Концепція тілесності в "Енеїді" І.Котляревського

3

Реферат на тему

Концепція тілесності в «Енеїді» І.Котляревського

ПЛАН

1. Національний дух спадщини Котляревського.

2. Народно-тілесні обраи в «Енеїді».

3. Еротичні сцени в «Енеїді».

4. Використана література.

1. Національний дух спадщини Котляревського.

«Енеїда» І.П.Котляревського започаткувала нову епоху розвитку української літератури і мала величезний суспільний резонанс; в ній відбились духовні шукання українського народу. Її простонародна мова, жива (зорова) матеріальність художнього світу, оптимізм життєсприйняття і життєствердний народний гуманізм утворили той позитивний потенціал, який забезпечив їй нев'янучу славу протягом епох.

В «Енеїді» І. Котляревського відбились актуальні проблеми суспільного життя України кінця XVIII - початку Х1Х ст. Ледве з'явившись, вона проголосила і ствердила право на існування української мови і багатої народної культури. Уславлення здорової людської природи в поемі не обмежилось лише бурлескним її тлумаченням, автор намагався змалювати світ «Енеїди» як своєрідну просвітницьку алегорію. Завдяки таланту І.Котляревського народний бурлеск вперше піднявся до рівня високої літератури. Зберігаючи всі смислові багатства народного бурлеску, автор не загубив ідейно-історичну спрямованість твору в багатогранності цього явища, бурлеск у нього підпорядковується просвітницьким виховним цілям. Котляревський не тільки довів, що українська народна культура гідна захоплення, а й репрезентував її високий світовий рівень, борючись за збереження тієї здорової життєстверджуючої сили, яка становить основу людяності, а значить, добра і краси.

Нехай у сміховому світі троянців неможливе послідовне звеличення добра і краси, оскільки сміховий аспект світосприйняття досить специфічний і доброзичливо приймає в свою «естетосферу» будь-які комічні спотворення дійсності, але сміх сильніше, ніж яке-небудь інше феноменологічне явище людського духу, втілює духовну могутність народу, його ідеали, прагнення до добра і краси. І. Котляревський акцентував у народній сміховій культурі загальнолюдське, тобто те, що об?єднує. Тому сміх у поемі має стверджуючий характер, і до цього зводиться головна його функція. Це сміх народу, який усвідомив себе повновладною часткою світу. Поема не просто розважає, а й навчає, виховує читача, вчить його бути гідним своєї «людяності». Утвердження нації як життєздатної і незнищенної сили у творі обумовлене становленням національної самосвідомості українського народу. Утопізм концепції єдиної нації як позакласової цілісності, прихильником якої виявив себе Кот­ляревський, ще не був усвідомлений українською громадськістю того часу. Хоча ідея позакласової цілісності нації після І. Котляревського ще довго буде відроджуватися в найрізноманітніших формах і в різних трактатах, але вже розкриється її історична неспроможність і перехідність, і вже ніколи вона не буде мати такого великого позитивного впливу на українську культуру, як в «Енеїді» Котляревського, яка активізувала творчість на національній основі, яка, власне, утворила українського читача як такого.

Світова література до І. Котляревського вже мала зразки втілення національного духу в формі комічного повістування. Наприклад, в «Комічному романі» П. Скаррона, де автор прагнув показати натуру своєї нації. Роль головної особи, героя відіграє трупа акторів, мандрівний спосіб життя яких зумовлений самою професією, що й використовував автор для демонстрації широкої панорами громадського життя. Створюючи образ мандрівної ватаги акторів, Скаррон спирався на французьку традицію побудови комічних сюжетів: «Гептамерон» М. Наваррської (1553), «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле (1532-1564). Котляревський, малюючи образи троянців, «бурлак» і «волоцюг», відштовхувався для утворення типажів від чумацьких та бурлацьких пісень і легенд, жебрацьких віршів-орацій, мандрівних дяків з властивим їм духом бурлакування. «Енеїда» поєднала стійкість запозиченого комічного сюжету з характером національного гумору.

