Перехідні положення Конституції України: призначення, сутність і зміст

Окрім судів і прокуратури, підпункт 11 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України визначив для адвокатів (так само як і для прокуратури) конкретні терміни реалізації конституційного положення про представництво адвокатом іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення, визначене частиною третьою ст. 131-2 Основного Закону. Так, виключно адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції представництво інтересів здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019року. Так само виключно адвокатами з 1 січня 2020 року здійснюється представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах.

Зазначимо, що після внесення змін до Конституції України і, відповідно, до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у 2016 році інститут адвокатури, як «недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури» [29], був уперше визначений на конституційному рівні в ст. 131-2.

Закріплення за адвокатурою виключних повноважень на представництво іншої особи в суді й на захист від кримінального обвинувачення, а також представництво виключно адвокатами органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах, навіть з урахуванням перехідного періоду, було сприйнято в Україні неоднозначно. Мали місце дискусії про «адвокатську монополію», «знищення» професії юридичних консультантів в органах державної влади і місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, про недоступність послуг адвокатів із представництва інтересів в судах для дрібних територіальних громад etc. Однак позитивним аспектом цих новацій у сфері адвокатської діяльності стала професіоналізація правозахисної діяльності в судах.

Сьомий блок пунктів Перехідних положень Конституції України, визначений нами попередньо як євроінтеграційний, закріпив стратегічний курс України на «підтвердження європейської ідентичності Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України», як із 2019 року зазначено в Преамбулі Конституції України. Одночасно з унесенням змін до преамбули законодавець скасував п. 14 Перехідних положень України, який передбачав, що «використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України» [3].

Очевидно, що від дня ухвалення в 1996 році Конституції України цей пункт Перехідних положень Конституції України суперечив її попереднім статтям, зокрема, частині сьомій ст. 17 Конституції України, яка забороняє створення та функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Із дня проголошення незалежності України і до 2014 року єдиною військовою базою, створеною до ухвалення Конституції України, на якій постійно перебувають іноземні військові формування, була база Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, дислокована в Автономній Республіці Крим, м. Севастополь. 28 травня 1997 року між Україною та Російською Федерацією укладено міжнародний договір про параметри поділу Чорноморського флоту та про взаємні розрахунки, пов'язані з цим поділом, який дозволяв перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні на 25 років, до 28 травня 2017 року. 21 квітня 2010 року Україна та Російська Федерація продовжили дію міжнародного договору від 28 травня 1997 року іще на 25 років з 28 травня 2017 року з автоматичним продовженням на подальші 5 років. Цей міжнародний договір, відомий як «Харківські угоди», був ратифікований Верховною Радою України Законом України від 27 квітня 2010 року.

У 2014 році база Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, яка дислокувалась у м. Севастополі, стала плацдармом для військової окупації Російською Федерації АР Крим. Так, Російська Федерація порушила всі свої міжнародні зобов'язання, а база Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, як використовувалась нею попередньо, втратила будь-який легітимний статус, що й було закріплено в Конституції України через скасування дії п. 14 її Перехідних положень.

Реалізуючи своє невід'ємне право на державний суверенітет і територіальну цілісність, забезпечуючи національну оборону та безпеку, Україна може встановити будь-який порядок перебування на її території іноземних військових формувань і створення нових військових баз за умови, що такий правопорядок не суперечитиме Конституції України і міжнародному праву, зокрема міжнародним зобов'язанням України. Питання про створення на території України іноземних військових баз може бути здійснено на підставі міжнародних договорів України, ратифікованих Верховною Радою України. При цьому внесення змін до Перехідних положень Конституції України щодо нових військових баз не передбачено самим Основним Законом як обов'язкове.

Висновки

Отже, Розділ XV «Перехідні положення» Конституції України у більшості своїх положень залишається реалізованим. Одні з цих Перехідних положень Конституції України були реалізовані попередньо (п.п. 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 11, 12, 13, 15, 16, 16-1), дію інших скасовано (п. 14), треті реалізовані частково (п.п. 9, 10), четверті ж пункти ж зберігають свою актуальність для право- творчої, правозастосовної та правосудної (юрисдикційної) діяльності (п. 1), залишаються важливим складником гарантії Конституції України.

У світовій практиці немає однозначних теоретичних і законодавчих підходів щодо подальшого існування реалізованих перехідних положень. Очевидно, що Перехідні положення доцільно зберегти в тексті Конституції України, оскільки вони залишаються нормативним свідченням складності та неоднозначності національного конституційного процесу після ухвалення 28 червня 1996 року Основного Закону, своєрідною «генеологічною картою» Конституції України.

