Творчість Ф.С. Фіцджеральда

28

Вступ

«Все, що я думаю про письменницьку

майстерність, можна виразити однією фразою.

Писати треба для молоді свого покоління,

для критиків наступного покоління і

для професорів усіх наступних поколінь».

Ф.С. Фіцджеральд

Кожен письменник по-своєму входить до літератури. Австрійця Р. Музіля дослідники називають найменш відомим з найбільших письмеників світу. Найталановитішого експериментатора ірландця Джойса вже три чверті віку знає весь культурний або окультурений світ, а його славнозвісного «Улісса» в кожному поколінні прочитують лише одиниці. Ернест Хемінгуей за визнанням одного з найавторитетніших дослідників літератури США А. Кейзіна був «бронзовим богом свого покоління». А от його сучасник й «побратим» по Нобелівській премії Уїльям Фолкнер, який з 1929 р. користувався серед фахівців славою найбільшого майстра модерністської прози, читачами не сприймався зовсім.. І навіть вже тоді, коли Фолкнер став всесвітньо визнаним автором, студенти питалися, як же домогтися розуміння його текстів, а він радив читати їх не менше шести (!) разів.

Доля Френсіса Скотта Фіцджеральда, що належав до тієї ж плеяди великих американців, які прийшли до літератури США після Першої світової війни, була ніби протилежною: моментальний вражаючий успіх у широкого читацького загалу вже перших публікацій письменника й досить скромні, а то й суперечливі відгуки респектабельної критики, яка так і не визначилася остаточно в його оцінці аж до самої смерті майстра.

Френсіс Скотт (Кій) Фіцджеральд народився 24 вересня 1896 року у католицькій родині, в містечку Сен-Пол (штат Міннесотта). У Сполучених Штатах, де не було аристократії як такої, батьки його належали до «верхнього середнього класу», отже, вважалися у місті дуже поважаними. Мати походила із досить забезпеченої південної родини, а батько, далекий нащадок колись могутнього ірландського аристократичного клану, був не дуже успішним бізнесменом. Відтак успадковане багатство спливало, а нового не прибувало, і це означало, що діти повинні будуть самі пробивати собі дорогу в життя. На єдиного сина (дві дочки Фіцджеральдів померли) мати, що мала серед предків письменника й сама колись пробувала писати, покладала великі надії, та й сам він, мабуть, відчув хист до письменництва досить рано -- перше оповідання написано у 13 років.

Хлопчик спочатку навчався у католицькій школі у Нью-Джерсі, а далі, склавши іспити, вступив 1913 року до вельми престижного Принстонського університету. Навчався він там не блискуче, проте, й не прагнув до навчання понад усе. Згодом він визначив Принстонський університет цього часу як «найприємніший сільський (country) клуб в Америці», а собі поставив завдання через цей клуб увійти у достойне товариство. Цього він не зміг домогтися через спортивну кар'єру, бо у футболі виявився нездарою, зате компенсував активною літературною діяльністю. Він був активним членом престижного університетського літературного клубу «Трикутник»(до президентства не дійшло, в основному, через невчасну хворобу), студентського видання «Тигру». Звісно, й сам писав. Юнак був надзвичайно привабливий, привітний й товариський. У щоденнику він занотовував: «У мене немає двох головних чинників: великого тваринного магнетизму або грошей. Проте у мене є дві інші речі: приємність та інтелігентність. Отже я завжди приятелюю з найкращими дівчатами.» Його дівчиною стала багата красуня Жиневра Кінг. Коли вона згодом вийшла заміж, для Фіцджеральда це стало відчутним ударом. Два приятеля тих часів -- поет Джон Піл Бішоп та критик Едмунд Вілсон стали його найближчими друзями й анголами- охоронцями на все подальше життя.

Навесні 1917 року США вступили до Першої світової війни. Ф.С. Фіцджеральд був комісований до армії. Переконаний, що приречений на загибель, у військовому таборі, куди молодь послали на військове навчання, він гарячково працює над першим у своєму житті романом «Романтичний егоїст», гнаний бажанням залишити людям сліди власної геніальності. Однак він не був навіть відправленим до Європи. Проходячи тренінг в Алабамі, молодий лейтенант зустрівся із дочкою місцевого судді, блискучою сімнадцятилітньою світською південною красунею Зельдою Сейр. Кохання було взаємним і бурхливим. Проте ані сама дівчина, ані її батьки й гадки не мали про шлюб із безвісним симпатичним незаможнім юнаком. І, розлучившись із армією, Фіцджеральд відправляється до Нью-Йорку на ловлю долі-жар-птиці.

Написаний роман він відносить до видавництва «Скрібнерс» -- як виявилось, назавжди зв'язавши з ним свою письменницьку долю. Молодий редактор видавництва Макс Перкінс, якому судилося стати «хрещеним батьком» кількох найвидатніших авторів повоєнної генерації американських письменників, відзначив твір як перспективний, але зажадав багатьох доробок. Фіцджеральд влаштовується працювати у рекламне агентство, а ночами пише новели, вірші, скетчі, сценарії, пише дуже швидко та інтенсивно, незрілі речі повертаються з видавництв. Але головне -- доопрацьовує роман. І коли у 1919 р. він знов приносить його до видавництва, Перкінс вмовляє старших товаришів видати твір. У 1920 р. під назвою «По той бік раю» (ThisSizeofParadise) роман побачив світ і молодий автор одразу ж став знаменитим та забезпеченим. Звичайно, перший твір двадцятирічного письменника не був шедевром з точки зору літературної майстерності. Проте в ньому було висловлено емоційний досвід цілої юної генерації американців, які прийшли в життя після першої світової війни, й чия психіка ще сильніше, ніж у їхніх попередників, була зараженою, як писав Фіцджеральд, « страхом перед убогістю і поклонінням успіху», яке, ставши дорослим, усвідомило, що «всі боги вмерли, всі війни відгриміли, будь-яка віра підірвана». Ніщо не зв'язує персонажів його першого твору зі світом праці, обов'язків, накопиченням, соціальною практикою, навіть боротьбою за виживання. Втративши віру у приземлені буржуазні ідеали, герої пурхають життям мов метелики, багаті, розкуті, вільні… й спустошені, нещасні,, бентежні, гинучи.