Одним з найбільш поширених прийомів комічного зображення в «Енеїді» І. Котляревського є залучення до стихії сміху різноманітних проявів і потреб людського тіла з метою утвердження даної етнічної спільності. Згідно з концепцією М. Бахтіна, комічне такого роду досить характерне для народної сміхової культури.

Світ в «Енеїді» Котляревського надзвичайно багатий речами, матеріалізований зримий, відчутний. О. Білецький вказував на «поразительную материальность изображения» в «Енеїді», «этот человеческий мир - апофеоз телесности, невероятной выносливости, здоровья, которое плещет через край, полнокровия»[i] Живучість цього світу невпинна, незнищенна. Рух в «Енеїді» передається як шалений вир речей, які повсякчас зникають і з?являються знову, по-різному сполучаючись і розпадаючись. Навіть людина сприймається як частина матеріального світу, яку утворюють живі рухливі частки, які можна втрачати і набувати знову в найдивовижніших ситуаціях. Характерно, що навіть частини тіла, яке зазнало руйнування, не сприймаються нежиттєздатними, а вражають могутністю і абсолютною незнищенністю. Усе це розмаїття тілесних форм постійно рухається - від малого до великого, подібно святковому натовпу:

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася,

Умер фігурно неборак![ii]

Відсторонене сприйняття покаліченої частини тіла допомагає перебороти співвідчуття болю, що й фіксує наведений уривок. Відторгнені частини тіла ніби продовжують своє існування за загальними законами буття, які вла­стиві всьому живому, адже вони не втрачають свій матеріально-тілесний зміст і після руйнування тіла, бо не втрачає його ніщо в світі, бо світ троянців - велетенське бурлескне тіло. Могутнє бурлескне тіло світу і народу незнищенне. Каліцтво, іноді умовне в народному сміховому світосприйнятті, завжди співвідноситься з комізмом життя, йому не приділяється багато уваги, воно усвідомлюється як момент у розвитку великого народного бурлескного тіла. Саме до цього зведені всі функції комічного в «Енеїді» - до оптимізму, до утвердження через сміх українського народу сили, цілком визначеної в культурному і національному відношенні. О. Білецький писав: «У віддалені від нас часи, в несхожих умовах «Енеїда» Котляревського була також самоствердженням - і в цьому її велике суспільне значення, в цьому таємниця її живучості, її слави»[iii]. Російські травестійні поеми А. Майкова, М. Осипова, Є. Люценка, О. Котельницького зовсім позбавлені подібного ідейно-естетичного змісту.

2. Народно-тілесні обраи в «Енеїді».

Комічне як стверджуюче послідовно реалізується в поемі Котляревського. Активного розвитку набувають саме ті характеристики народного бурлескного тіла, які засвідчують живучість, єдність, силу. В «Енеїді» набуло ак­тивного розвитку і досконалого художнього втілення все, в чому здатне виявитися бурлескне народне тіло, все, що в сміховому світі оцінюється як природне і закономірне. П. Житецький навіть прийшов до висновку про наявність у творі порушень художньої міри в зображенні фантастичних проявів тілесності: «Потім він заграє з Дідоною навіть у пеклі, у оточенні зовсім невідповідному. Це вже одна з тих надмірностей, що не додає нічого нового до характеристики Енея. До таких же надмірностей, на нашу думку, належать усі ті місця в «Енеїді», де мова йде про безмірне пияцтво троянців і їхнього ватажка, картини пияцтва, змальовані в «Енеїді», іноді далеко виходять за межі художньої міри - хоча б уже тим, що їх надто багато»[iv] Але у світлі концепції бурлескного народного тіла М. Бахтіна будь-яка надмірність мотивується необхідністю сміхового світосприйняття. Адже прояв Енеєм активності, всіх ознак живучості є умовою його існування як найбільш досконалої частини троянського бурлескного тіла; він не повинен зраджувати цю невтомну вічну живучість, бо вона цінна для великої людської групи; тому, зустрівшись з Дідоною, він поводить себе так, як слід живому з живим у сміховому світі. Надмірне вживання вина і їжі також є ознакою живучості бурлескного тіла. Це один з аспектів його утвердження. Трапезування з детальним описом страв переповнюють «Енеїду» І. Котляревського, «Харка» Я.Кухаренка, «Вовкулаку» С. Александрова, «Вечорниці» П.Кореницького та ін. У Є. Гребінки надмірне поїдання втілене в таку словесну формулу: «Їм собі до очкура»[v]. П. Гулак-Артемовський також часто користувався гіперболізованим описом вживання їжі:

Хоч до їди в мене й попівська натура,

Та, на лихо, один живіт, одна і шкура,

Я з?їм за чотирьох, то більше не утну[vi].

