Романтична інтерпретація середньовічної легенди у п'єсі Едмона Ростана "Принцеса Грьоза"

33

Міністерство освіти і науки України

Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов

Кафедра зарубіжної літератури

КУРСОВА РОБОТА

РОМАНТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛЕГЕНДИ У П'ЄСІ ЕДМОНА РОСТАНА «ПРИНЦЕСА ГРЬОЗА»

Виконавець:

Кухар Ганна Петрівна

студентка 431 групи

факультету німецької мови

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук,

доцент

Любімцева Л.М.

2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖАУФРЕ РЮДЕЛЬ - СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ПОЕТ-ТРУБАДУР

1.1. Куртуазна лірика

1.2. Джауфре Рюдель - співак кохання віддалік. Творчість трубадура в контексті куртуазної лірики

РОЗДІЛ 2. РОМАНТИЗМ ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМОК

2.1 Передумови виникнення романтизму

2.2 Естетика романтизму

2.3 Поетика романтизму

2.3 Неоромантизм - загальна характеристика

РОЗДІЛ 3. РОМАНТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛЕГЕНДИ У П'ЄСІ Е.РОСТАНА ПРИНЦЕСА ГРЬОЗА

3.1 Ідеалізація почуттів

3.2 «Принцеса Грьоза» - ідеал романтизму, уособлений у середньовічній легенді

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Актуальність роботи: творчість провансальських трубадурів, зокрема Джауфре Рюделя та легенда його кохання зацікавила критиків і літераторів на початку XIX ст.. Біографії трубадурів викладені в «Жизнеописапиях трубадуров» ченцем Златоостровським. Але в «Краткой литературной энциклопедии» відмічається, що багато фактів з біографії трубадурів, а саме історія кохання Джауфре Рюделя є вигаданими з ціллю створення яскравої легенди [9].

Про трубадурів були написані й негативні відгуки, а саме: чернець Монмажурський оповідає, що Рюдель ненавидів дам, а віддавав перевагу негідним жінкам [6].

До теми історії кохання Джауфре Рюделя зверталися Гейне, Суінберн, Уланд, Ростан, котрі відтворювали легенду на свій лад. Окрім художніх творів на цю тему написані й наукові роботи. У 1893 р. відомий французький медієвіст Гастон Парис виступив з роботою, яка доводила, що характерний для лірики Рюделя мотив «кохання віддалік» є лише поетичним прийомом, а історія його романтичного кохання була цілковито вигаданою [7].

Середньовічні легенди повернулися в період романтизму і стали темою сюжетів творів романтиків (В.Гюго, Е.Ростан, Е.Гофман). Сам романтизм досліджувався багатьма літераторами і досі не залишається без уваги. М.Горький вказував у своєму відгуку на нечіткість і складність відображення відтінків, почувань та настроїв, а його головною рисою визначав очікування нового [3].

Н.П.Михальська та М.Є.Єлізарова розглядали передумови виникнення, періодизацію, естетику та поетику романтизму. Суперечливим є питання неоромантизму: різні науковці визначають цей напрям по різному. Наприклад, в «Краткой литературной энциклопедии» неоромантизм розглядається як окремий літературний напрям, що протистояв натуралізму і намагався відродити традиції романтизму [9]. Плєханов же пропонує об'єднати під поняттям «неоромантизм» усі тенденції заперечення декадентства та натуралізму [14]. Ще одним невирішеним питанням залишається приналежність Е.Ростана до романтиків чи неоромантиків, ця тема є також дуже суперечливою і неоднозначною.

«Принцеса Грьоза» Е.Ростана є мало досліджуваною. А.Михайлов у статті «Драматургія Е.Ростана» відмічає, що в п'єсі присутні риси романтизму, найяскравішою з яких є середньовічна екзотика [12].

Т.Л.Щепкіна-Купріна, що переклала «Принцесу Грьозу» на російську мову, розповідає, що п'єса Е.Ростана не користувалася популярністю, а Станіславський на безліч прохань поставити п'єсу відповідав відмовою, бо був впевнений в її провалі [19]. М.Горький у статті «М.Врубель и «Принцесса Грьоза» говорить, що п'єса у Франції не мала успіху, а у Росії стала популярною [4].

Мета: аналіз авторської інтерпретації середньовічної легенди.

Задачі:

визначити основні риси куртуазної лірики та ознайомитися із творчістю трубадурів;

проаналізувати історію кохання Джауфре Рюделя на основі життєписів та інших робіт, що доводять або спростовують її правдивість;

визначити передумови виникнення та розвитку романтизму;

виявити естетичні погляди романтизму;

охарактеризувати поетику романтизму;

ознайомитися з основними рисами неоромантизму, з'ясувати до якого напрямку відноситься Е.Ростан;

проаналізувати п'єсу;

знайти риси романтизму у п'єсі Е.Ростана «Принцеса Грьоза».

Об'єкт: п'єса Е.Ростана «Принцеса Грьоза», шість поезій Джауфре Рюделя.

Предмет: сюжет п'єси, образна система, концепція, проблемна тематика.

Методи: порівняльно-історичний, контекстуальний, герменевтичний, аналітичний.

Практична значимість: результати роботи можуть бути використані як матеріал до бакалаврських, курсових робіт, рефератів, лекцій, семінарів та спеціальних курсів з творчості Е.Ростана.

Розділ 1. Джауфре Рюдель - середньовічний поет-трубадур

1.1. Куртуазна лірика

У XI - XIV ст. в Європі починає розвиватися література, пов'язана з затвердженням особливого стану усередині класу феодалів - лицарства. Формується особливий лицарський кодекс, відповідно якому лицар разом з відвагою і доблестю повинен мати вишукані манери, бути освіченим, щедрим, великодушним. Він зобов'язаний воювати з «невірними», віддано служити своєму сюзеренові та Прекрасній Дамі, захищати слабких і бідних. Усі ці риси об'єдналися під поняттям «куртуазність» - придворне благородство (від французького слова cour - «двір»).

