Життя і творчість Лесі Українки

16

РЕФЕРАТ

Життя і творчість Лесі Українки

Лариса Петрівна Косач-Квітка

Світ ще не знав такої поетеси. Безсмертна іскра Прометея запала глибоко в її серце і загорілася ясним вогнем. В промінні цього вогню світ пізнав творіння української поетеси, пройняті філософськими роздумами про людину очікуваного майбуття, сповнені незборимої сили заперечення зла і ствердження добра. Ця поетеса ? Леся Українка.

Вона прожила не довгий вік, але це було прекрасне життя, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю в боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новоград-Волинський. Понад тридцять років віддала вона творчості і, коли згадати, що на ці ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом, який вразив дівчину на порі її одинадцятої весни і, поступово руйнуючи організм, спричинився до тяжких операцій та нелюдських страждань, мусимо дивуватися винятковій мужності й працездатності геніальної поетеси. Безперечно, і тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузького особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодовства й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів. Та шанобливо схиляючись перед стійкістю Лесі Українки, ми ще більше шануємо в ній поетичне слово, вільне і бойове. Воно вірно служило визвольним ідеям народу і залишилося взірцем для поетичних поколінь. Простежуючи її творчість, ми розуміємо, що вона черпала сили, припадаючи до джерел народного життя, народного героїзму.

Леся Українка зростала в інтелігентному середовищі родин Косачів і Драгоманових, у яких жили волелюбні традиції. Це відбилось на тому, що Леся Українка ще змалку була вільна від релігійних забобонів, могла критично ставитись до біблійних та євангельських легенд і в своїй творчості пізніше взяти з них лише народні перекази, які в її переосмисленні прислужились до заперечення релігії взагалі.

Віддаючи належне героїзмові самозреченості народовольців, Леся Українка ще замолоду зрозуміла, що не їхніми шляхами можна пройти до повалення самодержавства. Вона стала учасницею соціал-демократичних гуртків, і її погляд звернувся до марксистського вчення. Вона побачила, що саме в марксизмі слід шукати відповіді на питання, якими мають бути шляхи й засоби визволення трудящих з-під гніту визискувачів. Саме тому Леся Українка перекладає і популяризує соціалістичну літературу.

Близька до визвольного руху взагалі й до пролетарського зокрема, Леся Українка віддала йому всі і це, як відзначила ще дожовтнева «Рабочая правда», зробило її поетесою ? другом робітників, поставило її в лави борців за повалення самодержавства і встановлення справедливого ладу, заснованого на соціалістичному вченні.

Все6бічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, людина філософського складу мислення, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури.

Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідки, розповіді з сільського життя, серед них оповідання «Приязнь», «Над морем», «Помилка», «Розмова».

Вона була визначним публіцистом свого часу, вміла просто й дохідливо розповідати про суть соціалістичного вчення, зробила спробу проникнути поглядом митця у прийдешній світ соціалізму, уявити собі людину, якою вона стане в царстві болі й справедливості.

У Київському літературно-артистичному товаристві Леся Українка Леся Українка виступала з доповіданнями й рефератами про українську, російську, італійську, німецьку літературу, виявляючи глибокі знання і ясне критичне мислення дослідника-літературознавця. Для журналу «Жизнь» вона зробила кілька оглядів про тогочасну українську літературу на Буковині, про стан італійської, польської літератур, про нову соціальну драму, про образи жінок у світовій літературі. Леся Українка скромно називала їх оглядами,

Насправді ж це були ґрунтовні наукові розвідки, взірець передової критики в дожовтневій українській літературі ? критики, яка була співзвучна російській марксистській критиці.

Леся Українка була талановитою перекладачкою. Вірші Гейне, Байрона, Ади Негрі, уривки з творів Данте й Шекспіра, давні єгипетські пісні у її відтворенні ? зразки творчих перекладів, які належить вивчати шанувати. Вони дають естетичну насолоду, зближують віки й народи, поетів і читачів.

Сказавши вагоме слово у прозі, публіцистиці, перекладах, письменниця найповніше виявила свій велетенський талант у поезії ? спочатку в ліричній та ліро-епічній, а потім і в драматичній.

