Ситуація стану охорони праці в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Загальна ситуація стану охорони праці в Україні та залучення світового досвіду

2. Державна політика в галузі охорони праці. Правове забезпечення її реалізації

3. Сучасний стан та проблеми державної політики в галузі охорони праці.

4. Проблеми, досвід, перспективи стану охорони праці в Україні

Висновки

5. Перелік використаних джерел і літератури

6. Додатки



Вступ

Актуальність даної тематики полягає в тому, що процес наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу у сфері охорони праці повинен розглядатися через призму його основної мети, яка полягає у досягненні на практиці високих європейських стандартів охорони праці із загальним зниженням показників виробничого травматизму та професійних захворювань.

На сьогодні стан охорони праці в України не можна визнати задовільним. Про це свідчить високий рівень травматизму, в тому числі, смертельного, особливо, в таких визначальних для економіки держави галузях, як вугледобувна, агропромисловий комплекс, будівництво і транспорт, які за рівнем травматизму стійко утримують відповідно перше, друге і третє - четверте місця. Рівень смертельного ризику на виробництві в Україні у 2,3 рази вищий середнього для держав з розвинутою ринковою економікою і на 11 % вищий, ніж у Європі в цілому. Однак, при цьому слід відмітити зниження рівня виробничого травматизму за останні чотири роки в Україні (загальна кількість травмованих на виробництві знизилася з 111627 до 26102 осіб)[1].

Сам підхід до охорони праці в Україні з часу проголошення незалежності зазнав значних змін. Необхідність перегляду старих підходів були викликана низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. Серед внутрішніх чинників слід виділити, насамперед, той факт, що держава перестала бути єдиним роботодавцем, а вага приватного сектору постійно зростає. Що стосується зовнішнього чинника, то він пов'язаний із зобов'язанням України адаптувати своє законодавство в сфері охорони праці до відповідного законодавства Євросоюзу згідно УПС.

Варто підкреслити, що охорона праці належить до сфер, де самого лише наближення законодавства недостатньо для зниження рівня виробничого травматизму та захворюваності і покращення умов праці. Правовий фактор у даному випадку є лише одним із цілої низки інших, об'єктивних та суб'єктивних факторів. Серед основних причин незадовільного стану охорони праці можна виділити наступні:

Безвідповідальне ставлення деяких роботодавців, особливо, керівників малих та середніх підприємств, до стану охорони праці, низький рівень трудової і технологічної дисципліни. Більшість роботодавців розглядають питання охорони праці як другорядні, такі, що не сприяють прибутковості підприємства. Диференційована за тяжкістю порушень вимог охорони праці система економічних санкцій, передбачена Законом “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” поки що не дала відчутних наслідків[3].

Низький рівень трудової дисципліни, недостатня увага до питань охорони не тільки власної праці, а й власного життя має місце і серед рядових працівників. Як свідчить статистика, значна частина нещасних випадків на виробництві трапляється з працівниками, що перебувають у стані алкогольного сп'яніння. Отже, відповідно до цього метою даного реферату є розгляд сучасного стану охорони праці в Україні та чинники що його зумовлюють.

охорона праця держава політика



1. Загальна ситуація стану охорони праці в Україні та залучення світового досвіду

