Способи захисту прав у суді: проблеми сучасної гібридної моделі

3.5. Наслідки подання позову, який містить вимогу про неефективний спосіб захисту

На відміну від неналежного у вузькому сенсі способу захисту (тобто такого, який в принципі не може бути застосований, незалежно від того, чи має позивач право, яке підлягає захисту, і чи було воно порушене відповідачем), неефективний захист можна ідентифікувати лише за наслідками розгляду справи по суті, співвіднісши його з порушенням і його наслідками.

Про неефективність не можна говорити абстрактно, безвідносно до порушення і його наслідків, а їх встановлення потребує вирішення питання факту, що можливо лише під час розгляду справи по суті. Тому звичну для вітчизняного процесу стадійність у вирішенні справи, про яку йшлося раніше в описі традиційної моделі українського процесу - «право - порушення - захист», варто залишити саме для тих випадків, коли запитаний позивачем спосіб захисту в принципі можливий. Формула вирішення питання про ефективність судовою практикою вже напрацьована: «…права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. […] Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. […] Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/ або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом» (§ § 6.5-6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19) [24].

В такому випадку, оскільки питання про ефективність (де враховуються інтереси позивача), як і про пропорційність (де враховуються інтереси позивача, відповідача і навіть третіх осіб), підлягатимуть вирішенню судами із застосуванням оціночних категорій та значної міри дис - креції, таке вузьке розуміння того, що є ефективність, дозволить залишити більшість справ, де вона оцінюється, у першій та апеляційній інстанції. Суд касаційної інстанції матиме можливість втрутитися у практику вирішення питання про ефективність та пропорційність у тих виняткових випадках, коли матиме місце зловживання дискре - цією або порушення із застосуванням оціночних категорій (наприклад, розумності, добросовісності). При цьому, в таких випадках втручання суду касаційної інстанції як суду права буде виправдане лише тоді, коли він вкаже, в чому саме полягало це порушення, а не просто дійде іншого висновку з множини можливих у діапазоні, які допускає дискреція або та чи інша оціночна категорія (детальніше теми відмінностей між дискрецією та застосуванням оціночних категорій, а також допустимого втручання касаційного суду у ці питання ми торкались у більш ранніх публікаціях [33, с. 182-183]).

3.6. Приклад безпредметного позову: «наВи» і пошепки

Далі, для ілюстрації відмінностей описаних вище різних підходів до вирішення питання про спосіб захисту наведемо приклад, у якому позивач звертається з позовом, який, можливо, має підставу позову (позивач має відповідне право і воно, можливо, було порушене відповідачем), однак є безпредметним (позивач просить про спосіб захисту, який не існує в праві). Зрозуміло, що наведений приклад і його аналіз оздоблені іронією, однак це дозволяє чіткіше ідентифікувати відмінності у підходах, які було б складніше виявити, якби ми взяли більш реальний, а тому й більш спірний приклад.

Отже, позивач звернувся з позов до сусіда для захисту свого права на повагу честі та гідності. Предмет позову: визнати право на звертання до позивача «на «Ви» і пошепки.

Підхід, який можна вважати традиційним у континентальній моделі «від підстав до предмету» і який закріплений у численній практиці Верховного Суду, зобов'язав би суд утриматись від оцінки належності обраного позивачем способу захисту, якщо такий не суперечить закону. За такого підходу, дійсно, спершу на засадах стадійності суд дійде висновку, що позивач має суб'єктивне право на повагу до честі та гідності. Наступним кроком необхідно дослідити як підставу позову обставини порушення, з'ясувати, що відповідач-сусід, дійсно, дозволяв собі привселюдні образливі висловлювання на адресу позивача. Лише на наступній стадії суд за такого консервативного підходу мав би виснувати про спосіб захисту.

Ультрадиспозитивний підхід в межах традиційної моделі, який, як відомо, вітчизняний прагматичний процес не сприйняв, зобов'язав би суд утриматись від оцінки ефективності обраного позивачем способу захисту, а тест на належність обмежив би перевіркою того, чи не суперечить він закону. Він закону не суперечить. Як рішення деклараційного характеру, рішення про визнання права не покладає на відповідача жодних обов'язків, щоб можна було оцінювати пропорційність тягаря від застосування такого «захисту».

