Біографія Лесі Українки

Реферат

Біографія Лесі Українки

«Леся Українка! Це звучить узагальнююче, як ім'я, в якому злились мільйони українок і українців, мільйони безвісних чесних борців за свободу, які в глухі часи жорстокого царизму вслід за російським пролетаріатом не побоялися устати проти гніту й рабства» (П. Тичина).

Все прекрасне у великої дочки українського народу: і її ласкаве патріотичне ім'я, і героїчне життя, і, сповнена революційного вогню, ніжна та гнівна творчість.

Леся Українка ввійшла в літературу як велика поетеса-лірик, геніальний драматург, талановитий прозаїк, перекладач, блискучий літературний критик, невтомний збирач і дбайливий цінитель фольклорних скарбів.

Письменниця революційно-демократичного напряму кінця XIX -- початку XX століття, учасниця загальноросійського визвольного руху, полум'яний пропагандист ідей наукового соціалізму, Леся Українка оспівала пролетарських «нащадків Прометея», разом з ними своєю творчістю світила «досвітні огні» революції, здобувши від народу величні й славні імена Дочка Прометея і Співачка досвітніх огнів.

Життя Лесі Українки -- великий подвиг в ім'я народу. «Її мужність, пристрасність борця, її стійкість, її непохитність у біді,-- властивості, які вирізняють не лише поезію, а й життя великої Лесі Українки» (М. Бажан).

«На нашій рідній Волині». Леся Українка -- це псевдонім Лариси Петрівни Косач. Народилася вона 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (тепер Житомирська область), що розкинулось на мальовничих берегах річки Случ". Свій рід поетеса веде від людей гуманних і волелюбних. Її тітки по батьковій лінії Олександра і Олена зазнали переслідувань за участь у народницькому революційному русі. Брат матері, дядько поетеси, Михайло Драгоманов -- політичний емігрант, який заохочував Лесю вивчати російську й західноєвропейську літературу, брати участь у громадському житті.

Мати поетеси Ольга Петрівна -- письменниця і громадсько-культурна діячка, відома в літературі під псевдонімом Олени Пчілки. Вона доклала багато зусиль, щоб дати дочці ґрунтовну освіту, все життя дбала про неї, хоч і не поділяла її революційних поглядів.

Петро Антонович Косач -- батько Лесі -- за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького університету (свою освіту завершив у Києві). Він був не тальки дбайливим батьком, а й добрим другом і вихователем своїх дітей. З особливою ніжністю ставився до Лесі. П.А. Косач, юрист за освітою, працював службовцем у різних містах Волині -- Новограді-Волинському, Луцьку, Ковелі. Він добре знав російську і світову літературу, пильно стежив за всім новим, що появлялося в красному письменстві України, гарно читав і декламував напам'ять своїм дітям художні твори. Прогресивні погляди П. Косача, його співчуття трудящим були причиною того, що поліція встановила над ним негласний нагляд.

Новоград-Волинський, потім Луцьк, Ковель, село Колодяжне, яке стало постійним місцем проживання сім'ї з. 1882 року,-- це місця, де минали дитячі та юнацькі роки Лесі. Волинь була її першою життєвою і поетичною школою. Їй з дитинства були милими «Случі рідної веселі береги», барвисті луги, таємничі ліси із високими столітніми дубами, руїни Луцької фортеці, біля якої вона зображала Жанну д'Арк. Та найбільше її зачарували прості люди, поетичне слово і життя яких вона сприйняла всім серцем.

Леся Українка навіки полюбила народні легенди, звичаї, пісні, які записувала її мати, залучаючи й дітей до цього. Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала Леся твори народної поезії. Вона пам'ятала слова і мелодії багатьох українських пісень, які з її голосу записав і видав кількома збірниками музикознавець Климент Васильович Квітка -- чоловік поетеси. З глибоких і яскравих вражень рідного краю, з джерел поліських повір'їв і легенд, звичаїв і пісень народилася драма Лесі Українки «Лісова пісня», багато поетичних і прозових творів, етнографічно-фольклорних праць.