За статистикою, в Україні щоденно на виробництві травмуються 80-85 осіб, із них до 10% стають інвалідами і до 2% гине. За даними американських учених, виростити, навчити і підготувати до самостійної праці людину коштує в середньому від 120 до 400 тисяч доларів. В Україні ця цифра значно менша, але досить вагома: 56-200 тисяч гривень (за приблизними розрахунками авторів). Такої суми недораховується суспільство, якщо людина втрачає працездатність у період найбільш активного й продуктивного віку - 18-40 років, при цьому суспільство додатково витрачає кошти на її утримання та лікування. Крім того, така людина не приносить матеріальної користі суспільству (яку важко підрахувати), якби вона працювала і віддавала свої знання та працю людям. За даними Національного науково-дослідного інституту охорони праці, стан виробничого травматизму в Україні за останнє десятиріччя характеризується зменшенням кількості випадків як загального, так і смертельного травматизму[5]. За період 2005 -2010 pp. кількість травмованих зменшилась на 76,8%, смертельних травм - на 48,6%. Слід зазначити, що у 2005 р. кількість випадків смертельного травматизму, порівняно з 2004 p., збільшилась з 1325 осіб до 1378 осіб, тобто на 53 особи. За роки економічної кризи ВВП скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%. Найбільш відчутних втрат українська економіка зазнала в період встановлення державності. За цей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6%, промислового виробництва - на 40,4%, сільського господарства - на 32,5%. Лише у 1994 р. падіння ВВП склало 22,9% (промислового виробництва - 27,3% (ут.ч. непродовольчих товарів - 37,5%), сільськогосподарського -16,5%). Практично на цей період припадає найбільше скорочення випадків загального і смертельного травматизму[2]. Поступова стабілізація економічної ситуації в Україні супроводжується прискоренням темпів скорочення випадків як загального, так і смертельного травматизму.

Позитивні зрушення в економіці України в 2005- 2010 pp. супроводжуються зростанням у 2005 році випадків смертельного травматизму.

Розподіл смертельних випадків за галузями виробництва показує, що найбільше їх зростання допущено в хімічній промисловості (+25), машинобудуванні (+9), будівництві (+12), агропромисловому комплексі (+8), транспорті (+19), невиробничій сфері (+31). Найбільша кількість нещасних випадків пов'язана з організаційними (64%), технічними (27%), психофізіологічними (9%) причинами[8]. Найвищий рівень смертельного травматизму спостерігається У вісьмох галузях економіки, на які припадає 86% всіх смертельних випадків на виробництвах України. Розподіл нещасних випадків загального і смертельного травматизму серед областей України наведено в таблиці 2 і 3. Зростання кількості травмованих у 2010 році, у порівнянні з 2000 роком, зареєстровано в АР Крим, Івано-Франківській, Київській та Рівненській областях (у кожному регіоні 10%). Зростання випадків смертельного травматизму допущено в Черкаській - на 77%, Запорізькій - 72%, Миколаївській - 58%, Донецькій - 37%, Київській - 36%, Дніпропетровській -18%, Сумській - 11% областях та АР Крим - 15%. Значна кількість працівників травмуються або гинуть у групових нещасних випадках, що виникають на виробництві України[7]. Порівняно з 2008 р. кількість групових нещасних випадків. збільшилась на 32%, кількість потерпілих і загиблих в цих випадках, відповідно, збільшилась на 205 та 28 осіб. В Україні спостерігається високий рівень травматизму зі смертельними наслідками у соціально-культурній сфері та торгівлі. Аналіз оперативних даних про стан виробничого травматизму зі смертельними наслідками показує, що в невиробничій сфері загинуло 125 осіб - це на 6 осіб більше, ніж у будівництві, де ступінь травмонебезпеки є високим. Постає питання: чому гинуть люди в тій сфері, де відсутні нікідливі та важкі умови праці, складні механізми. Адже законодавство України щодо охорони праці встановлює єдині вимоги з безпеки праці для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та видів діяльності для всіх працюючих. Як показує досвід, на практиці ці вимоги не виконуються. Існує думка, що в невиробничій сфері відсутні шкідливі та небезпечні чинники, що негативно впливають на стан здоров'я та працездатність працюючих[4].