Старше покоління було стурбовано самою тональністю цієї прози. Президент Прінстона Джон Гріер послав своєму колишньому студенту обуреного листа, проте молодші читачі були у захваті. Щирість почуття, гострота сприйняття, насиченість і витонченість описів, емоційна переконливість, повнокровність образів, вишуканість стилю -- все це сприяло гучному успіху першого талановитого роману. Через десять років Фіцджеральд писав, згадуючи початок своєї творчості: «Мене винесло хвилею, мене обсипали хвалою і грішми, про які я і не мріяв, - і все з однієї причини: я говорив людям, що відчуваю так само, як вони, і що треба знайти якесь застосування усій скупченій за ці роки нервовій енергії» (Ф.С. Фіцджеральд. Відлуння віку джазу. // Писатели США о литературе. М., 1982, т.2, с.63.).

Через тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр, і життя молодої пари почало нагадувати нескінченне свято. За свято треба було платити. І дуже скоро виявилося, що молоді загрузли у боргах. Заробляти можна було лише власною письменницькою працею І Фіцджеральд інтенсивно пише новели, які замовляють вже популярному автору не тільки інтелектуальний «Смарт сет», що платив 30 доларів за оповідання, а й фешенебельний «Сатердей івнінг пост», де гонорар згодом піднявся до 600 доларів за новелу. У грудні того ж таки 1920 року виходить перша збірка оповідань Фіцджеральда «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), а наступну (1922) він назвав «Оповіді джазової доби» (Tales of the Jazz Age)і тією назвою чітко визначив цілий період американської історії.

Майже водночас (1921) виходить другий роман Фіцджеральда «Прекрасні й приречені»(The Beautiful and the Damned). Його романтичні герої прагнуть красивого безтурботного життя, а їхні творчі імпульси, не підкріплені почуттям обов'язку, залишаються слабкими і нездійсненими. Критики вважають цей твір невдалим, а діючих осіб -- жалюгідними, безпорадними, ницими. І, справді, ця книга письменника є розтягнутою, художньо недосконалою, такою, що повторювала теми й мотиви його попередніх творів. Проте і в ній є свої художні знахідки, безумовно, цікаві моменти, зв'язані, зокрема, із образом головного героя -- Ентоні Петча. На думку багатьох критиків Ентоні Петч -- людина слабка й жалюгідна. І це так. Проте Фіцджеральд розвінчує не просто безпорадну людину. Ентоні Петч - скоріше зумисна пародія, ніж герой. Він -- романтик, зовсім не пристосований до життя, відірваний від реальності і вже самою традицією свого виховання, світосприйняття, що складалося у старій ієрархічній Європі, приречений на бездіяльність.

Герої Фіцджеральда

Здавалось би, всі герої, сама атмосфера, дух новелістики і романів автора -початківця далекі від реальних проблем американського життя, від його чіткого напруженого буденного ритму. Тоді звідки такий шалений комерційний успіх? Адже романи й новели Фіцджеральда виходили величезними тиражами й розкупалися миттєво, а сам він здобув славу речника цілої юної генерації. Безумовно, були причини і позалітературні. У двадцяті роки Америка вступала до десятиліття Prosperity, Процвітання, що ознаменувалося не тільки підйомом економіки, шаленими біржевими спекуляціями, надзвичайною фінансовою активністю, а ще й відчутним послабленням того тиску ригористичної пуританської моралі, культу праці та накопичення, що забезпечувала провідну ідеологему держави. До того ж за всієї своєї легковажності, фіцджеральдівські коротко стрижені й у коротких спідницях «спокусниці» із добропорядних родин та їхні поклонники -«філософи», що жили рваними змінюваними ритмами із синкопами та численними, нібито позбавленими смислу повторами, нічого не виробляючи, а лише розтринькуючи накопичене іншими, несли в собі відгомін великої катастрофи усієї західної цивілізації -- Першої світової війни, яка, крім усього, примусила мільйони людей замислитись над плинністю життя, поставила молоде покоління перед реальною загрозою безсмисленої смерті, що чатувала на неї на полях чужої війни. Через кілька років (у 1936 р.) Фіцджеральд пояснював: «Це був вік чудес, це був вік мистецтва, це був вік крайнощів і вік сатири… Всю країну охопила жадоба насолоди і гонитва за приємністю. Слово «джаз», яке тепер ніхто не вважає непристойним, означало спочатку секс, потім танцювальний стиль і, нарешті, музику. Коли говорять про джаз, мають на увазі, перш за все, стан нервової збудженості, приблизно такий, який виникає у великих містах при наближенні до них лінії фронту. Для багатьох англійців та війна все ще не завершилася, тому що сили, які їм загрожують, як і раніше, активні, а відтак, «поспішай взяти своє все одно завтра помремо». Такий самий настрій з'явився тепер, хоча й з інших причин, в Америці». (Ф.С.Фицджеральд «Портрет в документах». М.,1984, с. 40, 41). Виразність джазової музики основується не на законах гармонійного ладу та мелодійності, вона спирається на ритм, передбачає його різкі зміни, перевивки, синкопи. Так само вона не є обмеженою нотною партитурою, а орієнтована на імпровізацію.

Отже, зробивши джаз ключовою метафорою, письменнику вдалося відобразити момент переходу Америки, яка була тісно пов'язана з Х1Х століттям і міцно трималась за добропорядність і моральність, до Америки повоєнної, що відкидала ці норми як застарілі, проголошувала відносність будь-яких обмежень і стверджувала свободу дії, поведінки для кожної активної особистості.

Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують та інтерв'юірують як «філософа спокусниць», як правило, ототожнюючи з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже розрізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління. Принаймні, в такому стилі він продовжує писати новели, заробляючи на життя зростаючої родини -- адже у 1921 році у подружжя народилася дочка, якій судилося бути єдиною.

Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності -- коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорку (Грейт Нек -- Велика Шия), з якого з часом «списано» місце дії «Великого Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя купило й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись в тих регіонах, де збиралося світське товариство - то Париж, то Французька Рів'єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів…

Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю -- задля гонорарів писалися новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше -« Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав більщ, ніж 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак вся його проза позначена талантом і майстерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавілону», «Алмаз з готель «Рітц», « Перше травня», «Молодий багач»… Ліричність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передачі настрою, - все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. Вже у 1926 р. підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men) Фіцджеральд жалівся, що новели такі гарні й йому -- крім двох -- ледве пощастило продати їх у журнали. (F.Sc.Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. N.Y., 1963. P.188). З роками приходила зрілість, досвід, зростала письменницька майстерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. В 1936 р. в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені у голову, мали в собі деякі ознаки катастрофи - чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, алмазні гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним й легковажним, як здавалося всім цим людям.» (F.Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. Penguin. 1965. P.p.59-60). Протверезіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статуса лейтмотивності в новелістиці письменника. Тим більше місце посідають вони в його романах.

Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найбільш плідний для самовираження й суспільної впливовості письменника. Наслідуючи цей постулат, Фіцджеральд переконував себе, що може бути недбалим в новелістиці, заробляючи нею на життя, але компенсує це надзвичайно серйозним і відповідальним ставленням до романістики, внісши чимало оригінального в поетику жанру.

За життя письменника критики визнавали його найкращим твором роман «Великий Гетсбі»(The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніжна ніч» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.

Аналіз «Великого Гетсбі»

Як і в попередніх романах Фіцджеральда, «площа» роману «Великий Гетсбі» досить скромна: всього 180 сторінок тексту. Немає в ньому ані епічного простору, ані розвиненого сюжету, ані широкого кола героїв. Є один оповідач -- тридцятирічний Нік Каррауей, уродженець Середнього Заходу, син поважаних батьків, випускник престижного університету, учасник Першої світової війни, що у повоєнний час (1922 р.) приїхав до Нью-Йорку навчатися банківській справі, хоча й плекає у глибині душі мрію про письменництво. Це він розповідає читачеві про ту пригоду, в яку виявився втягнутим два роки тому, коли, аби уникнути урбаністичної спеки, зняв занедбаний будиночок у приміській зоні Нью-Йорку Вест-Егг, на березі затоки, де розташовано було багаті будинки, що належали бог-зна яким заможникам. Головним героєм оповіді й стає найближчий сусіда, хазяїн великого палаца із вежами і пишними сходами, справжньою бібліотекою, мармуровим басейном і величезним парком, нікому не відомий, загадковий та ексцентричний самотній молодий чоловік на ім'я Джей Гетсбі -- «Великий Гетсбі».

Перш, ніж зустрітися з головним героєм, читач (як і оповідач) вражений його казковим багатством, не зовсім зрозумілою щедрістю, яка проявляється на нескінченних прийомах, відвідуваних хто-зна ким, таємничістю, загадковістю самої постаті сусіда, вдягненого не так елегантно, як багато та екстравагантно, а головне -- його безмежною самотністю навіть серед натовпу власних гостей. Нам передають дивні плітки, якми обплутано його ім'я: вбивця, німецький шпигун, племінник генерала Гінденбурга… Навіть перші його появи в романі нічого не прояснюють, а, навпаки, додають флеру: він представляється випускником Оксфордського університету, але при розмові старанно добирає слова, багатим спадкоємцем, але походження невідомого… Лише поступово легенди розвіюються -- то фрагментами біографії Гетсбі, переданими його старою знайомою, то із зміною стосунків між сусідами, що, як з'ясувалось, колись воювали на одному фронті, із зростанням довіри і тягаря самотності, власними розповідями героя, а потім, вже після його смерті - одкровеннями його партнера по брудному бізнесу і щемливими свідоцтвами його наївної чистоти і непереможної віри в «американську мрію», зробленими батьком небіжчика.

Реконструювавши його історію, ми розуміємо, що «Великий Гетсбі» -- розповідь про «зразкового « американського юнака. Як і ліричний герой Хемінгуея, як багато хто з його ровесників, Гетсбі пройшов першу світову війну, а мужності, сили, стійкості йому також було не позичати -- про це свідчить його військова кар'єра, воєнні відзнаки. Проте, на відміну від хемінгуеївського героя Джеймсу Гетцу,сину незаможніх батьків, довелося вже з дитячих років не тільки формувати себе, а й прокладати шлях до суспільства, «вибудовувати» власну кар'єру, турбуватися про своє майбутнє, ловити мить вдачі. Й тут при щасливій зустрічі із мандруючим багачом, колишнім здобувачем золота на Далекому Ззаході Даном Коді він виявив і спритність, і винахідливість, і метикуватість, і розуміння людської природи -- тобто, все те, чому навчає життя обдарованого бідняка. Проте, його вміння використати щасливий випадок виявилося недостатнім для того, щоб відстояти свій невеличкий спадок у світі тих, чиї моральні норми відшліфовані життям серед багатих. Той юний ідеаліст, який був певен, що досягне великого багатства й щастя, цілеспрямовано слідуючи певним правилам поведінки (франклінівським заповітам «Бідного Річарда»), зберігся в ньому, незважаючи на те, що він свідомо змінив ім'я в надії обманути долю. Війна не позбавила його смаку до життя, великої мрії і конкретної мети: розбагатіти й одружитися з коханою, яка може почуватися комфортно лише в багатстві. Задля досягнення цієї мрії він, не переймаючись роздумами й сумнівами, після періоду поневірянь, не використавши подарунок долі -- можливість навчатися в Оксфорді, яку надавав уряд демобілізованим військовим, приймає позалігитимні норми повоєнного життя,досить своєрідно вписується в реальність. Гетсбі зумів розбагатіти на буттлегерстві -- незаконному продажу спиртного під час дії «сухого закону». Основним сенсом роману і стає проникнення у «єство» Великого Гетсбі, а через нього -- в сенс самої «американської мрії».

