Життєвий і творчий шлях Івана Франка

6

Життєвий і творчий шлях Івана Франка

Земле моя, всеплодющая мати.

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти. Дай і мені!

ІВАН ФРАНКО

Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій, би не працював Іван Франко і в якій він би не був великий.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

ІВАН ФРАНКО

(1856--1916)

Син коваля, Іван Франко став у лави ковалів народного щастя, борців за свободу і братерство народів.

Іван Франко -- геніальний поет, що залишив своїм нащадкам коштовні перлини громадянської та інтимної лірики; великий прозаїк, що оспівав перші класові битви робітників на західноукраїнських землях; видатний драматург, перекладач, літературознавець, критик, фольклорист, етнограф, громадський діяч.

«У важкі часи безправ'я і темряви,-- писав П. Тичина,-- він був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним, не затвердженим ніякою монаршою ласкою міністерством культури та освіти». Своїм багатогранним обдаруванням і титанічною діяльністю І. Франко залишив такі духовні скарби в історії української літератури, що сьогодні й уявити її без них неможливо.

Життєвий і творчий шлях

Великий письменник формувався і зростав в умовах похмурої дійсності австро-угорської монархії, яку він називав «тюрмою народів». В одному із своїх «тюремних сонетів» І. Франко створив глибоко реалістичний образ цієї гнобительської держави:

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О, Австріє! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу.

Темне, напівголодне селянство західноукраїнських земель, що становило основну масу населення краю, нещадно визискували австро-угорські магнати, польська шляхта та українські поміщики. Щоб утримати трудящий люд у покорі, вороги намагалися знищити українську культуру, ліквідувати братерські зв'язки з населенням східних земель України. Західноукраїнська буржуазна інтелігенція вірно служила експлуататорам.

Маючи надію врятуватися від голодної смерті, частина галицького селянства емігрувала в чужі краї, де потрапляла ще в більшу кабалу, а частина йшла на заробітки до таких промислових міст, як Львів, Дрогобич, Борислав.

У таку важку пору для західноукраїнського трудового населення Галичини в 70-х роках XIX століття на бій з темними силами реакції за соціальні права поневоленого народу виходить Іван Якович Франко.

Вогонь батькової кузні. Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (тепер село Івана Франка Дрогобицького району Львівської області) в родині хлібороба Якова Франка, який одночасно був і добрим ковалем, що славився на всю округу. Батька письменника люди шанували й любили за його природний розум, за щиру, людяну вдачу.

В кузні Якова Франка завжди було людно, бо тут не тільки кипіла робота, а й велись розмови про минуле й сучасне життя народу. Батьківська кузня стала для майбутнього письменника першою життєвою школою, а батькові оповідання та розповіді селян про Борислав і важке життя пролетаріату в ньому -- першими незабутніми уроками.

Вогонь у батьковій кузні на все життя став для Івана Франка символом боротьби за кращу долю народу, а світлий образ батька, як гуманної, вольової людини і як поборника громадських інтересів, лишився у пам'яті письменника на все життя.

«Правдива іскра Прометея злетіла з батькового ковадла... в дитяче серце поета, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи...» (Д. Павличко.)

Так само глибоко вкарбувався в душу юного Франка образ його матері. Марія Франко, жінка-селянка, від природи ніжна й чутлива до краси, до слова, дуже любила свого допитливого сина. Це від неї він поніс у життя переконання, що пісня і праця -- «великі дві сили».

Батькові оповідання та материні пісні були для Івана Франка таким же чистим джерелом життєвої наснаги, як пісні та казки Орини Родіонівни для Олександра Пушкіна, як перекази діда-гайдамаки про Коліївщину для Тараса Шевченка.

Кращі роки свого дитинства письменник описав в оповіданнях «У кузні», «Малий Мирон», «Під оборогом». Ці твори розкривають духовний світ героя-хлопчика, який всією істотою поривався до прекрасного в житті, пізнання таємниць всесвіту, в душі якого вже тоді народжувалося почуття обов'язку перед людьми, бажання вступити в нерівний бій з будь-якою темною силою, що поневолювала народ.

