Вироблення односпрямованих форм осміяння в творчості Г. Квітки-Основ’яненка.doc

Вихований у атмосфері культу їжі, звиклий міряти оточення критеріями суто їстівними і потребами грубо матеріальними, він сам нагадує жирну калорійну страву. Філософ ситого сільського життя Кіндрат Данилович характеризує Халявських саме з таких позицій - «Примером сказать: возьмите гусака, индика и селезня. Их три, и панычей, стало быть, три. За сим: птицы выкормлены, панычи воспитаны; птицы зажарены, панычи выучены; вот и выходит, что все есть суто едино» (4, 91). Ця комічна характеристика вартості паничів має на меті їх зниження. Удаване величання виявляє пародійність, яка не усвідомлюється самим промовцем. Серйозність роздумів Кіндрата Даниловича і наступна висока оцінка його умовиводів оточуючими збільшує комічний ефект - це вже осміяння цілої системи освіти, в результаті якої через деякий час юні халявські поповнюють ряди кіндратів даниловичів. Деформоване до закруглення тіло є для Трушка предметом гордощів - як свідоцтво достатку й ситості, обўєкт утіхи й замилування. Його хизування повнотою комічне. Він постійно боїться будь-яких тілесних пошкоджень, боїться схуднути. Сцена першого гоління Петруся, де захоплення викликає саме збільшення меж тіла, а зовсім не змужніння героя, також належить до сміхової стихії. Вона знижує Петруся як особистість. Бурлескне вічно зростаюче тіло з його тенденцією до закруглення доведене тут автором до абсурду. Тіло у системі бурлеску зростає й округлюється, частково одмирає й наростає, випирає й вирівнюється, тяжіє до кулеподібних форм як частина вічного невпинно-змінного світу, де закругленість, гладкість є ознакою життя, а здрібнілість, безформність - ознакою загибелі живого. Народне ж бурлескне тіло загинути не може, воно може тільки частково одмирати, одночасно відтворюючись. Воно не може загинути ще й тому, що складає частину всесвіту, в якому ніщо не гине, частково не відтворившись. Уявлення про бурлескне тіло в «Пане Халявском» зазнають переосмислення - воно позбавляється космічності і всіх інших позитивних бурлескних характеристик. Неодноразово у творі виникає згадка про всесвіт, космос у зв'язку з поїданням страв і описом тіла, яке і є цей космос - завбільшки з побутовий предмет - і осмислюється як річ у довгому ряду інших матеріально-тілесних речей природної необхідності, чого позбавлене народне сміхове бачення співвідношення тіла і космосу.

Огрублення матеріальності, тілесності можна виявити у багатьох епізодах повісті. Природні вияви функціонування тіла, будучи змальованими детально і з захопленням паном Халявським, втрачають своє первинне бурлескне значення і пародіюють розпусту, безконтрольність ситого життя дому Халявських: «...Когда домине Галушинский управился со второю тарелкою жирного с индейкою борщу и прилежно салфеткою, по обычаю, вытирал пот, оросивший его лицо и шею...» (4, 61).

Бурлескна концепція тіла, відома автору як знавцю народної сміхової культури, використана для пародіювання самозадоволеного, ситого життя Трушка, їжа і збереження тіла є основою буття і найвищим його сенсом. Ідеалом Трушка виявляється суспільство бездіяльних обивателів, які вічно жують: «Я пишу о том веке, когда люди «жили», то есть одна забота, одно попечение, одна мысль, одни рассказы о суждении были все о еде; когда есть, что есть, как есть, сколько есть» (4, 801). У даному випадку відсутній відрив від трактування тіла та їжі у системі сміхового світосприйняття, де така мета не переслідується. Світ Трушка нагадує народний сміховий, тільки у виправленій формі. Все бурлескне переосмислюється як погане. Герой давно випав з народу, давно зрадив його здорову сміхову матеріально-тілесну космічність. Численність халявських - це вже проблема соціально-історична.