Значна роль в затвердженні лицарського ідеалу належить куртуазній літературі (від фр. сourtois - увічливий, чемний), раніше за все сформованій у Франції, класичній країні феодалізму. Саме тут склався культ Прекрасної Дами - ідеалізація світської жінки та правила любовного служіння їй. В її честь влаштовували пишні святкування, лицарські турніри, поетичні змагання. Усі ці сторони лицарського життя знайшли своє відображення в куртуазній літературі, провідними жанрами якої були лірика і роман. Уперше виникає дещо схоже на салонну культуру. У зв'язку з цією новою орієнтацією на світські веселощі та естетизацію життя пробуджується інтерес до інтимних питань особистості, до проблем почуття.

Лірика трубадурів виникла в кінці XI ст. на півдні Франції, в Провансі. В основі провідних жанрів лірики лежать фольклорні елементи, опрацьовані згідно з вимогами куртуазної естетики. Безсумнівно на неї вплинули антична поезія, перш за все Овідій, середньовічна латинська лірика вагатів, а також арабська любовна лірика, вплив якої йшов із сусідньої Іспанії. Провансальські поети-трубадури (від прованс. trobar - складати, знаходити, винаходити, імпровізувати) займали різне суспільне становище. У числі майже 500 імен, що дійшли до нас (серед них 30 жінок), зустрічаються імена королів, знатних феодалів, але переважно це були служилі лицарі. Серед них відомі Гіраут де Борнейль, Бертран де Вентадорн, Бертран де Борн, Джауфре Рюдель, Арнаут Даніель.

Для визначення своєї творчості трубадури постійно вживають терміни «майструвати», «кувати», «обробляти». Багатьом трубадурам такий спосіб творчості здавався єдиним можливим: навіть пташка, коли співає, вона «обробляє», на їх думку, свою пісню. Трубадурам належить заслуга затвердження рими в європейській поезії, що відмітив А.С. Пушкін: «Поэзия проснулась под небом полуденной Франции - рифма отозвалась в романском языке… Трубадуры играли рифмою, изобретали для неё всевозможные изменения стихов, придумывали самые затруднительные формы…» [16, С. 34].

В провансальській поезії головне місце зайняла тема високого, куртуазного кохання, що трактувалася як своєрідна світська релігія. Вона зображується як могутнє моральне почуття, облагороджуюче та здатне піднести людину вгору. Разом з тим любов до Прекрасної Дами у провансальській поезії часто приймає форму васального служіння. Закоханий повинен зберігати вірність своїй обраниці, зберігати в таємниці її ім'я, вершити лицарські подвиги заради неї. Сама дама малюється як найвище створіння, сповнене краси та досконалості, порівнюване лише з дівою Марією. Незважаючи на явну ідеалізацію жінки в ліриці трубадурів, поети оспівували земні почуття, затверджували право людини на щастя.

Л.Карсавін відмічає, що при великій кількості відтінків трубадурської лірики, спільною її рисою є прагнення земних радощів, матеріальної краси, але в той же час і внутрішнє благородство почуттів. «Радість», «молодість» та «міра» (тобто гармонія, благообразність, розумна форма усякого почуття та його прояву) - саме такі лозунги, що постійно повторюються в поезії трубадурів. Любов, що складає головну тему трубадурської поезії, розуміється нею як почуття, здатне охопити усю людину, облагороджувати її й вабити до усього прекрасного і шляхетного. Таким є «справжнє» або «тонке» кохання (fin amor), що протиставляється ними коханню «дурному» (fol amor), яка прагне тільки чуттєвих насолод. «Справжній» закоханий, стверджують вони, не «знатний сеньйор» і не «дурний багач», а людина зі шляхетною душею. У людей скупих, жадібних, грубих і чванливих нема в серці місця для «справжнього» кохання [7].

Кохання на думку трубадурів визначається особистим вільним вибором, що заперечує станові, церковно-феодальні зв'язки. Саме тому дуже звичайний мотив у трубадурській поезії - те, що предметом кохання є заміжня жінка, жінка іншого.

Виникає схоластична доктрина кохання, найдокладніший кодекс її властивостей, прав та обов'язків люблячих, особлива номенклатура та фразеологія для позначення відтінків почуття і душевного стану закоханих. Кохання зробилося у своєму роді «наукою», і в цьому разі знання її «прав» і «законів» («Закони кохання» - так називаються декілька провансальських поетик) стало обов'язковим для трубадура, що складав любовні вірші.

Згідно цієї схеми, що переспівувалася на усі лади, закоханий несміливий, блідий, повинен приховувати своє почуття як від ревнивого чоловіка, так і від злих донощиків, ворогів справжнього кохання. Заради безпеки він обирає собі псевдонім, разом з тим і свою даму називає вигаданим ім'ям. Кохана також ідеалізується. Вона ставиться ним на п'єдестал, як концентрація усіх благ.

Відповідно до змісту своєї поезії трубадури виробили нові жанрові форми. Найбільш розповсюдженою з них була канцона - вірш, присвячений коханню. Видатним трубадуром, визнаним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (роки творчості 1150 - 1180). На його думку, саме кохання народжує поетичне натхнення:

Коль не от сердца песнь идёт,

Она не стоит и гроша,

А сердце песни не споёт,

Любви не зная совершенной.

Мои кансоны вдохновенны -

Любовью у меня горят

И сердце, и уста, и взгляд

Переклад В. Диннік [14, С. 106].