Мотив невситимого голоду властивий був жебрацьким віршам-ораціям кінця XVIII ст., різдвяному фольклору, в яких утвердилися основні прийоми опису їжі. Вони зводяться або до довгого перерахування різноманітних страв, або до детального апетитного опису однієї з них, але завжди навколо подібних картин нагромаджується вражаюча кількість зайвих, здавалось би, рухів, зайвої похвальби, саме зображення нагадує якийсь культ їжі. Кожен етап мандрів Енея обов'язково супроводжується банкетуванням, в яке втягнута вся троянська маса. Вживання їжі перетворюється у такий спосіб на необхідний ритуал. Розмаїття їжі, втім, обмежене українською кухнею:

Тут їли різнії потрави,

І все з полив?яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик (с. 47).

Перерахування страв супроводжується перерахуванням посуду, в якому вони зберігаються, подібно до того, як опис тіла супроводжується описом одягу у «Вечорницях» П. Кореницького:

Зараз скинув халатину,

І без спинки жилетину,

І поношені штани

Що сім раз уже латались... (с. 287)

Доцільність введення сцен пияцтва у бурлескних творах зумовлювалась дійсною практикою народного свята. Ні П. Білецький-Носенко, ні П. Кореницький, ні К. Тополя не перетворюють описи непомірного пияцтва на виховний момент впливу на маси (як це робить Г.Квітка-Основ'яненко), їх мистецтво під впливом естетики народного свята фіксує саме сміховий аспект ставлення людини до пияцтва. Стан п'яненького зовсім не суперечить загальному сп'янінню натовпу розвагами і сваволею свята. Бажання у всьому бачити смішне гарантує вибачення п'яному, бо він стає смішним. Пияцтво постає на святі як один із властивих суспільству ідіотизмів, рівноправних серед інших пороків, які осміюються. Його існування в надрах сміхового світу як однієї з форм викривленого веселого відображення життя «навпаки» узаконене святом. Письменники, у творчості яких зберігалися світоглядні основи системи архаїчного бурлеску, не могли цілеспрямовано висміювати явища святкового пияцтва через амбівалентну універсальну природу сміху. Звідси й надмірність у вживанні напоїв. Адже будь-яке зображення людського ідіотизму в системі сміхового світобачення обов?язково доводиться до найвищої гіперболізації:

І кубками пили слив?янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку... (с. 48).

У величезних дозах випитого - свідоцтво здорової тілесної могутності, як і в надмірному переїданні. Святкова ненажерливість і послідовність передачи цього процесу обгрунтовуються давніми язичницькими ритуалами слов'ян. Ненажерливість справді мала місце протягом свята: «Два раза в год - под новый год и на масленицу - поголовно все население в меру своих средств стремилось наесться, причем не просто много ели, а ели как можно больше, безо всякой меры»[vii]. Але це, здавалось би, нерозумне споживання їжі мало свої підвалини, виправдовувалося філосо­фією життя «маленької людини»: «Употребление в пищу было не просто актом насыщения: ритуальная еда представляла собой акт приобщения себя, и не только себя, но и всей своей семьи и всех объектов своего хозяйства, к тем силам и тем способностям, которые приписывались съедаемым животным»[viii]. Їжа являла собою якусь розімкненість матеріально-тілесної єдності рослини або тварини, розімкнених саме для споживання, а значить, - для продовження життя, утвердження живучості.

