Лермонтов Михайло Юрійович (1814-1841)

ЛЕРМОНТОВ Михайло Юрійович (1814-1841)

Михайло Юрійович Лермонтов народився 15 жовтня 1814 р, у Москві в родині капітана у відставці. Рано залишився без батьків. Виховувався бабусею Є. С. Арсеньєвою, яка дала йому різнобічну освіту. Дитинство Лермонтова прой-шло у її маєтку -- с. Тархани (Пензенська обл.,), де майбутній поет спостерігав картини селянського побуту й сільської природи, прислуховувався до народної пісні, переказів про Степана Разіна, Ємельяна Пугачова. Глибокий слід у пам'яті Лермонтова залишили поїздки з рідними на Кавказ (1818, 1820, 1825). У 1828-1830 рр. навчався в Московському університетському благородному пансіоні; почав писати вірші, створив перші поеми («Черкеси», «Кавказький бранець»).

Ве-лике значення для формування світогляду Лермонтова мали роки перебування в Московському університеті (1830-1832) одночасно з Бєлінським, Герценом, Огарьовим, які вже тоді мали вплив на загальний ідейний рівень студентства. У цей час поет написав ліричні вірші, поеми, драми, що виразили ненависть до деспотичної влади і кріпосницького права. Після зіткнення з реакційною професурою Лермонтов покинув університет, переїхав до Петербурга і вступив до школи гвар-дійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, у якій провів «два страш-них, роки», заповнені військовою муштрою. Уривками, потайки Лермонтов пра-цював тут над романом «Вадим». 1834 р. він закінчив школу і став офіцером лейб-гвардії Гусарського полку, що стояв у Царському Селі, але багато часу про-водив у Петербурзі. У цей час він пише драму «Маскарад» (1835). Крутий пере-лом у творчості й долі поета стався 1837 р. Вірш «Смерть поета» -- гнівний від-гук на загибель Пушкіна -- засуджував не тільки вбивцю, а й двірцеву знать -- , винуватицю трагедії, що сталася. Цей твір у списках розійшовся по всій Росії, і Лермонтов був заарештований, а згодом переведений до Нижньогородського драгунського полку, що знаходився у Грузії. Під час заслання він зустрічався з опальними декабристами; познайомився з грузинською інтелігенцією, цікавився фольклором гірських народів, їх побутом і мовою. Кавказькі теми посіли чільне міцне місце у творчості Лермонтова -- письменника і художника. 1838 р. після клопотань Арсеньєвої й Жуковського Лермонтова було переведено до Гродненського і гусарського полку, що стояв під Новгородом. Через півроку йому дозволили повернутися у лейб-гвардії Гусарський полк. Вірші Лермонтова стали регулярно з'яв-лятися у пресі. Великий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васи-льовича...». Лермонтов зблизився з редакцією часопису «Отечественные записки», познайомився з Бєлінським. У лютому 1840 р. за дуель з Ернестом де Варантом, сином французького посла, Лермонтова було віддано до військового суду й зго-дом вислано на Кавказ до Діючої армії. Як учасника тяжкого бою при р. Валерік у Чечні, його двічі представляли до нагород, але цар, не бажаючи полегшити участь поета, відхилив ці подання. У лютому 1841 р. Лермонтову дозволили коротку відпустку у столицю для побачення з Арсеньєвою, але невдовзі, сповнений похмурих перед-чуттів, він мусив знову вирушити до полку. В останні місяці життя поет створив свої найкращі вірші -- «Батьківщина», «Бескид», «Суперечка», «Листок», «Ні, не тебе так палко я люблю...». Останній твір Лермонтова -- «Пророк».

Повертаючись до полку, він затримався для лікування в П'ятигорську. Таємні недоброзичливці, що добре знали про ставлення до Лермонтова у двірських ко-лах, сприяли виникненню сварки між ним та офіцером Мартиновим і не запобіг-ли дуелі, яка закінчилася вбивством поета. Сталося це 15 липня 1841 р. і Лермонтов був похований на міському кладовищі у П'ятигорську. Згодом труну з його тілом Перевезли в с. Тархани й поховали в сімейному склепі Арсеньєвих.,