Втілення «мрії» автора у своєму романі

Отже на маленькій площі «великого Гетсбі» (обмежений одним літом час, однією з Нью-Йоркських околиць простір, лаконічна розповідь одного наратора, мала кількість діючих осіб…) Фіцджеральд зумів розмістити кілька жанрових різновидів роману. Тут є кілька різнорівневих «романічних» ліній: глибока любов Гетсбі до Дезі і паралельно дві банальні любовні історії (брутальна тілесна пара Том -- Міртл та не менш банальна світська інтрижка Ніка з Джордан Бейкер), ще й з наявністю любовного трикутника, що переростає на багатогранник (Гетсбі -- Дезі -- Том -- Міртл -- Уїлсон).Легко добути з цього тексту й пригодницько-авантюрну історію з автомобільними перегонами, добре організованим і не розкритим злочином. Можна віднайти і елементи містичної, організованої навколо таємничої постаті головного героя, історії. І так само легко виділити з історії його життя своєрідний американський варіант роману виховання. Сама насиченість і композиційна ускладненість твору свідчить про високу ступінь авторської майстерності. Зрілий твір талановитого майстра переростає межі соціального повістування, набирає ознак певної притчевості, проникає до сутності речей. Аби досягти притчевого рівня, Фіцджеральд не розширює картину, а поглиблює кожний фрагмент. До символів піднімаються не тільки образи Тома і Дезі Б'юкененів. Десятки реальних речей, не дуже-то детально й описаних автором, поглиблюються до символічного звучання. Світлий лімузин Гетсбі, розкішне наймодніше авто, природно слугує для Америки не тільки ознакою престижного багатства хазяїна, а й символом руху, самого життя. Й оце ж авто стає машиною смерті, й причиною краху й загибелі свого власника. Зелений вогник постійно світиться вечорами на пристані Б'юкененів, це ж так прозаїчно. І він же стає для Гетсбі яскравішим за всі зірки, бо ніби-то свідчить про реальність й доступність його мрії. В маленькій Нью-Йоркській оселі, яку Том знімає для своєї пасії і де все облаштовано за смаком Міртл, стіни обклеєно обоями, які імітуют Версаль. І промовиста деталь поглиблюється до рівня символу самої мрії недалекої жінки… Символічного звучання набувають вітер і дощ, які супроводжують кожне денне дійство Гетсбі -- адже його становище у світі таке нестабільне, таке небезпечне, він «діє» в романі виключно при місячному освітленні, від чого його таємничість ще підсилюється. Втім, Гетсбі і не встиг насолодитися своїм багатством - адже за все літо і навіть в останній день життя йому не довелось скупатися у власному мармуровому басейні. Усе було марно, непотрібно, дарма.

Численні контрадикції, протиставлення сприяють поглибленому прочитанню тексту -- й добір акторів, й розстановка «пар», й деталі топоніміки (Вест Егг навпроти Іст-Егг, Долина Жужелиці як неминуча частина шляху до багатих зон), і погодні умови (страшенна спека того дня, який обумовлює розв'язку), і навіть конкретний час дії, який набуває ознак міфічного циклічного часу (початку розквіту і ознак вмирання), -- все працює на створення притчового рівня.

Особливо слід відзначити постать оповідача, що сприяє й створенню ліричної тональності, й наявність іронічного погляду водночас. Адже відомо, що Фіцджеральд захоплювався Конрадом, перечитував «Серце пітьми», працюючи над «Великим Гетсбі». І головний принцип структури його роману, безумовно, наслідує відкриття Конрада, який винайшов й блискуче використав образ бувалого і освіченого, мудрого і розважливого оповідача капітана Марлоу. Серед попередників Фіцджеральда слід відзначити і Генрі Джеймса, чий творчий і теоретичний доробок був спрямований на подальшу розробку готорнівської-конрадівської моделі романтичного роману. Адже саме Джеймс у передмові до « Княгині Касамасіма» відзначив як найбільшу вдачу автора його вміння віднайти ідеальну перетворюючу свідомість наратора, який був би й об'єктивним свідком, емоційно задіяним в епізоді, й достатньо мудрим, досвідченим і розважливим, щоб оптимально передати епізод. Такою ідеальною знахідкою для Фіцджеральда й став Нік Каррауей, людина освічена й неупереджена, іронічна і розважлива, толерантна до іншого і своя у світі замовників.

«Американську мрію» можна вважати темою усієї творчості Фіцджеральда -- і не тільки його. Пуритани-першопоселенці мріяли побудувати у Новому світі «Місто на Горі», «Землю обітовану»,здійснити божественний заповіт, «зліпити» світ профанний за знаками горнього, вишнього, сакрального. У «Декларації Незалежності« ідею було сформульовано як демократичну основу американської держави: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: всі люди створені рівними, і всі вони наділені своїм творцем природженими і невід'ємними правами, до яких належить життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створено серед людей уряди, що наділені владою тими, ким вони правлять». Постулати загально американської мрії спиралися на впевненість новоприбульців у тому, що ресурси Нового Світу безмежні і належать усім і кожному рівною мірою. Що свою ієрархічну залежність людина залишає у Старому Світі. Що шанси домогтися щастя, право на яке визнається за кожним, також рівні для всіх і залежать лише від персональних якостей.

Виходячи з цих високих задумів, Бенджамін Франклін, один із засновників американської державності і демократії, напучував молодь, як у буденному житті поступово рухатись до високого канону. Можна вважати, що про це він писав у «Альманасі Бідного Річарда», у власній «Автобіографії». Отже, вже на цьому рівні висока мета (свобода і щастя) стала невідривною від дуже прозаїчного втілення -- кожному стати багатим, а отже -- щасливим… І далі відбувалося її подальше спрощення і розтиражування: багатство, яке функціонувало як доказ праведного трудового бережливого життя, у масовій свідомості обернулося на мету - тим більше, що воно надавало людині не тільки шанування громади, а й відкривало шлях до насолоди, безмежного користування вигодами життя.

Гетсбі -- людина, яка створила себе за рецептами американської моралі, і володіння багатством є невід'ємним компонентом мети і сенсу його життя. Втім воно облагорожене мрією, красою, любов'ю. Він має землю, віллу, машину (світлий лімузин -- машина смерті, промовистий американський символ руху дорогою життя). Власне, його майно описано широкими вільними мазками. Його самоповага мало залежить від тих засобів, якими здобуто багатство. Він певен у правильності власного путі, вважає, що досяг всього своєю працею. Сукупність правил, що нею керується підліток Джиммі Гетц, дуже нагадує франклінівські заповіти, заповіти батьків-пілігримів, засновників американської буржуазної держави. Загибель Гетсбі відбувається не через зіткнення з реальністю (з нею він перебуває в повній гармонії!), а від руйнування, краху, спустошення мрії, оскільки тиражована спрощена «американська мрія», яку зведено до багатства, розходиться із ідеалом батьків-пілігримів, не може дати щастя людині, вирощеній на цих ідеалах.