Шкільні роки. Про перші свої Шкільні роки письменник розповів в оповіданнях «Грицева шкільна наука» та «Олівець». Після закінчення дворічної початкової школи в Ясениці Сільній батько віддав сина в так звану «нормальну» дрогобицьку школу, де «діти туманіли з остраху, тратили" голос, тратили пам'ять, тратили віру в себе». Жорстокість вихователів у цій «нормальній» школі, відображена пізніше в оповіданнях «Отець-гуморист» і «Красне писання», посіяла в серці малого Івана насіння обурення проти всякого поневолення та тиранства. Незважаючи на жахливі умови навчання, сільський хлопчина, з якого глузували вчителі й учні (панські сини), виявив свій незвичайний природний розум, всебічну обдарованість і став першим серед учнів «нормальної» школи.

На дев'ятому році життя малий Іван переживає страшне горе -- смерть батька, найближчого друга і порадника.

Щоб зберегти господарство, яке почало занепадати, врятувати чотирьох своїх дітей від злиднів, мати Франка вийшла заміж вдруге. Вітчим Гриць Гаврилик по-батьківськи ставився до нерідних дітей і дав змогу Іванові не тільки закінчити «нормальну» школу, а й вступити у 1867 році до Дрогобицької гімназії. Атмосфера в гімназії була не набагато кращою, ніж у «нормальній» школі. І тут до хлопського сина поставилися спочатку з погордою, глузували з його полотняного одягу, великих батькових чобіт, садовили на останню «ослячу лавку». Але незабаром учителі і гімназисти змушені були визнати І. Франка за його феноменальну пам'ять і проникливий розум одним з найздібніших учнів.

Мертва гімназіальна наука не могла задовольнити духовних потреб допитливого учня, тому він наполегливо займається самоосвітою, захоплюється творами класиків світової літератури -- Гомера, Шекспіра, Гете, Шіллера, Гейне, із запалом читає Л. Толстого, Тургенєва та Пом'яловського, як сам зізнається. Читає, звичайно, в перекладах, бо російська книжка в школах тодішньої Галичини була рідкісним явищем.

Цілий переворот відбувся в душі вразливого гімназиста, коли він прочитав «Кобзар» Т. Шевченка. Зі сторінок цієї незвичайної книжки до нього заговорив сам народ про свої болі і страждання, про свій гнів до гнобителів. Під впливом полум'яного шевченківського слова зовсім по-іншому глянув юний Франко на нужденне життя дрогобицьких ремісників, на жебрацьке існування робітників нафтових промислів у Дрогобичі та Бориславі, на становище трудящих Галичини під владою австрійських магнатів та польської шляхти.

Із шкільних років майбутній письменник був пристрасно закоханий у книжку. Уже в п'ятому класі гімназії він почав збирати власну бібліотеку, що незабаром стала духовним центром невеликого учнівського гуртка, в якому обговорювалися цікаві твори. Франкова бібліотека нараховувала близько 500 томів українських, зарубіжних і російських письменників. За кількістю книжок на той час це була рідкісна бібліотека. Значно пізніше, в час розвитку творчих сил письменника, його бібліотека була однією з найбільших у Львові (10 000 томів).

Книги -- морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить,--

писав І. Франко, який високо цінив книжки -- сховище людської мудрості.

Одного літнього дня 1872 року, коли І. Франко навчався в шостому класі гімназії, його повідомили, що вдома помирає мати. Почувши цю страшну вістку, хлопець біг, ковтаючи сльози, майже п'ятнадцять кілометрів з Дрогобича до Нагуєвичів. Мати була ще жива, але говорити вже не могла. Простояв Іван біля постелі матері всю ніч, а вранці найдорожчої у світі людини не стало. Повернувшись після похорону матері в Дрогобич, осиротілий юнак шукає розради в наполегливій праці. Він не розлучається з книжками, багато енергії віддає збиранню усної народної творчості.

Фольклором, особливо народною піснею, красу якої навчила розуміти мати, захоплювався Іван Франко ще з дитинства і проніс це захоплення крізь усе життя. Пісенна творчість народу стала основою багатьох творів письменника, була для нього розрадою «в дні горя і сліз». За своє життя великий Каменяр записав багато зразків народної творчості, особливо пісенної, його перу належить чимало наукових праць про народні пісні і серед них фундаментальна -- «Студії над українськими народними піснями».

Восени 1875 року, сповнений жадобою до знань, обдарований випускник Дрогобицької гімназії вступає на філософський факультет Львівського університету.