Зображення людини через призму матеріально-тілесного світосприйняття відкривало можливості для різноманітного уподібнення людського тіла, в якому всі складові рівноправні і взаємозамінні. Тому уподібнення типу «Еней і сам так розходився, як на аркані жеребець» зовсім не ображає, а тільки фіксує здорову могутність Енеєвого тіла, замилування його живою активною тілесністю, утвердження його живучої самоцінності. Сміх у цьому випадку - схвалення здорових матеріально-тілесних начал у людині, «найбільш властивий людині сміх». Спільність людини і світу - постійна і є умовою і результатом його живучості, життєвості, його бурлескне тіло «змішане з світом, змішане з тваринами, змішане з речами. Воно космічне, воно являє собою весь матеріально-тілесний світ у всіх його елементах (стихіях)»[ix]. В народі уявлення про бурлескну тілесність існували на різних стадіях світоглядної цілісності, але в «Енеїді» Котляревського, поза всякими сумнівами, вони проявилися в найбільш завершеному синтезованому вигляді.

3. Еротичні сцени в «Енеїді».

Невіддільні від концепції бурлескного тіла й еротичні сцени. Їх особливо багато в «Енеїді». Давні язичницькі уявлення про можливість передачі плідного начала від землі - жінці, і навпаки, проявлялися в ході свята, де вічно прогресуюче бурлескне тіло розкривало всі свої природні сили. Народне свято початку ХІХ ст. ще зберігало значною мірою ритуальну форму сміху у зв?язку з консервативністю форм його проведення, зумовленою аграрно-патріархальним устроєм самоврядування. У способі ж виробництва хліба та інших сільськогосподарських продуктів принципових змін не відбувалося протягом віків. Тому тимчасова сексуальна вільність, яка мала за мету збільшення плідних можливостей землі, в житті селянина відігравала особливу практичну роль. Про масштаби святкових гулянь в Україні свідчить ціла наука заборон і обмежень як світської, так і духовної влади. В указі Київської духовної консисторії читаємо: «...По указу его священнейшего царского величества дабы везде по городах, местечках и селах малороссийских перестали богомерзких молодых людей сборища на вкулачки, Богу и человеком ненавистные гуляния, прозываемыя вечорницы, на которые многие люде молодые и неповстягливые от родителей своих - мужеска и женска полу дети по ночам купами собираючися, неисповедимия безчиния и мерзкие беззакония творять, справучи себе игры, танцы и всякие пиятики скверная в воздух оскверняючая песней восклицания и козлогласования, откуду походят галаси, зачепки до сваров и заводов, почему найборзей последуют и забойства, а наипаче под час таких нечестивых зборов разные делаются ексцесса, яко то блудние грехи, девства растления, беззаконное детей прижитие....»[x]. Деякі з народних свят супроводжувались звичаєм шукати свою пару, що відбилося в ігрищах - в короля, перепілку, галку, шишки, в дурне колесо, в дробушку, ворона тощо. Весела відносність, умовність, яка супроводжувала ці ігрища, сприяла більшій розв?язаності, фамільярності у відношеннях між людьми, і «нередко после шуток выходило настоящее сватовство и свадьбы»[xi]. «З другого боку треба відповідно оцінити і сей факт, що в сих обрядах і святах елемент релігійний, культовий, магічний з часом все більше витіснявсь і заступавсь елементами забави, і то забави еротичної, у широкім розумінню слова: зближення і парування молодіжі, приготовлювання і зв?язування подружжя...» ; «Обряди розбудження благодійних сил природи і розмно­ження поживи зійшли на прості забави , відправлювані здебільшого самими тільки дівчатами або дітьми...» ; «З мотивів основних поробилися прості заспіви, інтродукціі, рефрени, до старих форм влився цілком новий зміст. І це треба сказати про цілий ряд старих свят, з котрими зв?язалися різні моменти парування. Вічний і непереможний Ерос запанував над іншими елементами життя; мотиви любові і парування виявили більш живучості ніж що, і дуже часто покрили собою мотиви старої натуралістичної релігії, сільськогосподарської магії, культу одшедших і т. д., - котрі колись грали далеко показнішу або навіть центральну роль»[xii].

