14

1. Культура і цивілізація

Суспільство і культура - це два взаємопов'язаних компоненти. Культурна еволюція, власне, і створила сучасну людську цивілізацію. Культурна еволюція так само як і біологічна являє собою форму пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища й забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі та передані життєво корисної інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але за своєю сутністю, характером і наслідками культурна еволюція істотно відрізняється від біологічної.

З одного боку, людина розумна (Homo sapiens) - це результат біологічної еволюції, її ускладнення і видозмінення. Однак відмінності людини від тварини досить істотні. Тварина, народжуючись на світ, має певний набір інстинктів, які обумовлюють стереотипи поведінки. Тобто вона в межах біологічних закономірностей генетично запрограмована на певну поведінку. Структура організму тварини, що виробилася в процесі біологічного розвитку, детермінує і потреби, і поведінку, забезпечуючи виживання за певних умов.

У той же час саме ця запрограмованість обмежує індивідуальні варіації поведінки живої істоти. Хоч способом її відносин з навколишнім середовищем є матеріальна взаємодія, однак тварина тут керована інстинктом. Через це в її розпорядженні не вся природа, а тільки ті окремі “еконіші”, які наперед задані їй еволюцією тваринного виду, як засади її існування та видової відмінності. Використовуючи природу, тварина радикально не змінює її. Споживаючи продукти природи, вона лише користується нею, залишаючи сліди своєї присутності, але не сліди своєї волі.

У людини ситуація зовсім інша. Людство розвивається на протязі 40 тисяч років, відноситься до одного соціального виду (Homo sapiens), але тим не менше виявляє значну різноманітність в процесі поведінки. К.Маркс прокоментував цю ситуацію так: “Людина може вести себе за мірками будь-якого виду”.

Серед представників Homo sapiens присутня індивідуальна варіативність поведінки, яка невідома тваринному світу. Біологічні передумови поведінки тварин зафіксовані в молекулах ДНК (генетичному коді). В умовах культурної еволюції інформація передається наступним поколінням шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Поведінку людей визначають членороздільна мова, показ і приклад. Функції природжених інстинктів, які притаманні тваринам, у людини замінюється нормами (правилами) і спадкоємністю в поведінці.

Визначення принципів періодизації 40-тисячолітньої культурної еволюції є дуже складною і дискусійною проблемою. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Вони вже давно й активно “працюють” у науці, що не заважає появі і апробації нових підходів до проблеми. Ці класифікації виникали в різних галузях науки, торкаючись якихось особливих сторін культурно-історичного процесу. Вони взаємно доповнюють одна одну, а тому дають змогу аналізувати культурну еволюцію всебічно.

Ще в античну епоху давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (бл. 99-55 рр. до н.е.) у поемі “Про природу речей” зробив припущення про наявність в історії культури кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь праці мідними, а останніх - залізними.

У період середньовіччя біблейський міф про створення богом перших людей, Адама і Єву, та покоління, які пішли від них після вигнання пращурів із раю, був єдиним і незаперечним джерелом уявлень про історію людства і його культуру.

Лише з початком наукового вивчення історії людства стають можливими нові підходи до періодизації культури. У ХУІІІ ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743-1794рр.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Початок ХІХ ст.. ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам'яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам'яного, бронзового і залізного.

Дуже плідно над проблемою періодизації культури в ХІХ ст. попрацювали вчені, які в основу своїх концепцій поклали ідею еволюції. Так шведський природодослідник С.Нільсон (1787-1887 рр.) виділив у процесі розвитку культури чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація.

Починаючи з ХУІІІ ст. широко поширюється в різних галузях суспільних наук поняття “цивілізація”. Велику роль в утвердженні цього поняття відіграли твори французького історика Н.Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т.Бокля “Історія цивілізації в Англії”. З їхньої точки зору вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалась лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Особливо велику роль в розгалуженні понять “культура” і “цивілізація” відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. В результаті термін “цивілізація” все більше використовувався для визначення особливого етапу в культурно-історичному процесі.

Найбільш характерними ознаками цивілізації вважаються: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов'язана із появою класового суспільства і держави.

Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на духовному виробництві. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами.