Природа щедро обдарувала Лесю Українку -- дала їй добре і мужнє серце, хист до музики, малювання, вишивки, могутній поетичний талант, великі здібності до науки.

«Муку творчістю перемагать». Рано зустрілася Леся з важким особистим горем.. На одинадцятому році життя захворіла на туберкульоз кісток, який спочатку виявився в руці, потім перекинувся на ногу, легені, нирки. Поетеса мужньо перенесла кілька операцій, вела, за її висловом, «тридцятилітню війку» з тяжкою недугою.

Через тяжку хворобу руки Леся Українка змушена була відмовитися від занять музикою, що, як і поезія, була її творчим покликанням. Ще дівчинкою вона не тільки чудово виконувала твори великих композиторів світу, а й творила власні мелодії, зокрема на свої поезії. «Мені часом здається,-- писала поетеса,-- що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». В елегії «До мого фортепіано» (1890) вона передає біль розлуки з «давнім, любим другом», воскрешав згадки свого дитинства про море почуттів, картини життя, які малювала її уява, коли з клавішів зринали чарівні звуки.

До школи Леся Українка не ходила. Спочатку її навчали батьки, а потім -- приватні вчителі Києва, де Косачі жили зимою, щоб мати змогу вчити дітей, У 1894 році родина поетеси поселилася в Києві. Косачі були у дружніх взаєминах з родинами композитора Миколи Лисенка і письменника Михайла Старицького, підтримували добрі стосунки з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, російським революційним письменником Григорієм Мачтетом. 1899 року Леся Українка вперше зустрічається з Ольгою Кобилянською, з якою заприятелювала і мала на буковинську орлицю благотворний вплив.

Природне обдарування, сприятливі умови в сім'ї, культурне середовище, наполеглива праця над самоосвітою -- ось ті чинники, які рано піднесли Лесю Українку на високості вселюдської культури. Вона вражала всебічною освіченістю, ґрунтовною обізнаністю з літературою і мистецтвом багатьох народів світу, знанням мов, глибоким проникненням у суспільне життя. Крім української і російської, Леся Українка досконало володіла французькою, німецькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, білоруською мовами. Це давало їй змогу читати в оригіналі художні і наукові праці багатьох народів, користуватися бібліотеками не тільки Києва, Львова, Одеси, Мінська, Москви, Петербурга, а й Відня, Берліна, Женеви, Мілана та багатьох інших міст.

У дев'ятнадцятирічному віці Леся Українка написала для навчання своїх молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів», що стало яскравим свідченням її глибокої обізнаності з історією багатьох народів.

«На свій вік це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя»,-- писав про зустріч з поетесою у Львові 1891 року прогресивний західноукраїнський письменник і політичний діяч Михайло Павлик. У цей час Леся Українка познайомилася з Іваном Франком.

Безмежна любов до народу, прагнення служити його визвольній боротьбі -- ось джерело, з якого вона черпала сили, щоб, як сказав М. Рильський, «муку творчістю перемагать».

«Вірю я в правду свого ідеалу». Суспільно-політичні та естетичні погляди Лесі Українки формувалися у 80--90-х роках XIX століття. Перше сильне враження на неї справили вільнолюбні традиції сім'ї. Свідченням цього є її ранній вірш «Надія», написаний у зв'язку із засланням тітки Олени. Вирішальну роль у формуванні світогляду поетеси мало народне життя. В селі Колодяжному та інших місцях вона бачила злидні трудящих, чула «скрізь голосіння сумні» («Сім струн»). Сльози і горе народу боляче вражали гуманне серце поетеси і нагострювали її слово, яке закликало народ до боротьби за нове справедливе суспільство, до «кращої долі, яснішої».

У зміцненні революційних переконань Лесі Українки велику роль відіграла творчість Т. Шевченка і російських революційних демократів М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова. Творчість великого Кобзаря, за висловом поетеси, «збудила думки на Вкраїні», а російська література змушувала задумуватися над суспільним життям, будила любов до бідних та покривджених, вселяла ненависть до гнобителів.