Еротичні моменти свята, які осуджувалися офіційною релігією й мораллю, утворили пізніше сміховий аспект мислення, в якому під впливом християнського віровчення про роздільність душі й тіла комічні ефекти почали будуватися на зіставленні цих двох начал. Зіставлення духовного й тілесного стало однією з найбільш поширених і примітивних форм комізму : чим разючішим був перепад між тілесним і духовним, тим ближчим він виявлявся до бурлескного світосприйняття. В оголенні, в еротичній поведінці, якщо це проявлялося на певних, традиційно закріплених етапах святкування, не було нічого суперечливого духовному.

Жадібне, спрагле, активне бурлескне тіло виявляло себе у всіх фізіологічних відношеннях. Це було умовою його існування і результатом життєлюбства, насолоди життям з усіма його виявами, від ницих до піднесених (з точки зору класичних уявлень про світ), адже в бурлескному світосприйнятті всі предмети і об?єкти рівні завдяки рівності єства всього живого. Для народу «праздник есть льгота и веселье, в коих он черпает новые силы к тягостным трудам и к борьбе с суровою своей природой»[xiii]. Це величезне прогресуюче бурлескне тіло народу повинно утвердитися, дорозвинутися, щоб існувати у світі, який сам є вічно зростаючим і кріпнучим. В основі змалювання матеріального світу в «Енеїді» Котляревського лежить саме такий погляд на речі і людей. Він містить багато комічного, але не принижує героїв, не робить їх потворами, карикатурами. Не приділивши належної уваги еротиці, бенкетуванню, пияцтву, «Енеїда» не змогла б стати бурлескною картиною життя. Аспект світобачення, обраний автором, вимагав подібних сцен, він же забезпечував і «сценічність» художньої манери автора, специфічність комічного, утвореного ним. До речі, комічне того часу було категорією синкретичною, бінарна опозиція комічне - трагічне ще не проявилася в антагоністичному вигляді, тому особливістю функціонування комічного в «Енеїді» Котляревського є внутрішня суперечливість, поєднання в суперечливому співіснуванні відразу двох начал - утвердження і заперечення.

Особливо виразно ця властивість комічного проглядає в описі богів. Незважаючи на ореол святості, вони постають перед читачем найчастіше в низьких проявах людських пристрастей. Нептун - скнара, Зевс - п?яниця, Венера - повія і тощо. Подібне олюднення сакрального можна знайти також і в різдвяних віршах. Боги не тільки здатні на вчинки за законами земного життя, а й самі зазнають неприємностей від різних нешанобливих втручань з боку людей. Еней, не замислюючись довго над святістю і недоторканністю богів, проклинає їх, коли горить його флот. Своєрідною санкцією для такого глуміння служить моральна солідаризація усіх троянців, визнання «при лю­дях» правомірності такого вчинку.

Ця форма колективної свідомості в суспільстві рефлекторного традиціоналізму мала морально-регулятивне значення. Життя кожної людини проходило на очах у всіх. Колектив міг підтримати або відштовхнути її, брав участь у її стражданнях і веселощах, був свідком народження і поховання і та ін. Прилюдне визнання будь-якого акту особистого життя кожної людини означало моральне санкціонування, схвалення або осудження. Колективне визнання події робить її законною і невідворотною. Такий тип «колективного мислення» як морально-регулятивне нормування вчинку властивий етносу з високим рівнем свідомості. Природно, що мислення такими категоріями визначало й функціонування комічного в народному середовищі, особливо в масових сценах, на які така багата «Енеїда».

Література.

1. Білецький О. “Энеида» И.П.Котляревского // Зібр. праць у 5-ти тт.- К., 1965.- Т.4.- С.118.

2. Котляревський І.П. Повне зібр. творів.- К., 1969.- С.173 й далі цитуємо за цим виданням, вказуючи в тексті лише сторінку.

3. Грушевський М. Історія української літератури.- К.-Л., 1923.- Ч.1.- С.142-143.

4. Яценко М.Т. На рубежі літературних епох: “Енеїда” Котляревського і художній прогрес в українській літературі. - К., 1977. - 279с.