1.2. Джауфре Рюдель - співак кохання віддалік. Творчість трубадура в контексті куртуазної лірики

Канцони писав і Джауфре Рюдель, князь Блаї (бл. 1440 - 1170), співак «кохання віддалік». Середньовічна легенда гласить, що це був чоловік знатного роду, що покохав графиню Триполійську Меліссанду (з міста Триполі в Сирії) за її красу та благородність, про які він чув від паломників. Поет склав в її честь багато прекрасних віршів. Ця легенда була дуже популярною в європейській літературі XIX - XX ст. Високо цінувалися серед трубадурів мелодії Рюделя до власних пісень. Від Рюделя дійшло шість віршів. Три з них оповідають про всеохоплююче кохання до далекої прекрасної жінки (вони і стали основою легенди); ці канцони разом з легендою - одна з вершин поезії трубадурів; три інші п'єси розповідають про кохання прозаїчне з елементами життєвої достовірності. Життєпис Рюделя, складений в середині XIII ст., побудований на фантастичному тлумаченні його віршів. Що поклало початок легенді про його кохання:

«Джауфре Рюдель, дворянин, владея имением Блие (или Блая) в Провансе, был добрый провансальский пиит, слагавший любовные песнопения легко и просто. В молодости удалился он в поместье Со господина Агута, который долго его содержал. Граф Джоффруа, брат Ричарда, короля Английского,

проезжая по Провансу и гостя у господина Агута, восхитился достоинствами сего пиита ради прекрасных и потешных песен, которые он пел при нем в похвалу своему хозяину. Увидев восторг графа, господин Агут попросил его взять пиита к себе на службу, с чем граф был согласен и обходился весьма милостиво с Рюделем, который пробыл у него долгое время, воспевая обоих своих господ и хозяев. Услышав от некиих паломников, побывавших в Святой Земле, о добродетелях графини Триполитанской, о ее учености, пиит влюбился в нее и сложил в ее честь прекраснейшие песни. До смерти возжелав ее увидеть, он распрощался с графом Джоффруа, и хотя сей последний пытался отговорить его странничать, он не внял ему и в паломническом одеянии отправился по морю; во время же морского странствия был так охвачен тяжким недугом, что корабельщики, почтя его за мертвого, хотели бросить его в море. В таковом состоянии он был доставлен в Триполитанскую гавань, а по прибытии туда спутник его уведомил графиню о приезде недужного паломника.

Графиня явилась на корабль и взяла пиита за руку, он же, зная, что то была графиня, и быв ею столь нежно и ласково привечен, собрался с духом, поблагодарил ее за то, что она возвратила его к жизни, и сказал ей: -- Сиятельнейшая и добродетельная принцесса! Не стану сетовать на смерть, когда... -- И не быв в силах окончить свою речь, ибо недуг схватил его еще пуще, отдал Богу душу на руках у графини, которая велела похоронить его в роскошной и почетной гробнице из порфира и высечь некие стихи на арабском языке, что было в лето 1162, в годы его расцвета. Графиня же, быв в великом огорчении от смерти столь внезапной, никогда по том времени не вкушала пиршественных яств. Его спутник, именем Бертран де Аламанон, бывший каноником Сильвеканским, поведал ей о достоинствах сего пиита и о причине его приезда: ей он преподнес все его песни и кансоны, сложенные в ее честь, а она велела переписать позлащенными буквами. Говорят, что она вышла замуж за графа Триполитанского, который был причиной утраты Иерусалима, отнятого Саладином у христиан.

В одной из песен он доказует, что его любовь была любовью издали, ибо во время странствия он, боясь, что не сможет говорить с графинею Триполитанской, когда приедет туда, и что будет ему великая мука возвратиться из столь дивного и опасного путешествия, сказал так:

Печаль и радость тех бесед Храню в разлуке с дамой дальней, Хотя и нет таких примет, Что я отправлюсь в край тот дальний.

Я верой в Господа согрет -- И встречусь я с любовью дальней. Но после блага жду я бед, Ведь благо - это призрак дальний

С Творцом, создавшим тьму и свет, Любви не позабывшим дальней, Я в сердце сохраню завет, Чтоб дал свиданье с дамой дальней.

Даю безбрачия обет,

Коль не увижусь с дамой дальней, Ее милей и краше нет Ни в ближней нам земле, ни в дальней.» [6, С. 159-160].

Мотив «кохання віддалік» і справді присутній у ліриці Рюделя, але її витончений стиль, повний іносказань і натяків, дає простір для дуже сміливих тлумачень. Окремі критики, наприклад Карл Аппель, вбачали в дамі Рюделя не аби кого, а саму Богоматір [6].

Для поета типовими є мотиви весінньої природи, співзвучної за своїм мажорним настроєм та за свіжістю і ясністю любовному почуттєві, що прокидається (у цьому поет наближається до представників арабської лірики, - наприклад, до Ібн Зайдуна, - з їх загостреним почуттям сприйняття природи). Безсумнівним є також використання Рюделем низки фольклорних мотивів, що не знаходиться в протиріччі з аристократичністю світогляду поета. Не без спогаду про твори Овідія, які у XII ст. користувалися широкою популярністю, поет описує любов як «солодку хворобу», як якась мара, як дещо раптове та незрозуміле. Але реальні радість та смуток кохання не проходять для Рюделя стороною. Він знає і пекучий трепіт володіння, і журбу розлуки. Можливо саме Овідієм була запалена («Героїди», XVI) і найвідоміша канцона Рюделя, в якій він з великою поетичною силою оплакує вимушену розлуку зі своєю коханою, дружиною графа Триполітанського Раймонда I:

Мне в пору долгих майских дней Зато и мучает сильней Моя любовь издалека. И вот уже отрады нет, И дикой розы белый цвет, Как стужа зимняя, не мил. Мне счастье, верю, царь царей Пошлет в любви издалека, Но тем моей душе больней В мечтах о ней -- издалека!

(Переклад В. Диннік) [16]

Такою є легенда, але невідомо, чи існувала взагалі така дама. Чи то була дочка Раймонда II Трипольського Мелізенда, чи його дружина Одієрна, чи принцеса Сесиль, дружина графа Понса Трипольського? Не виключено, що Рюдель створив цю даму у своїй уяві, щоб було про що писати. Ряд непрямих даних говорить про те, що поет Джауфре Рюдель дійсно знаходився на Сході під час другого хрестового походу. Такими є факти.

Усе інше могло бути вигадано «біографами» на основі канцон поета, в яких говориться про його «далеке кохання». У свій час Джауфре Рюдель, що залишив нащадкам усього сім віршів, особливим успіхом не користувався; лише в двох старопровансальських текстах згадується про нього і його романтичне кохання. Лише в першій половині XIX ст. легенда про Джауфре Рюделя стає популярною.