Вирішальну роль у формуванні світогляду письменниці відіграли пролетарський рух, ідеї марксизму. Леся Українка разом із М. Коцюбинським, І. Франком, П. Грабовським належала до нової, революційної демократії, що йшла в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримувала його. Письменниця брала активну участь у роботі київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», була в дружніх стосунках з його активними учасниками. 1897 року під час лікування в Криму вона познайомилася і здружилася із Сергієм Мержинським -- одним із активних діячів соціал-демократичного руху. Ця дружба влила нові сили в душу поетеси, ще більше зміцнила її прагнення працювати в ім'я визволення народу, незважаючи на тяжку хворобу.

Лесю Українку й С. Мержинського єднала ідея революційного оновлення світу, любов до літератури й розуміння її великого суспільного призначення. Благотворний вплив ідей наукового соціалізму позначився на всій творчості Лесі Українки, починаючи з 90-х років. Поетеса була обізнана з «Капіталом» К. Маркса, працею Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки», книгою В.І. Леніна «Що робити?»; читала ленінську «Искру». Київська квартира Косачів часто була місцем «явки» для соціал-демократичних діячів. За участю поетеси було перекладено і видано українською мовою «Маніфест Комуністичної партії» Маркса і Енгельса та ряд інших соціалістичних праць. Вона підтримувала соціалістичний рух, називаючи його «універсальним», була твердо переконана, що українська нація не може «обійтись без нього». Недарма поліція встановила за письменницею гласний нагляд і заборонила їй виїздити без спеціального дозволу. В січні 1907 року Лесю Українку було заарештовано.

Ідеї революції і соціалізму дають могутню наснагу поетесі, стають провідними у її творчості, втілюючись у прекрасні новаторські, часто символічні образи. На початку 90-х років вона наполегливо шукає «дороги тим людям, що ходять в ярмі» («Північні думи»), вітає «досвітні огні», що «світять їх люди робочі» («Досвітні огні»), створює чарівні картини майбутнього -- «країну осяйну, наче світло ідеалу, неначе світло правди» («Коли втомлюся я життям щоденним...»).

Революцію 1905 року Леся Українка привітала як прихід весни, яка давно марилась «невільникам-народам». А коли настали роки реакції, то це боляче вразило поетесу і знайшло художнє втілення в образі лютої і ненависної зими.

Невигойна хвороба, яка дедалі ускладнювалася, змушувала письменницю їхати шукати ліку, не давала можливості взяти безпосередню участь у революційній боротьбі. Та вона була певна, що її слово допоможе народові вибороти свої права, і твердо заявляла: «Вірю я в правду свого ідеалу» («Ось уночі пробудились думки...»).

«...Будуйте міст, що мусить з'єднувати народи». Революційний патріотизм Лесі Українки, який виявлявся в її непохитному прагненні бачити свій народ вільним і щасливим, поєднувався в неї з турботою про соціальне визволення трудящих всіх націй, з відчуттям своєї причетності «до всіх людських змагань, до всіх земних надій» (М. Бажан).

Своєрідним девізом громадської і творчої діяльності поетеси є її заклик, звернений до прогресивної французької інтелігенції: «...Будуйте міст, що мусить з'єднувати народи» («Голос однієї російської ув'язненої»). Сама Леся Українка була невтомним і вправним будівником ідейних мостів між народами. Вона розглядала літературу як могутній засіб взаємопізнання ї зближення народів.

Письменниця любила російський народ і його культуру, замолоду почала перекладати українською мовою і пропагувати твори видатних російських письменників. Для молодих київських літераторів, що об'єднувалися в гуртку «Плеяда», 1889 року вона склала список творів тих російських письменників, які слід перекласти. Серед них значилися твори О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова, І. Гончарова, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріна, Ф. Достоєвського, М. Некрасова, ї. Тургенєва, В. Короленка.