В центрі громадського життя. Переступивши поріг Львівського університету, студент-новачок відчув гіркоту розчарування. Замість омріяних професорів-сподвижників науки і прогресу він зустрів тут викладачів холодних і тупих, вірних слуг австрійської монархії. «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам... Я розчарувався, відчув огиду і почав шукати знання поза університетом»,-- з досадою писав Іван Франко.

Шукаючи відповіді на суспільні питання: чому існує нерівність між людьми? Як поліпшити життя мільйонів трудівників? -- допитливий студент просиджував дні і ночі над книжками. Захоплювався творами письменників, які оцінювали життя народу з революційно-демократичних позицій.

Серед студентської молоді університету було два ворожі угруповання -- «москвофільське» і «народовське». І перше і друге відгороджувались від передової російської та зарубіжної літератури, від передових ідей, намагались замкнутись у вузьких рамках Галичини. Причиною безконечних суперечок між двома таборами буржуазної галицької інтелігенції було мертве «язичіє» (суміш російської, церковнослов'янської мов та галицького діалекту), якого дотримувались «москвофіли», відкидаючи мову Шевченка. Та серед студентів університету зустрів юнак і справжніх друзів, таких же вихідців із селянських родин, як і сам. З ними ділився думками про життя народу, враженнями від прочитаних книжок. Особливо близько зійшовся Іван Франко з Михайлом Павликом.

Усвідомивши, що «москвофіли» і «народовці» далекі від народу і чужі його інтересам, юні ентузіасти громадської діяльності шукають нових доріг у житті й літературі. Ці дороги вказували їм революційні твори Шевченка та передова російська література, особливо роман Чернишевського «Что делать?». Багато цінних думок почерпнула демократична молодь Галичини з листів відомого українського вченого і громадського діяча Михайла Драгоманова до галицької молоді (1875), в яких він викривав «москвофілів» і закликав західноукраїнську молодь стати ближче до народного життя, до багатющих джерел народної мови, радив галичанам знайомитись не з реакційною, а з передовою російською літературою, із творами Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Тургенєва, Островського, Достоєвського, Бєлінського, Добролюбова.

Увійшовши до складу редакції журналу «Друг», який очолювала буржуазна галицька інтелігенція, І. Франко разом зі своїми однодумцями веде наполегливу боротьбу за демократичне спрямування журналу, прагне перетворити його на трибуну передової думки на Західній Україні. На сторінках «Друга» з'являються твори, писані не «язичієм», а народною мовою, друкуються статті І. Франка про літературу, в яких він захищає реалізм, народність, ідейність, проголошує нерозривний зв'язок художнього слова з життям народу.

Глибокі і різнобічні знання, невтомні пошуки нових доріг поставили молодого письменника в центрі громадського життя Західної України. Навколо нього гуртується прогресивна молодь, що стала новою громадською силою в Галичині, створила революційно-демократичний гурток, який поставив завдання боротися за краще життя народу.

Свої ранні поетичні твори, що ввійшли до першої збірки «Баляди і роскази» (1876), та повість «Петрії і Довбущуки» сам І. Франко назвав «документом молодечого романтизму».

Першою ластівкою нового, реалістичного напрямку в творчості молодого поета була поезія «Наймит», надрукована в журналі «Друг» (1876) і підписана літературним ім'ям -- Мирон. У цьому творі в алегоричному образі наймита показано український народ, закований у кайдани, і висловлено надію на його визволення із соціального і національного рабства.

У 70-ті роки в Галичині зароджується страйковий робітничий рух, який активізує і діяльність демократичної молоді. Іван Франко виявляє особливий інтерес до життя й боротьби робітників. Не раз виїжджає до Дрогобича і Борислава, ночує в робітничих кошарах, на власні очі бачить страхітливі картини експлуатації робітників. Побачене і пережите хвилює письменника. Шукаючи відповіді на питання: як зарадити горю цих тисяч нещасних людей? -- він читає економічні праці Чернишевського, інших відомих економістів; вивчав твори Маркса, Енгельса, популяризує їх серед трудящих Галичини.

На початку 1877 року з-під пера молодого письменника виходять «Бориславські оповідання», які відкрили нову сторінку в українській літературі -- зображення життя новонародженого робітничого класу. Поява перших трьох оповідань («Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник») викликала обурення серед галицького міщанства та реакційних літераторів: нечувана річ, щоб брудний робітник з бориславської ями став героєм художньої літератури.