Отже, куртуазна лірика, що почала свій розвиток у XI ст. у Провансі і була розповсюджена серед знатних осіб, породила таких поетів-трубадурів як Гіраут де Борнейль, Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Арнаут Даніель і Джауфре Рюдель. Історія кохання одного з них - Джауфре Рюделя - стала легендою. Сам Рюдель оспівував «кохання віддалік». Легенда про його кохання стала предметом багатьох суперечок і сюжетом п'єси Е.Ростана «Принцеса Грьоза».

Розділ 2. Романтизм як літературний напрямок

2.1. Передумови виникнення романтизму

Виникнення і розвиток в літературі різних країн напрямку, який отримав назву «романтизм», слід віднести до останнього десятиліття XVIII та першої третини XIX століття. Цей складний та своєрідний напрям, що знайшов своє відображення у різних сферах мистецтва (література, живопис, музика), необхідно розглядати і вивчати у прямому нерозривному зв'язку з тими значними соціально-історичними і політичними подіями, що відбувалися в цей історичний період і знаменували собою падіння феодальної системи та становлення буржуазного суспільства.

Найбільш повним і завершеним виразом цього історичного процесу була Велика французька буржуазна революція 1789-1794 років, що поклала край феодалізму та затвердила панування буржуазії.

Єлізарова, аналізуючи передумови виникнення романтизму, відмічає, що крах феодально-дворянського світу та його культури, перемога нових соціальних відносин, що встановила революція кінця XVIII століття, не могли не викликати важливих зрушень у свідомості людей усіх країн. Встановлений буржуазний правопорядок не задовольняв прибічників старого, зруйнованого революцією феодально-абсолютистського суспільства, його не приймали також, але з зовсім інших причин, ті, хто сприймали революцію та її результати з точки зору інтересів та сподівання народу. Такими були соціально-історичні передумови літературного напрямку, що отримав назву «романтизм» [5].

2.2. Естетика романтизму

Розвиток романтизму -- розпадається на три головні етапи: передромантизм кінця XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. і неоромантизм кінця XIX -- початку XX ст.

Походження терміна «романтизм» досить складне і в різні історичні епохи зміст цього терміна істотно змінювався . Сучасне розуміння сутності романтизму іде від трактування його в естетиці Гегеля.

О. М. Горький писав, що романтизм як настрій є складним і завжди якоюсь мірою нечітким відображенням усіх відтінків, почувань та настроїв, що охоплюють суспільство у перехідні епохи, проте головна його нота -- це очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне прагнення пізнати це нове [3].

Вихідною філософською базою романтизму є ідеалістичний світогляд, що розвивався переважно в напрямку від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного. Ідеалістичний порив до безмежного як одна з характеристик ідейно-естетичних позицій романтиків є реакцією на скептицизм, раціоналізм, холодну розсудливість Просвітництва. Романтики установлювали віру в панування духовного в житті, підкорення матерії духу.

Індивідуалізм як корінне положення філосфсько-етичних концепцій романтизму отримував різноманітне виявлення. У тих романтиків, які заперечуючи оточуючу їх дійсність, прагнули до відходу від неї у світ ілюзій, світ мистецтва та фантазії, у світ своїх власних рефлексій, герой-індивідуаліст в кращому випадку залишався диваком, мрійником, трагічно самотнім у навколишньому світі (герої Гофмана). У інших випадках індивідуалізм романтичного героя набуває егоїстичного забарвлення (Байрон, Шлегель). Але не мало й таких героїв у романтиків, індивідуалізм яких носить активну бунтарську спрямованість (Байрон, частково Віньї). Романтичний герой не обмежує себе лише заглибленням у світ своїх власних душевних емоцій. Через їх призму він ширше сприймає навколишній світ. У творчості романтиків бере свій початок образ «зайвої людини», що пройшов через всю літературу XIX століття.

Історизм романтиків зосереджував увагу на окремих націях, на особливостях національної історії, національного устрою, побуту, вбрання та перш за все на національному минулому своєї батьківщини. У цьому минулому їх як літераторів цікавили скарби народної творчості. В їх творах ожили легенди, перекази, казки, пісні глибокої національної давнини. Спираючись на них романтики улили свіжий струмінь не тільки у власну художню літературу, але у ряді випадків дали нове життя літературній мові свого народу.

2.3. Поетика романтизму

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана «світова скорбота», романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, заражені меланхолією герої, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

В «Краткой истории искусств» відзначається, що романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов'язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося їм у найрадужніших барвах . Результати ж французької революції й те, що на неї покладалися такі величезні сподівання цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими й непізнаванними. Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності [8].

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов'язаний полум'яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була й так звана романтична іронія. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам'янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Особливого значення романтики надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності. Виник новий жанр літератури - історичний роман, з'явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому ґрунті виникло тяжіння до вивчення фольклору - «архіву народів», як називав його німецький поет-романтик Гердер.

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного, героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум'яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов'язаний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів і жанрових норм. Такими рисами наділив Е.Ростан Жофруа і Бертрана. Ці риси перейняли від них і моряки.

Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги "місцевого колориту" виявляються у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії.

2.4. Неоромантизм - загальна характеристика

У 80-90-х рр. 19 століття в боротьбі головним чином проти натуралізму у драматургії сформувалась течія неоромантизму. Драматурги намагалися відродити традиції високої романтичної драми. Вони унаслідували від романтиків поетику контрастів і антитез, прославлення сильної особистості, підвищених почуттів, яскраву романтичну форму. Але у творчості неоромантиків проявився вплив ідеалістичної філософії, іноді політичний консерватизм, бажання втекти від жорстокої правди та конфліктів дійсності у світ поетичних мрій і фантастики.