Виступивши в поезії з дитячих літ, Леся Українка дивувала своїм часто не дитячим сприйманням навколишнього, думками про неправду й поневолення, в якому перебував народ. Уже перший вірш «Надія» вражає гострим відчуттям туги за рідною країно, за волею. Звісно, серед ранніх поезій Лесі Українки багато справді дитячих і своєю безпосередністю, і наївністю висновків, і наслідуванням старших по перу.

Леся Українка була поетесою-борцем. Її цікавили люди героїчні. Вона сама писала про їхню відданість справі, про їхні поривання до волі. Героєм її творів став борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки і вчинки близькі та рідні самій поетесі. Велика художня і громадсько-політична сила цього узагальненого образу полягає в тому, що він втілює в собі те краще, що відзначало передових людей її часу, робило його виразом ідеалу людини в умовах передгроззя першої російської революції і в назріванні великих історичних битв, що народять першу в світі вільну соціалістичну державу трудящих.

Герой поезії Лесі Українки ? її ровесник, ровесник тих борців, що підняли над світом червоний прапор соціалістичної революції. Саме це покоління породило Володимира Ілліча Леніна та його соратників Запорожця і Подвойського, Боровського і Луначарського, Крупську і Кириленка ? покоління революціонерів. Ці люди були близькі і рідні поетесі, недаремно вона взяла участь у перших соціал-демократичних організаціях, з яких утворилася РСДРП. Образом її героя ідейно споріднений з героями кращих прозових і поетичних творів Максима Горького і Яна Райніса, але художньо неповторний і своєрідний. У ньому, як і в героях Горького та Райніса, поєдналися разом реалізм і революційна романтика, але в кожного з цих письменників на свій, тільки кожному з них притаманний лад.

Ще змалку герой поезій Лесі Українки побачив людську недолю, яка викликала у нього не розпач, а «бажання кращої долі, яснішої». За тим ідеалом поривалося серце юної поетеси. Ще не довіряючи своїм кволим силам, вона все ж сподівається, що її слово розважить людей, а може, навіть збудить вогонь у чиємусь серці. Думка про вогнисте слово проймає її розум і почуття.

Не все ще зрозуміло поетесі, вона ще тільки шукатиме провідну зірку, але вже народжується тверде рішення:

«Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!»

(«Contra spem spero»)

Перед такою снагою життєствердження відступають особисті болі, а неймовірні речі стають вірогідними. Все засновано на гранично-протилежних контрастах: сміятись ? крізь сльози, сподіватись ? без надії, сіять квіти ? на морозі, від слів гарячих розтане льодова кора. Тут не місце компромісам, квилінню й ваганням.

«Від сліз заржавіють кайдани ? самі ж ніколи не спадуть!» ? говорить вона поетам сучасникам, які лили рясні сльози над долею країни й рідного народу і в цьому вбачали свій патріотизм, навіть героїзм. Її уява прозирала майбутнє і бачила, як у ньому ? «на нашім світі влада світла стала!..» А це варте і життя! Отже ? боротьба, сувора й нещадна! Поетеса стає борцем і знає, що її життя буде важке, щодня і щогодини на неї чекатиме небезпека. Ну що ж!

«Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!»

(«Мій шлях»)

Туга за щастям народним, за сльозами ? пекучим вогнем ? така сильна, що:

«Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої»

Але навіть найпекучіші сльози не зарадять лихові, бо «..що сльози там, де навіть крові мало!» Боротьба за волю тривала і запекла, її заповідав Прометей. Міф про прадавнього титана, що повстав проти земле держця, перейшов у її вірші. Поетеса почуває, що в ній і в її сучасниках «вогонь Титана ще не згас», вона роздмухує своїми віршами цей вогонь і прагне запалити пожежу, що спалить старий лад поневолення і визиску. Вона прагне розбудити сумління і вогонь у душах своїх сучасників і товаришів. Що з того, що сміливіший нащадок Прометея має сумну долю свого предка: йшов на вигнання, в тюрми, здобував «дочасну смерть у дикій самотині» ? це доля борців, що стали до бою темної ночі. Та ця доля незмірно краща за слимаче животіння:

«Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді, ?

Бридкі гадюки в серце вп'ялись.