Поміркований традиційний підхід зобов'язує суд exofficioоцінювати належність способу захисту, однак дозволяє йому це робити після встановлення існування у особи права і підтвердження його порушення. Він хоч і приведе до наслідку, який відповідає здоровому глузду і полягає у відмові у позові, однак шлях цей через свою довжину здоровому глузду не відповідає, адже формально він має пролягати через процес встановлення порушення відповідачем права на честь та гідність.

Натомість аналіз цього позову в координатах гібридної моделі дозволяє одразу виснувати, що таке ремедіальне право або такий спосіб захисту як «визнання права на звертання «на «Ви» і пошепки», відсутнє в принципі. Тому позов не вартує розгляду по суті, є безпідставним у широкому сенсі, безпредметним - у вузькому.

3.7. Transit in rem judicatam в українському праві

До цього часу наша увага була зосереджена на виявленні того, як запровадження у національне судочинство принципів ефективності захисту та диспозитивності процесу зробило вітчизняну модель застосування судами способів захисту гібридом континентальної моделі та моделі ремедіальних прав у загальному праві. Ми також зосередились на тому, які важливі зміни у процесуальних підходах слід здійснити, аби ця гібридна модель працювала.

Насамкінець варто приділити трохи уваги ще одній важливій ознаці гібридизації української моделі. Це запозичення у процесуальне законодавство окремих елементів доктрини transitinremjudicatam (поглинання судовим рішенням на користь позивача матеріальних правовідно син, які становили чи могли і повинні були становити підставу позову), яка характерна саме для моделі ремедіальних прав.

Верховний Суд України 23 вересня 2015 року постановою у провадженні №6-1206цс15 змінив практику у цивільних справах тим, що розтлумачив положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу.

Такий підхід, дійсно, вкладався у на той час традиційну для України модель, де роль судового рішення зводилась до того, що воно захищає від конкретного порушення і створює можливість для примусового стягнення буквально тієї суми боргу, яку заявив позивач. На практиці це означає, що будь-які інші суми, які боржник продовжує залишатись винним кредитору, поки не сплачено весь борг, нараховуються, однак щоб їх примусово стягнути потрібен окремий позов, як це й було в інших справах, де Верховний Суд України підтвердив цей підхід (наприклад у постанові від 21.09.2016 у справі №311/331о/14-ц [20]).

Згодом Велика Палата Верховного Суду відступила від цієї позиції і виснувала: «Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів» [23].

Далі Верховний Суд у своїй практиці деталізував цей висновок, вказавши на процесуальний механізм захисту права кредитора на подальші нарахування: «Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Проте такі вимоги не заявлялися.» [29]. Тобто, хоча за практикою Суду у таких випадках відбувається «заміна» договірних відносин на охоронні, ці правовідносини - все ще самостійні від судового рішення матеріальні правовідносини. Судове рішення їх не змінює, а лише захищає порушене право кредитора, знову ж таки, лише стягненням буквально тієї суми, яку обґрунтовано заявив позивач. Якщо вона не сплачена за судовим рішенням, кредитор зберігає право на наступні нарахування, однак їх теж потрібно стягувати окремо.

Отже, практика в цьому аспекті залишається у межах традиційної моделі, яка, як видно, не дуже ефективна.

Однак законодавець, опікуючись ефективністю судового захисту, похитнув фундамент цієї моделі.

У частині десятій статті 238 ГПК України та частинах десятій і одинадцятій статті 265 ЦПК України викладено ідентичні норми про те, що суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду.

Діапазон тлумачення цих норм такий, що за умови їх застосування можна стверджувати, що відбувається transitinremjudicatamу класичному форматі, коли договірні чи охоронні відносини, які існували до звернення до суду, трансформуються у відносини за судовим рішенням; або ж, принаймні, що хоча судове рішення і не змінює відносини, однак надалі обсяг зобов'язання стає чітко окресленим цим судовим рішенням і повністю ним охоплюється (гібридна модель). Адже в умовах застосування судом цієї норми і, наприклад, визначення розміру відсотків або пені, наступні зміни до договору, якщо б такі були внесені сторонами, навряд чи самі по собі змінюють розмір відсотків чи пені, які підлягатимуть стягненню. В тому чи іншому обсязі transitinremjudicatamвсе ж відбувається, однак втиснути це у традиційну модель без створення штучних суперечностей, навряд чи вдасться.