Для драматургів неоромантизму характерним є звернення до образів аристократизованої комедії дель арте («Два Пьеро, или Белый ужин» Ростана), наївної символіки («Безумец и смерть» Гофмансталя), легенд середньовіччя, проповідування релігійних поглядів, затвердження ілюзорного світу, заміни психологічно правдивого розкриття образу свавіллям уяви. Низка творів неоромантиків відмічена песимізмом, релігійним аскетизмом, очікуванням смерті, страхом перед неосяжністю долі. Містико-декадентські мотиви, тяжіння до історичної символіки зближують творчість деяких неоромантиків з естетикою символізму.

У світовій культурологічній традиції до неоромантиків відносять Берклі, Р.Вагнера, Ф. Ніцше, Г. Ібсена, Метерлінка, Г. Гауптмана, С.Пшибишевського, С. Жеромскького, К. Тетмайєра, Я. Каспровича, Р.М. Рільке, М. Цвєтаєву.

На думку української дослідниці Т. Гундорової саме характер «власне модернізму» слід визначати як «неоромантизм». Суть цього характеру «... грунтувалася на духовному, «визвольному» пориві, прагненні до повноти виявлення родового, власне людського потенціалу буття, ідеалу «повної людини», «цілого чоловіка» тощо ... Неоромантичний порив до ідеального, «повного» вираження особистості - через злиття з ідеалом, в перспективі майбутнього, в універсумі всесвіту...» [22, С. 478].

Інші науковці лише обережно говорять про неоромантичну (а то й просто романтичну) тенденцію (лінію, якість, поетику, модель, естетичну структуру, стильову хвилю чи течію, форму, манеру, метод, напрям , школу тощо) у самому романтизмі, «естетизмі», натуралізмі, декадентстві, символізмі, авангарді (і поставангарді), реалізмі чи фотореалізмі [20].

В «Краткой литературной энциклопедии» визначається, що неоромантизм - це лише «... реакція ... на натуралізм, ... на песимізм і «безвір'я декадентства».

Відповідно до цього ця реакція-храктер може мати місце і «... всередині

критичного реалізму», і в самому модернізмі, включаючи в себе такі стилі як

імпресіонізм, експресіонізм [9].

Власне ще на початку ХХ ст. Г. Плєханов, С. Венгеров та А. Кліментов

запропонували об'єднати всі тенденції заперечення декадентства та натуралізму

поняттям «неоромантизм», «відродження романтизму» [14].

Український літературознавець Т. Салига погоджується, що термін «неоромантизм» може використовуватися як «... збірна назва модерних художньо-естетичних течій, які з'явилися як протистояння натуралізмові» [22].

Більшість літературознавців відносить Ростана до неоромантиків, але деякі все ж схильні вважати його представником пізнього романтизму. Левчук відносить Ростана до неоромантиків, а п'єси його характеризує як твори неоромантизму [21]. В «Краткой литературной энциклопедии» також відмічається приналежність Е.Ростана до неоромантиків. А О.Михайлов в свою чергу спростовує ці ствердження і відмічає, що у французькій літературі Ростан - епігон романтичної драми, бо неоромантизму, який приписується йому, характерна соціальна насиченість, а у Ростана вона відсутня. Улюблений герой Ростана - шляхетна й обдарована особистість, незрозуміла для оточуючих, яка гине у боротьбі з ними [12]. Як на мене, то я більш схильна вважати Ростана пізнім романтиком, так як він наслідував Мюссе і Гюго, котрі безсумнівно є романтиками, і в усіх його п'єсах присутні риси саме романтизму.

У останньому десятилітті XVIII - XIX ст. виникає і розвивається новий літературний напрямок - романтизм. Передумовами його виникнення стали Французька буржуазна революція 1789 - 1794 років та її наслідки. Естетичні погляди романтиків полягали в ідеалістичному світогляді, запереченні оточуючої дійсності, відходу від неї до світу ілюзій, історизмі.

Щодо поетики романтизму, то напрямку притаманні такі риси як «світова скорбота», романтичні «два світи», герої-меланхоліки, проникливе відтворення природи. Романтики використовували в своїх творах гротеск, сатиру та іронію. Події епохи середньовіччя були темою сюжетів романтичних творів, одним з яких є п'єса Е.Ростана «Принцеса Грьоза».

Розділ 3. Романтична інтерпретація середньовічної легенди у п'єсі Е.Ростана «Принцеса Грьоза»

3.1. Ідеалізація почуттів

Ростан прагнув повернутися до традицій Віктора Гюго, у п'єсах якого романтичний пафос поєднувався з високими уявленнями про особисту гідність людини. У руслі цієї традиції написана і «Принцеса Грьоза». В ній багато світла, яскравих фарб, сильних почуттів. У якості її сюжетної основи драматург узяв широко розповсюджену у середні віки легенду про кохання трубадура Джауфре Рюделя до триполійської принцеси Меліссанди (чи Мелісінди).

О.Дейч, характеризуючи п'єсу відмітив, що «Принцеса Грьоза» -- це зворушлива повість середніх віків про Джауфре Рюделя, прямуючого до далекої Меліссанди, повість прекрасно витримана у розумінні стилю, така ніжна, якою тільки може бути любов, що як «сон захоплюючий», вабить до прекрасної мрії, недосяжної, незрозумілої, далекої… [18].

О.Михайлов зауважив, що у легенді про трубадура Рюделя Ростана привабила чистота і сила його почуття, що змінила як самого героя, так і оточуючих - від простих матросів, супутників Рюделя, в недалекому минулому грубих і жорстоких піратів, до самої Меліссанди. Бо і в душі цієї зарозумілої красуні відбувається значна трансформація: чистота і одухотвореність Рюделя передається і їй, після смерті коханого вона наче прозріває. Віднині думки її спрямовані не на сумнівні мирські задоволення, а на служіння правому (у розумінні людей того часу) ділу: вона іде у монастир, а галасливу ватагу матросів надихає на участь у хрестовому поході. Вчені заперечували правдивість популярної легенди про Рюделя. Однак п'єса Ростана, особливо безперечне виконання ролі Меліссанди славетною Сарою Бернар, викликали ентузіазм глядачів і захоплені відгуки критики [12].