Ви не приковані на тій кавказькій кручі,

Що здалека сіяє сніжним чолом,

Про в'язня звістку людям даючи!

(«Fiat nоx»)

І знову рішуче ? так чи ні. Жити або животіти ? іншого вибору нема. Це було не тільки у віршах, це було і в характері самої поетеси. Ця рішучість і в образах поетеси. Якої сили її туга, що зібралась в чорну хмару! Хмару огнем-блискавицею пронизує жаль, перуном б'є у серце.

Ніч, пуща, чорна хмара ? це тодішній самодержавний лад. Огонь, блискавиця, іскра Прометея ? боротьба всіх чесних людей, що стануть на двобій не заради власного, дрібного, а заради щастя народного. Герой поетеси, як і вона сама, ? людина великих громадських почуттів, високого обов'язку перед людьми, народом.

Поетеса прагне стати піснею, щоб вільно літати по світу, вона закликає свою пісню стати прудкою чайкою, яка не боїться загинути в морі. Вона готова вийти одна у чистеє поле й помірятися силою з бурею, відчуваючи, що в її душі грає весняна снага. Сили і впевненості в цьому надають їй переможні досвітні огні, що прорізали нічну пітьму. І відтоді, десь з 1892р., ці вогні, запалені робочими руками, стають провідною зорею поезії Лесі Українки.

У вірші 1903р. «Дим»вона говорить уже проте, що патріотизм набуває ширших меж, що давніх слів Гомера про дим вітчизни сьогодні вже замало для людини, серце якої болить горем поневолених пролетарів. Для неї доля гноблених трудящих однакова у всьому світі, їй стали близькими й рідними італійські робітники так само, як до того робітники українські й російські. Тема досвітніх огнів доповнюється темою міжнародної солідарності трудящих, а Леся Українка стає її співцем. Поетеса залишиться вірною цим темам і в важкі дні реакції, що настали після поразки революції 1905-1907рр., і в дні нового революційного піднесення, на які припадає останній період у житті і творчості великої поетеси.

У «Досвітніх огнях» вона кинула клич:

«Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, ?

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

Вона пішла за досвітніми огнями, віддаючи свої сили, знання і талант боротьбі за визволення рідного народу, трудящих усіх країн. Коли вітчизна поневолена, а народ позбавлений права на вільне життя, коли в нього відбирається навіть право на рідне слово, поетеса не може думати про якесь особисте щастя поза боротьбою. Де вже тут мріяти про щастя коли

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!»

(«Сльози-перли»)

Вона будила байдужих, піднімала передчасно втомлених, впокорених своїм пекучим словом:

«Так ми раби, немає гірших в світі!

Фелахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.»

(«Товаришці на спомин»)

Ступаючи на шлях боротьби з царатом, Леся Українка розуміла, що цей довгий і важкий, що, можливо, її одного життя не вистачить, щоб прийти до перемоги, і що не їй судилося побачити осяяну країну волі. Ця думка проходить через численні поезії, написані в різні роки.

Атеїстка з дитинства, вона закликала не покладати надій на якесь потойбічне життя, а прожити тут, на землі, так, щоб не соромно було ні перед сучасними, ні перед нащадками. Вона бачила людей, загартованих, як криця, і сама прагнула бути такою. Такою ж вбачала і свою поетичну мову. Така цілісність погляду на життя, власне місце в ньому і особисте покликання породили рядки, в яких чіткий ритм, ясні слова ніби дзвенять брязком мечів і шабель:

«Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чого ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ми чуємо, як виточується, гартується зброя. Зміст знаходить відповідні звуки:

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту…

Зброя це ? невмируща, як невмируще слово, вона перейде до рук інших бійців, стане «кращим мечем катів». У цьому покликання поета, розуміння того, життя прожите не даремно:

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязком інших мечів,

З гуком нових, не тюремних речей.

Слова Лесі Українки справді зустрілися з голосом нових людей ? російських соціал-демократів, стали зброєю у їх благородній боротьбі проти царату, як епіграф зайняли своє почесне місце в листовці про скликання ІІ з'їзду партії РСДРП. Поетеса могла бути спокійною за долю своїх палких слів: вона побачила, що дужі месники прийняли її зброю, що ця зброя гідно послужить їм у боротьбі.