В більшості установ та організацій керівники, посадові особи та службовці не обізнані в питаннях безпеки праці, не створюються служби з охорони праці навіть тоді, коли чисельність працюючих становить більше 100-500 осіб. Питання охорони праці покладаються на сумісників, які не мають певної кваліфікації, не проводяться інструктажі та навчання (або проводяться не на належному рівні). Відомо, що трудова діяльність більшості працівників невиробничої сфери пов'язана з використанням персональних комп'ютерів, периферійної та копіювальної техніки, засобів зв'язку, зокрема стільникового. Штатними працівниками таких установ і організацій є обслуговуючий персонал, робота якого пов'язана безпосередньо з травмонебезпечними чинниками. Для безпечного ведення робіт та особистого захисту ці працівники повинні володіти спеціальними знаннями з питань охорони праці[6].

В Україні, крім виробничого травматизму, є високим рівень професійної захворюваності. За статистичними даними, на підприємствах України щорічно реєструється близько 2,6 тисяч професійних захворювань. Аналізом професійної захворюваності виявлено, що професійна патологія зареєстрована у осіб понад 185 професій, серед яких значною є частка (2,5%) інженерно-технічних працівників, зайнятих у різних галузях економіки. Ситуація з професійною захворюваністю, що склалася в Україні, вимагає реалізації комплексних заходів щодо створення умов праці, які забезпечать захист працюючих від несприятливого впливу професійних шкідливих чинників.

За даними Міжнародної асоціації «Пожежна безпека України» в Україні щорічно виникає близько 60 000 пожеж, в яких гине понад 3 500 осіб. Так, у 2002 р. в Україні внаслідок пожеж загинуло 3 616 осіб, у т. ч. 133 дитини. Порівняно з періодом середини 80-х pp. річна кількість пожеж сьогодні майже втричі вища. Щодня в Україні виникає близько 150 пожеж, в яких гине 7-10 осіб і 5-6 отримують травми. Збитки від пожеж складають понад 2 млрд грн на рік[1]. Найпоширенішими причинами пожеж в Україні є: необережне поводження з вогнем (61%); порушення правил монтажу та експлуатації електроприладів (18%); порушення правил монтажу та експлуатації приладів опалення (11%); пустощі дітей з вогнем (7%); підпали (2%); невстановлені та інші (1%). Слід особливо підкреслити, що кількість пожеж, які виникають безпосередньо з вини людей внаслідок необережного поводження з вогнем, недотримання вимог пожежної безпеки при виконанні зварювальних робіт неухильно зростає з року в рік. Наведені дані свідчать, що стан і рівень пожежної безпеки в Україні значною мірою зумовлені складним соціально-економічним становищем держави, слабкою профілактичною роботою щодо запобігання пожеж, недостатньою участю в справі пожежної безпеки місцевих органів самоврядування та громадських об'єднань і потребують негайного та суттєвого покращення. Тому, поряд із збільшенням фінансування та підвищенням організаційного рівня пожежної безпеки, необхідний постійний пошук нових, ефективніших шляхів вирішення цієї проблеми[5].

Державна політика України щодо охорони праці виходить із конституційного права кожного громадянина на належні безпечні і здорові умови праці та пріоритету життя і здоров'я працівника по відношенню до результатів виробничої діяльності. Реалізація цієї політики має забезпечити постійне поліпшення умов і безпеки праці, зменшення рівнів травматизму та професійної захворюваності.



2. Державна політика в галузі охорони праці. Правове забезпечення її реалізації

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням[4].

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоровя працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

комплексного розвязання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та субєктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоровя та психологічного стану[2].

використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, обєднань громадян, що розвязують проблеми охорони здоровя, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях; використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Законодавство про охорону праці складається з Закону України „ Про охорону праці”, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообовязкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором, згода на обовязковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору. Закон „Про охорону праці” визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоровя у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні[3]. Конституційне право громадян на працю нерозривно повязане із правом на його безпеку. В Україні щороку з 24 по 30 квітня проводиться тиждень охорони праці. Державна політика в галузі промислової безпеки та охорони праці будь-якої країни світу ґрунтується за принципом пріоритетності життя людини над результатами виробничої діяльності. Щорічно в багатьох країнах світу 28 квітня відзначається День охорони праці. Свого часу з пропозицією встановлення цього Дня виступив Канадський конгрес профспілок[8]. У 2001 році Міжнародна організація праці приєдналася до ініціативи профспілок, координованої Міжнародною конфедерацією вільних профспілок, а у 2002-му встановила 28 квітня Всесвітнім днем охорони праці. Як память про трагедії більш ніж у 70 країнах світу цього дня традиційно запалюють скорботну свічку.