Однак сучасники бачили у п'єсі не тільки прославлення сильного почуття, але й чаруючу середньовічну екзотику, котра якраз в цей час увійшла в моду. Ростан віддав їй щедру данину: у п'єсі немало прикмет саме такого поверхового, живописного розуміння Середньовіччя. Ця зовнішня краса дещо змазала складність і драматичність глибинного конфлікту п'єси. Адже в ній зустрічаються не тільки дві протилежні точки зору про кохання - велична, яку відстоюють в своїх хвилюючих тирадах Бертран д'Алламанон і брат Трофимій, та скептично-буденна, яку розділяв медик Еразм і деякі інші персонажі драми.

О.Михайлов вважав, що у центрі п'єси про одержимого коханням принца-поета опиняється не анемічний і бездіяльний Рюдель, а рішучій і сміливий красень Бертран. Він поет, який легко піддається жіночим чарам. Але він також вірний друг. Своєю безрозсудною відвагою і силою поетичного слова він завойовує серце вередливої красуні, але завойовує його не для себе, а для помираючого Жофруа. Тому «Принцеса Грьоза» - це п'єса не тільки про всеперемагаючу силу почуття, але і про кохання, трагічно подавлене, принесене у жертву [12].

Досить багато уваги Ростан приділяє супутникам Рюделя, не тільки Бертрану, але і лікарю Еразмусу, монаху Трофимію і матросам. Взагалі то пливуть вони на піратському кораблі, який їм вдалося зафрахтувати. Іноді, коли принц Рюдель почуває себе краще, його виносять на палубу і він співає про Прекрасну Даму, а акомпанує йому вже Бертран, бо Рюдель заслабкий. Саме ці пісні і кохання Рюделя допомагають їм переживати голод і спрагу, хвороби, шторм і напади інших піратів. І єдине, чого вони бояться - що Прекрасна Дама виявиться «як смертний гріх поганою», але вони не дозволяють собі сумніватися, і викинули б за борт кормчого-скептика, якби було б ким його замінити. Лікар Еразмус теж не розуміє, як можна вирушати в небезпечну подорож, будучи привабленим якоюсь мрією, яка при цьому навіть не звернена до Бога. У них з братом Трофимієм відбувається наступний діалог:

Эразм.   Так значит, то, что совершает принц    Для неизвестной этой Мелисинды... Трофимий.    Даст только пользу для его души.    Когда он был беспечным себялюбцем,    Жил в праздности, в бездействии, в забвенье -    Душа его застыла, умерла.    Теперь он любит, чувствует, страдает -    Его душа воскресла в нем теперь!    Пусть каждый совершает то, что в силах,    Но главное - чтоб сердце билось в нас...    Теперь ему пороки чужды стали,    И мелкие любовные интриги,    И мелочный разврат его двора.    Ужели это чувство не дороже?    Поверьте мне: великая любовь,    К кому б она в душе не зародилась,    Работает всегда на пользу неба. Эразм.    Пусть будет так. Трофимий.     Послушайте еще. Вот эти загорелые гребцы, Все бывшие разбойники, пираты, Они корабль свой отдали внаем, Как это часто делают корсары Для тех, кто отбывает на Восток; Преступней их сердец закоренелых  Вам трудно было б прежде отыскать, -  Они взялись к далекой даме сердца Доставить принца. Что ж теперь мы видим? Когда с их капитаном договор  Подписывали мы, никто из них И не слыхал про дивную принцессу. Теперь они все влюблены в нее. Эразм.    И вы, вы рады этому, Трофимий?    Довольно странно. Трофимий.    Я не рад - я счастлив! Подумайте! Летит галера наша Навстречу цели чистой, благородной, Не за добычей!.. Все они мечтают  Взглянуть хоть раз на красоту принцессы... [...] Да! благородное безумье принца, Которое никто не оценил, Им кажется понятным и прекрасным, И, духом нищие, они блаженны. [...] Кто в жизни раз хотя б узнал мечту, Тому вернуться к пошлости уж трудно. [...] Как вы хотите, но порок страшнейший - Бездействие и косность, друг Эразмус. А добродетель... Эразм.    Что же? Трофимий. Вдохновенье! (отходит) Эразм.    Пусть будет так... Шутник!    Одно я вижу:    Его наверно отлучат от церкви. [17]

М. Горький був заворожений забракованим панно Врубеля «Принцеса Грьоза», на написання якого художника надихнула середньовічна легенда, викладена Е.Ростаном. Пізніше Горький пише про п'єсу наступне: «Я хотел бы поделиться с читателем моим впечатлением и прежде всего считаю нужным рассказать сюжет «Принцессы Грёзы». «Принцесса Грёза» написана молодым французским поэтом Ростаном на сюжет, рассказанный в одной из средневековых хроник о родственнице Боэмунда II, короля Триполийского, принцессе Мелиссанде, девушке пылкого и мечтательного характера, обладавшей, по словам хроники, «высоким духом и непоколебимой верой в победу святого креста над исламом и в освобождение господня гроба из плена язычников. Её красота, как и вера её, воодушевляя рыцарей, стекавшихся из всех стран Европы в Африку, на святую борьбу за освобождение Иерусалима, - возбуждала их на высокие подвиги духа и, укрепляя силу их рук, зажигала непоколебимое мужество в сердцах их, и далеко по Европе разносилась пилигримами и рыцарями слава о красоте, о силе сердца и ума принцессы Мелиссанды Триполийской». Именно эту Мелиссанду и взял Ростан героиней своей двухактной пьесы, написанной просто и сильно, красивым языком и с хорошим знанием эпохи. Пьеса явилась во Франции в начале прошлого года, в разгар вакханалии декадентства, и сразу обратила на себя внимание своим идеалистическим духом и глубоко художественным исполнением. Она была вскоре переведена на русский язык артисткой Куперник-Щепкиной прекрасным белым стихом и шла на сцене Суворинского театра в Петербурге.

В ней много интересных лиц, красивых деталей; она проста, трогательна, и каждое слово её полно чистого и сильного идеализма, - в наше скучное, нищее духом время она является призывом к возрождению, симптомом новых запросов духа, жаждой его в вере. Эта пьеса - иллюстрации силы идеи и картина стремления к идеалу. Именно этим объясняется её большой успех у нас и не особенно крупный в меркантильной Франции» [4, С. 161-163].