Системний аналіз цих Перехідних положень дозволяє зрозуміти витоки і сутність тих чи інших інститутів державності та права і, відповідно, закономірності та тенденції до їх подальшого розвитку та вдосконалення в незалежній Україні. Важливим є й переосмислення скасованого п. 14 Перехідних положень Конституції України, який виявився небезпечним для державного суверенітету та територіальної цілісності України компромісом із Російською Федерацією, своєрідним конституційним «Троянським конем», який був підступно використаним останньою для окупації АР Крим у 2014 році.

До того ж Перехідні положення Основного Закону зберігають свою актуальність як важливий складник Конституції України, спроможний забезпечити її стабільність і гарантувати дієвість конституційних положень під час проведення різноманітних політико-правових реформ.

Список літератури

1. Федоренко В.Л. Конституційне право України. Підручник. До 20-ої річниці Конституції України та 25-ої річниці незалежності України. Київ: Вид-во «Ліра», 2016. 616 с.

2. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції і конституціоналізму. Частина перша. Посібник для студентів. Львів: Астролябія, 2003. 232 с.

3. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

4. Тексты конституций. Сборн. первый. Основные законы Англии. Французские конституции 1791, 1814, 1830. Бельгийская конституция. Перевод Ф.Ф. Кокошкина. Москва: Изд-во М. и С. Собашниковых, 1905. V, 109 с.

5. Современные Конституции. Сборник действующих конституционных актов. Том II-ой. Федерации и Республики. Перевод под ред. и со вступительными очерками В.М. Гессена и Б.Э. Нольде. Санкт- Петербург: Изд-во Юридического книжного склада «Право», 1907. 653 с.

6. Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 01 лютого 2011 р. Відомості Верховної Ради України. 2011. № 10. Ст. 68.

7. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) : Закон України від 02 червня 2016 р., попередньо схвалений Верховною Радою України 02 лютого 2016 р. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 28. Ст. 532.

8. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02 червня 2016 р. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.

9. Про Конституційний Суд України: Закон України від 13 липня 2017 р. Відомості Верховної Ради України. 2017. № 35. Ст. 376.

10. Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору): Закон України від 07 лютого 2019 р., попередньо схвалений Верховною Радою України 22 листопада 2018 р. Відомості Верховної Ради України. 2019. № 9. Ст. 50.

11. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 49. Ст. 272. (втратив чинність).

12. Про Президента України: Закон України від 5 липня 1991 р. Відомості Верховної Ради Української РСР. 1991. № 33. Ст. 446.

13. Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», укладений 8 червня 1995 р. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 18. Ст. 133. (втратив чинність).

14. Про місцеве самоврядування в Україні: Закону України від 21 травня 1997 р. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст. 170.

15. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 р. Відомості Верховної Ради України. 2010. № 41-42, 43, 44-45. Ст. 529.

16. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 р. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.

17. Виборчий кодекс України від 19 грудня 2019 р. Відомості Верховної Ради України. 2020. № 7, № 8, № 9. Ст. 48.

18. Про столицю України - місто-герой Київ: Закон України від 15 січня 1999 р. Відомості Верховної Ради України. 1999. № 11. Ст. 79.

19. Рішенні Конституційного Суду України (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві) від 25 грудня 2003 року № 1-45/2003. Офіційний вісник України. 2003. № 52. Ст. 2829.

20. Гроші в Україні: факти і документи. Автор. кол.: М. Дмитрієнко (кер.), В. Ющенко, В. Литвин, Л. Яковлєв. Київ: Фірма «ARC-Ukraine», 1998. 454 с.

21. Мартос Б., Зозуля Я. Гроші Української Держави. Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1972. 103 с.

22. Про грошову реформу в Україні: Указ Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762. Голос України від 28.08.1996. № 159.

23. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною 17.07.1997. Офіційний вісник України. 1998. № 13. Ст. 270.

24. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21 грудня 2021 р. Відомості Верховної Ради України. 2017. № 7-8. Ст. 50.

25. Про Державне бюро розслідувань: Закон України від 12 листопада 2015 р. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 6. Ст. 55.

26. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 2-3. Ст. 12.

27. Європейські пенітенціарні правила: Рекомендація R (2006)2 Кабінету Міністрів держав-учасниць, прийнята 11 січня 2006 р.) / Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_032#Text.

28. Пояснювальна записка до проєкту закону про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій (реєстр. № 5884 від 02.09.2021) / Офіційний вебпортал Верховної Ради України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=72675.

29. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 р. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 27. Ст. 282.

Размещено на Allbest.ru