3. Сучасний стан та проблеми державної політики в галузі охорони праці

Незадовільний стан охорони праці є важким тягарем на економіку підприємств, організацій, всієї держави. Щорічно майже 17 000 осіб стають інвалідами внаслідок травм і профзахворювань. Чисельність пенсіонерів по трудовому каліцтву торік перевищила 150 000, а пенсіонерів у зв'язку з втратою годувальника внаслідок нещасного випадку -- 50 000 осіб. Загальна сума витрат на фінансування пільгових професійних пенсій і пенсії по трудовому каліцтву, відшкодування шкоди потерпілим на виробництві та інших витрат, пов'язанних з цим, сьогодні становить від 10-15 відсотків фонду оплати праці в промисловості, а в окремих галузях і регіонах -- від 15-30 відсотків. Особливо гостро ці проблеми відчуваються на підприємствах галузей з високим рівнем професійного ризику[5]. Викликає занепокоєння стан охорони праці та забезпечення соціальних гарантій на підприємствах недержавного сектору економіки, який все збільшується. Тут порушення правил безпеки носять масовий характер, допускається приховання нещасних випадків, свавілля роботодавців в додержанні тривалості робочого часу, відпочинку, ухилення від виплат і компенсацій за заподіяну шкоду від нещасних випадків. Приоритети в роботі з охорони праці, як і раніше, спямовані не на здійснення профілактичних заходів, а на надання різних компенсацій та пільг. За даними Міжнародної організації праці, щорічно у світі нещасні випадки на виробництві та професійні захворювання забирають життя понад 2 мільйонів працездатних осіб та 270 мільйонів працівників зазнають травм. У 2010 році на підприємствах України виявлено професійні захворювання у середньому в 6 тис. працівників, травмовано понад 21 тис. осіб, з яких 1 тис. осіб зі смертельним наслідком. В Україні рівень ризику загибелі та травмування працівників на виробництві у розрахунку на 100 тис. працюючих порівняно з Японією вищий утричі, Німеччиною - удвічі[3].

Близько 1,8 млрд. гривень Фонд державного соціального страхування спрямовує на відшкодування шкоди, медичну, професійну і соціальну реабілітацію осіб, потерпілих від нещасних випадків на виробництві, та осіб, які набули професійні захворювання, та понад 1,3 млрд. гривень витрачають субєкти господарювання на оплату пільг і компенсацій працівникам за роботу у важких та шкідливих умовах[7].

Наслідками такого становища стали:

Відставання від світових досягнень на 15-20 років вітчизняної науки з питань охорони праці.

Зростання в 5-8 разів рівня виробничого травматизму порівняно з такими же показниками в інших промислово-розвинених країнах.

Перевищення майже в 2 рази в розрахунку на одного працюючого виплат на пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах над витратами на профілактику нещасних випадків і професійних захворювань.

В 1992 р. Україна прийняла Закон “Про охорону праці”. Цей закон визначив пріоритетні напрямки реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоровя в процесі трудової діяльності, проголосив основні принципи державної політики в галузі охорони праці. Але тим не менш, все одно є порушення правил охорони праці, і досить багато виникає нещасних випадків на виробництві. Основною проблемою залишається проблема забезпечення виконання законодавства на практиці. В Україні на сьогодні деякі вимоги охорони праці навіть жорсткіші, ніж у Євросоюзі, але, на жаль, на практиці вони не виконуються[7].