Лайка для Халявських - варіант контакту. Вона виринає в їхньому будинку відповідно до встановленого порядку моральності й органічно вплітається у загальну картину буття. У листі до П.Плетньова від 1 лютого 1841 р. Квітка писав: «И что было бы, если бы «Халявский», описывая свое время, начал бы говорить отборными словами, вычурными фразами!..» (7, 289). Авторське зауваження засвідчує усвідомлення ним необхідності певною мірою вульгаризувати мову героїв; але Квітка не уточнює причин, що спонукали його відстоювати подібну позицію, яка суперечила пануючим у Росії принципам створення естетичного. Тут, поза всякими сумнівами, йдеться про широко розповсюджене в Україні кінця ХVІІІ ст. якесь мовне явище, яке сприймалося сучасниками письменника як надзвичайно характерне, як масове, притаманне усім верствам суспільства. Саме слово у системі народного сміхового світосприйняття ще жило в Україні того часу.

Зіткнення невігластва й освіти є зіткненням філософії життя тисяч халявських, які забули свій народ, живучи на його шиї, з філософією освічених, інтелектуально піднесених особистостей того часу, з потребою служити цьому народу й усвідомленням себе його мислячою частиною. Основним критерієм оцінки дійсності виступає моральність. Це й не дивно, адже навіть такий досвічений літературний критик, як В.Жуковський стверджував, що «стихотворец должен иметь единственною целью своею усовершенствование или образование добродетелей моральных»[xii]. Для Квітки моральність - найбільш стійкий критерій оцінки дійсності. Свої сатиричні стріли Квітка спрямовує не проти дворян взагалі; існуючу ієрархічну систему організації суспільства він не заперечує, а тільки намагається її вдосконалити.

У романі «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись ХУІІІ века» сатиричний пафос зростає. Подібно до «Пана Халявского» роман задумувався як опис «нравов». Сатиричне звучання досягається шляхом створення форм комічного, зовсім не споріднених з народною сміховою культурою. Бурлескний образ ковбаси з грошей, мундир як сміховий атрибут, рідкі й невиразні згадки про їжу, живіт, іноді - різко натуралістичний яскравий опис облич і предметів - ось і все, здається, від старого сміхового світу, переосмисленого і редукованого в самодостатній образ, ознаку, деталь. Наприклад, мундир на Столбикові виглядає як ковпак баляндрасника або ж російського блазня. Один вигляд такого солдата усіх забавляє. Страждання Столбикова на службі для оточуючих - джерело розваг; вся служба героя у війську перетворюється на нескінченний маскарад з перевдяганням, зміною кумедних масок залежно від зміни одержаних військових винагород. Наголо­шується умовність його приналежності до армії частим повторенням його «сверхкомплектності». Слово це поступово стає негативною характеристикою героя, він звикає до нього. Подані в калейдоскопічному порядку дев'ять типів поміщицького правління тотожні прийому утворення галереї негативних типів у «Мертвых душах» М. Гоголя (обидва ж сягають бурлескного перерахування народної сміхової культури). У романі вже зустрічаються карикатурні замальовки. Наприклад, опис зовнішності барині Петрухової - наскрізь карикатурний: «...платье не платье, на голове наколка не наколка, пальцы все закованы в перстни с блестящими разноцветными каменьями; шея увешана жемчугами, цепями; в ушах преогромные серьги; походка важная... но фигура изгадила все. Она была невысокого роста и как-то огурчиковата» (5, 279). Т. Шевченко у поемі «Сон» портрет цариці малює, користуючись тими ж бурлескними прийомами.