Соціальний рівень заявлений вже в перших рядках тексту цього роману. «Ще будучи зеленим і вразливим юнаком, згадує оповідач, я дістав від батька пораду, яку запам'ятав на все життя. що не кожному на цім світі випали переваги, які маєш ти». Проте соціальне становить лише верхній шар, лише поверхню цього твору.

Багатство становить фетиш і предмет цього роману, воно зображене автором комплексно. Кохана, мрія Гетсбі Дезі та її чоловік Том Б'юкенени до багатства причетні від народження, вони -- його носії і його «контекст». Том постає його жорстким, сильним, безжальним тілом. Дезі -- вишуканий витвір, зросла на багатстві прекрасна квітка. Недаремно в її голосі «бринять гроші». Дезі -- далека родичка, а Том -- колишній однокурсник Ніка, вони живуть у фешенебельному районі Іст-Егг, розташованому якраз навпроти Вест-Еггу (і ця планометрія промовиста -- адже традиційно вважається американський Захід країною дикого багатства, а Схід -- регіоном окультуреної заможності). Фіцджеральд описує власність Б'юкененів детально й неспішно: «Це була весела червоно-біла споруда в південному колоніальному стилі з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже біля самої води, біг з чверть милі до парадних дверей, перестрибуючи через сонячні годинники, і стежки, посипані товченою цеглою, і пломеніючі квітники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбігу спинався на стіну яскраво-зеленим виноградним лозінням. На терасу будинку виходив ряд балконних дверей; широко розчинені назустріч теплому надвечірньому вітрові, вони сяяли золотом проти сонця, а на сходах, широко розставивши ноги, стояв Том Б'юкенен…» Чи не правда, майже як у Бальзака, наприклад, в «Шуанах»: «Гобертен поставив будинок на одній з діляночок дельти…. Це був кам'яний будинок у сучасному стилі, з балконом чавунного лиття, з загартованими віконницями, з прекрасним подвір'ям і англійським садом, що омивався Авоною поза домом.» І садиба Гобертена, і будинок Б'юкенена -- то не просто житло, а майно, яке характеризує своїх господарів. Бальзак далі зосереджується на детальному описі всіх деталей цього майна, через які й характеризує нувориша. Фіцджеральд ніби вдихає живий дух у інтер'єрну картинку, щоб далі, у символічному русі поєднати майно й вчинок, й тим схарактеризувати його хазяїна: «Легкий вітрець гуляв по кімнаті, підхоплюючи завіси, мов бліді прапор, - то вдуваючи їх досередини, то видмухуючи надвір, а то раптом підкидаючи вгору, до стелі, схожої на глазурований весільний торт, і коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебігала тінь, мов жмури,зняті бризом на морській гладі. Єдиною нерухомою річчю в тій кімнаті була величезна канапа, на якій, мов на заякореній повітряній кулі, сиділи дві молоді жінки. Їхні білі сукні морщилися і тріпотіли, неначе вони обидві щойно злетіли сюди після короткого польоту навколо дому… Потім щось грюкнуло -- Том Б'юкенен зачинив з одного боку двері, - і впійманий вітер затих у кутках кімнати, а а завіси, килим і обидві молоді жінки поволі опустилися додолу». В наведеному уривку багатство вже не просто достаток і комфорт, а естетичні категорії -- краса, простір, світло. І недаремно це «спіймав», зачинивши двері, Том Б'юкенен. Вперше як частина інтер'єру з'являється Дезі, вона й є найдорожчою і найпринаднішою власністю Тома Б'юкенена.

У романі немає докладного портрета Дезі. «Дейзі мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловікам, які захоплювалися нею, найважче було забути звабу її голосу -- ту його милозвучну владність, той тихий придих: «Чуєш?» -- немов відлуння великої втіхи, якої вона щойно зазнала, і обіцянка втіхи ще більшої, яка чекає попереду». У голосі не просто чується дзвін грошей. Він -- втілення тієї краси, поетичності, стаємниченості, які оточують багатство. Дезі органічно всотала і привласнила силу грошей, стала символом краси, щастя, що уособлюється багатством. У цій соціальній ролі, яка стала її натурою, вона й виступає в романі. Ось до такого багатства все життя прагне Гетсбі. Недарма в його спогадах Дезі існує лише в оточенні речей. В її домі «Гетсбі осягав таємницю юності в полоні і під охороною багатства, вдихаючи свіжі пахощі одежі, якої було так багато, - а під нею була Дезі, світла як срібло, благополучна і горда, безконечно далека від виснажливої боротьби бідняків». Таку її і хоче привласнити як нагороду за віддану любов, як вищий сенс свого життя Джей Гетсбі.

Проте «квітка», зросла в багатстві, «не тягне» на роль найбільшої духовної нагороди. Вона недалека за своїм розумовим розвитком (згадаємо, як вона характеризує мало зрозумілі для неї заняття чоловіка: «Наш Том стає мислителем. Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами.»). Вона фальшива у своїх нечисленних материнських проявах, вона байдужа до всього, що не торкається її особисто («Часом вона й міс Бейкер починали говорити разом, але в їхній пустотливій, безладній балаканині не було жвавості, вона була холодна, як їхні білі сукні, як їхні байдужі очі, в яких не світилося жодного прагнення», констатує людина із їхнього кола Нік Карауей).

Мабуть, колись юна леді справді любила нестямно закоханого в неї вдягненого у військову форму майбутнього героя лейтенанта Гетсбі, якому дала обіцянку дочекатись його, але не змогла тієї обіцянки стримати. Молодій жінці надзвичайно пасує трепетна любов таємничого багача Гетсбі. Згадаймо ту несподівану «прозу», яка найбільше вразила її серед багатства Гетсбі: вона щиро розридалася від виду тих численних найвищого гатунку сорочок, що їх розкидає перед нею закоханий претендент. Вона була б згодна відповісти на його почуття… але й не більш того. Їй не сила відмовитися від шлюбу із Томом (хоч він і не криється із своїми зрадами), вона його «кохає теж», та й нащо? Адже цей шлюб абсолютно влаштовує обох, це союз спільників.