Для забезпечення виконання на практиці нормативно-правових актів з охорони праці необхідно вдосконалити організацію наглядової діяльності. З цією метою слід вжити заходів для підвищення мотивації праці і розширення прав основної ланки нагляду - державних інспекторів з охорони праці. Створення системи післядипломної освіти та підвищення кваліфікації працівників системи державного нагляду за охороною праці.

Крім того, слід вдосконалити систему обліку стану охорони праці для унеможливлення приховування нещасних випадків на виробництві, що, на жаль, є вельми поширеним явищем на сьогодні.

Важливою проблемою, яку слід негайно вирішувати, є оновлення й актуалізація нормативно-правової бази охорони праці, з одночасною її адаптацією до вимог законодавства Євросоюзу, адже наразі в Україні діють багато застарілих нормативно-правовим актів, які уже не відповідають реаліям сьогодення[6].

4. Проблеми, досвід, перспективи стану охорони праці в Україні

Проблема створення безпечних і нешкідливих умов праці в Україні існувала завжди, про що свідчить статистика нещасних випадків: ще 10 років тому на виробництві щорічно травмувалося 125 000 працівників, з них гинуло майже 3000. Проте, справжній стан охорони праці та рівень виробничого травматизму на той час замовчувались. З цих причин багато важливих невідкладних наукових і виробничих завдань з питань умов і праці зовсім не вирішувалось[5].

Наслідками такого становища стали:

Відставання від світових досягнень на 15-20 років вітчизняної науки з питань охорони праці.

Зростання в 5-8 разів рівня виробничого травматизму порівняно з такими же показниками в інших промислово-розвинених країнах.

Перевищення майже в 2 рази в розрахунку на одного працюючого виплат на пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах над витратами на профілактику нещасних випадків і професійних захворювань.

В 1992 р. Україна прийняла Закон «Про охорону праці». Цей закон визначив пріоритетні напрямки реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, проголосив основні принципи державної політики в галузі охорони праці[2]. За роки, що минули з часу прийняття Закону, зроблено для реалізації цих принципів:

створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті Міністрів України. Вона розробляє та здійснює заходи щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві, організовує контроль за виконанням відповідних законодавчих актів і рішень Уряду України, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з цих проблем;

створено Державний комітет по нагляду за охороною праці, якому передано від профспілок державний нагляд за дотриманням законодавства про охорону життя і здоров'я працівників в усьому народному господарстві, доручено комплексне управління охороною праці на державному рівні. У 1994-1995 рр. В Україні були розроблені і, в основному, виконані перші Національна галузеві, регіональні і виробничі програми поліпшення стану умов, безпеки праці і виробничого середовища. У теперішній час йде реалізація Національної, галузевих та інших програм з охорони праці, розроблених до 2000 року. Фінансування програм здійснювалось із спеціально створених відповідних фондів охорони праці. Такі фонди були запроваджені Законом «Про охорону праці» вперше. Зазначені фонди певною мірою стали економічною основою для поліпшення стану безпеки і гігієни праці[3].

Створено Національний науково-інформаційний і навчальний центр охорони праці, виходить щомісячний науково-виробничий журнал «Охорона праці». Завершується створення єдиної автоматизованої інформаційної системи охорони праці, яка спрямована на підвищення ефективності управління охороною праці в масштабі всієї країни. Створюється національне законодавство про охорону праці. Здійснюється заходи щодо використання в ньому конвенцій і рекомендацій МОП, директив Європейського Союзу, налагоджується більш тісні контакти з питань нормотворчої діяльності з Росією, Німеччиною, Великобританією, іншими країнами. Але тим не менше викликає занепокоєння стан охорони праці та забезпечення соціальних гарантій на підприємствах недержавного сектору економіки, який все збільшується. Тут порушення правил безпеки носять масовий характер, допускається приховання нещасних випадків, свавілля роботодавців в додержанні тривалості робочого часу, відпочинку, ухилення від виплат і компенсацій за заподіяну шкоду від нещасних випадків. Пріоритети в роботі з охорони праці, як і раніше, спрямовані не на здійснення профілактичних заходів, а на надання різних компенсацій та пільг[2].