Архаїчні (стародавні) форми культури пов'язані із найзначнішим періодом в історії людства, який становить понад три чверті його існування. Для позначення цього періоду найчастіше використовують поняття -первіснообщинний лад, хоч у культурології воно уявляється тільки допоміжним. Це зумовлено існуванням у розглядувану епоху двох принципово різних типів культур, що ґрунтуються: перший - на привласнювальному господарстві, другий - на господарстві виробляючому. Привласнювальна культура (35 тис.р. - 10-8-тис. р. до н.е.) - це культура збиральництва і полювання. Виробляюча культура - це рання хліборобська культура (приблизно 10-8 тис.р. - 3,5 тис.р. до н.е.).

Злитість людини первісного суспільства з родом, колективом, її абсолютна залежність від них сформували її специфічне світосприймання. Суть його полягає в найповнішому ототожненні себе із родом, племенем, общиною. Так, етнографи, котрі вивчали реліктові спільноти, зазначали, наприклад, що на пропозицію розповісти про себе абориген розповідає про “своїх людей”, констатували, що сказати йому “в тебе немає рідних “, - означає образити його.

Серйозні наслідки для культури мав також перехід від матріархату до патріархату. Це спричинило глибоку перебудову укладу життя, появу нових традицій, норм стереотипів, цінностей і ціннісних орієнтацій.

В результаті цих зрушень і перетворень в усій духовній культурі відбуваються радикальні зміни. Поряд з подальшим ускладненням релігії з'являється міфологія. Перш міфи являли собою ритуальні обряди з танцями, в яких розігрувались сцени з життя далеких тотемістичних предків даного племені чи роду. Опис і пояснення цих обрядів передавались з покоління в покоління, поступово відокремлюючись від самих обрядів і перетворюючись в оповідь про життя тотемістичних предків. Пізніше у змісті міфів починають відбиватись діяння героїв і божеств.

В епоху неоліту - поряд з релігійними уявленнями - люди вже володіли достатньо широкими знаннями про світ. Вони чудово орієнтувались на місцевості, де жили, добре знали оточуючий тваринний і рослинний світ. Вони орієнтувались по небу, виділяючи в ньому зірки і сузір'я. Астрономічні знання дозволяли їм складати перші календарі, вести відлік часу. Мали вони також медичні знання і уміння: знали цілющі властивості рослин, вміли лікувати рани, виправляти вивихи і лікувати переломи. Вони використовували піктографічне письмо, могли рахувати.

Глибокі зміни відбуваються і в мистецтві. Крім тварин в ньому зображується небо, земля, вогонь, сонце. В мистецтві виникає узагальненість і навіть схематизм, що свідчить про те, що людина набула здібність мислити більш абстрактними категоріями, відображати більш широкі і складні явища. Для цієї доби характерно і поширення дрібної пластики, художніх ремесел орнаменту, що поклало початок декоративному мистецтву.

Переважного значення набула у цю добу монументальна архітектура у її первісних формах. Мегалітичні споруди (мегаліт - великий камінь) тісно пов'язані з релігійно-культовими ідеями і уявленнями. Виділяють три види мегалітів: менгіри, дольмени, кромлехи. Менгіри - поодинокі кам'яні стовпи висотою від 1 до 20 м із рельєфом і без нього. Мабуть, вони були об'єктом поклоніння як символи родючості, вартові пасовищ і джерел чи позначали місце церемоній. Дольмени - поховальні споруди із двох або чотирьох стрімко поставлених стесаних каменів, перекритих горизонтальною камінною плитою. Кромлехи - найбільш значні споруди давнини. Вони є сукупністю кам'яних стовпів, розташованих концентричними колами. Кромлехи розташовані навколо кургану чи жертовного каменю. Це перші відомі нам культові споруди. Одночасно вони були найдревнішими обсерваторіями.

2. Що таке декаденс?

Декаденс (франц. decadence - занепед) - загальна назва кризових явищ у культурі епохи імперіалізму. Теоретичною основою є суб'єктивний ідеалізм, відстоювання принципу «мистецтво для мистецтва». Характерні риси декаденсу - песимізм, містика, розгубленість перед антогонізмами соціальної дійсності, надання переваги форми над змістом. Інша назва - декаданс.