І нарешті вражаюча остання сцена з участю Дезі. В той час, як схвильований Гетсбі, що прийняв на себе відповідальність за страшний вчинок Дезі, яка збила людину, сидячи за кермом, і проїхала, навіть не зупиняючись, вештається у садибі Б'юкененів, готовий провести тут всю ніч, аби при необхідності підтримати вражену (з його точки зору) тендітну кохану, вона спокійно вечеряє в кухні,й їхні з Томом тіні (ознака живих людей, і водночас тільки їхні пласкі відбитки) дуже сумирно просвічують крізь віконне скло… То ж якщо приймати Дезі за символ вищої краси, створеної багатством, то всього того, мабуть, досі, щоб переконати читача у неспроможності самої американської мрії.

Якщо Дезі - душа багатства, то Том -- його міцне тіло. Том з клану багатих, багатство оточує його від народження, воно сформувало його особистісні риси: впевненість у собі, тупе вдоволення, почуття самоповаги і вседозволеності. Навіть у розмовах з приємними йому людьми в його голосі чулися нотки презирства, відкритої зверхності. Для підтвердження його «тілесності» створено й лінію його коханки Міртл Уїлсон, дами вільгарної, надзвичайно вітальної, тілесної, для якої Том слугує тим символом «краси багатства», що для Гетсбі його втілює Дезі.З Міртл у роман входить й місце, де розташована майстерня її чоловіка Уїлсона - Долина Жужжелиці, що різко контрастує з будь-яким «людським» осередком проживання., найбільше -- з тим описом Нікового фінального видіння незайманого Нового Світу, яким він представ перед очима перших поселенців. Вона сіра, безбарвна, позбавлена будь-яких ознак рослинності, примикає до залізниці, «озвучується» її страшним скрежетом й «опромінюється» величезною рекламою окуліста, який, мабуть, колись практикував у цих місцях. Очі доктора Елберга правлять мешканцям Долини Жужелиці за господнє око. І це нібито апофеоз симулякра життя, віри, щастя, краси, істини.

І сам механік Уїлсон -- людина абсолютно безбарвна, ніяка, позбавлена тієї життєвої сили, яку випромінює його дружина. Проте саме він,доведений до відчаю смертю коханої дружини і підбурюваний підступним завжди готовим навіть на рівні інтуїції перш за все до самозахисту Томом, у стані афекту виявляється здатним на вчинок -- це він вбиває Гетсбі, а потім й себе.

Погравшись й потішившись життям інших, хазяєва життя Том і Дейзі їдуть шукати пригод в інших місцях. Навіть у своїй смерті Гетсбі залишається вражаюче самотнім, ніким не зрозумілим, нікому не потрібним.

Цікаво, що коли Фіцджеральд приніс у видавництво завершений роман, то навіть сам Макс Перкінс запропонував ще попрацювати над образом Гетсбі, щоб більш чітко визначити авторське ставлення до головного героя. Але на той час вже зрілий письменник відмовився. А потім один із кращих знавців творчості Фіцджеральда в сьогоденній Америці Д.Пайпер, що видав в 1965 р. доволі повний критичний портрет письменника, ніби прочитав творчий задум автора, відзначивши, основою трагічності Гетсбі в тому, що він розривається між вірою у два суперечливі міфи водночас, що несумісність бажань і стає причиною загибелі -- багатство і щастя нетотожні, але прагматизм і мрійливість американця неподільні.

Особливі принципи написання роману

Саме тут, у «Великому Гетсбі», вже на повну потужність виявляється той принцип «двозначності»(ambiguity), який виділяє прозу Фіцджеральда. Адже й сам письменник вже у пору творчої зрілості зробив важливе «спостереження загального характеру -- справжня культура перевіряється здатністю водночас утримувати у свідомості дві просто-таки протилежні ідеї». До того ж у власній письменницькій особистості Фіцджеральд відзначав певну роздвоєність: він зізнавався, що хоче не так розважати людей, як молитися за них «Всі його кращі твори є наслідком напруження між цими двома іпостасями його натури», - доходив висновку один з найавторитетніших його дослідників Артур Майзенер. (A.Mizener. The Far Side of Paradise A Biography of F.Scott Fitzgerald. Boston,1965, p.64). І саме таке «double vision» Майзенер відзначає як найкращу якість його розуму: «оцінювати речі водночас із практичною переконливістю й інтелігентською відстороненою гострою обсервацією» (Там же, с.ХХ1).

Джей Гетсбі -- центральний образ роману, на його розкриття спрямовано всі «джерела світла» в цьому романі -- і його структура, і групування діючих осіб, і сюжет, і інтрига, а найголовніше -- постійна увага оповідача. Загибель Гетсбі здається випадковою, насправді ж виявляється підло організованою, а фактично -- трагічно закономірною, і вона засвідчує недосяжність «американської мрії», неадекватність багатства і щастя... Проте, вона не спростовує мрію як таку. Адже після смерті Гетсбі Нік подається на Захід, до джерел мрії, а той «зелений вогник», до якого тягнувся Гетсбі, продовжує кликати до себе, до прекрасного і нездійсненного... Прагматизм і романтизм -- незнищенні риси американців -- і є складовими «американської мрії».

Життя автора після « Великого Гетсбі» або американська мрія в інших романах Фіцджеральда

Після виходу «Великого Гетсбі» Фіцджеральд одержав вітання від найбільших метрів американської літератури того часу -- Едіт Уортон, Гертруди Стайн. А Томас С.Еліот написав, що цей роман є першим свідченням розвитку романної форми з часів Генрі Джеймса. Високими були й оцінки найавторитетніших критиків. М. Гайсмар констатував, що твір Фіцджеральда являє собою найдосконаліший приклад спланованого роману у нашій модерній традиції.(F.Sc.Fitzgerald: OrestesattheRitz. 1943, p.315). На жаль, критика не була одностайною у сприйнятті цього твору, і навіть у1940 р., в досить детальному дослідженні «Американський роман. 1789 -1936» його автор Карл Ван Дорен згадує «Великого Гетсбі» однією фразою, як «короткий реалістичний роман про бутлеггера-романтика». (Van Doren C. The American Novel, 1789-1936. N.Y., 1940, p.326).

