Людина в системі "людина-техніка-середовище"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Реферат

Людина в системі “людина-техніка-середовище”

Зміст

Вступ

1. Визначення поняття системи з точки зору науки про безпеку

2. Система «людина-техніка середовище» та характеристика основних її компонентів

3. Взаємодія компонентів у підсистемі людина-природа

4. Поняття ергономіки

5. Фактори, що впливають на оператора у системі «людина-техніка-середовище»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Зі стрімким розвитком наукового-технічного прогресу взаємодія людини з навколишнім середовищем значно ускладнилася, адже проміжною ланкою між людиною як біологічною істотою і суб'єктом пізнання та світом як об'єктом пізнання стала техніка та технологія як інструмент освоєння навколишньої дійсності і оптимізації праці. Вивчення взаємодії елементів системи «людина-техніка-середовище», а також дослідження за допомогою наукових методів основних шляхів забезпечення безпеки діяльності людини у цій системі є задачею науки про безпеку життєдіяльності.

Досліджуючи систему «людина-техніка-навколишнє середовище» доцільно зауважити, що розуміє під поняттям системи наука БЖД, які особливості функціонування має вищезгадана система, яким чином забезпечується безпека людини ній, які фактори впливають на діяльність оператора (людини) у процесі здійснення керування системою чи забезпечення її роботи. Також у дослідженні необхідно приділити увагу основним структурним елементам даної системи, проблемам взаємодії не лише її елементів в цілому, а й один з одним.

Метою даної роботи є за допомогою системно-структурного методу охарактеризувати взаємодію компонентів системи «людина-техніка-навколишнє середовище», узагальнити набуті знання з навчальної дисципліни «безпека життєдіяльності» а також дослідити деякі аспекти практичного використання наукових знань із забезпечення безпеки праці людини у автоматизованих системах.

1. Визначення поняття системи «людина-техніка-середовище» з точки зору науки про безпеку

Досліджуючи поняття системи в цілому і системи «людина-техніка-середовище» конкретизовано, важливо зауважити, що головним методологічним принципом БЖД є системно-структурний підхід, а методом - системний аналіз. Виходячи з цього, доречним є навести визначення системи як такої. Система - це сукупність взаємопов'язаних елементів, які для досягнення мети взаємодіють між собою. Під елементами системи розуміють не тільки матеріальні об'єкти, але й стосунки між об'єктами, зв'язки між ними.

В науці про безпеку системою є сукупність взаємопов'язаних людей, процесів, будівель, обладнання, природних об'єктів, які функціонують в певному середовищі для забезпечення безпеки.

В науці про безпеку вивчення системи «людина-техніка-навколишнє середовище» здійснюється насамперед з метою забезпечення оптимальних умов праці, трудової діяльності, урахування всіх об'єктивних чинників впливу на взаємодію внутрішніх компонентів системи. Як відомо, трудова діяльність людини відбувається в певних визначених умовах, які залежать від факторів зовнішнього середовища.

2. Система «людина-техніка середовище» та характеристика основних її компонентів

Система "людина-техніка-середовище" є складною системою з великою кількістю змінних і зв'язків між ними. Хоча основним елементом вивчення безпеки є зв'язки в системі, в центрі уваги перебуває людина як самоціль розвитку суспільства.

Первинний компонент системи, а також головна соціальна цінність - це людина, її життя, здоров'я. Проте з кожним роком збільшується кількість факторів, що негативно впливають на її життя і здоров'я. У більшості випадків вони породжуються самою людиною: її діяльністю, небезпечною поведінкою, науково-технічним прогресом.

Значення терміна “людина” - багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину. Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи.

Якщо економічна наука припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні та незбагненні. Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота. Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи й канали зворотного впливу особистості на соціальний стан. У найзагальнішому розумінні термін “людина” вказує на належність до людського роду - вищої сходинки живої природи на нашій планеті.

Людина здійснює свою життєдіяльність у навколишньому середовищі, яке складається із природного і штучного, створеного людьми у процесі розвитку, тобто техносфері (виробництво, транспорт, побут).

Однією із складових техносфери є виробництво, де людина здійснює свою трудову діяльність і постійно знаходиться під впливом вражаючих, небезпечних і шкідливих факторів виробничого середовища.

Середовище життєдіяльності людини складається з трьох компонентів - природного, техногенного (техніка) та соціального.

В природному середовищі діють закони природного розвитку - фізичні, хімічні, біологічні. В ньому відбуваються в т.ч. і небезпечні природні явища. Взаємовідносини в природі базуються на прямих і зворотних функціональних зв'язках, що приводять до динамічної рівноваги чи саморозвитку всієї системи, здійснюючись на принципах системного управління. Адаптаціогенез - це сукупність реакцій і процесів виникнення, розвитку і становлення морфологічних адаптованостей, які лежать в основі еволюції живої матерії, до плинного середовища у процесі адаптації. Адаптаційний синдром - це сукупність загальних захисних реакцій, що виникають в організмі людини і тварин під впливом різних подразників, які сприяють відновленню порушеної рівноваги і направлених на підтримку сталості внутрішнього середовища організму - гомеостазу З іншого боку людину чи соціальну спільноту оточують інші люди, інші спільноти, що утворюють соціальне або соціально-політичне середовище.