В поезії Лесі Українки народилась нова людина, гартована на крицю. 1905 р. ми зустріли її серед майстрів-робітників, що йшли на штурм крижаної гори самодержавства («Осіння казка»), побачили її в особі робітника-партійця («Помилка»), відчули її непримиренний дух у діях Нефіта-раба («В катакомбах») і в розважності та ясності мети, притаманних Будівничому («Осіння казка»).

Снаги й завзяття надавала поетесі велична мрія, яка вела її через нетрі й дикі терни. Не пройняла зима душу поетеси, не перемогла її весни, не поморозила квіти надії. Вона пристрасно бажала, щоб мрія не стала міражем, і в дні революції поетеса ствердила той шлях, на який ступила ще дівчинкою і яким пройшла все своє важке, але пристрасне життя.

Тільки ? життя за життя! Мріє стань живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря перепливав і спалив кораблі за собою,

Той не помре, не здобувши нового добра.»

(«Мріє, не зрадь…»)

Життя для Лесі Українки та героя її поезій ? це безупинне

Змагання, боротьба, дружба і кохання. Люблячи добро, пристрасно ненавидіти зло, боротися з ним в ім'я добра.

«Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!»

(«Товаришці на спомин»)

Леся Українка мала за звичай об'єднувати свій поезії в цикли. Це був не просто композиційний засіб, що зводив докупи певну групу віршів, написаних в одній місцевості або об'єднаних близькою думкою. Як правило, вірші циклу завжди творять певну цілість ідеї, яка розвивається від вірша до вірша, доки не приходить до чіткого і повного виразу.

Поетеса часто обирала сюжети з сивої давнини далеких народів.

«Се вже було колись…

Се вже не раз бувало:

Я на чужину йшла шукати надій ?

Як в рідній стороні мені їх бракувало ?

І обновлення силі молодій.

Тоді мені ота далекая чужина

Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана пташина

Про вирій смутно марить восени.»

(«Поворіт»)

Ці рядки допомагають нам з'ясувати, чому найактуальніші питання тогочасної дійсності Леся Українка трактувала у віршах про давній Єгипет, Іудею чи Елладу. Вона писала «Напис в руїні», де мова йшла про гробниці стародавніх фараонів і марні намагання вчених прочитати збитий напис, який розкриє ім'я похованого в піраміді царя, а закликала до знищення царату і прославила безсмертну творчу працю народних рук. Розповідала про стародавній Вавилон, а думала про той недалекий час, коли впаде «тюрма народів» ? царська імперія, цей новий Вавилон. Пишучи про далекі часи, думаючи про далекі країни, Леся Українка в свої думки і поезії втілювала любов до рідного краю, закликала до боротьби за визволення України, як і інших народів, з ярма соціальної і національної неволі.

В останні роки життя, перебуваючи то в Грузії, то в Єгипті, поетеса лине думкою до рідної країни. Це бачимо, зокрема, в циклі «Весна в Єгипті», де мова про Єгипет раз у раз повертається до порівняння з Україною. Народжуються рядки, сповнені нещадної критики англійського колоніалізму, його звірства, а водночас і розуміння того, що кожен народ, зокрема єгипетський, має в собі досить сили, щоб скинути ганебний гніт, раз і назавжди покінчити з системою поневолення.

Важливе місце в творчості Лесі Українки посідає поема «Роберт Брюс, король шотландський», що розповідає про роль ватажка у визвольній боротьбі народу та відносин між собою й народом. Водночас це промовистий гімн збройному повстанню народу проти чужинців-завойовників та «власних» панів-перекинчиків, зрадників рідної країни.

Коли лицар звертається з закликом боронити честь вітчизни, коли девізом свого війська ставить «за волю за рідну країну!», його патріотичне звернення до народу відповідає прагненням мас, він стає їхнім ватажком. Прагнення народу й особи ведуть до одної, всенародної мети. Народ іде за ватажком навіть тоді, коли зазнає поразок. Він розуміє: сили не рівні, на боці панства ? добірне військо, прекрасне спорядження. На боці народу ? одна воля до перемоги. Шість поразок знекровили шотландське військо, та й сам Брюс втратив був своє завзяття. Коли ж у восьме виступили шотландці проти завойовників, вони перемогли англійців, прогнали їх геть з рідної землі й обрали собі королем Роберта Брюса. У наказі громади Робертові Брюсові Леся Українка висловила свій погляд на обов'язки ватажка. Він повинен боронити волю і незалежність народу, бо інакше народ піде проти нього.