3.2. «Принцеса Грьоза» - ідеал романтизму, уособлений у середньовічній легенді

«Принцеса Грьоза» - це романтична п'єса. Про це свідчать ознаки романтизму, які ми знаходимо у п'єсі.

Письменники-романтики відкрили для читачів ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами, пізнанням невідомого. Ці риси романтизму присутні і у п'єсі «Принцеса Грьоза». Незважаючи на всі труднощі, що переслідують героїв впродовж подорожі: голод, напад піратів на судно, смерть товаришів, цілковита знесиленість і туман, який заважає знайти вірний шлях, вони все одно не втрачають надії і зовсім не шкодують, що відправились за Жофруа на пошуки його мрії, що стала їх спільною мрією:

Жофруа

Спасибо.

Бистань... Тробальдо... Мариас... Жоан...

Ты, Пегофа... Ты, Люк... Вам всем спасибо!

Пегофа

Э, полноте! Не вам благодарить!

Бруно

Мы все гордимся плаванием этим!

Франсуа

О да, гордимся!

Бистань

Это славный подвиг! [17]

Герої романтизму були видатними і особливими. Їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Таким був і Жофруа, який приніс в жертву своє життя заради одного лиш погляду коханої. Про це свідчать наступні рядки:

[…] Ах, я умру вдали родного края!

Бертран

О, не жалей...

Жофруа

(живо)

Нет, нет, я не жалею

Ни замка, ни родных моих, ни милой

Зеленой Аквитании полей!

Умру, любя мою принцессу Грезу! [17]

Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися на тлі стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії.

Романтичний герой був самотнім. Такою була і Мелісінда, яка прагнула не прикрас та скарбів, а чогось особливого, що зігріло б її душу. Вона розповідає про свою самотність Сорізмонді:

Ты знаешь, я добра от скуки только.

О, эта тяжесть царственной порфиры,

Она меня и душит и гнетет.

Рубины, перлы, яхонты, сапфиры,

Меня измучил ваш холодный гнет!

Влачу тебя, как тягостную ношу,

Ты мне эмблема тяжести иной.

Той тяжести я никогда не сброшу! [17]

У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн - до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності. В «Принцесі Грьозі» - цією країною є Триполіс. А сама принцеса тим дивом, ідеалом краси, за яким Жоуфре відправився на край світу, не відшукавши нічого подібного у Франції. Її краса для моряків як зірка - символ надії, що допомагає їм триматися, не падати духом і гребти далі назустріч до їх принцеси. Захоплюючись її красою вони забувають про голод, холод та біль, вони посміхаються, жартують:

Все моряки

О нет! - Она прекрасна! - О, прекрасна! -

Она прекрасна!

Тробальдо

Да, клянуся богом,

И нужно, чтоб она была прекрасна.

Бистань

О да, сынок... Не только хороша…

За все, что мы из-за нее терпели.

Не то...

Бруно

Она должна быть хороша.

Все

Она красавица! - Она прекрасна!..

Мариас

Я в этом убежден!

Гребец

Недурно б было

Грести, чтобы чудовище увидеть.

Пегофа

(смеясь)

Га!.. Поднимая весла, о принцессе

Ты думаешь, марселец!

Гребец

Беспрестанно!

Бистань

А, будь спокоен: знаешь ли, принцессы

Всегда прекрасны!..

Кормчий

(пожимая плечами)

Как не надоест

Вам толковать все о принцессе этой?..

Пегофа

Мы все устали, но смотри, товарищ:

Мы говорим о ней - и забываем

И боль и голод... И почти довольны!.. [17]

Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск і сатира. Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Так моряки насміхаються над підступним генуезьким купцем Скарчафіко, який прийшов з поганою звісткою, прийшов убити в цих людях віру, заплямувати ім'я прекрасної принцеси та вірного Бертрана. Капітан віддає негідника в руки моряків і вони вирішують як його покарати. І коли купець проголошує, що він генуезький громадянин, з нього починають кепкувати:

Скарчафико

(отбиваясь)

Но я ведь генуэзский гражданин!..

Моряки быстро отступают.

Бруно

Гм!

Франсуа

Ага-га!

Бистань

О, черт возьми!

Тробальдо

Эге!..

Пегофа

Безумцы! Что наделать мы могли!

Все ему кланяются.

Скарчафико

(успокоившись, насмешливо)

(С важным видом оглядывается по сторонам.)

Ага! Я генуэзский гражданин!

Все снова кланяются.

Бруно

(выпрямляясь, быстро меняет тон)

Какое же до этого нам дело?

(Хватает его за колет.).

Скарчафико

Что это значит?

Бруно

(толкая его к борту)

В воду, генуэзец!

Плыви, плыви до Генуи своей!

Скарчафико

На помощь! Помогите!

Брат Трофимий

Ну, довольно,

Оставьте уж его!

Пегофа

Напрасны просьбы!

Он не зашит в мешок и может плавать!

Скарчафико

(хватаясь за борт)

Есть деньги у меня...

Моряки

Нет, в воду, в воду!..

Скарчафико

Есть золото! Я все отдам вам!..

Мариас

Бух!

Моряки бросают его в воду.

Брат Трофимий

Что сделали вы, дети?

Бруно

Утопили

Во цвете лет!

Франсуа

(брату Трофимию)

Он выплывет, не бойтесь!

Голос Скарчафико

(снизу, насмешливо)

А я плыву! [17]

Е.Ростан - представник пізнього романтизму, драматург - відтворив середньовічну легенду про безмежне кохання поета-трубадура Джауфре Рюделя у своїй п'єсі «Принцеса Грьоза». Вона є типовим зразком романтичного твору. Тут присутні і середньовічна екзотика, і легенда, і високі почуття, і шляхетність, і різноманітні характери. «Принцеса Грьоза» не принесла Ростану такої популярності як «Сірано де Бержерак», але все одно привабила глядачів романтичною історією безмежного кохання поета до прекрасної принцеси.