Всього за два роки перебування у Львові І. Франко стає видатним громадським діячем на західноукраїнських землях, до голосу якого прислухаються друзі і вороги. Що поставило молодого письменника в центрі громадського життя Галичини? Не тільки його широта знань, організаторський талант, незвичайна працьовитість, а насамперед невтомні пошуки нових, революційних шляхів звільнення трудящих від капіталістичного гніту.

Шлях боротьби і тяжких випробувань. Долаючи різні перешкоди, що їх чинили галицькі реакційні кола, Франко невтомно продовжує видавати «Друга», багато уваги приділяє перекладанню і популяризації творів Чернишевського, Салтикова-Щедріна, Гончарова, Писарева, Гоголя. Одночасно він встановлює контакти з багатьма революціонерами-емігрантами з Росії, допомагає їм переправляти на батьківщину заборонену літературу. Така діяльність в очах австрійських властей розцінювалась як державний злочин і послужила приводом до арешту і звинувачення письменника в приналежності до таємної соціалістичної організації.

У червні 1877 року Івана Франка кинуто за грати львівської тюрми. Але й тут поет не опускає рук. Він записує народні пісні й приказки, почуті від в'язнів, складає свої «скорбні» пісні (цикл поезій), в яких виливає душевний біль і гнів проти гнобителів:

За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив?

Свій перший арешт Іван Франко назвав «страшною і тяжкою пробою». Це була «проба» сили, волі, мужності молодого революціонера, яку він витримав з честю. На суді поет і його друзі вели себе гідно і від своїх симпатій до соціалізму не відмовлялися. Дев'ятимісячне ув'язнення прискорило формування світогляду молодого письменника, поглибило його революційно-демократичні переконання, почуття ненависті до експлуататорського суспільства.

Але найважчі випробування чекали Івана Франка після виходу з тюрми. Його проголошено найбільшим злочинцем, виключено з усіх громадських товариств та організацій, перед ним закривали двері квартир перелякані галицькі міщани, навіть добрі знайомі боялися заговорити з поетом на вулиці.

Самотою ходжу я, мов блуд,

З горем в серці, нестерпно важким...

Всі знайомі минають, ідуть --

Поділитися горем ні з ким,--

писав поет у циклі «Скорбні пісні».

До ув'язнення І. Франко, за його ж свідченням, був більше «соціалістом по симпатії, як мужик...», а по виході із тюрми він з великою наполегливістю намагається не тільки збагнути наукові основи соціалізму, а й усією діяльністю прагне наблизити справедливий суспільний лад.

Отже -- боротьба і праця! Це становило тепер весь зміст життя поета. Вже через місяць після виходу з тюрми в квітні 1878 року І. Франко і М. Павлик заснували журнал «Громадський друг». Перший номер журналу відкривався славнозвісною поезією Франка «Товаришам із тюрми», що проголошувала програму боротьби революційно-демократичної молоді за новий суспільний лад.

Наша ціль -- людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

3а надрукування поезії «Товаришам із тюрми» журнал " Громадський друг" було конфісковано. Тоді І. Франко з М. Павликом готує другий випуск журналу. Коли ж і другий було конфісковано, вони беруться за підготовку третього під назвою «Дзвін», що нагадував Герценів «Колокол». Останній випуск під назвою «Молот» теж був конфіскований.

Журнал «Громадський друг» («Дзвін», «Молот») став першим революційно-демократичним виданням на Україні і мав помітний вплив на розвиток революційно-визвольного руху не тільки в Галичині, а й далеко за її межами.

Могутнім закликом демократичної інтелігенції до боротьби з самодержавством прозвучав вірш «Каменярі», надрукований в журналі «Дзвін». Колективний образ каменярів, перших хоробрих борців проти капіталістичного гніту, так вплинув на читачів, що Франка стали називати в народі великим Каменярем.

Після конфіскації журналу «Молот», не маючи змоги видавати свій журнал, І. Франко розпочинає видання масових брошур під назвою «Дрібна бібліотека». Ці дешеві книжки, доступні бідним верствам населення, у популярній формі знайомили народ з найновішими досягненнями науки й культури, сприяли його духовному розвитку.

Велика видавнича робота Каменяра -- це. лише частка його титанічної праці. Письменник-борець поглиблено вивчає твори Маркса й Енгельса, бере активну участь у виданні польської робітничої газети «Рrаса», виступає з лекціями перед робітниками, відвідує лекції в університеті, самотужки вивчає англійську та французьку мови (всіма слов'янськими і німецькою він уже володів), пише і друкує повість «Boa constrictor», оповідання «Олівець», «Муляр» та інші.