Третім компонентом життєвого середовища є техногенне середовище, яке склалося в процесі трудової діяльності людини. Це житло, транспорт, знаряддя праці, промислові та енергетичні об'єкти, зброя, сільськогосподарські рослини, тобто матеріальна культура, створена людством за час його існування. Однак дуже часто через незнання або нехтування законами природи людська діяльність викликає небажані, а інколи і трагічні наслідки. Техногенне середовище, як правило, поділяють на виробниче та побутове.

З точки зору безпеки життєдіяльності доцільно розглядати людину у взаємозв'язку з різними компонентами життєвого середовища, оскільки спільнота відчуває вже результат їх комплексної дії.

3. Взаємодія компонентів у підсистемі людина-природа

система людина техніка середовище

Співвідношення понять «природа-людина», їх зв'язок і відмінності означають сферу взаємодії природи і суспільства. Природа - це поняття, що фіксує у своєму змісті наявну об'єктивну реальність: у широкому смислі - це «велике ціле» (П.Гольбах), тобто все суще, весь світ як нескінченна багатоманітність його конкретних проявів. У цьому смислі природа співпадає з такими науковими і філософськими категоріями як «Буття», «Реальність», «Універсум», «Всесвіт», «Космос» - тобто такими термінами, як і термін «природа», що намагаються визначити це поняття. Проте слід відмітити, що з розвитком природничих наук таке ототожнення не співпадає. Так, наприклад, космос виступає синонімом астрономічного поняття «Всесвіт». Відповідно, основним об'єктом природознавства виступає природа у вузькому смислі слова - як природне середовище чи середовище проживання людини. У цій якості поняття природа набуває не стільки філософського, стільки конкретно-наукового відтінку, хоча воно може бути використано і у філософському знанні, наприклад, як альтернативи «другої природи», тобто штучного середовища проживання. Між широким і вузьким смислами немає великої різниці: розглядаючи природу лише як земне географічне середовище, людина не може не враховувати вплив на неї всього космосу, тобто природи у широкому смислі слова. Тому «мала природа» завжди є частиною «великої природи», а, крім неї, будь-який підхід до природи передбачає неминучу участь у ній людини як її невід'ємної частини, що сприяє або урівноваженню «великої» і «малої» природи, або породженню нових конфліктів в умовах глобалізації. Крім того, у всіх випадках будь-який підхід до вивчення природи передбачає неминучу участь у ній людини як її невід'ємної частини, так як це у певній мірі урівноважує «малу» і «велику» природу і породжує виникнення певного роду зворотних зв'язків. Саме природа відноситься до «гуманістичних систем», включаючи людину, а, згідно сучасної логіки, визначення аналогічних систем не відповідає високим стандартам точності і строгості, наприклад визначення типу «Природа - це дім Роду людського». В той же час ці визначення і формулювання являються результатом еволюції людських уявлень про природу, і розвиток філософських і природничо-наукових уявлень про неї. У залежності від контексту, під природою розуміється все суще, тобто природне і штучне середовище проживання людини, тобто внутрішня сутність речей (О.Барковська). Таким чином, слід зафіксувати три основних підходи до розуміння історичної взаємодії природи і людини: 1) міфологічний (покорення людини природою); 2) науково-технологічний ( панування людини над природою); 3) діалогічний (гармонія людини і природи», що формується сьогодні і орієнтує людину на співпрацю з природою, на рівноправний діалог з нею. Частіше всього поняття «природа» вживається у чотирьох значеннях: загальному, широкому, вузькому і спеціальному, кожне з яких випливає з певного контексту і легко ідентифікується.

У загальному (універсальному) смислі природу визначають як сукупність всього сущого, як весь світ у всій різноманітності її форм. У цьому контексті термін «природа» розповсюджується на всю об'єктивну реальність і як широка філософська категорія являється більш широкою, ніж категорія «матерія», так як охоплює весь матеріально-енергетичний та інформаційний світ Всесвіту, в який складовою частиною входить і людство як дещо ціле, що являє собою єдність матеріального і духовного начала. Саме у цьому значенні поняття «природа» широко використовується у тих областях філософії і наукового пізнання, яке досліджує проблеми буття, світовлаштування, універсуму. У цьому контексті і людина виступає невід'ємною частиною природи, тобто сприймається як природна істота.

Широке (але не універсальне) значення поняття «природа» воно набуває тоді, коли природу розглядають як протилежний людині (суб'єкту) об'єктивно існуючий і розвиваючий згідно своїх законів і незалежний від неї світ. Такий світ, у якому ще не відбулися зміни людиною, називають «першою природою», на відміну від «другої природи», під якою розуміється перетворена людиною природа, тобто сукупність можливих речей, конструкцій, доріг, різноманітних машин і механізмів, окультурена фауна і флора, змінений ландшафт, які не існують у природних умовах в готовому виді і являються результатом виключно людської діяльності, детермінованими національними особливостями тієї чи іншої країни.