Чого народ не хоче, що противне його розумінню національної гідності? Народ не хоче чужого добра здобувати, прилучати чужі землі:

«Нам не тісно у рідній країні,

Нам не треба в чужому мандрувать!»

Обранець народний не має права запродувати свій люд панам, як запродувати свою країну чужинцям:

«Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаємо сами.

І коли поти нас ти постанеш,

Проти тебе повстанемо ми.»

У « Давній казці» Леся Українка розглядає роль митця у народній боротьбі з поневолювачами.

Як і «Роберт Брюс, король шотландський», ця поема створена протягом 1893 р.. Обидва твори чітко відповідають на питання. Які хвилювали тоді поетесу: хто може бути народним ватажком, за ким піде народ, хто очолить і доведе збройне повстання до жаданої мети?

Що може слово? Як воно допоможе воякам? Як зможе сама поетеса послужити бійцям, коли у неї єдиною зброєю лишається слово?

Ось коло питань, які непокоїли її. Обидва образи ? Роберта Брюса і безіменного поета з «Давньої казки» ? мали для неї принципове значення.

Поема «давня казка» написана у дусі легенди з часів середньовічних. Силу поетичного слова показано у поемі в кількох ситуаціях. Лицар дивується, коли бачить вплив поетового слова на сільську молодь. Практичний у всьому, позбавлений творчої фантазії, лицар вбачає у цьому «диявольське наводження», чаклування. Поет для нього ? ворожбит, хоч і допоміг палким і чулим словом привернути до лицаря горде й неприступне серце панни Ісидори.

Лицар Бертольд вирушає воювати чужі міста. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди у серці, незважаючи на розлуку. Щасливий і сп'янілий від перемог лицар не чує тих пісень, думаючи про власну звитягу. Та коли щастя відвернулося від нього і у війську почалися чвари, а слухняні раніше вояки рвуться повернути зброю проти нього, його рятує глумлива пісня військових співців про недбалого вояка. І знову пісня домоглася свого: вона повернула воякам відвагу, а з нею й перемогу в бою. Перемогла не Бертольдова хоробрість, а поетове слово.

Основний зміст поеми закладено в IV розділі, де мова йде про жорстокий визиск люду, про сваволю Бертольда:

«Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як в раю.

Пан гуляв у себе в замку,

У ярмі стогнали люди.»

Де ж місце поета в соціальній боротьбі проти гноблення та визиску? Леся Українка пише, що «співці по місті ходять і піснями люд морочать, все про рівність і про волю…» Цих співців у поемі ? чекають зовсім не середньовічні кари, а скоріше репресії, що їх чинив царат проти поетів та революціонерів.

І тоді поет не вагаючись, закликає трудящих до збройної боротьби проти гнобителів:

«Чи блакитна кров проллється,

Як пробити пану груди?»

Це заклик до повстання, до кривавої відплати за те, що «у ярмі стояли люди».

Так постає нова тема ? взаємин поета і вельможі, короля, царя. Це тема духовної і матеріальної незалежності митця. Коли Бертольдо пропонує поетові високу, на думку пана, честь ? стати придворним поетом, жити у нього в замку в шані, достатку та славі, поет з усмішкою на вустах відкидає це запрошення:

«Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті кайдани надіть!»

Так розв'язується питання про незалежність мистецтва від золотого мішка, про свободу творчості, що мислиться як усвідомлена необхідність бути виразником дум і прагнень поневоленого народу, натхненником його у боротьбі за щастя й волю.

Тему покликання поета, співця, його місця у визвольній боротьбі Леся Українка у дні першої російської революції розвиває далі у образі Принцеси з «Осінньої казки», тісно пов'язуючи цей образ з революційними діями робітничого класу.