Багатьма своїми творами велика поетеса перегукувалася з Буревісником пролетарської революції М. Горьким. «Адже обоє вони були буряні натури»,-- як сказав про них П. Тичина. Леся Українка не знала особисто Горького, але вони друкувалися разом з великим Леніним на сторінках прогресивного російського журналу «Жизнь». У 1900--1901 роках тут надруковані статті Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі», «Українські письменники на Буковині» та інші.

Письменниця різко критикувала тих, хто був проти участі українців у загальноросійському визвольному русі, викривала українських буржуазних націоналістів, разом з І. Франком, М. Коцюбинським, В. Стефаником, О. Кобилянською боролася проти національної обмеженості і хуторянства, обстоювала єднання української літератури з великою російською -- найпередовішою літературою світу.

Поетесу глибоко хвилювала доля всіх народів Росії, пригноблених царатом, цікавила їхня історія і культура. Добрий друг поетеси в часи її молодості, студент Київського університету грузин Нестор Гамбарашвілі, згадує: «Одного разу, побачивши у мене на столі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII ст. і засипала мене питаннями про Грузію, її природу,, давню культуру, письменників, художників, театри. Довго й уважно вона слухала мою розповідь і відповіді на ці питання і сказала: «Який цікавий, дивний куточок -- Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!»

Пізніше, коли з 1903 року поетеса майже постійно жила в Грузії, вона мала багато друзів серед найкращих людей грузинського народу.

Слідом за Шевченком і російськими революційними демократами поетеса засуджувала розбрат між слов'янськими народами, називала слов'янщину «величною», закликала слов'янські народи до єднання і спільної боротьби за кращу долю.

Крім великої російської культури, Леся Українка глибоко знала польську культуру, а під час перебування в Болгарії 1894 --1895 років удосконалювала свої знання з болгарської мови, вивчала звичаї й літературу болгарського народу.

Поетеса цікавиться давньою матеріальною і духовною культурою Італії, куди вона виїздила на лікування в 1901--1903 роках. Письменниця побувала в багатьох містах Італії, де вона знайомилася з пам'ятками архітектури, живопису, скульптури Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело та інших великих митців епохи Відродження. Велику радість мала поетеса від спілкування з простими людьми цієї співучої країни, де їй довелося бачити не лише представників панівних класів, а й "інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах". У листі на батьківщину від 5 березня 1902 року Леся Українка писала: «...Вони мені подобаються: якісь вони природно гречні, і привітні, і веселі».

Мости між народами зводила поетеса і своїми перекладами на українську мову творів М. Гоголя («Запропаща грамота», «Зачароване місце»), І. Тургенєва («Німфи»), Г. Гейне («Книга пісень»), Г. Гауптмана («Ткачі»), віршів А. Міцкевича, В. Гюго, Дж.-Г. Байрона та інших. Переклади поетеси збагачували духовну культуру українського народу та його художнє слово.

Леся Українка була переконана, що її рідний народ має чим поділитися з людством, високо цінувала українські народні пісні і думи, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. 1908 року на власні кошти вона організувала експедицію для запису на фонограф героїчного епосу українського народу від його творців і носіїв -- кобзарів-бандуристів та лірників. Поетеса дуже раділа, коли вийшла збірка «Дум». «Тепер уже справді можна сказати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!»,-- писала вона вченому-музикознавцеві Ф. Колессі, який здійснив запис дум на фонограф і їх видання.

Кілька зим наприкінці свого життя (1909--1913) Леся Українка лікувалася в Єгипті. І тут поетеса дружила з простими людьми, вивчала життя і стародавню культуру арабів. «Доля того народу,-- писала вона,-- не була веселою -- вся історія його пройшла під гнітом або своїх деспотів, або чужих напасників». У циклі віршів «Весна в Єгипті» (1910) письменниця увічнила неповторні картини природи єгипетського літа, висловила глибоке співчуття до арабів-трудівників, своє захоплення їхньою працею.