Більш вузький контекст розуміння природи став формуватися з ХІХ століття в результаті нових підходів до осмислення проблем виникнення життя та еволюційних процесів на Землі, а також у зв'язку з усвідомленням людиною свого особливого положення в оточуючому світі. У цьому смислі термін «природа» звузився до певного об'єму і став охоплювати лише ту частину об'єктивної реальності, яка була названа біосферою, тобто сферою життя. Біосфера являє собою результат попереднього розвитку неживої природи і складає тонку оболонку землі, де протікає життя, охоплюючи атмосферу, гідросферу і верхню частину літосфери, а також самої цієї речовини у сукупності з абіотичним середовищем, що є сферою проживання і необхідною умовою існування можливих форм життя. Особливе місце у біосфері займає людина, яка, являючись органічною частиною живої природи, виокремлюється з неї і з часом уособлюється у деяке активне, протилежне їй начало. Усвідомлювати цей факт людина розпочала по мірі накопичення екологічних проблем, і чим гостріше вони перед нею ставали, тим більше глибше людина стала замислюватися над умовами свого плинного становища, намагаючись вирішити в науковому, філософському і практичному планах проблеми, які виникали у результаті взаємодії людини і природи. Природа у цьому контексті стала ототожнюватися з оточуючим людину середовищем, тобто лише з тією частиною дійсності, яка виступає як сукупність умов існування людини, яка включена в біосферу як атрибут біологічного виду.

Таким чином, традиційні підходи до вивчення природи у значній мірі розширилися за рахунок аналізу і філософського осмислення складної системи «біосфера - людина», а сам термін «природа» наповнився новим, більш глибоким змістом. Перш за все, це стало результатом інтенсивних фундаментальних досліджень у сфері взаємовідносин суспільства з оточуючим середовищем, що стосуються у першу чергу сфери економіки і суспільного життя. Тому дане смислове значення терміну «природа» являється найбільш вживаним у сучасній філософській науці глобалістиці, і охоплює як природне середовище проживання людей, так і штучну, створену (і перетворену) руками людини. Іншими словами, мова йде про «першу» і «другу» природу, які у своєму взаємопереплетінні і єдності складають життєвий простір людини. Специфічний контекст вживання терміну «природа» полягає в тому, що у науці часто виникає необхідність виявити сутність, основний зміст того чи іншого предмета, тіла, істоти. Також нерідко необхідно встановити характер і принципові умови появи того чи іншого явища, події, визначивши, звідки і як воно виникло. У цьому випадку мова йде про природу даного об'єкта чи явища у тому смислі, що встановлюється його сутність, а також зв'язок з об'єктивною реальністю - природою у широкому смислі цього слова. Поняття «природа» у цьому значенні має конкретний зміст, розкриває корені, фундаментальні начала того, про що йде мова. У цьому контексті правомірно звучить питання про те, яка природа людини, того чи іншого суспільного явища, чи глобального процесу, які алгоритми вирішення даних проблем слід застосувати у цьому зв'язку.

4. Взаємодія компонентів у підсистемі людина-техніка

Світ машин та механізмів тепер супроводжує людину на кожному кроці. Людина, суспільство стають все більш залежними від сучасної, складної техніки - механізмів, машин, які тепер керують різними життєво важливими системами і перед усім наденергоємними - атомними електростанціями, військовими об'єктами, інформаційними системами, штучними космічними об'єктами.

Техніка - це продовження людських органів, реалізація і матеріалізація ідей, продуктивна самореалізація через посередництво зміни природи і вторгнення в неї. Техніку чи технологію неможливо охарактеризувати однією рисою, лише плюралістична теорія техніки може охопити всі її головні характеристики. Прагматична чи орієнтована реальність філософія техніки повинна враховувати міждисциплінарний теоретичний опис технічних об'єктів, операцій, процедур, систем, включаючи соціотехнічні структури і системи технічної дії, а також екологічні, культурні, економічні, політичні обставини і дії.. Нові технології в операційно орієнтованих, функціонально орієнтованих, інформаційно орієнтованих і системно орієнтованих сферах технологій і технічного світу (інформаційна і системно-технологічна ера) поступово отримують все більш всебічний вплив і розпочинають змінювати наше оточуюче середовище і соціальний світ. У результаті завдяки людині виникає технічна реальність як частина об'єктивно існуючого світу. Технічна реальність - це будь-який об'єкт від атомного до космічного рівня, що виник як результат будь-яких матеріальних змін - впливу людини на оточуючу фізичну і біологічну реальність. Загальновизнано, що техніка збагачує людське існування, що вона є засіб, за допомогою якого людина пристосовує середовище до себе, змінює обставини, полегшує життя. Разом з тим, у взаємовідносинах «людина-техніка» з'явилися нові аспекти, серед яких слід виділити два найважливіших: 1) межа між людиною і машиною, проблема штучного в природного інтелекту; 2) образ життя людини у техносвіті. Техніка відіграє багато функцій і ролей у соціокультурному середовищі: 1) техніка як засіб створення культурного середовища; 2) техніка як відповідь культури на соціальне замовлення; 3) техніка як інструментарій культури; 4) техніка як знакова система в культурі. Рух цивілізації до глобалізації спирається і відбувається у всезагальності технічної раціональності, яка є жорсткою по своїй формі, так як цей процес не обходиться без пригнічення зворотного зв'язку з людиною, в результаті чого фіксуються порушення механізмів адаптації між людиною і природою, людиною і технікою, людиною і людиною, людиною і владою.