Декаданс виник наприкінці 19 ст. у Франції (С. Малларме, Ж.-К. Гюїсманс), а згодом розвинувся в інших країнах (М. Матерлінк - в Бельгії, С. Георге - в Німеччині). У Львові існувало об'єднання декадентів «Молода муза» (1906-1909). У Києві декаденти групувалися навколо видань «Українська хата» (1909-1914), «Дзвін» (1913-1914).

3. Масова культура

Політична, економічна та соціальна криза пострадянського простору не в останню чергу пов'язана з проблемою самовизначення широких мас після виходу з лона радянської соціокультурної реальності. Різкий вихід з жорсткого адміністративного контролю та цензури на усі види діяльності середньостатистичного громадянина країн посткомуністичного регіону спричинив багатоманітне, неоднорідне та вивернуте ставлення ще вчора повністю контрольованих народів до поняття «свобода». Свобода політична, свобода вибору, свобода пересування і навіть свобода самовизначення постають і до сьогодні в усій своїй неоднозначності. Ця проблема торкає кожного з нас своєю складністю, великою кількістю шляхів вирішення. Проблема пострадянського простору пов'язана в першу чергу з глибокою культурною кризою. Сімдесят років тоталітарного режиму не можуть піти з нашого життя безслідно. Неодмінною складовою соціальних інститутів усіх рівнів й досі залишаються методи та звички попереднього державного ладу.

Як результат падіння єдиних ідеалів, єдиної системи цінностей та статичної мети цілком логічно відбувається поглиблення неоднорідності маси, її роздроблення на велику кількість субкультурних спільнот. Збільшується прірва між поколіннями. Наростає напруження. Втрачається соціокультурна та національна ідентичність.

Україна, Росія й більшість інших держав регіону з падінням моноліту Радянського Союзу з необхідністю потрапили під владу ринкової економіки. Хвора, вульгарна, неповноцінна вона так чи інакше стала основним регулятором усіх соціокультурних процесів. І якщо розуміти соціокультурний процес як підґрунтя до формування свідомості мас, то можна одностайно стверджувати, що хвора, вульгарна, неповноцінна ринкова економіка породжує собою хвору, вульгарну і неповноцінну масову свідомість. Раціональне зерно не властиве натовпу. Масова культура наскрізь ірраціональна.

Як культурний феномен масова культура виокремлюється на початку ХХ століття. За сто років існування вона піддавалась як нищівній критиці, з боку інтелігенції за свою шаблонність, низькоякісність, примітивність, так і вшановувалась статусом поводиря широкого контингенту населення від різноманітних психологічних криз, наслідків політичних та економічних негараздів. Голівуд врятував Америку від Великої депресії, радіо полегшало переживання Другої Світової Війни.

Явище масової культури необхідно розглядати в першу чергу не через зміст, а як форму. Шукати в ньому не якісний, а виключно кількісний бік. Масова культура - культура більшості. Не можна ототожнювати масове з низьким. Платівка із записом Баха, розповсюджена через торгову мережу автоматично зробить видатного композитора масовим, але не зробить його і його музику примітивною, не скине її з п'єдесталу найвизначніших здобутків світової культури.

Звужуючи таким чином проблему можна побачити, що культура маси це цілком контрольована через механізми ЗМІ (телебачення, радіо, газети, журнали тощо) реалія. Використовуючи засоби масової інформації як важіль керування держава має змогу штучно окультурити населення, штучно вирішити культурну кризу. Прецедентом подібного підходу була парадигма масової культури в США, котра отримала назву «мідкульт».

Мідкульт - це культура середнього рівня, котра стала переважати в 70 - 80 -х роках в західних країнах. Для телепрограм, радіопередач, журналів та газет рівня мідкульту характерно з'єднання взірців високої культури і популярної. Мідкульт створює моду на високе художнє мистецтво, класичну музику і навіть дає невичерпний грунт для сучасної інтерпретації народної творчості (етнодизайн, етномузика і т.д.). Суттєвою особливістю масової культури стало широке розповсюдження в ній не тільки власне розважальної художньої продукції, але і популярної науки. Величезна кількість науково-популярних журналів доповнюється постійними радіо- і телепередачами освітнього характеру. Цей процес (активно підтримуваний державою) охоплює широку аудиторію, залучаючи її до цінностей нового порядку. Навіть частковий контроль ЗМІ дає змогу державі «вилікувати» масове зубожіння, падіння духу та моралі.