На практиці реалізація цих процесуальних норм із визнанням судовою практикою transitinremjudicatam, тобто того, що обов'язок зі сплати боргу з нарахуваннями за договором поглинутий обов'язком сплачувати за судовим рішенням (а відповідно й право кредитора за договором трансформоване у вторинне право за судовим рішенням) дозволить досягнути низку позитивних результатів: 1) стимулювання боржника до виконання рішення;

2) визначеність для сторін, перш за все для боржника, стосовно розміру боргу і нарахувань та усунення ситуацій, у яких поки боржник розраховується за судовим рішенням, формується новий обсяг боргу, який кредитор обліковує окремо і в майбутньому заявить; 4) процесуальна економія, оскільки усуваються наступні позови кредитора, які можуть бути спричинені затримкою погашення боргу; 5) підвищення оборотоздатності прав вимоги із забезпеченням інтересу боржника на юридичну визначеність у таких умовах (згортання практики «розщеплення» вимог, коли поряд з відчуженими новому кредитору вимогами, стягнутими за судовим рішенням, попередній кредитор вважає за правомірне вимагати від боржника сплати йому додаткових коштів, не охоплених судовим рішенням на момент відчуження права вимоги), а також інтересів кредиторів у цих відносинах з огляду на більшу ясність у питанні обсягу прав вимоги, які переходять до нового кредитора.

Варто відзначити, що в цьому конкретному аспекті гібридизація моделі способів захисту не є процесом, який має місце лише в Україні. Він спостерігається навіть у правових системах, які становлять ядро континентальної традиції. Так, хоча у французькій судовій практиці також тривалий час підтримувався підхід, за якого рішення суду не створює нове право, а всього лише надає юридичної визначеності існуючим правовідносинам, у сучасній доктрині визнається, що судове рішення все ж має цей преклюзивний ефект поглинання прав [12, с. 551].

Висновки. Підняті судовою практикою проблеми застосування судами способів захисту, їх величезний масив, необхідність узгодити підходи до застосування способів захисту прав у приватноправових і публічно-правових відносинах вказує на оформлення в українському праві комплексного інституту права способів захисту або ремедіального права.

Проведене дослідження процесуальних аспектів застосування судами способів захисту прав у різних системах координат (традиційної континентальної моделі судового захисту прав і притаманної загальному праву моделі ремедіальних прав) дозволив виявити маркери того, що українська модель набула ознак гібридної під впливом запровадження принципів ефективності судового захисту та диспозитивності процесу. Ознаками того, що підходи українського судочинства до вирішення питання про застосування способів захисту оформились у гібридну модель, яка більше не вкладається у традиційну для континентальних систем модель «від підстав до предмету», є те, що суди часто відмовляють у задоволенні позову з мотивів неналежного способу захисту паралельно з висновками про відсутність порушеного права або й без такого висновку, тобто беруться вирішувати питання про спосіб захисту абстрактно, без зв'язку з конкретним порушенням права. В координатах ремедіальних прав це означає вирішення питання про те, чи існує таке ремедіальне право, перш ніж вирішувати питання, чи може позивач на нього розраховувати. Другим проявом гібридного характеру моделі є закладення у процесуальне законодавства елементів transitinremjudicatam, тобто поглинання судовим рішенням на користь позивача його прав, стосовно яких виник спір. Поки що це лише окремий прояв, з яким традиційна судова практика не узгоджена.

Судочинство для свого ефективного здійснення потребує розмежування понять належності та ефективності стосовно способів захисту, а також виокремлення в межах категорії безпідставного позову, яка є у процесуальних галузях права, підкатегорії безпредметного позову, тобто позову з вимогою про застосування способу захисту, який в принципі не може бути санкціонований державою.

Дослідження дозволило зробити також практичні висновки, зокрема про те, що розгляд безпредметного позову повинен завершуватись на більш ранній стадії, ніж розгляд справи по суті з прийняттям рішення, а саме шляхом повернення позовної заяви або залишення без розгляду такого позову.