Адаптація - (від лат. adaptation - пристосування) - сукупність морфологічних, поведінкових, популяційних та інших особливостей виду, які забезпечують можливість специфічного способу життя в певних умовах; сукупність способів адаптації надає життєдіяльності організму рис доцільності. Адаптацією називається також сам процес формування пристосувань організмів до умов пристосування; виникає і розвивається під впливом основних чинників органічної еволюції - мінливості, спадковості, природного чи штучного добору; вид взаємодії особистості чи соціальної групи із соціальним середовищем, в процесі якого узгоджуються вимоги і очікування його учасників. Найважливіший компонент адаптації - узгодження самооцінок, тяжіння і очікування суб'єкта з його можливостями і з реальністю соціального середовища. Поняття «адаптації» виникло в біології для визначення пристосування організмів до умов існування і звички до нього. Психологічна адаптація визначається активністю особи і (чи) групи і виступає як єдність акомодації (засвоєння правил середовища, «уподібнення» до неї) і асиміляції («уподібнення» собі, модернізація середовища), звідси - адаптація і одночасно, адаптуюча активність особистості чи групи. Зі сторони соціального середовища адаптація визначається цілями діяльності, соціальними нормами - способами їх досягнення і санкціями за відхилення від цих норм; зі сторони особистості чи групи адаптація залежить перш за все від сприйняття і оцінки цих цілей, норм і санкцій. Це визначається її самосвідомістю, що виявляється в образі «Я» особистості чи в почутті «ми» групи. Розрізняють наступні варіанти адаптаційної взаємодії, що залежить від ступеня активності і напряму діяльності особистості і групи. Підкорення середовищу, при якому власні цілі особистості чи групи і способи їх досягнення загальновизнані, традиційні, повністю відповідають соціальним нормам. Оновлення середовища, при якому для досягнення загальноприйнятих і схвалених цілей використовує нешаблонні, несхваленні чи невідомі раніше способи. Ритуалізм, при якому, переслідуючи не загальноприйняті цілі, особистість чи група використовує схвалювані чи загальноприйняті способи, суворо слідуючи традиціям і ритуалам. Найважливішою умовою успішної адаптації є оптимальне співвідношення адаптивної і адаптуючої діяльності, в залежності від конкретних умов, ситуацій. Основа цього - високо усвідомлена творча діяльність, безперервний змістовний обмін із соціальним середовищем, з суспільством в цілому, що сприяє якісному оновленню середовища, особистості чи групи, переходу їх на новий більш високий рівень. Це вимагає усвідомлення себе як діяча, вірного особистості чи групі, переходу їх на новий більш високий рівень. Це вимагає усвідомлення себе як діяча, вірного сполученню розумних потреб особистості чи групи із задачами соціального середовища, що можливо лише при певних соціальних умовах. Так, в суспільстві, при якому цілі особистості не сполучаються з суспільними цілями, успішна адаптація в багатьох випадках в принципі неможлива, в результаті чого виникають різні форми відхиленої поведінки (крайні її форми пов'язані з дезадаптацією соціального суб'єкту, розузгодження вимог і очікувань соціального середовища і суб'єкта, що виявляється в аномії розпаду діяльності).