Задачі задля поліпшення стану охорони праці в Україні:

ввести такий механізм управління охороною праці, коли роботодавцям буде економічно не вигідно мати шкідливі і небезпечні умови виробництва (встановлення диференційованих страхових тарифів залежно від стану охорони праці на підприємствах).

Забезпечити надійне фінансування витрат, пов'язаних з виплатою компенсацій працівникам при втраті працездатності, а також пенсій по інвалідності і у випадку смерті годувальника.

Організувати надійну систему медичної, професійної та соціальної реабілітації потерпілих на виробництві[4].

Значно підвищити рівень усієї профілактичної роботи щодо запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.

Рекомендації для вдосконалення законодавства України та приведення стану охорони праці України в задовільний стан:

- Необхідно внести зміни і поправки до законодавства України для максимального відображення основоположних принципів охорони праці, закріплених, зокрема, в таких Директивах ЄС як 89/391/ЄЕС, 89/654/ЄЕС та 89/655/ЄЕС. Цілі цих змін і поправок повинні полягати у наступному:

- визначення обов'язків роботодавців щодо координації дій з охорони праці у випадку, коли на одному об'єкті зайняті працівники кількох підприємств;

- доповнення вимог про облаштування приміщень невиробничого і санітарно-гігієнічного призначення, шляхів пересування по території підприємства, аварійних виходів, врахування потреб працівників з обмеженими фізичними можливостями, жінок і молоді;
- доповнення вимог про організацію медоглядів, навчання з питань охорони праці, оформлення документації щодо об'єктів підвищеної небезпеки;
- призначення відповідальних осіб за вирішення питань охорони праці на стадії проектування будівництва[6].

Необхідно прискорити роботу з розгляду і прийняття Трудового кодексу України, розділ якого щодо охорони праці повинен бути адаптований до законодавства Євросоюзу. При цьому слід забезпечити уникнення дублювання норм у різних законодавчих актах. Оскільки в поточний момент система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності, визначена Законом України “Про охорону праці”, що є законом прямої дії, доцільно навести в Кодексі лише основні (рамкові) вимоги до роботодавців, місцевих та центральних органів виконавчої влади, Кабінету Міністрів України щодо забезпечення здорових та безпечних умов праці, організації управління охороною праці, що гарантують забезпечення прав працівників[1].

Слід прийняти нормативно-правовий акт щодо засобів індивідуального захисту, адаптований до вимог Директив 89/656/ЄЕС та 89/686/ЄЕС.

Необхідно адаптувати законодавство України до вимог Директиви 90/269/ЄЕС щодо ручного маніпулювання вантажами, яке створює, зокрема, небезпеку для поперекового відділу хребта працюючих. Це може бути виконано шляхом внесення змін у чинні нормативно-правові акти і розроблення нових переліків робіт та граничних норм.

Розпочати роботу з вивчення ситуації стосовно відповідності законодавства України щодо небезпечної дії канцерогенів, хімічних робочих речовин та біологічних робочих матеріалів під час роботи вимогам Директив 90/394/ЄЕС, 98/24/ЄС та 2000/54/ЄС. Зокрема, в Україні діють численні санітарні норми - окремо для кожної групи речовин. Слід розглянути доцільність створення загального нормативно-правового акта, наприклад, щодо канцерогенів, та іншого - щодо біологічних робочих матеріалів. Але, насамперед, необхідно провести порівняльно-правовий аналіз і лише на його основі та виходячи із засад доцільності для України - визначити подальші кроки щодо адаптації законодавства у цих сферах.