На жаль, «Великий Гетсбі» не мав такого комерційного успіху, як перші твори письменника. А тим часом подружжя не зупинялося у шаленому ритмі свого світського молодого енергійного європейського життя. «Роздвоєння» Фіцджеральда триває. Як згодом писав він у своєму найщирішому документі -- нарисі «Крах» - «Цією іншою людиною я, загалом, залишався шістнадцять років, не довіряючи багатим,однак, працюючи заради грошей, що потрібні були аби вести такий само вільний спосіб життя і забарвлювати будні певним лиском (изяществом), як вміли деякі з них.» (Ф.С. Фицджеральд. Портрет в документах, с.61). Щоправда, воно потребує напруженої письменницької праці від Фіцджеральда, а за його зовнішнім карнавалізмом просвічують глибокі важливі зв'язки. Роками триває дружба з Бішопом, Менкеном, Хемінгуеєм, - провідними літераторами тієї доби. Намагається реалізувати себе як творча особистість і Зельда -- вона досить серйозно починає займатися танцями, брати балетні уроки (щоправда, і за це доводиться платити чоловіку), пробує писати статті для часописів (їх знов-таки доводиться редагувати, доводити до кондиції чоловіку), згодом -- виступає як прозаїк (її роман «Танцюй зі мною вальс» було надруковано). І вже через чотири роки після виходу «Великого Гетсбі» відправляється тоскний лист Хемінгуею: «Я два місяці просидів над оповіданнячком для журналу, хоча наперед знав, що, закінчивши, викину його у кошик. Що там, згорів би швидше цей дім з усіма моїми рукописами, а ще краще -- зі мною… Я не годен відправляти тобі цього тоскного листа, знаю. Але я б його не написав, якби зараз щось хоч трошки не покращало. Так от, моє честолюбство може бути спокійним: «Пост» платить тепер своїй старій шльондрі 4000 доларів за візит. А справа в тому, що шльондра освоїла любов на всі сорок смаків, - коли вона була молодшою, вистачало й одного..»

Через рік (у 1930) стало очевидним психічне нездоров'я Зельди, вона стає предметом постійної лікарської уваги, згодом потрапляє до спеціальної лікарні, звідки її випускають все рідше. Турбота про доньку повністю лягає на батька. Скотті виховується у найкращих пансіонатах, і їхнє постійне листування свідчить про його віддану любов і відповідальне ставлення до дитини. Все це не сприяє оптимізмові, або творчому горінню письменника. «Поле» заробітчанства розширюється, він спочатку час від часу пише сценарії для Голівуду, а потім (з 1937 року) обіймає посаду штатного сценариста студії «Метро Голдвін Майєр». Від того теж не додається ані радості, ані наснаги -- Голівуд не потребує виявів індивідуальної творчості, там платять за найоптимальніше вираження уявлень найпересічнішої особистості. Постійна напруга, стреси, власне нездоров'я часто-густо знімаються алкоголем, періоди творчості змінюються часом депресії. До того ж не дуже-то міцне здоров'я підривається не тільки невлаштованим, напруженим, мало радісним життям а й алкоголізмом. У 1940 році життя сорокачотирирічного Френсіса Скотта Фіцджеральда обривається сердечним нападом. Залишаються його твори.

Можна твердити, що одразу після виходу «Великого Гетсбі» Фіцджеральд починає роботу над новим романом. В ньому мало розповідатися про згубний вплив експатріанства на молодого талановитого творчого американця, дія - відбуватися у Парижі та на Рів'єрі. Назви задумувалися різні: «OurType» (Наш тип), «The World's Fair» (Всесвітній ярмарок марнославства), «The Melarky Case» (Випадок з Меларкі), а був і такий: «The Boy Who Killed His Mother» (Хлопець, який вбив мати). У 1926 році Фіцджеральд пише Перкінсу, що захоплений роботою над новим романом, він прагнув створити найкращий американський роман свого часу, він мав намір не повторювати лаконічної форми «Великого Гетсбі», а написати довгий психологічний чи філософський роман на зразок «Ярмарку марнославства». 1928 р. при зустрічі повідомляє свого постійного редактора, що рукопис вже начорно написано. Перша частина його поступає до видавництва, але далі цього процес не йде. Мабуть, ціла серія зовнішніх факторів гальмує творчий порив автора. Це й смерть батька, й серйозна хвороба дружина… й різка зміна американського клімату - безмежне процвітання переривається Великою Депресією. І це означало національну трагедію, крах промисловості і падіння банківської системи, всенародне безробіття і мільйони персональних трагедій. Такої Америки письменник вже не знав, хоча й передчував трагічний фінал «щасливого карнавалу» заздалегідь. Він продовжує писати не стільки про мінливі ситуації у країні,, скільки про вияв у цих ситуаціях її внутрішньої сутності.

В остаточному варіанті роман було названо «Ніч лагідна» (TenderistheNight), хоча інверсія в англійській мові не може бути байдужою до потрактування фрази, і, мені здається, що назва «Ніжна ніч», або ще точніше -- «Ніжність -- то ніч», рядок, взятий із віршу Кітса «Ода до солов'я», передала б сенс книжки із позначенням жанру «романтичний роман «(опущеному в українському перекладі), адекватніше, зберегла б певну таємничість, двозначність ніжності, яка є такою темною і загадковою, як ніч. Він вийшов у 1934 році, і починався від розповіді про небуденний побут багатих американців в Європі, зокрема, на Рів'єрі та в Парижі. Тут оповідачем, в основному, виступає Розмарі Хойт, юна голлівудська зірка, чиста й сяюча «таткова дочка», таке собі прекрасне втілення американської мрії. Вона розповідає про знайомство із подружжям Дайверів та їхнім оточенням, про своє захоплення незвичайним чоловіком, що серед усього цього ярмарку марнославства зумів зберегти і вибудувати навколо себе оазу тепла і любові. За особою оповідачки стояв автор, який непомітно «докладав» свої корективи до її оцінок, характеристик, описів. У пізнішій передмові до книги один з кращих американських критиків Максуелл Гайсмар писав так: «Коли я читав «Ніжність» у 1934 році, мені як і багатьом, здавалося, що написане від Розмарі було її найкращою частиною… Це не було спробою аналізувати соціальні цінності, показати їхню фальш, оплакати їхнє падіння -- що є неодмінною спробою у будь-які часи, коли цінності починають занепадати, але таке не потребує спеціальної вітальності уяви. І Фіцджеральд зробив щось значно важче: він намагався відкрити і навіть створити цінності у суспільстві, де їх, здавалося б, не було».(M. Cowley. Introduction. // F.ScottFitzgerald. Tender Is the Night. Penguin Books, 1969 (1939), p.14). Далі у другій книзі розповідь поверталася назад, до тих часів (1917-1919), коли блискучий американський юнак приїхав до Швейцарії, вдосконалювати свою майстерність лікаря-психіатра. Саме тут серед пацієнтів він зустрів юну красуню, чиє життя занапастив власний батько-мільйонер. Кохання завершується одруженням, і родина чікагських Уорренів заспокоюється, бо в одній особі заполучає і лікаря, і чоловіка.