Поняття «адаптації» використовується також при аналізі систем «людина - машина». В ряді сфер (медицина; юриспруденція) застосовується термін «реадаптація»; іноді адаптація розуміється у вузькому смислі як процес пристосування суб'єкта до певних зовнішніх умов і впливом; різного роду процеси пристосування індивіда (соціальної групи) до соціального середовища; інтеграції індивідів у нове соціальне оточення; адаптивний підхід - це уявлення про соціалізацію, згідно з якою життя людини - це ряд криз, до яких необхідно пристосуватися. Адаптація являє собою процес і результат перебудови функціонування організму і поводження, у відповідь на нові вимоги виробничого середовища, а також з метою забезпечення їхньої взаємодії та розвитку. Трудова адаптація виступає як необхідна умова і провідний механізм соціалізації особистості. Адаптація - це двосторонній процес, у якому індивід не лише пристосовується до оточуючого середовища, до змінених умов буття, але й сам впливає на дане середовище, змінює його, чим і забезпечується еволюційний перехід від одного рівня функціонування суспільства до іншого, найчастіше - вищого. Серед головних ознак соціальної адаптації слід назвати активне, творче включення індивіда у процес створення умов для реалізації його потреб, життєвих цілей; пристосування доміжособистісних стосунків, властивих даному середовищу, до екологічного та культурного оточення, взаємовідносини людини і середовища, створення умов для формування ноосферногомислення. Найвищою формою адаптації людини до середовища можна вважати її творчість, яка є універсальною родовою ознакою і сутнісним проявом людської діяльності. Творчість являє кінцевий підсумок активності цілісної людської істоти, переробки енергії та інформації шляхом діяльнісного-есенціального досягнення речових результатів і завдяки активізації духовних процесів шляхом звернення до зовнішніх, загальніших шарів духовності (трансцендентування), а також мобілізації внутрішніх духовних ресурсів суб'єкта (віртуалізація). Саме творчість дозволяє особистості досягти рівня суб'єкта життя. Життя людини має адаптивний характер, тобто є адаптацією організму до навколишнього середовища - єдністю стресу, пам'яті і домінанти. Якщо на біологічному рівні адаптація відбувається інстинктивним, несвідомим шляхом, то на соціальному рівні даний процес здійснюється завдяки стратегії. Стратегія передбачає накопичення певного роду знань, в контексті соціального життя стратегія - це акумулятор життєвого досвіду соціального організму. Крім цього, стратегія визначає домінанту - той напрямок діяльності, який забезпечує життєдіяльність організму в умовах стресу або його наслідків. Тому у суспільному, так би мовити, змісті життя особистості є здібність особистості до самовідтворення, зростання і розвитку саморегуляції, які володіють спадковістю і непостійністю, дискретністю і цілісністю, подразненням і ритмічністю як активної частини і суб'єкту суспільного світу.

Адаптація - це вироблене у процесі еволюційного розвитку пристосування біологічної системи до умов середовища проживання. У медицині під адаптацією розуміють всі види вродженої і набутої пристосовницької діяльності людини до загально природних, виробничих і соціальних умов, у тому числі до кліматично-географічних змін. Адаптація дозволяє не тільки переносити значні зміни в оточуючому середовищі, але й активно перебудовувати свої фізіологічні функції і поведінку у відповідності з цими змінами, іноді навіть їх випереджаючи. Терміном «адаптація» означають пристосування, співрозмірні з тривалістю життя індивідууму, а також непатологічні зсуви в організмах, що складають популяції, на протязі декількох поколінь. Багаточисельні фактори оточуючого середовища розділяють на адекватні і неадекватні вродженим і набутим (генофенотипічним) властивостям організму в умовах інформаційного суспільства.

До адекватних умов середовища організми адаптовані у результаті тривалої еволюції та онтогенезу, у результаті чого у них сформувалися стійкі адаптивні механізми. У неадекватних (неоднозначних у відповідності до фізіологічних і біологічних характеристик) умовах повної адаптації організми досягають не завжди. До деяких факторів середовища адаптація може проявлятися частково, в екстремальних умовах організми можуть бути повністю нездатними до адаптації, у таких умовах організм шукає більш адекватне середовище, в результаті чого виникають процеси міграції і реміграції. Довготривале перебування в неадекватних, а тим більше в екстремальних умовах приводить до дезадаптації і виникнення патологічної адаптації. Розрізняють три типи пристосовницько-адаптивної поведінки живих організмів: 1) втеча від неблагоприємного подразника; 2) пасивне підпорядкування йому; 3) активна протидія йому за рахунок розвитку специфічно адаптивних реакцій. Приклад активної протидії, суміжної з розвитком специфічних і неспецифічних адаптивних реакцій, - реакція гомойотермних (теплокровних) тварин (до яких відноситься і людина) на холод складним балансуванням теплопродукції і тепловіддачі, що забезпечує стабільну температуру тіла.

Смисл активної адаптації полягає в установленні гомеостазу, що дозволяє організму існувати у змінному зовнішньому середовищі і зберігати сталість ключових показників діяльності різних систем, що запобігає порушення нормального протікання фізіологічних функцій і розвиток патологічного процесу, забезпечує працездатність, максимальну тривалість життя і репродуктивність в неадекватних умовах середовища. Важливим компонентом адаптації цілісного організму являється адаптація на клітинному рівні, тобто пристосування клітин до умов оточуючого середовища, направлене на виживання і відтворення організму. Особлива роль в адаптивному процесі належить нервовій та ендокринній системам, так як зміни у цих системах долають стаціонарні зсуви метаболічного гомеостазу. Розроблена з врахуванням специфіки умов, індивідуальних, полових та вікових особливостей концепція про «екологічний портрет» і резерви управління функціями організму розкриває можливості інтеграції всіх механізмів організму з нервовими, гормональними і метаболічними процесами. Адаптивність організму до того чи іншого зовнішнього середовища не слід розглядати як дещо абсолютно стабільне. Ці флуктуації пов'язані з функціональним станом організму, так і з діями інших факторів.