Подібним є стан речей і стосовно стану наближення законодавства щодо захисту працівників від дії шкідливих фізичних факторів (вібрації) на роботі. Для його з'ясування необхідно провести порівняльний аналіз і розпочати, за потреби, роботу з адаптації норм у цій сфері.

Однією з проблем, яка потребує вирішення, є застарілість нормативно-правової бази щодо забезпечення охорони праці на тимчасових і пересувних будівельних майданчиках. Так, в Україні все ще діє відповідний нормативний акт 1980-го року, який уже не відповідає потребам сьогодення. Тому необхідно розробити і прийняти нормативно-правовий акт, адаптований до вимог Директиви 92/57/ЄЕС[6].

Щодо знаків безпеки, проведений в Україні на експертному рівні порівняльний аналіз виявив низку розбіжностей. Тому доцільно розпочати роботу з адаптації законодавства у цій сфері для поступового усунення існуючих розбіжностей.

Доцільно провести порівняльний аналіз чинних в Україні нормативно-правових актів з положеннями Директиви 2003/10/ЄС, де визначення значень шумової експозиції передбачається відповідно до стандарту ISO 1999:1990, який пов'язує рівень шуму з його впливом на орган слуху людини. Майбутні адаптаційні заходи слід планувати на основі цього аналізу[6].

Необхідно провести аналіз відповідності чинних в Україні нормативних актів вимогам Директиви Ради 83/477/ЄЕС про захист працівників від небезпеки, спричиненої азбестом на робочому місці та розробити майбутні адаптаційні заходи на основі цього аналізу.

Необхідно прийняти нормативно-правовий акт щодо правил безпеки у нафтогазодобувній промисловості, адаптований до вимог Директиви 92/91/ЄЕС, адже на сьогодні в Україні діють „Правила безпеки у нафтогазодобувній галузі” 1974-го року, які потребують негайної актуалізації.

Слід прискорити роботу з наближення законодавства України до положень Директиви 92/104/ЄЕС стосовно охорони праці на підземних і відкритих гірничодобувних підприємствах. Так, необхідно завершити розробку і прийняти адаптовані до зазначеної вище Директиви нормативно-правові акти щодо правил безпеки у вугільних шахтах, а також при розробці рудних, нерудних і розсипних родовищ підземним способом.

Необхідно оновити й актуалізувати діючі нормативні акти щодо охорони праці на риболовних суднах, адаптувавши їх до вимог Директиви 93/103/ЄС.

Видається доцільним розробити нормативно-правовий акт „Правила охорони праці при виконанні робіт у потенційно вибухонебезпечних середовищах”, адаптований до вимог Директиви 1999/92/ЄС. Слід адаптувати загальні вимоги безпеки до машин, діючі в Україні, до положень Директиви 98/37/ЄС.

Також слід адаптувати загальні вимоги безпеки до електрообладнання, діючі в Україні, до положень Директив 73/23/ЄЕС та 94/9/ЄС[6].



Висновки

Проаналізувавши все вищенаведене можна зробити висновок, що стан охорони праці в Україні залишає бажати кращого. Незважаючи на те, що з моменту розбудови української держави було прийнято ряд законів та підзаконних нормативних актів з охорони праці, досить багато трапляється нещасних випадків на виробництві, а все через те, що відбувається недотримання правил з охорони праці. Варто підкреслити, що охорона праці належить до сфер, де самого лише наближення законодавства недостатньо для зниження рівня виробничого травматизму та захворюваності і покращення умов праці. Правовий фактор у даному випадку є лише одним із цілої низки інших, об'єктивних та суб'єктивних факторів. Але тим не менш недоліки у нормотворчій діяльності також відіграють свою роль, серед яких слід зазначити недостатнє приділення під час розробки нормативно-правових актів уваги до норм щодо забезпечення працівників належними умовами для відпочинку під час перерв, зберігання одягу, задоволення санітарно-гігієнічних потреб, одержання швидкої медичної допомоги тощо. Чинні норми, що регламентують ці питання, відстають від вимог директив ЄС.
Передбачене Законом України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” введення економічних важелів впливу на роботодавців з метою підвищення рівня охорони праці на практиці не впроваджене. Отже, поряд із безпосереднім наближенням законодавства необхідно розробити відповідні імплементаційні механізми, а також вжити заходів для того, щоб змінити менталітет та загальне ставлення до питань охорони праці.