Окремо слід сказати про перекладацьку діяльність поета. За обсягом перекладених творів народів світу різного часу І. Франко не має собі рівного перекладача в жодній літературі. Він перекладав українською мовою праці Маркса й Енгельса, видатні твори світової літератури, починаючи з поетичних шедеврів народів стародавнього Сходу, античності, середньовіччя і кінчаючи кращими зразками художнього слова початку XX віку. Серед слов'янських літератур найбільшу увагу талановитого перекладача привертала російська література, яку він ставив на перше місце в світі. «Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш cмак естетичний і нашу фантазію,-- писав він,-- то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених».

Коли б зібрати все перекладене І. Франком, то вийшла б багатотомна антологія світової літератури. Своєю перекладацькою діяльністю поет-інтернаціоналіст зводив золоті мости взаєморозуміння і дружби між народами, будував «пам'ятники десяткам творців світової літератури, серед яких -- Софокл, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Міцкевич, Золя і багато інших». Як міг молодий письменник в умовах постійного переслідування і крайньої матеріальної нужди здійснювати таку велетенську працю? З яких джерел черпав він свою прометеївську силу? Думаючи над цими питаннями, приходимо до висновку, що тільки велика, невгасима любов до знедоленої батьківщини, до трудящих усього світу, поєднана з незламною волею революціонера, титанічною працьовитістю та геніальним обдаруванням могла породити Каменяра.

«Думи пролетарія». У кінці 70-х років І. Франко живе в незвичайно важких матеріальних умовах. Рятуючись від голоду, він у березні 1880 року їде в село Березів на Гуцульщині, де наймається готувати до вступу в університет одного вчителя. Австрійська поліція уважно стежить за кожним кроком піднаглядного і тільки жде нагоди, щоб знову кинути його за грати. Така нагода трапилась під час подорожі письменника зі Львова до Березова. Саме в той час в одному із сіл на Коломийщині селяни поранили ненависного старосту. Цей акт поліція намагалася пов'язати з іменем «соціаліста» Франка. 4 березня 1880 року поета заарештовано вдруге. Три місяці протримано його в коломийській в'язниці під найсуворішим наглядом. Страшних поневірянь зазнав поет і після звільнення з тюрми, коли його етапом переправляли з Коломиї до Нагуєвичів. Ця подорож у супроводі жандармів, як відзначив сам письменник, належала до найтяжчих моментів його життя.

За ґратами коломийської тюрми Каменяр створив цикл поезій «Думи пролетарія», наскрізь перейнятий болем за долю трудящих, ненавистю до гнобителів, рішучістю до кінця боротись з ворогами. Програмним твором цього циклу є вірш «На суді», що звучить як гнівна промова підсудного в'язня-революціонера, який прагне повалити експлуататорський лад.

Через матеріальну скруту навесні 1881 року І. Франко вимушений знову покинути Львів і виїхати в рідне село Нагуєвичі. Тут він удень працює в господарстві вітчима, а вночі при каганці пише свої твори. Дворічне перебування в Нагуєвичах було плідним у його літературній діяльності. За цей час письменник створює повісті «Борислав сміється» і «Захар Беркут», пише статті про творчість Шевченка, займається перекладами.

Думи про важку долю рідного народу постійно тривожать поета. З великою художньою силою вони зазвучали в циклі віршів «Галицькі образки», зокрема в поезіях «Гадки над мужицькою скибою», «Гадки на межі», написаних у Нагуєвичах. Не раз засмучений поет стояв у важкій задумі серед порізаного межами рідного поля. Та обличчя його просвітлювалось радістю, коли він своїм віщим поглядом линув у майбутнє, де бачив іншу картину:

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно скоро прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний,

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щоб об'єднати прогресивну молодь Галичини, Франко мріє створити у Львові новий революційно-демократичний журнал. Але з цього нічого не вийшло.

У 1885 році поет вперше відвідує Київ. Історичні пам'ятники та наукові заклади міста, знайомство і задушевні розмови з такими видатними діячами української культури, як М. Лисенко, М.Старицький,-- все це залишило глибокий слід у душі письменника. У Києві Франко познайомився з Ольгою Хоружинською, яка незабаром стала його дружиною.