Авторегуляція - здатність біологічної системи зберігати склад і властивості на відносно постійному рівні незалежно від плинних умов середовища. Регуляція хімічної діяльності клітини досягається за допомогою ряду процесів, серед яких особливе значення мають зміни структури самої цитоплазми, структури і активності ферментів; авторегуляція залежить від температури, міри кислотності, концентрації субстрату, наявності деяких макро- і мікроелементів. Авторегуляція зустрічається повсюди у природі, проте на відміну від багатьох інших природних явищ її вивчення розпочалося тільки у ХХ столітті. Причина цього у тому, що для раннього філософського природознавства ідея світового порядку («космосу») була принципово несумісною з ідеєю авторегуляції, тобто автономності, а, отже, свавільності, що вела до «хаосу». Перший крок у розумінні явища авторегуляції починається з відмови від застосування особливих організуючих сил для пояснення упорядкованості можливих природних організацій. Явище авторегуляції не розглядалося до тих пір, поки фізіологи не віднайшли самовідтворювану сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз), а інженери не створили автоматичні регулятори, здатні самостійно утримувати певні параметри працюючих машин у певних межах. Сутність авторегуляції була пояснена через механізм зворотного зв'язку, який реалізує вплив системи на власний стан через посередництво функціонального зв'язку між «виходом» і «входом».

Цей зв'язок «вихід-вхід» називається зворотним на противагу прямого «вхід-вихід», що забезпечує власне функціонування об'єкта, проте сам по собі не може підтримувати сталість його параметрів. Дана пояснювальна схема в її логічному плані самим безпосереднім чином приводить до причинно-наслідкового замкнення, так як наслідок стає причиною самого себе, і саме тому виникає необхідність у новому аналізі причинно-наслідкових відносин, з однієї сторони, а з іншої, - того, що забезпечує явище авторегуляції. Точно такі ж процеси авторегуляції відбуваються у технічних пристроях, машинах, механізмах, що відбувається у взаємовідносинах «техніка-людина». Діалектична єдність авторегуляції і самоуправління дозволяє ввести таке узагальнююче поняття як самодетермінація, яка характеризує системи, що підтримують сталість параметрів не тільки і не стільки за рахунок внутрішнього самозамкнення та ізоляції, стільки шляхом обміну з оточуючим середовищем. Цей обмін у кінцевому рахунку обслуговує процес авторегуляції, але здійснюється з використанням функціональних механізмів, що реалізують особливі внутрішньо системні відносини, що називаються спеціальним терміном «інформаційні процеси», що дозволяють пояснити соціальні системи як цілісності в контексті структурно-функціонального аналізу.

Завдання охорони праці - забезпечення безпечних, нешкідливих і сприятливих умов праці через вирішення багатьох складних завдань. Вирішальне значення в розв'язанні цих завдань має науково-технічний прогрес. Використання досягнень науки та техніки сприяє підвищенню рівня безпеки праці, культури та організації виробництва, дозволяє полегшити працю, підсилити її привабливість.

Рівень безпеки людини з розвитком цивілізації постійно зростає. Розвиток науки і техніки, в цілому збільшуючи безпеку життєдіяльності людини, призвів до появи цілого ряду нових проблем. Науковий аналіз виробничих травм доводить, що вони виникають, головним чином, внаслідок втрати міцності та надійності робочої техніки, небезпечного стану системи «людина-машина-середовище» та ряду технічних факторів. До технічних факторів відносять, насамперед, надійність техніки (конструктивні недоліки, технологічні та експлуатаційні порушення, руйнування деталей машин під дією корозії та корозійного розтріскування), організацію управління охороною праці (документація, правові норми, стандарти безпеки праці, методи навчання тощо), санітарно-гігієнічні умови в приміщеннях та на робочих місцях (шкідливі речовини в робочій зоні, виробниче освітлення, шум, вібрація, іонізуюче, електромагнітне, ультрафіолетове, лазерне випромінювання тощо).

Сучасне виробництво вимагає, щоб охорона праці базувалася на науково-технічній основі. Останнім рокам характерне широке впровадження у виробництво напівавтоматичних та автоматичних машин, безпечних технологічних процесів з програмним керуванням. Енергетичні функції людини в системі «людина-машина» значно спрощуються. Вони полегшують працю робітників, роблять її комфортною. Роль людини зводиться до керування та контролю за роботою машин і ходом технологічних процесів.

В сучасних умовах взаємодія людини з технікою значно ускладнилась, що вимагає комплексного підходу, який передбачає розгляд людини, технічних засобів праці та виробничого середовища, як взаємозв'язаних елементів єдиної системи. Успіх у такому партнерстві живого та неживого можна досягти лише тоді, холи будуть враховані особливості кожного з них і вони за своїми характеристиками будуть доповнювати один одного: технічні засоби праці мають більші можливості щодо зберігання та переробки інформації, вищу швидкодію, не стомлюються; людина володіє аналітичним мисленням, може знаходити правильні рішення в нестандартних ситуаціях, краще пристосовується до умов, що змінюються.