Актуальність аналогічного підходу на теренах пострадянського регіону сьогодні практично не викликає сумніву. Тільки державний контроль над усіма можливими культурними інститутами може покласти край хаотичному плагіату західних соціокультурних моделей. Відродження традиційних національних стовпів країн пост СРСР та методичне їх прищеплення масовій свідомості є необхідною складовою впровадження досвіду західних країн у вигляді мідкульту.

Але культура не може породжувати якісні плоди з під удару директив державного чиновника. Сторіччями вона випещується завдяки синтезу благодатних політичних та економічних умов. Тому мідкульт не повинен повертати нас до радянських тоталітарних схем. Він лише засіб подолання культурної кризи, котру переживає наше суспільство.

4. Києво-Могилянська академія

Києво-Могилянська академія - перша вища школа не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія.

Своїм корінням вона сягає в далекий 1615 рік, коли знатна киянка Галшка Гулевичівна відписала свою садибу в Києві, на Подолі, місцевому Братству для заснування монастиря та школи для дітей всіх станів. Через сімнадцять років митрополит Київський і Галицький Петро Могила створює Києво-Братську колеґію, об'єднавши Київську братську та Київську лаврську школи. А вже 1658 року колеґія отримує статус вищої школи та титул “Академія”. Академія протягом всього часу свого існування, до закриття у 1817 році, коли на її території було відкрито Духовну семінарію, була всестановим навчальним закладом, який підтримувало все українське суспільство.

Національна наука веде свій початок саме з цих стін. В Києво-Могилянській академії сформувались власні філософська, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився тут і театр. Тут були започатковані природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія.

У Києво-Могилянській академії викладали Іов Борецький, Інокентій Гізель, Мілетій Смотрицький, Касіян Сакович, Феофан Прокопович, а серед студентів були такі згодом визначні постаті, як Григорій Сковорода, Максим Березовський та Артемій Ведель, Лазар Баранович та Стефан Яворський, Самійло Величко та Григорій Грабянка, Микола Бантиш-Каменський та Максим Берлинський. Випускники КМА засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвитку мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також Білорусії та Сербії.

Серед вихованців Академії були визначні гетьмани України - Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Пилип Орлик, Данило Апостол, Павло Полуботок та інші. Церковні ієрархи, визнані по смерті святими Православної церкви, - митрополит Дмитро (Туптало), митрополит Іван (Максимович), архієпископ Феодосій (Углицький), - також здобували знання в Києво-Могилянській академії.

Славетні діячі української та світової історії - Петро Могила, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Рафаїл Заборовський та Іван Мазепа постійно підтримували Академію, допомагаючи її спудеям та професорам, які вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

В жовтні 2001 році виповнилося 10 років з того часу, коли почала працювати комісія по відродженню Києво-Могилянської академії. А 15 жовтня 2002 року Національний Університет “Києво-Могилянська академія” святкував десятиріччя посвяти перших студентів, які увійшли в стіни відновленої Академії.

30 червня 1994 року Міжгалузевою республіканською акредитаційною комісією НаУКМА ліцензований за четвертим - найвищим рівнем акредитації. 22 - 23 травня 1993 року на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО схвалені навчальні програми та плани НаУКМА. 7 липня 1998 року НаУКМА акредитований Державною акредитаційною комісією України за IV (найвищим) рівнем.

5. Архетип

Архетип (грец. arche - початок і typos - образ; прототип, проформа) - прообраз, початковий образ, ідея. Це поняття, що походить від традиції платонізму і грає головну роль у "аналітичній психології", розробленої Юнґом. У філософії Платона під Архетип розумівся осягаємий розумом зразок, "ейдос", у схоластів - природний образ, відбитий у розумі, в Августина Блаженного - споконвічний образ, що лежить в основі людського пізнання.