Щоб матеріально забезпечити сім'ю, поет змушений був у 1887 році стати співробітником польської ліберальної газети «Кур'єр львівський. Це співробітництво, що тривало протягом десяти років, з болем у душі називав він «десятилітньою панщиною».

У 1887 році Франко видає свою збірку «З вершин і низин», що стала найвизначнішим явищем в українській літературі після Шевченкового «Кобзаря». Своїм революційним пафосом і мистецькою досконалістю книжка схвилювала всю тогочасну Україну. Вона, як писав М. Коцюбинський, разом з вірою в людину вселяла читачам віру в світле майбутнє людства. Думи пролетаря, головного героя збірки, були думами всіх трудящих, яких визискували. Багато читачів переписували і вивчали напам'ять вірші цієї збірки.

«Я син народа, що вгору йде». У 1889 році І. Франка чекало нове випробування. Його разом з групою київських студентів, що приїхали в Галичину на канікули, заарештовано і обвинувачено в соціалістичній пропаганді. Під час третього арешту поліція тримала письменника в тюрмі більше двох місяців, але за відсутністю доказів змушена була випустити.

У 1880 році у Львові І. Франко познайомився з М. Коцюбинським, а в 1891 -- з Лесею Українкою. На запрошення батьків поетеси письменник разом з дружиною і двома синами літом 1891 року відпочивав у Колодяжному в гостинному домі Косачів.

Революційно-демократичні погляди, палка любов до поневоленого народу, глибоке почуття інтернаціоналізму стали основою духовної близькості і багаторічної творчої дружби трьох видатних українських письменників.

Успішно захистивши у Віденському університеті докторську дисертацію, І. Франко мріяв працювати у Львівському університеті і викладати студентській молоді українську літературу. Та австрійський уряд і галицьке панство боялися впливу революційного слова письменника на молодь і не допустили його до університетської кафедри.

Немало переслідувань і важких ударів зазнав поет у зв'язку з виборами до австрійського парламенту. Галицькі селяни в 90-х роках тричі висували його кандидатуру до австрійського парламенту, бо вбачали в особі письменника свого захисника. Усвідомлюючи це, австрійський уряд з допомогою підкупів, шантажу, кривавих розправ зробив усе, щоб провалити кандидатуру мужицького посла.

Важкі умови життя поета в цей час яскраво відбились у зворушливих поезіях його збірки «Зів'яле листя» (1896).

Загартований боротьбою і постійними переслідуваннями, в 90-ті роки Каменяр налагоджує зв'язки з революційним визвольним рухом у Росії. Найповніше вони відбились на сторінках демократичного журналу «Житє і слово», який з 1894 по 1897 рік видавав І. Франко. Цей журнал був єдиним друкованим органом, який об'єднував прогресивні літературні сили всієї України. В «Житі і слові» друкувалися також статті Плеханова і Тучапського, відомих на той час пропагандистів марксизму.

З 1897 року зав'язується листування між І. Франком і В. Бонч-Бруєвичем, професіональним революціонером-ленінцем, співробітником більшовицької газети «Искра». В. Бонч-Бруєвич високо цінив твори українського письменника, перекладав на російську мову збірку його оповідань «В поті чола», пересилав йому видавану за кордоном літературу, ленінську «Искру» і твори В.І. Леніна. В одному з номерів «Искры» за 1902 рік була надрукована кореспонденція І. Франка під назвою «Із Галичини», в якій розповідалося про соціальний і національний гніт на західноукраїнських землях. Цю кореспонденцію читав і схвалив В.І.Ленін.

Знаменною подією в житті великого Каменяра стало святкування в 1898 році 25-річного ювілею його літературної і громадської діяльності. Ювіляра гаряче вітали представники трудового селянства, студентської молоді, прогресивної інтелігенції. Привітальні листи і телеграми надійшли з Петербурга і Москви, Києва, Варшави, Праги, Софії та інших міст. Це було загальне визнання великих заслуг письменника перед рідним народом, його культурою і наукою.

Виступаючи на ювілейному святі зі словом-відповіддю, Каменяр сказав: «Яко син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові».

«Ні, я не кинув каменярський молот». Останні роки життя Івана Франка були затьмарені тяжкою хворобою. Але і тоді він наполегливо працював -- писав художні твори, історико-літературні статті, займався перекладами.