Комічне у Квітки постійно збільшує функцію боріння зі злом. Для досягнення необхідної сили заперечуючого спрямованого сміху сам сміх повинен був відірватися від народної культури сміху - і «он утрачивает историческую окраску; его связь с материально-телесным началом, правда, сохраняется, но самое это начало приобретало характер низкого частного быта»[xiii]. Переборення традицій народної сміхової культури досягається шляхом притлумлення бурлеску. Сутність пародіювання у кожному випадку зводиться до того, щоб позбавити народні матеріально-тілесні категорії компонента, який їх підносить, - космічності, вічності, тобто позбавити народні сміхові поняття того позитивного ланцюжка, що їх відроджує, в результаті чого змінюються ідейно-естетичні функції комічного. Квітка послідовно підпорядковує залучені з народної сміхової культури засоби цілям пропаганди своєї просвітницької концепції життя, намагаючись впливати на селянську масу освіченим словом, він прагне знищити пияцтво, лінощі, забобонність та ін. Народна сміхова культура, яка розумілась ним як груба і вульгарна, позбавлена світоглядного ґрунту, власне, не культура, бо перетворюється на джерело примітивних комізмів, над якими автор зводить каскад повчань.

Оскільки комічне у Квітки має бурлескне походження (а не запозичене з європейської літератури, не натягнене штучно на національний матеріал), то все воно і втілює якесь зло, з яким є потреба боротися (у Квітки немає позитивного комічного героя, тотожного Енею). Відвертий авторський дидактизм на тлі комікування, усвідомленого чи не усвідомленого дивними смішними героями, одержує моральну санкцію. На думку М.Костомарова, Квітка взагалі «далекий от того, чтобы понимать язык малороссийский за орудие к возбуждению смеха»[xiv]. Комічне у нього виконує функцію, так би мовити, як наочність негативного у житті, щоб викликати у читача відразу. Комічне втрачає амбівалентність і всезагальність, які притаманні йому в системі сміхового світу, а набуває дидактичної спрямованості. Разом з тим комічне у Квітки втрачає і те позитивне, що було йому властиве в народному сміховому світі, а саме - пафос свободи й рівності кожного, розімкненість у всесвіт, як і кожного відносно всіх, торжество олюднення сутнісного. Таким чином, комічне у Квітки більш консервативне, його здорова народна сміхова природа трансформована. Позбавляючи бурлеск можливості цілісно відображати життя, письменник досягає його очуднення й притлумлення. В «Столбикове» и «Пане Халявском» бурлеск існує у найбільш притлумленій формі. Це явище Н. Берковський охарактеризував ще у 20-ті роки як «метод подавленного гротеска», сутність якого вбачав у тому, що він «лишається в речі як інтригуюча в ній похоронна, як в ній приховане, але підозрюване»[xv]. Звичайно, при цьому кардинально змінюються його функції: бурлеск вже не організує світ, а підпорядкований якійсь іншій будові світу, персонажі вже не перебувають у ньому, а тільки характеризуються автором за допомогою бурлеску; з бурлескних елементів, вибірково вичленуваних з системи народного бурлеску, утворюється комічне нового часу з притаман­ними йому новими функціями у художньому творі.

Всі українські письменники початку ХІХ ст. походили із здрібнілих дворянських родів і так чи інакше були обізнані з проблемами статусу українського дворянства. Традиція складання од не випадково була підхоплена українськими письменниками - вона свідчить про «химерність» дворянства багатьох з них. Звичайно, різноманітні оди й епітафії присвячувались можновладним особам найвищих верств суспільної ієрархії. Потрапив у цю течію й Котляревський («Песня на новий год князю Куракину»). Йому також був притаманний пошук покровителів, яких він знайшов в особах Лобанова-Ростовського та Рєпніна.

8. Проблема дворянства.

Проблема українського дворянства хвилювала Гребінку, про що свідчить лист до батьків і до Свічки від 15 травня 1834 р.: «Жалко, что он не дождался нового указа, по которому, говорят, будет позволено и безаттестатным получать оный вожделенный чин» (3, 569). Йдеться про право одержувати недворянами високих чинів, які раніше надавалися лише дворянам при умові, що людина служить у війську чи у громадянській установі. Серед багатьох дрібних українських дворян на початку ХІХ ст. спостерігався рух, метою якого було довести своє походження й одержати атестат. О. Романович-Славатинський писав про той час: «Большая часть малороссийской шляхты бросилась за этими доказательствами за границу, в Польшу, и посредством жидов накупила себе у поляков дворянских дипломов, при помощи которых стала причислять себя к таким дворянским фамилиям, которых в Польше нет и не бывало»[xvi]. В анонімній сатирі «Доказательства Хама Данилея Кукси потомствені» походження Хама, одного з численних псевдодворян, подається у яскравій гротескній формі. Абсурдність герба, запропонованого Хамом, виявляється відразу ж:

Он у мене герб який - в деревўянім цвіті,

Що ні в кого не було в остерськім повіті:

Лопата, написана держалном угору

(Побачивши, скаже всяк, що воно без спору),

Усередині граблі, вила і сокира...[xvii].

Селянське походження і мислення героя - очевидні. Побутування подібних анонімних сатир засвідчує актуальність проблеми українського дворянства. Князь Лобанов-Ростовський у 1809 р. подавав царю скаргу на несправедливі відмови у дворянстві. Плутанина з дворянськими атестатами в Україні продовжувалась аж до середини ХІХ ст., про що, зокрема, розповідає «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.

Пристрасті навколо встановлення дворянства, мабуть, найяскравіше відбилися в «Столбикове» Квітки, а саме - в історії роду Горб-Маявецьких і в оповіданні Є. Гребінки «Калиф на час». Про поширеність цього мотиву в літературі початку ХІХ ст. говорять часті звернення різних авторів до нього. Наприклад, І. Кулжинський в «Федюше Мотовильском» так змальовує дворянську генеалогію Федюши: «Фамилия Мотовильских есть одна из древнейших в Малороссии и ведет свое начало едва ли не со времен Богдана Хмельницкого. Каким образом сия фамилия, вместе со многими другими, перешла из козаков в дворянство, это покрыто неизвестностию; но несмотря на то, редкий Мотовильский не имеет в своем владении двух или трех душ крестьян - и вот уже лет двадцать, как Мотовильские приняли в свой герб конскую подкову»[xviii]. Розповідь про рід Мотовильських пройнята іронією, як і походження дворянства Горб-Маявецьких. Осміяння цих псевдодворян, невігласів і нахаб потребувало створення нових форм комічного, бо народній сміховій культурі не було властиве амплуа псевдодворянина, тож і не існувало прийомів його осміяння. Тому Квітка і Гребінка вимушені були модернізувати бурлеск, пристосовуючи його до нових обўєктів комічного зображення, до нових реалій світу.

Головний герой в «Пане Халявском» - представник здрібнілого дворянства, який пишається своєю приналежністю до вищих верств суспільства. Таким чином, вже з перших сторінок повісті відчутна комічна невідповідність обмеженості Трушка Халявського і його бажання наполягти на своєму дворянському походженні як свідченні якоїсь обраності. В той час як він випинає своє дворянське походження, виявляються прогалини у його знаннях навіть про досить прості явища людського життя. Часте нагадування про «потомственне дворянство», навмисне підкреслення своїх прав і привілеїв - одна з поширених рис українського дрібновласного дворянства кінця ХУІІ - початку ХІХ ст. Кожен вчинок героя викриває у ньому носія патріархально-міщанської філософії життя. Трушко - представник того дворянства, яке всіляко відстоювало свої права на цей привілей, не маючи у володінні ані великих земельних ділянок, ані інших благ, намагалося закріпити за собою для нащадків дворянство.