У той час Єгипет був під владою англійських колонізаторів. Та поетеса твердо вірила, що вільнолюбну душу єгипетського народу «гніт фараонів, кормига чужинців не здолав» («Таємний дар»).

Леся Українка побувала в Каїрському музеї, оглядала піраміди -- одне з семи чудес світу. «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї»,-- зазначає в одному з листів письменниця.

Вона переклала ряд ліричних пісень Стародавнього Єгипту, які вважала зразками «ясної, радісної поезії великого загадкового народу».

В борні з хворобою за морем ти була

І відтіля, де Нілу жовті води,

З країни пірамід ти чари принесла

В сади поезії вкраїнського народу,--

писав В. Сосюра у вірші «Лесі Українці».

Все життя Лесю Українку хвилювало питання: «Як світ новий з старого збудувати?» («Fа»). Відповідь на нього вона знайшла у вченні Маркса й Енгельса, яке осяяло шлях для здійснення золотої мрії людства. В післямові до перекладу українською мовою брошури польського соціаліста Ш. Дікштейна «Хто з чого жиє?» Леся Українка навчав пролетарів вважати гасло, яким завершується «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «святими словами», закликає їх:

«А щоб слушний час настав для повного визволення всіх робітників з неволі:

Робітники всіх країв, єднайтесь! Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним!»

«Думка не умре! В таке безсмертя я й привикла вірить». Життя Лесі Українки -- це вічна легенда про мужність і мудрість, ніжність і титанічну незламність поетеси-жінки, рівної якій важко знайти у світовій літературі.

Символічно звучать слова поетеси, написані нею перед смертю: «Ніч кінчається, сонце ледве встає». Лесі Українці не судилося побачити сонце нового життя. 1 серпня 1913 року в курортному грузинському містечку Сурамі перестало битися її серце. Домовину письменниці укрили квіти братнього грузинського народу. Звідси вона ввійшла в безсмертя» Тіло великої дочки українського народу було перевезено в Київ і поховано на Байковому кладовищі.

Творчість Лесі Українки пройнята глибокою вірою в безсмертя тієї справи, якій вона присвятила все своє життя.

Смерть Лесі Українки стала тяжкою всенародною втратою. Так, робітники з Миргорода телеграфували: «До нас докотилась сумна чутка, що не стало в житті славної поетеси Лесі Українки. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людина й недаремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника».

Про безсмертя Лесі Українки писав у цей час і поет-робітник Трохим Романченко:

О, ці пісні не вмруть між нами зроду,

Поки душа в народу ще жива.

І як огні досвітні у негоду,

Так тих пісень пророчії слова

Освітять шлях у темряві народу...

(«Пам'яті Лесі Українки»)

Глибокою скорботою пройняті телеграми від багатьох селян, численних, відомих і невідомих, шанувальників творчості поетеси. «Кланяюсь праху великой украинской женщины»,-- телеграфувала росіянка з Вінниці, підписавшись «Великоросска». «Пам'ять дорогої покійниці записана в моїй душі незатертими слідами. Честь її пам'яті!» -- писав у телеграмі вчитель і друг поетеси Іван Франко. Великою письменницею і громадянкою, яка подарувала людству натхненні твори, назвав Лесю Українку Панас Мирний.

Похорон Лесі Українки перетворився у демонстрацію палкої любові до поетеси. На похорон прибули делегації з різних частин України, Росії, Кавказу. Поліція заборонила виголошувати промови. Тільки музика та спів «Вічна пам'ять» зазвучали над її домовиною.

Більшовицька газета «Рабочая правда» в некролозі «Пам'яті Лесі Українки» високо оцінила революційну діяльність і художню творчість поетеси-борця: «Леся Українка, стоячи близько до визвольного громадського руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне. Нам треба дякувати їй і читати її твори... Леся Українка померла, але її бадьорі твори довго будуть будити нас до роботи-боротьби, Добра вічна пам'ять письменниці -- другові робітників».

Досвітнім вогнем просіяла Леся Українка в темряві старого світу і, як згасла зоря, послала промені свого генія у вічність.