Література

1. Arbitration Rules of the Arbitration Institute of the Stockholm Chamber of Commerce, adopted by the Stockholm Chamber of Commerce and in force as of 1 January 2017. URL: https://sccarbitrationinstitute.se/sites/default/files/2022-11/arbitrationrules_eng_2020.pdf (дата звернення: 27.11.2022).

2. Arbitration Rules of the Singapore International Arbitration Centre. SIAC Rules 6th Edition, 1 August 2016. URL: https://siac.org.sg/ siac-rules-2016 (дата звернення: 27.11.2022).

3. Brando N., Morales-Galvez S. The Right to Secession: Remedial or Primary? Ethnopolitics. 2019. Vol. 18, Issue 2. 107-118. DOI: 10.1080/17449057.2018.1498656.

4. CJC Low Value PI Working Group Report. Civil Justice Council, 2020. 67 p. URL: https://www.judiciary.uk/wp-content/ uploads/2020/12/20201218-FINAL-CJC-Low-Value-PI-Working-Group-Report.pdf (дата звернення: 27.11.2022).

5. Common minimum standards of civil procedure. European Added Value Assessment. Annex I. Research paper by Blomeyer & Sanz: M. Tulibacka, M. Sanz, R. Blomeyer. European Union, Parliament Research Service, 2016. 111 p. DOI: 10.2861/055174.

6. De Brabandere E. The ICSID Rule on Early Dismissal of Unmeritorious Investment Treaty Claims: Preserving the Integrity of ICSID Arbitration. Manchester Journal of International Economic Law. 2012. Vol. 9, Issue 1. P. 23-44.

7. ELI - UNIDROIT Model European Rules of Civil Procedure, in European Law Institute, and UNIDROIT (eds), ELI - Unidroit Model European Rules of Civil Procedure: From Transnational Principles to European Rules of Civil Procedure. Oxford, 2021. URL: https://doi. org/10.1093/oso/9780198866589.005.0001 (дата звернення: 27.11.2022).

8. Gaboardi M., Cavallini C. Rights vs. Remedies: Towards a Global Model. UC Davis Journal of International Law and Policy. 2022. URL: https://ssrn.com/abstract=4114296 (дата звернення: 27.11.2022).

9. Gambol A. The Twombly/Iqbal plausibility pleading standard and affirmative defenses: gooses and ganders ten years later. Pace Law Review. 2020. Vol. 41. P. 193-233.

10. Garner B.A., editor in chief. Black's Law Dictionary, Ninth Edition. St. Paul, MN: Thomson Reuters, 2009. 1920 p.

11. Hedley S. Is `remedies' a subject? Research Handbook on Remedies in Private Law. Edited by R. Halson, D. Campbell. Cheltenham, UK, Northampton, MA, USA, 2019. P. 2-16. DOI: 10.4337/9781786431271.

12. Herzog P.E., Weser M. Civil Procedure in France. Columbia University, Springer, 2014. 708 p.

13. Nelson C. «Standing» and remedial rights in administrative law. Virginia Law Review. 2019. Vol. 105, No. 4. P. 703-803.

14. O'Callaghan P. Reversing `Ubi Remedium Ibi Jus' in the Common Law: The Right of Privacy. European Review of Private Law. 2007. Vol. 15, Issue 5. P. 659-683. DOI: 10.54648/erpl2007035.

15. Seryavin and Others v. Ukraine (Application no. 4909/04). European Court of Human Rights, judgment of 10 February 2011. URL: https:// hudoc.echr.coe.int/rus? i=001-103279 (дата звернення: 27.11.2022).

16. Smith S.A. Rights, Wrongs, and Injustices: The Structure of Remedial Law. Oxford: Oxford University Press, 2019. 368 p.

17. Tracy T.A. Ubi Jus, Ibi Remedium: The Fundamental Right to a Remedy Under Due Process. San Diego Law Review. 2004. Vol. 41. P. 1633-1645.

18. Winterton D., Pilkington T. Examining the Structure of Remedial Law. Modern Law Review. 2021. Vol. 84. P. 1137. DOI: 10.1111/1468-2230.12649

19. Верховний Суд України. Постанова від 01.06.2016, справа №920/1771/14. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/58636086 (дата звернення: 27.11.2022).

20. Верховний Суд України. Постанова від 21.09.2016, справа №311/3310/14-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/62192046 (дата звернення: 27.11.2022).

