо».

Якщо Іванові Франку письменник-гуманіст нагадував пшеницю, корінь і стебло якої умирають лише тоді, коли визрівав зерно, то Коцюбинському він уявлявся в образі субтропічної квітки агави, «що тільки раз розцвітає квіткою смерті».

У 1912 роді хвороба Коцюбинського різко загострилася. 25 квітня 1913 року обірвалося його життя. У демократичній пресі були надруковані некрологи, які свідчили, що народ знав і любив Коцюбинського.

Царський уряд заборонив влаштовувати громадський похорон письменника. В.І.Ленін у проекті промови, виголошеної більшовицьким депутатом Г.І. Петровським у Державній думі, писав про заборону як про найганебніший факт насильницької царської політики, як про факт єднання духовної й світської влади: «...Політика гноблення і переслідування народностей, серед них і російської, а надто слов'янських народностей, здається, така багата на всі відомі факти, що не потребує особливих ілюстрацій. Усе ж... наведу ще один цікавий приклад -- похорон Коцюбинського в Чернігові. Ректор семінарії заборонив семінаристам співати на похороні. Поліцмейстер, з'явившись до церкви, оголосив, що не можна нести вінки перед труною. Тут ви бачите дивовижну єдність духовної влади з поліцією».

Глибокою любов'ю до Коцюбинського і його творчості пройняті слова великого майстра української прози Панаса Мирного. У статті «Над розкритою домовиною славетного сина України М. М. Коцюбинського» він писав: «Ще один гіркий посміх лихої долі! Ще безмірно важка втрата на нашій широкій Україні! Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх -- добрих і лихих -- вчинків!»

Горький прислав з Капрі зворушливу телеграму: «Велику людину втратила Україна,-- довго й хороше буде вона пам'ятати її добру роботу».

З творів письменника, його листів, спогадів людей, які знали Коцюбинського, перед нами постав живий образ людини благородного серця, великого митця. Письменник-патріот, пильний дослідник життя, тонкий майстер художнього слова -- таким вимальовується образ Коцюбинського в «Чернігівських сонетах» М. Рильського:

Глибоким зором і пером тонким

Він слугував народові своєму,

Воліючи душею разом з ним.