Образ Чіпки

Реферат

На тему: «Образ Чіпки»

Навчальний заклад: Ліцей «Інтелект»

Клас: 10-В

Автор: Максим Міхальов

Донецьк 1997

Образ Чіпки. У центрі роману образ Чіпки - селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою".

З Чіпкою ми знайомимось уже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока решетилівська шапка. Та автори не задовольняються зовнiшнiми ознаками в змалюванні портрета, як це властиво їх сучасникові 1. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i така риси, що розкривають соціальний стан персонажа ("Не багатого роду! - казала проста свита"), передають якості його характеру ("Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна смiливiсть i духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...").

А далi докладно з'ясовується формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-бiднячки. Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості i ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, примушували його задуматися, викликали в нього часом далеко не дитячі запитання. Вже в дитинстві, коли Чіпку за впертість прогнав багатій Бородай, вин "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника..."

Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрівання Чіпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповiдi діда Уласа пре кріпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем придавили душу Чіпки. Скільки він передумав, перестраждав у ті дні, аж на виду змінився.

Кожний з етапів життя героя виразно постає перед нами завдяки майстерності авторів у розкритті його внутрішнього світу. Так, великою силою емоційної наснаженості, психологічною переконливістю позначені роздуми Чіпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Рiзкi переходи від сподівань жити щасливо на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв, до болісних думок про кривду, що "заснувала цілий світ", про лихо, з тенет якого не вирватися трудiвниковi, гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну ніч, коли зримо постала неправда у свiтi сильних, розкривають чесну, бентежну душу парубка. Тому й вразила кривда прямо в серце Чіпки, коли за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною вiдвертiстю вимагав хабара.

Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на дальше, часто сліпе бунтарство зневаженої, обкраденої людини: - А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи - з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались..."

Свої горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. А від пиятики вже прямий крок до грабунку. В романi глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість - ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого іншими, багатшими, сильнішими, рівнянням багатіїв з бідняками.

До речі, це ті риси в характери Чіпки, в його поведiнцi, які передають істотне в діях його життєвого прототипу. Панас Мирний, розповідаючи в нарисі "Подорiжжя од Полтави до Гадячого" про розбійництво Гнидки, вказував, що згодом у народній уяві залишиться соціальна основа цього розбишацтва, i Гнидка стане поруч з "Гаркушею, Засориним i іншими розбишаками пiслягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні, як боронителi убогих i безталанних од заздрості й пригнуту багатих i щасливих".

Прагнення ломоти насильникам ще більше поглиблюється в Чіпки після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнiвнi слова злітають з його вуст, звучать у них i біль, i грізне застереження гнобителям: "За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися.." Нестримним почуттям ненависті до панства Чіпка близький до шевченківських нротiстатiв i месників.

Визначним досягненням реалізму авторів роману і правдиве художні узагальнення буржуазно-помiщицьких порядків, пiдкрiплення гнобительської суті всього суспільного ладу царської Росії. Роздумуючи i над особистою недолею, i над всенародним лихом. Чіпка все більше усвідомлює соцiальнi корені несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника "налягли" i пан, піп, шинкар, i "свій брат-багатир", що "всім бажається поїздити" на шиї обездоленого селянина.

На якийсь час, зокрема під впливом лихого "товариства" з дисласоваких елементів. Чіпка опустився на саме дно життя, гірко образив своїми вчинками матір. Проте добре в його натурі змогло взятих верх, змогло перемогти. Він знайшов у собі сили перепросити матір, повернути її в рідну хату. Одружившись з Галею, Чіпка ніжно любить її, поважає матір, ревно працю і в господарстві, щиро й безкорисливо допомагає всім, хто звертається до нього за підтримкою. Його "сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромив свого давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя".

Коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка, незважаючи на те, що становий Дмитренко радив вибирати панів, закликай громаду захищати свої інтереси, "а не даватись знову панам у руки". Серед інших гласних від селям Чіпка виділявся громадянською мужністю, прагненням відстоювати права трудящих. Тому селяни-гласнi всупереч волі дворян та чиновників обирають його членом повітової земської управи. Та пани все зробили, щоб "очистити" свої ряди від "мужика", i Чіпку наказом губернатора було виведено з управи "по неблагонадежности".

Болюча кривда, що знову впала, як грім серед ясного неба, на Чіпчину голову, відверта, кричуща несправедливість i були тим останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача, зіпхнув його на стежку сліпої помсти. Селянин відчув на собі, ще панська "правда" гірше крадіжки, розбою. Не знайшовши справедливості i вище. Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть ні в чому невинних людей невитравним тавром заплямовують Чіпку. Власне, він з правдошукача перетворився у звичайного кримінального злочинця.

В оцiнцi морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добре завжди прекрасне, а зло - потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Коли Чіпка заради "легкого хліба", заради горілки став грабувати i вбивати, то цим його діям не може бути якихось інших оцінок, крім беззастережного осуду.

Весь розвиток сюжету підводить нас до єдино правильного висновку, що найблагороднiшi пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти гнобителів i кривдників, "крива стежка" бунтарства i зробили Чіпку "пропащою силою".

Література:

1. В.М. Борщевський ”Українська література”; Київ 1990.