Висновки

У результаті свого дослідження я вивчила, проаналізувала та систематизувала низку літературних джерел і досягла поставлених задач.

Визначивши основні риси куртуазної лірики та ознайомившись із творчістю трубадурів, можна сказати наступне.

Куртуазна лірика виникла у Провансі та розвивалася впродовж XI - XIV ст. Представники куртуазної лірики називалися трубадурами - це були переважно знатні особи. Характерним для їх лірики оспівування кохання до прекрасної дами. Вони використовують у своїй поезії фольклор та мотиви природи. Трубадури створили нову жанрову форму - канцону, яка була характерною саме для їх лірики.

Проаналізувавши історію кохання Джауфре Рюделя слід зробити наступний висновок.

Легенда про кохання Джауфре Рюделя, викладена в деяких життєписах, привернула увагу не тільки романтиків, але й науковців і стала темою суперечок. Деякі літературознавці сумніваються в правдивості цієї легенди та спростовують її. Інші приводять докази, які вказують на те, що далека принцеса Рюделя в дійсності існувала. Але незважаючи ні на що казковість легенди привабила таких поетів та драматургів як Уланд, Гейне, Суінберн, Ростан, котрі переробили її на свій лад.

Визначивши передумови виникнення романтизму можна зробити такий висновок.

У останньому десятилітті XVIII - XIX ст. виникає і розвивається новий літературний напрямок - романтизм. Передумовами його виникнення стали Французька буржуазна революція 1789 - 1794 років та її наслідки. Естетичні погляди романтиків полягали в ідеалістичному світогляді, запереченні оточуючої дійсності, відходу від неї до світу ілюзій, історизмі.

Виявивши естетичні погляди романтиків слід зазначити наступне.

Вихідною філософською базою романтизму є ідеалістичний світогляд. Характерними для естетики романтизму є індивідуалізм та історизм. А темою сюжетів романтичних творів були історичні події та легенди середньовіччя.

Охарактеризувати поетику романтизму можна таким чином.

Для романтизму характерні такі риси як середньовічна екзотика, світова скорбота, два світи, меланхолічний рефлексивний герой. Романтизм успадкував деякі риси бароко та Ренесансу. Романтики використовували гротеск, сатиру та іронію. Проникливе відтворення природи є також характерним для цього напрямку.

Ознайомившись з основними рисами неоромантизму я визначила наступне.

Неоромантизм виник як реакція на натуралізм та декадентство та намагався відродити найкращі традиції романтизму. Науковці розходяться в міркуваннях щодо того, до якого напрямку належить Ростан. Але я схиляюсь до того, щоб віднести його до романтиків.

Проаналізувавши п'єсу слід зауважити.

«Принцеса Грьоза» - це п'єса про безмежне кохання провансальського трубадура до чарівної принцеси. П'єса, в якій оживає все прекрасне, а мрії втілюються в життя.

Аналізуючи п'єсу я виявила в ній риси романтизму і можу зробити наступний висновок.

Е.Ростан - представник пізнього романтизму, драматург - відтворив середньовічну легенду про безмежне кохання поета-трубадура Джауфре Рюделя у своїй п'єсі «Принцеса Грьоза». Вона є типовим зразком романтичного твору. Тут присутні і середньовічна екзотика, і легенда, і високі почуття, і шляхетність, і різноманітні характери, що доводить приналежність п'єси до творів романтизму.

Список використаних джерел

1. Антуан А. Дневники директора театра. - М.: Л., 1939. - С. 366.

2. Белинский В.Г. Собрание сочинений в трёх томах. - М.: Гослитиздат, 1948. - Т.II. - С. 460.

3. Горький М. О литературе. - М.: Гослитиздат, 1955. - С. 313.

4. Горький М. Беглые заметки//Собр. соч.: В 30-ти томах. - М.: Гослитиздат, 1953. - Т. 23. - С. 161-163.

5. Елизарова М.Е. История зарубежной литратуры XIX века. - М.: Просвещение, 1972. - С. 13-29.

6. Жизнеописания трубадуров. - М.: ЛП, 1993. - 255 с.

7. Карсавин Л.П. Основы средневековой религиозности в XII - XIII веках. - СПБ: Знание, 1997. - С. 103.

8. Краткая история искусств. - М.: АВС, 1991. - С. 232-234.

9. Краткая литературная энциклопедия: В 6-ти томах. - М.: Советская энциклопедия, 1972. - Т. 6. - С. 26-27, 370-387, 399-402, 571.

10. Культурология. История мировой культуры. - М.: ЮНИТИ, 1995. -

224 с.

11. Луначарский А.В. Собр. соч.: В10-ти томах. - М.: Л., 1965. - С. 434.

12. Михайлов А.Д. Драматургия Э.Ростана//Ростан Э. Пьесы. - Самара, 1997. - С. 13-25.

13. Михальская Н.П. История зарубежной литературы XIX века: В двух частях. - М.: Просвещение, 1991. - Ч. 1. - С. 5-15.

14. Плеханов Г.В. Литература и эстетика//Собр. соч.: В трёх томах. - М.: Гослитиздат, 1958. - Т. II. - С. 598.

15. Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. - М.: БВЛ, 1974. - С. 138-149.

16. Пушкин А.С. О поэзии классической и романтической//Полн. собр. соч.: В 10-ти томах. - М.: Гослитиздат, 1964. - Т. 7. - С. 34.

17. Ростан Э. Пьесы. - Самара: АВС, 1997. - 111с.

18. Рыбаков М. Множество лиц А.Дейча// ЗН. - М., 1995. - №11. - С. 9-15.

19. Щепкина-Куперник Т.Л. Театр в моей жизни. - М.: Л, 1948. -

С. 100-118.

20. Історія світової культури. - К.: Либідь, 1994. - 335 с.

21. Левчук Л.Т. Історія світової культури. Культурні райони. - К.: Либідь, 1997. - 448 с.

22. Українська та зарубіжна культура: Навч. Пос. - К.: Знання, 2000. - 622 с.