Важливим кроком у процесі адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу в сфері охорони праці стало прийняття Закону України №229-IV „Про охорону праці” в редакції від 21 листопада 2002[1]. Із цим законом в Україні впроваджено такі основоположні принципи законодавства Євросоюзу у цій сфері, як неприпустимість керування виключно економічними факторами при плануванні та проведенні заходів із охорони праці, профілактика виробничого травматизму та професійних захворювань, забезпечення рівних прав для всіх категорій працівників - постійних чи тимчасових. Новий закон в більшості випадків відповідає відповідним положенням законодавства Євросоюзу; сфера дії закону поширюється на всіх підприємців, які використовують найману працю, включаючи приватних осіб. Новий закон зробив більш жорсткими вимоги до всіх роботодавців щодо створення безпечних та здорових умов праці, він встановлює персональну відповідальність роботодавця за дотримання норм охорони праці. Але на нашу думку необхідно законодавчо закріпити визначення обов'язків роботодавців щодо координації дій з охорони праці у випадку, коли на одному об'єкті зайняті працівники кількох підприємств;

- доповнення вимог про облаштування приміщень невиробничого і санітарно-гігієнічного призначення, шляхів пересування по території підприємства, аварійних виходів, врахування потреб працівників з обмеженими фізичними можливостями, жінок і молоді;
- доповнення вимог про організацію медоглядів, навчання з питань охорони праці, оформлення документації щодо об'єктів підвищеної небезпеки;
- призначення відповідальних осіб за вирішення питань охорони праці на стадії проектування будівництва.

Необхідно прискорити роботу з розгляду і прийняття Трудового кодексу України, розділ якого щодо охорони праці повинен бути адаптований до законодавства Євросоюзу[6]. При цьому слід забезпечити уникнення дублювання норм у різних законодавчих актах.



5. Перелік використаних джерел і літератури

1. Зеркалов Д.В. Охорона праці в галузі: Загальні вимоги. Навчальний посібник. - К.: « Основа». 2011. - 551 с.

2. Геврик Є. Охорона праці: Навчальний посібник/ Є.О. Геврик,. -К.: Ельга: Ніка-Центр, 2010 р. с. 310

3. Желібо Є.П., Заверуха Н.М., Зацарний В.В. "Безпека життєдіяльності”. Л. 2009 - с. 340.

4. Лапін В.М. "Охорона праці ”. Л. 2009 - с. 88

5. Охорона праці : Підручник для студ. гірн. спец. вищих закл. освіти/ Ред. К.Н.Ткачук. -К., 2008. -320 с.

6. Охорона праці: європейські і міжнародні стандарти та законодавство України (порівняльний аналіз): Науково-практичний посібник: У 2-т./ Упор.: В. С. Венедіктов, В. П. Грохольский, М. І. Іншин та ін.; За ред. В. С. Венедіктова; М-во юстиції України, Державний департамент з питань адаптації законодавства, Українська асоціація фахівців трудового права. -Харків-Київ, 2006 - Т. 1. -2008. -713 с.

7. Охорона праці в Україні: Нормативні документи/ Упоряд. О. М. Роїна, Ред. О. А. Кривенко. -К.: КНТ, 2010. -418 с.

8. Пістун І. Охорона праці: Практикум/ Ігор Пістун, Юрій Кіт, Андрій Березовецький,. -Суми: Університетська книга, 2009. -205 с.

Размещено на Allbest.ru