Поетеса широкого творчого діапазону, Леся Українка давно мріяла написати твір, у якому вона щедро використала б багатство народної фантазії, втіленої у повір'ях, переказах і легендах, добре відомих їй ще з дитинства. Ця мрія була здійснена в геніальній поемі драмі-феєрії «Лісова пісня», написаній влітку 1911р. в Кутаїсі. У ній втілилась любов поетеси до рідної Волині, її краси, роздуми над долею і безсмертям творчих сил народу. Мавка пробуджує в Лукашеві незнані йому, приховані почуття краси, музики, незвичайний талант. Її боротьба за людяне в людині ніби закінчується трагічно: помер дядько Лев ? знавець лісових таємниць, втілення народної мудрості; нещасливим було кохання Мавки та Лукаша, а сам Лукаш замерз у лісі. Проте Мавка має в серці «те, що не вмирає». Навесні знову оживе вона зеленою вербицею ? і нові люди гратимуть нових пісень, вслухатимуться в мелодії, що виникатимуть у шелесті вербових гілок, у співі сопілки. Життя не можна вбити, як не можна вбити вічно живе прагнення людини до волі, до щастя, до творення краси.

Таким, як Мавка, нема щастя в старому світі. Мавки народженні для нового життя, в якому людина вільно розвине всі свої таланти, в якому не буде заздрощів, підлоти, підступності. Де людина буде прекрасна фізично й духовно, житиме для людей і в цьому вбачатиме найвище щастя. То буде чарівний світ краси ? краси людей, людських відносин, краси кохання, краси природи, найвищої гармонії природи і людини. Мистецтво стане невід'ємною особливістю кожного, праця і творчість стануть одним цілим. Мавка й була поетичною мрією про таке життя.

«Лісова пісня» ? шедевр Лесі Українки, це твір про силу, життєвість, гармонійну красу і творче безсмертя її народу.

Філософські роздуми про роль мистецтва, яким перейняті рядки «Лісової пісні», підводять до думки, що мистецтво може бути великим лише тоді, коли воно відтворює народні діяння, прагнення до вільного і гарного життя.

Проблеми мистецтва поетеса підносить і в творах останнього періоду життя ? в циклі «Весна в Єгипті», в поезії «На роковини», в драматичній поемі «Оргія» і в «Триптиху».

В першому творі «Триптиха» ? в поемі «Що дасть нам силу?» ? втілена думка про солідарність трудящих. Цьому присвячується й «Орфеєве чудо» ? наступний твір «Триптиха». Провідна ідея: мистецтво має дивовижну силу надавати людям снаги в праці, воно пробуджує в людях віру в свої сили, згуртовує їх перед небезпекою.

Мрія про нове, впорядковане суспільство проходить через увесь «Триптих» і особливо третю його частину ? казку «Про велета». Прометеївська легенда поєднана тут з волинськими переказами про велетів, від яких начебто пішли волиняни.

Глибоким переконанням, що народові судилася щаслива доля, що сили його незліченні, вірою в прихід переможної народної революції віє від рядків:

« І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні,

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні...

«Коли ж він встане?» ? тремтячи,

Спитала я хлопчину.

«За рік, сто рік чи за безрік,

А може й в цю хвилину».

В заключній строфі поетеса вказує, що вона мала на увазі рідний нард, рідну країну. Казка «Про велета», написана бездоганним віршем, справедливо вважається поетичним підсумком творчості Лесі Українки, віщим словом поетеси про вільне майбуття українського народу.

Сторіччя з дня народження поетеси стало тріумфом її поезії, виявом всенародної шани й любові. У Києві, на площі Лесі Українки, звідки видно задніпровську далечінь, постав величний пам'ятник геніальній дочці народу. На урочистому відкритті пам'ятника перший секретар ЦК Компартії України товариш В.В. Щербицький висловив думки і почуття всього народу:

«Небачений злет нашої країни, її могутня хода, висока повага до неї у всьому світі ? все це є зримим втіленням найзаповітніших мрій і сподівань нашої Лесі Українки, всіх невтомних борців за революційне оновлення світу, провісників братерства і дружби народів. Відкриваючи сьогодні пам'ятник великій поетесі, ми ще і ще раз низько вклоняємося її генієві, який ввібрав у себе живу душу народу, став частиною його життя. Її полум'яне серце, огнисте слово оживили і бронзу і камінь ? і живе, йде з нами дочка Прометея!»