Лермонтов виступив у російській літературі як спадкоємець і продовжувач Пушкіна в епоху, коли дворянська революційність (після розгрому декабристського руху в 1825 р.) шукала нових шляхів розвитку. Уже юнацька поезія Лермонтова була перейнята пристрасною мрією про свободу, містила заклик до дії. Послаблення суспільного руху забарвило його творчість у песимістичні тони, але тоді ж почав складатися і гостро критичний погляд поета на сучасність; уже в ранніх віршах помітна туга за ідеалом. Розвиваючи деякі художні принципи Пушкіна, Лермонтов виразив новий етап у розвиткові російської суспільної свідомості, і це ви- значило глибоку своєрідність його поезії, про яку Бєлінський писав: «Нигде нет пушкинского разгула на пиру жизни; но везде вопросы, которые мрачат душу, леденят сердце... Да, очевидно, что Лермонтов поэт совсем другой эпохи и что его поэзия -- совсем новое звено в цепи исторического развития нашего общества». Творчість Лермонтова надихали традиції романтичної лірики декабристів, йому була близька бунтівливі поезія Дж. Байрона. Особливості романтичного мистец-тва відповідали індивідуальному складу Лермонтова - поета, допомогли йому вира-зити волелюбні й бунтівливі ідеали, утвердити ідею свободи особистості. Лермонтовський романтизм далекий від усякої споглядальності, сповнений трагічно
загостреного почуття, напруженої думки; при цьому він включає елементи
реалістичного бачення світу, які поступово ставали домінуючими. Із II половини 30-ті років творчість поета стає різноманітнішою за змістом, багатшою жанрово та стилістично.

У творчості Лермонтова тісно переплелися громадянські, філософські й суб'єктивні, глибоко особисті мотиви. Він уніс у російську поезію «залізний вірш», відзначе-ний нечуваною досі енергією вираження думок..

Творчість поета поділяють на три періоди: ранній (1828-1832), перехідний (1833-1836) і зрілий (1837-1841).

Наприкінці першого періоду М. Лермонтов; переоцінює багато цінностей, у тому числі й щастя, яке стає для нього майже синонімом заспокоєності, відмежовано-сті від нещасть і страждань, що переповнюють життя. Тож не випадково 1832 р. стає роком написання вірша «Вітрило», який став не лише підсумком ранньої лірики поета; а й класикою російської поезії. За символіко-пейзажними картинами й образом вітрила у вірші вимальовується цілісна художня концепція людини, і світу. Уся художня структура твору пронизана зіткненням і єдністю протилежностей. Це властиво й центральному загально-символічному образу вітрила. З одного боку, він є відображенням авторського «я», його пошуків свого місця й призначення в океані буття; з другого -- він уособлює людський дух, що безкінечно розвивається, його вічну не заспокоєність і незадоволеність теперішнім, поривання в майбутнє. Суперечлива єдність в образі вітрила двох планів втілюється і в поділі кожної строфи на дві рівні частини, де в перших двох рядках мальовничо - зображальними засобами відтворюється «епічний» образ вітрила і навколишнього світу, а в наступних двох рядках кожної строфи -- експресивно-виразний, власне «лірич-ній» коментар до цих картин. Суто романтичний характер мають більшість останніх лермонтовських балад, серед яких «Три пальми» (1839). Три пальми, що росли в далекій аравійські пустелі й давали притулок холодному струмку, мріють бути корисними і нарікають Богові на свою нікчемність. Але коли здійснилася їхня мрія, й до оази підійшов караван, під сокирою «...пали без жизни питомцы столетий». Переночувавши, караван продовжив свій шлях, залишивши позаду себе пише «пепел седой и холодний».

Й ныне все дико я пусто кругом --

Не шепчутся листья с гремучим ключом: Напрасно пророка о тени он просит --

Его лишь песок раскаленный заносит...

Цей твір, як і інші балади цього періоду (1,837--1841), вирізняється єдністю природного й людського світу, реального і фантастичного, прямого й алегоричного, а також морально-філософського аспектів зображення.

«Герой нашого часу»

Роман складається з п'яти частин -- повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі, ці повісті в ціле, в єдиний роман.

Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з. усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеа-лістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості.

Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу -- Максима Максимича, мандрів-ного офіцера, Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, -- іронічний. Так задається дистанція між автором героєм; Печорін зовсім не alter ago Лермонтова.

Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадо-воленість, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяль-ності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою («Тамань»), так і іншим персонажам («Вела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.

Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх», і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовий жерт-вувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печо-рін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін ми-мовільно, несвідомо стає егоїстом.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився на «розумну непотрібність», на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: «Во мне душа испорчена светом», тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли». Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті «зайвою» людиною. У 20-ті роки XIX ст. із дворянського суспільства вийшли декабристи. А Печорін -- людина 40-х рр., типовий герой свого часу.

Роман «Герой нашого часу» є торжеством лермонтовського реалізму. Він наси-чений глибоким суспільним і психологічним змістом.

Художнім відкриттям неми-нущого значення став образ головного героя роману -- Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов оголює у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у худож-ньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психоло-гічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у не-зрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.