21. Верховний Суд, Велика Палата, справа №199/8324/19, окрема думка судді І. В. Ткача до постанови від 13.07.2022. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/106264706 (дата звернення: 27.11.2022).

22. Верховний Суд, Велика Палата, справа №199/8324/19, окрема думка судді К.М. Пількова до постанови від 13.07.2022. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/105775036 (дата звернення: 27.11.2022).

23. Верховний Суд, Велика Палата. Постанова від 04.07.2018 року, справа №310/11534/13-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/75287282 (дата звернення: 27.11.2022).

24. Верховний Суд, Велика Палата. Постанова від 19.01.2021, справа №916/1415/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/94803669 (дата звернення: 27.11.2022).

25. Верховний Суд, Касаційний господарський суд (об'єднана палата). Постанова від 18.09.2020, справа №916/1423/18. URL: https:// reyestr.court.gov.ua/Review/91973220 (дата звернення: 27.11.2022).

26. Верховний Суд, Касаційний господарський суд (об'єднана палата). Постанова від 14.06.2019, справа №910/6642/18. URL: https:// reyestr.court.gov.ua/Review/82528289 (дата звернення: 27.11.2022).

27. Верховний Суд, Касаційний господарський суд. Постанова від 22.11.2018, справа №924/478/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/78026057 (дата звернення: 27.11.2022).

28. Верховний Суд, Касаційний господарський суд. Постанова від 26.10.2022, справа №910/406/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/107249364 (дата звернення: 27.11.2022).

29. Верховний Суд, Касаційний цивільний суд, постанова від 12.09.2018, справа №404/476/16-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/76536319 (дата звернення: 27.11.2022).

30. Висновок No11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень. URL: https://court.gov.ua/userfiles/visn_11_2008.pdf (дата звернення: 27.11.2022).

31. Козловська Л. Захист спадкових прав судом у окремому провадженні. Науковий часопис Національно)' академії прокуратури України. 2014. №4. С. 74-83.

32. Пільков К.М. Умови обов'язковості для господарського суду фактів, встановлених в іншій справі. Підприємництво, господарство і право. 2019. №11. С. 106-116. DOI: 10.32849/2663-5313/2019.11.17.

33. Пільков К. Питання факту та права: фундаментальне і прикладне розмежування обставин справи, їх юридичної кваліфікації і застосування права. Право України. 2020. №8. С. 144-194. DOI: 10.33498/louu-2020-08-144

34. Пільков К. Проблеми ефективності способів правового захисту в суді та арбітражі. Інституційно-правове забезпечення майнових інтересів держави та суб'єктів приватного права в умовах регіональної нестабільності: збірник наукових праць / За заг. ред. док. юрид. наук, проф., акад. НАПрН України О.Д. Крупчана. К., 2021. С. 129-170.

35. Подцерковний О. Потреба в адаптації та наближенні до практики новел проекту Господарського процесуального кодексу України. Право України. 2017. №9. С. 35-44.

36. Ромовська З.В. Защита в советском семейном праве. Львов, Издательство при ЛГУ, издательское объединение «Вища школа», 1985. С. 13.

37. Садовська О.В. Ефективні засоби правового захисту в контексті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: теоретичне розуміння та емпіричне застосування. Ученые записки Таврического національного университета им. В.И. Вернадского. Серия: Юридические науки. 2007. Том 20 (59). №1. С. 195-202.

38. Севостьянова Н.І. Анексія Криму та міжнародне право. Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 56. С. 114-122.

39. Серебрякова Ю. Повноваження суду відповідно до проекту Господарського процесуального кодексу України. Право України. 2017. №9. С. 94-100.

40. Серявін та інші проти України, заява №4909/04. Європейський суд з прав людини, рішення від 10.02.2011 (офіційний переклад). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_672#Text (дата звернення: 27.11.2022).

41. Цимбала І. З. Загальнотеоретична характеристика понять форми та способів захисту права на працю у трудових правовідносинах. Науковий вісник публічного та приватного права. 2018. Випуск 2. С. 123-130.

42. Шумило М.М. Процесуально-захисні правовідносини як механізм юрисдикційного захисту права на пенсію: теоретичні питання. Судова апеляція. 2015. №3 (40). С. 141-149.

Размещено на Allbest.ru