А далі знов дія повертається до 30-х років, до буднів щасливої родини, яка поступово руйнується, розпадається:Ніколь виздоравлює, а Дік починає пити, а з часом втрачає все -- роботу, родину, кваліфікацію… Дік Дайвер стає головною персоною цього роману, і це відповідало задуму автора. «Роман має зробити це: показати людину, яка є природженим ідеалістом і водночас невідбулим священиком, що за різних причин відданий ідеям високої буржуазії, і у своєму русі на вершину соціального світу втрачає свій ідеалізм, талант, і обертається на п'яницю та розпутника. На тлі класу нероб він виглядає справді блискучим та чарівним …»

Одразу ж по виходу в світ роману «Ніжність -- то ніч» тодішня прогресивна критика позитивно оцінила тільки першу його частину, виявивши в ній саркастичне викриття беззмістовної, порожньої, розжирілої національної «еліти», що марнувала життя i гроші в бiднiй розореній повоєнний Європi. Фіцджеральда було звинувачено у відриві від народу, від батьківщини, яка в «червоні тридцяті» переживала скрутні часи. Навіть А. Тернбул, який з часом виріс у тонкого знавця творчості Фіцджеральда тоді з пафосом вигукував: «Містер Фіцджераль, Вам не вдасться заховатися від бурі під пляжною парасолькою».

Нарешті обриваються його останні формальні зв'язки з родиною, суспільством, iз світом. У далекому чужому мiстi Буффало вмирає старий батько. Дiк їде до Америки, щоб відвезти на батьківщину, у Вiргинiю, тіло батька i поховати його там. Поїздка стає прощанням із батькiвщиною, з предками, з минулим. Повернувшись до Швейцарiї, Дiк втрачає спочатку клiнiку, а потім -- родину. Адже лише хвороба робила Нiколь «святою», «пiвнiчною мадонною». Одужавши, поглинувши всi здорові моральні сили чоловіка, вона стає зовсім іншою, відчуває своє кровне родство з дiдом-хижаком, з усiма Уорренами. Вона відчуває себе поза турботою чоловiка, далекою i чужою йому. Їхня близькість могла бути породжена тільки її хворобою i з видужанням скінчилась.

Рух у романi йде нiби двома потоками, вiдбувається мiж двома трагедiями: вiд Нiколь до Дiка, вiд людського тепла, повноцiнностi, до холоду i спустошення. Дiю взято нiби в локальну рамку: вона починається i завершується на тому ж самому чудовому клаптику Французької Рiв'єри, на пляжi, обладнаному Дiком. Тiльки напочатку роману Дiк - хазяїн пляжу, а наприкiнцi пляж не лише заповнений нахабними неробами, але й ворожий Дiку. Так фактично всi елементи естетичної системи роману працюють на доведення головної його теми - зображення двоїстості самої «американської мрiї».

Нарештi, залишений незавершеним фiцджеральдiвський роман «Останнiй магнат» свiдчить про те, що письменник вiрний собi, своїй темi, своїй проблемi. Якщо у «Великому Гетсбi» «американську мрiю» символiзує образ красунi Дезi, бездушної i самозакоханої, в романi «Нiч лагiдна» вона втiлена в образi Нiколь - прекрасної i душевно хворої, що перемінюється в хижачку, то в «Останньому магнатi» саме мiсце дiї i предмет зображення - «фабрика мрiй», iндустрiя серiйного вiдтворення мрiї - Голлiвуд. I Монро Стар, кiнодiяч i продюсер, головний герой роману, виступає творцем вигаданого свiту, опредмеченої мрiї, в якiй сконцентровано суттєвi риси реальностi, елементи бажань i мрiй американцiв. Неспроста Стар констатує, що творцi популярної кiнопродукцiї «скутi головним чином тим, що можуть лише брати у публiки її улюблений фольклор i повертати, оформивши, їй на потребу».

Разом з тим, мiсце дiї обрано не тiльки за принципом функцiонального служiння: i конкретика, i механiзм кiноiмперiї вiдомi автору до найдрiбнiших подробиць. А тому i напрацьована модель Америки так переконливо вимальовується навiть у незакiнченому варiантi роману. Вона - i конкретний, i узагальнений образ «американської мрiї», на якому сфокусовано творчiсть Фiцджеральда, i разом з тим перехрещуються лiнiї взаємозв»язків людини i суспiльства. Вона - i стимул, i симптом американського суспiльства водночас. В «американськiй мрiї», що нацiлила людину i на матерiальний успiх як вимiр людської цiнностi, i на безупинну гонитву за мiнливим фетишем успiху, без чого щастя неможливе, - криється двоїста природа американця.

Висновок

Роман Фіцджеральда гранично ліричний. Проте в ньому повно і переконливо представлено не лише примхливу психологію протагоністів, а й відтворено соціальні реалії в їх історичній конкретиці. До того ж завжди відчувається якась глибинна стаємниченість людської особистості, непізнане глибинне «щось», неповторний аромат індивідуальності. Серед авторських знахідок Фіцджеральда, які великою мірою сприяють такій ліричній об'ємності, треба відзначити його наближеність до романтичної естетики, зокрема, символізування реалій і явищ, системне використання їх як стрижневих образів-організаторів тексту та інтертекстуальності, що й поглиблює, й розширює сприймання їх читачем.

Ще на початку своєї письменницької кар'єри Фіцджеральд писав: «Все, що я думаю про письменницьку майстерність, можна виразити однією фразою. Писати треба для молоді свого покоління, для критиків наступного покоління і для професорів усіх наступних поколінь». (The Letters of F. Scott Fitzgerald. 1968, p.479). Молодь його покоління вважала Фіцджеральда своїм кумиром. Критики ставилися по-різному. Професори згодом прийшли до спільної думки, визнавши Ф.С. Фіцджеральда як класика ХХ століття.