5. Поняття ергономіки

Ергономіка (від грець, ergon -- робота і nomos -- закон) -- наукова дисципліна, що комплексно вивчає людину в конкретних умовах її діяльності в сучасному виробництві. Вона вивчає трудову діяльність людини у системі «людина-техніка-середовише» з метою її ефективності, безпеки та комфорту.

Ергономіка вперше запроваджена в Англії в 1949 р. - це є наука про пристосування знарядь праці та умов праці до людини. Вона вивчає функціональні можливості та особливості людини в трудових процесах метою створення оптимальних умов, в яких праця стає високопродуктивною. Важлива частина ергономіки - інженерна психологія - ставить своєю задачею погодження (взаємне) можливостей людини і техніки в системі “ людина-машина”. За своїм змістом і значенням ергономіка становить природну основу технічної естетики.

Ергономіка виникла у зв'язку зі значним ускладненням технічних засобів і умов їх функціонування, суттєвими змінами трудової діяльності людини. За цих обставин різко зросла «вартість» помилки людини при управлінні складними системами. Тому при проектуванні нової і модернізації існуючої техніки особливо важливо враховувати можливості і особливості людей, які будуть її використовувати. Вирішуючи задачі такого типу, необхідно узгоджувати між собою окремі рекомендації психології, фізіології, гігієни праці, соціальної психології та пов'язувати їх в єдину систему вимог до того чи іншого виду трудової діяльності людини. Термін «ергономіка» запропонував ще 1857 р. польський природодослідник В.Ястшембовський. Як самостійна наукова дисципліна ергономіка сформувалась після 1949 року.

Людина, машина і навколишнє середовище розглядаються в ергономічних дослідженнях як складна система. Основний об'єкт досліджень ергономіки -- система «людина-техніка».

Ергономіка займається вивченням:

· характеристики людини, техніки і середовища, які проявляються в умовах їх взаємозв'язку;

· методів врахування цих факторів при модернізації діючих і створенні нової техніки і технології;

· проблем доцільного розподілу функцій між людиною та технікою

· - оптимізації системи «людина - техніка - середовище» з урахуванням можливостей і особливостей працівника, специфіки експлуатації технічних систем і факторів довкілля.

Комплексний підхід, характерний для ергономіки, дозволяє одержати всебічне уявлення про трудовий процес і тим самим відкриває широкі можливості для його удосконалення. Ергономіка вирішує також низку проблем, поставлених у системотехніці: оцінка надійності, точності і стабільності роботи операторів, дослідження впливу психологічної напруженості, втоми, емоційних факторів і особливостей нервово-психічної організації оператора на ефективність його діяльності в системі «людина -- техніка», вивчення пристосування та творчих можливостей людини.

Одним із завдань ергономіки є також вивчення їх впливу на функціональний стан і працездатність людини. Фахівці з ергономіки розробляють програми захисту людей від дії шкідливих факторів оточуючого середовища та покращення умов праці, засоби захисту від цих факторів.

Людину, що працює за допомогою машини, називають оператором. Зважаючи на те, що саме цей тип діяльності є основним предметом ергономічного дослідження, розглянемо його психофізіологічну суть більш детально стосовно безпеки життєдіяльності. Найхарактернішою рисою оператора є те, що він позбавлений можливості безпосередньо спостерігати за керованим об'єктом і змушений користуватися інформацією, що надходить до нього каналами зв'язку. Така діяльність називається діяльністю з інформаційними моделями реальних об'єктів. Суттєвою особливістю діяльності людини з інформаційною моделлю є необхідність взаємозв'язку відомостей, одержаних за допомогою приладів, екранів, табло як між собою, так і з реальними об'єктами.

Основні етапи діяльності оператора при вирішенні певних задач:

· перший етап -- сприйняття інформації;

· другий етап -- оцінка інформації, її аналіз та узагальнення на основі заздалегідь заданих або сформованих критеріїв оцінки.

· Проблемами взаємодії людини та машини займається також інженерна психологія, що з'явилась як розділ і психології, і ергономіки, завданнями якої є:

o вивчення впливу психологічних факторів на ефективність системи ЛТС;

o аналіз функції людини у системі ЛТС, вивчення структури та класифікації діяльності оператора;

o вивчення процесів переробки інформації людиною-оператором;

o розробка принципів і методів професійного добору і підготовки операторів у системі ЛТС.

У вимогах і принципах ергономіки все більше враховуються основні виробничі питання, оскільки розвиток техніки поступово веде до зміни умов праці людини. У швидкісних машинах різко збільшується об'єм інформації за одиницю часу на реакцію персоналу, який обслуговує ці машини. Відповідно і зростає навантаження на нервову систему

5. Фактори, що впливають на оператора у системі «людина-техніка-середовище»

Класифікація факторів, які можуть впливати на оператора (тобто людину) в системі «людина - машина - зовнішнє середовище», включає наступні групи:

1. електричні фактори (електричне поле, контактна різність потенціалів, атмосферний електричний струм - ступінь іонізації повітря)

2. радіаційні фактори (іонізуючі, теплові, радіочастотні випромінювання);

3. метеорологічні фактори (температура, вологість, швидкість руху повітря)

4. бароакустичні фактори (атмосферний тиск і його перепади, шуми звукового діапазону, інфра- і ультразвуки)

5. механічні фактори (прискорення, вібрація, аперіодичні коливання, штовхання, тряска).