Під шаром "особистісного несвідомого", що складали основний предмет вивчення в класичному психоаналізі Фройда, Юнґ виявляє "колективне несвідоме", що трактується як загальнолюдська основа ("грибниця") душевного життя індивідів, наслідувана, а не сформована на базі індивідуального досвіду. Якщо в особистісному несвідомому основну роль грають "комплекси" (наприклад, комплекс Едипа, комплекс неповноцінності), то структуроутворюючими елементами колективного несвідомого є "Архетип" - універсальні моделі несвідомої психічної активності, котрі спонтанно визначають людське мислення і поведінку. Архетипи можна порівняти з кантівськими "апріорними формами" пізнання, однак вони позбавлені їх абстрактності й емоційно насичені. Власне Архетипи не мають конкретного психічного змісту (Юнґ уподібнював їх осям кристала); інша справа - архетипічні уявлення (символи) як результат спільної роботи свідомості і колективного несвідомого. Символи є єдність прозорого свідомості образа і стоящого за ним таємного і неексплікованого смислу, що веде в несвідомі глибини психіки.

Міфологія і релігія (оцінювані Юнґом надзвичайно високо) будують "захисну стіну символів", що дозволяє свідомості асимілювати небезпечно-самостійну енерґію Архетипу несвідомого і гармонізучи тим самим людську психіку. За історичною мінливістю конкретних символів Юнґ вбачав інваріантість Архетипу, що пояснює разючі подібності в різних міфологічних і релігійних системах і факти відтворення в сновидіннях і психотичному маренні фрагментів древніх езотеричних систем.

Розроблена Юнґом концепція Архетипу вплинула на сучасну культурологію.

6. Толерантність

Толерамнтність -- здатність індивіда сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також особливості поведінки та способу життя інших.

Толерантність означає повагу, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність - це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність - це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру.

Толерантність - це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність - це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Толерантність у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Толерантність повинна виявляти кожна людина, група людей та держава.

Толерантність - це обов'язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії та правопорядку. Толерантність - це поняття, що означає відмову від догматизму і абсолютизму, утвердження норм, закріплених у міжнародно-правових актах у галузі прав людини.

7. Антропоцентризм

Антропоцентризм (від грец. Ьниспрпт -- людина і лат. centrum -- центр) -- філософське вчення, відповідно до якого людина є центром Вселеної і ціль усіх подій, що відбуваються у світі. Антропоцентризм наказує протиставляти феномен людини всім іншим феноменам життя і Всесвіт узагалі. Лежить в основі споживчого відношення до природи, виправдання знищення й експлуатації інших форм життя.

Антропоцентризм -- невід'ємна людська риса, і вона виявляє себе в усьому, чим би людина не займалася. Її менталітет, система сприйняття й інтерпретації всього навколишнього, мотивування дій як у практичній, так і в «духовній» діяльності -- усе базується на антропоцентризмі.

8. Рух романтизму і його представники

Романтизм -- ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 -- 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сантименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсности в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів -- балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків -- з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи»-- романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Романтизм в літературі

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічниї і фолкльорних матеріялів -- українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезнсвського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская Старина» (1833-38), народної усної творчости П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (184243), О. Бодянського (1846-18, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русов», А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками -- першим, що створився ще у 1820-их pp. навколо І. Срезнавського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1930-их pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинськип (псевд. Амвросій Могила), М. Костомаров (псевд. Іеремія Галка), й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльности цих гуртків були збірки «Украинский Альманах» (1831) та «Запорожская Старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського, як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська Трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народности і слов'янського братерства. Послідовниками Руської Трійці в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим націонаьним й політичним обличчям, був Київ другої половини 1830-40-их pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського Університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського Братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою -- «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластівка» (1841) Є. Гребінки; «Скіп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский Сборник» (1848) А. Метлинського.

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріялів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861 -- 62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману -- «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголів, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині 19 ст.

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії -- національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, не особистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчости в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська Ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських й українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця 18 і початку 19 ст. Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили на Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Гайвазовський (Айвазовський), з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластьона, М. Івасюка, С. Васильківського, П. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

Романтизм в музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), "Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Романтизм в театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.