На межі XIX і XX століть виходять повість «Перехресні стежки», поема «Іван Вишенський», п'єси «Майстер Черняк», «Будка ч. 27» та інші твори. На початку 900-х років Каменяр пильно стежить за розвитком революційного руху в Росії, його увагу привертають митці-провісники великої соціальної бурі, особливо захоплює революційна пристрасть творів Горького. І коли в 1905 році російський царат кинув Горького за грати Петропавловської фортеці, І. Франко виступив із статтею «Максим Горький», що була полум'яним протестом проти ув'язнення одного із світочів російського народу.

Революція 1905 року викликала нове піднесення в художній творчості великого поета. В цей час він видає нову збірку поезій «Завжди учень», пише поему «Мойсей», що прозвучала як гімн народній резолюції.

1908--1910 роки -- час героїчного поєдинку І. Франка з важкими хворобами, час, коли він не міг тримати в хворих руках своє перо. Та незважаючи на хворобу рук, поет продовжував працювати і творити.

У 1913 році відбулося святкування 40-річчя літературної діяльності Каменяра. Здавалося, що привітальним телеграмам та листам не буде кінця. До цього свята готувався збірник «Привіт Іванові Франкові...», але з певних причин він вийшов із великим запізненням. У збірнику взяли участь не тільки провідні письменники і вчені України, а й літературознавці та письменники інших народів. Тут зустрічаємо й імена Горького та Короленка. Збірник з матеріалами на кількох мовах свідчив про світове значення творчості великого письменника і вченого.

Не залишив поет свого пера і в час першої імперіалістичної війни, коли над містом гриміли гармати і Львів переходив з рук в руки. В цей час Франко сидів, схилившись над столом, і хворою рукою поволі писав.

До останніх днів життя залишився він непримиренним борцем, вірним тій революційній програмі, яку проголосив у вірші «Товаришам із тюрми».

Безсмертний син великого народу. Він ніколи не замикався у своєму кабінеті, він був у самій гущі життя, серед живих героїв своїх книжок -- селян, ремісників, робітників, інтелігенції; він любив працю.

«Усім своїм життям, своєю літературною творчістю, великий Каменяр стверджував, що неробство -- зло, а праця -- добро, що ледарство -- то злочин супроти гуманності, людяності». (Д. Павличко).

Поет вважав, що праця є головним джерелом життя, радості, тому з таким запалом проголошував:

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить.

Численні спогади сучасників великого сина українського народу відтворюють світлий образ Каменяра, його душевну красу. Людяність, щирість, вразливість на людську недолю, революційна сміливість були тією притягальною силою, що гуртувала навколо нього передових людей всіх земель України. До Івана Франка тягнулись, під його впливом зростали молоді Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська і багато інших письменників. Ту велику силу і теплоту І. Франка, що діяла на прогресивну літературну молодь, зворушливо передав у своїх спогадах М. Черемшина.

Коли молодий письменник вперше почув публічний виступ Каменяра, то йому хотілося впасти перед ним на коліна і цілувати його руки й ноги. «Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом вулиці. Хотілося його цвітом осипати...» «Спитаєте мене, яке враження зробив на мене Франко? -- Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше»,-- так закінчує спогади співець гуцульського краю.

З дитячих літ і до кінця життя письменник-гуманіст проніс у своїй душі велику любов до природи, яку постійно вивчав і добре знав. Любити природу, пізнавати її таємниці він вчив своїх друзів, знайомих, дітей. Ця любов постійно вабила поета в Карпати, і він з 1901 року і до останніх днів життя майже щоліта виїздив у мальовниче гуцульське село Криворівню, де зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими письменниками.

Великий Каменяр був запеклим ворогом воєн, політики мілітаризму, які «нищать прогрес і роблять людину дикою». Тільки братання між людьми і народами вважав поет надійним щитом у боротьбі з цими темними силами.

Таким був поет-революціонер, майстер пера, великий Каменяр. Іван Франко не дожив до нового світлого дня, на прихід якого сподівався і боротьбі за який віддав свій талант і життя.

27 травня 1916 року перестало битися полум'яне серце великого Каменяра. Тисячний натовп проводжав в останню путь улюбленого поета.

Висловлюючи думки і почуття радянських людей, М. Рильський писав: «Іван Франко -- це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості...» Так, людськості, бо великий Каменяр був другом усіх народів, був інтернаціоналістом, у серці якого поєднувалась полум'яна любов до батьківщини з любов'ю до всіх трудівників землі.