При проектуванні системи “людина - машина - зовнішнє середовище” орієнтуються лише на оптимальні для життєдіяльності та працездатності параметри фізичних і хімічних факторів. Проте, сьогодні це не кожного разу можливо, тому як мінімум необхідно дотримуватися санітарних норм, що закріплені законодавством.

Проектуючи зовнішнє середовище в системах, особливу увагу приділяють освітленню приміщень, оскільки специфіка роботи операторів пов'язана зі сприйняття та обробкою саме візуальної інформації.

Проектування зовнішнього середовища, здебільшого робочих місць, вимагає вирішення проблеми освітленості як природнім (денним) так і штучним світлом. На практиці, застосовують такі типи освітлення: загальне, місцеве та комбіноване. Також світло може бути спрямованим, розсіяним та віддзеркаленим.

Моделюючи систему „людина - машина - зовнішнє середовище”, створюючи оптимальні умови праці, особливу увагу приділяють засобам техніки безпеки. Розрізняють основні та спеціальні технічні засоби безпеки.

До елементів основних технічних засобів безпеки відносять:

· огороджувальні та охоронні пристрої;

· гальмівні пристрої та блокування;

· сигнали небезпеки;

· попереджувальні позначення та спеціальне маркування;

· дистанційне керування.

Висновки

Система «людина-техніка-середовище» є складним механізмом із стійким зв'язком між його структурними елементами. Елементом системи є також і зв'язки між її окремими компонентами.

Первинним компонентом даної системи є людина, що здійснює свою життєдіяльність у навколишньому середовищі, яке складається із природного і штучного, створеного людьми у процесі розвитку, тобто техносфері.

Людина є невід'ємним органічним компонентом природи. У вузькому смислі термін «природа» звузився до певного об'єму і став охоплювати лише ту частину об'єктивної реальності, яка була названа біосферою, тобто сферою життя.

Стрімкий розвиток технічного прогресу доводить, що людина нині існує у так званій технічній реальності - це будь-який об'єкт від атомного до космічного рівня, що виник як результат будь-яких матеріальних змін - впливу людини на оточуючу фізичну і біологічну реальність. Загальновизнано, що техніка збагачує людське існування, що вона є засіб, за допомогою якого людина пристосовує середовище до себе, змінює обставини, полегшує життя. Разом з тим, у взаємовідносинах «людина-техніка» з'явилися нові аспекти, серед яких слід виділити найважливіший для нашого дослідження: безпека життя людини у техносвіті.

В сучасних умовах взаємодія людини з технікою значно ускладнилась, що вимагає комплексного підходу, який передбачає розгляд людини, технічних засобів праці та виробничого середовища, як взаємозв'язаних елементів єдиної системи. Успіх у такому партнерстві живого та неживого можна досягти лише тоді, холи будуть враховані особливості кожного з них.

На оператоа (тобто людину) у системі «людина-техніка-навколишнє середовище» можуть впливати ряд факторів, серед яких механічні, радіаційні та інші.

Ергономіка є науковою дисципліною, що комплексно вивчає людину в конкретних умовах її діяльності в сучасному виробництві. Вона вивчає трудову діяльність людини у системі «людина-техніка-середовише» з метою її ефективності, безпеки та комфорту.

Список використаної літератури

1. Бедрій Я.І., Джигирей В.С., Кидисюк А.І. та ін. Безпека життєдіяльності - Львів, Афіша, 1999.

2. Геврик, Є. О. Техніка безпеки : навч. посіб. / Є. О. Геврик, Г. В. Сомар, Н. П. Пешко. - К. : Зовнішня торгівля, Ельга, 2006.

3. Желібо, Є. П. Безпека життєдіяльності : навч. посіб. / Є. П. Желібо, В. В. Зацарний. - К. : Каравела, 2006. - 288 с

4. Кузнецов, Ю. М. Охрана труда в машиностроении : учебник / Юдин Е.Я., Белов С.В., ред. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Машиностроение, 1983

5. Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини - Львів, Банківський коледж, 1999.

6. Пістун, І. П. Охорона праці (Психологія безпеки) : навч. посіб. / І. П. Пістун, Ю. В. Кіт. - Львів : Тріада плюс, 2008.

7. Попов С.М. Адаптація управлінської системи організації до зовнішнього середовища як один з феноменів соціогенезу і культурогенезу / С.М.Попов // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2011.

8. Попов С.М. Методологія аналізу управління як єдиного соціального організму / С.М.Попов; Гол. ред. В.М. Вашкевич // ГІЛЕЯ: науковий вісник. Збірник наукових праць. - 2010.

Размещено на Allbest.ru