Квітка неодноразово повертається до проблеми українського дворянства, намагаючись зрозуміти причини його обмеженості, відсутності громадянської відповідальності і низького творчого потенціалу у звўязку з історичними умовами формування цієї суспільної верстви. З цією метою у творі подається історія походження дворянства Івана Опанасовича Горб-Маявецького: «При подписании сотен прошений Иванька Маяченко подсунь пану Горбуновскому отпускную себе в роды родов и на вечные времена; а тот, не читав, да и подмахни. Хорошо... Вот Иванька и определили в какую-то канцелярию, и выслужил чин, и стал уже Иван Маявецкий. Пан Горбуновский за своими процессами того и не знает, знай подписывает да вместе и подпиши, что Иван Маявецкий происходит от одного с ним рода благородной крови, в древности именовавшегося Горб, по коему он и пишется Горбуновский; а другая отрасль, от одного Горба происходящая, пишется Горб-Маявецкие, от коих истинно и бесспорно произошел сей Иван Афанасьевич Горб-Маявецкий, и есть ближайший ему родственник. С такою бумагою Иван Афанасьевич пролез в дипломные дворяне и бросил все тяжбы своего господина» (4, 164). Ця майже казкова історія походження роду Горб-Маявецьких - типова для дійсності України тієї епохи, бо приналежність до дворянства надавала свободу. Якщо у походженні роду Халявських немає подібної історії (тільки згадка про якогось Халявченка), то це не означає, що предкам його не прийшлося попріти, здобуваючи дворянство. Пиха Трушка зумовлена історичною реальністю. Але, крім дворянства, герой не набув нічого: ні відповідальності, ні обов'язку, ні честі, ні освіти. Він належить до тієї безславної когорти українських дворян, чиє існування вимірювалось достатком та задоволенням фізіологічних потреб. Результатом стало те, що вони не створили прогресивної частини свого народу, а стали гальмом на шляху до його прогресу. Подібний дворянин - Кирпа-Гнучкошиєнко-въ - показаний Шевченком у його післямові до «Гайдамаків»; галерея подібних типів - у поемі «Сон». Осудження соціального зла в образах «поганих» дворян, егоїстів і невігласів наближає комічне у романі до сатири, яка без такого ґрунту не могла б виникнути, бо вона потребує громадянського та соціального пафосу. Твір має на меті викрити моральну й соціальну беззмістовність не тільки Трушка, а й усіх халявських, згубність для суспільства їхньої «філософії».

Зіткнення оцінок і цінностей - у поступовому розгортанні людиноненависницьких вчинків дрібних дворян, чия мораль викривлена. Викриття беззмістовності «здорового глузду» поміщика-пустоцвіта і торжество істинно розумного і раціонального - ось засади творення нового комічного.

Бурлескна художність, з якою ми так часто зустрічаємось у творчості українських письменників початку ХІХ ст., має багатовікову історію становлення. Особливий ексцентричний стиль висловлювання, варіативність тра­диційних сміхових стереотипів-значень, сприйняття оточуючого як матеріально-тілесного та одухотвореного, організація будь-яких рухів і висловлювань, знищень і народжень за принципом «перевертницької» логіки,[xix] - всі ці категорії сміхової культури народу стали історично складатися у визначальні категорії комічної художності. До речі, у байці перевертництво закріпилося як закономірність і становить визначальну рису жанру.

Література.

1. Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини ХІХ ст.- К., 1979.- С.88.

2. Кичигін В.П. Від народнопоетичних форм до художнього цілого повісті: «Салдацький патрет» Г.Квітки-Основ`яненка // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ - початку ХХ ст.- К., 1986.- С.55.

3. Квітка-Основ`яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми тт.- К., 1981.- Т.3.- С.10. Далі цитуємо за цим виданням, вказуючи в тексті лише том і сторінку.

4. Сумцов Г.Ф. Квітка как этнограф.- К., 1898.- 25с.; Гончар О.І. Г.Ф.Квітка-Основ'яненко і народна творчість // Українська література передшевченківського періоду і фольклор.- К., 1982.- С.113-175 та ін.

5. Вербицька Е.Г. Г.Ф.Квітка-Основ'яненко: Життя і творчість.- Харків, 1968.- С.97.

6. Грушевский А. Из жизни украинской интеллигенции 1830-х годов.- Вырезка ЦНБ ім. В.И.Вернадського.- С.24.

7. Галка Иеремия. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Молодик.- Харьков, 1845.- С.167.

8. Берковський Н. Текущая литература: Статьи критические и теоретические.- М., 1930.- С.151.