Закріплення моделі політико-територіального устрою в конституціях держав: плюралізм підходів і досвід для України

Основний закон Федеративної Республіки Німеччини (1949 р.) (ст. 20, 28) проголосив ФРН як правову, федеративну, демократичну, республіканську і соціальну державу; інтегрований принцип поділу влади як по горизонталі - встановлення розмежування в компетенції між органами одного рівня, федерального і земельного, так і по вертикалі - розмежування компетенції між федерацією і землями; повноваження федерального парламенту поширюються на сферу виключної компетенції федерації, на сферу конкуруючої компетенції федерації і земель і на питання, за якими федерація може видавати загальні розпорядження; питання про федеративну державу не може бути предметом перегляду (п. 3 ст. 79); згідно зі ст. 30 «здійснення державних повноважень і виконання державних завдань належить землям, оскільки цей Основний закон не встановлює або не допускає іншого порядку». Але ця норма тут же уточнюється в наступній статті: «федеральне право має перевагу над правом земель» [6, с. 61-124].

У Конституції Російської Федерації (1993 р.) ст. 1 проголошено: «Російська Федерація - Росія є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління»; питання політико-територіального устрою виділені в окрему главу 3 «Федеративний устрій» (статті 65-79), де визначено: суб'єктів Російської Федерації (республіки, краї, області, автономна область, автономні округи), їхній статус, територію та кордони, виключну та сумісну компетенцію держави та її суб'єктів тощо [12].

Федеральна конституція Швейцарської Конфедерації - основний закон Швейцарської Конфедерації (1999 р.) З назви Основного закону розуміємо, що термін «конфедерація» вживається не для визначення політико-територіального устрою держави, а тільки як назва держави, яку відповідно до ст. 1 створюють народ і кантони. Федеральний характер устрою випливає з назви Основного закону, а також деяких конституційних норм: «Конфедерація і кантони підтримують один одного у виконанні їх завдань і здійснюють співробітництво» (ст. 44); «Конфедерація залишає кантонам якомога більшу свободу організації і враховує кантональні особливості» (ст.. 46); «Конфедерація поважає самостійність кантонів» (ст. 47); «Конфедеративне право має пріоритет перед кантональним правом. Конфедерація стежить за дотриманням кантонами конфедеративного права» (ст. 49) та ін. [6, с. 217-276].

Висновки

Отже, у державах світу немає єдиного підходу до змісту конституційно-правового інституту політико-територіального устрою. У більшості конституцій відсутня окрема норма щодо визначення та характеристики територіальної організації влади. Найбільш прийнятним для України вважаємо приклад Конституції Російської Федерації, що містить окремий розділ. Оскільки федералізація Україні недоцільна, оптимальнішою формою, проміжною між федерацією й унітарно-децентралізованою державою, видається унітарно-регіональна з політичною автономією регіонів, що дозволить вирішити проблему надмірної централізації державної влади з її бюрократизацією і наростаючими комплексними диспропорціями розвитку між центром і регіонами. Доцільно Розділ IX Конституції України назвати «Політико-територіальний устрій» і закріпити, що Україна є унітарно-регіональною державою з політичною автономією регіонів, розкрити зміст цієї моделі за прикладом Італійської конституції і з урахуванням національної специфіки.

Список використаних джерел

1. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. 2-е вид., перероб. і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2008. 688 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підручник. 4-те вид. Київ: Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2016. 528 с.

3. Пахолюк В. М. Методологічні підходи до визначення поняття державного устрою. Науковий вісник Рівненського державного гуманітарного університету. 2012. Випуск 9. URL: http:// esnuir.eenu.edu.ua/bitstream/123456789/6255/3/ Pps_2012_9_5.pdf (дата звернення: 01.04.2020).

4. Сравнительное конституционное право: учебное пособие / ред. Г. Атаманчук. Москва: Международные отношения, 2002. 448 с.

5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран / отв. ред. Б. А. Страшун. Москва: БЕК, 1996. Т. 1. 778 с.

6. Конституции зарубежных государств: учебное пособие / сост. проф. В. В. Маклаков. 3-е изд., исправ. и доп. Москва: Издательство БЕК, 2002. 584 с.

7. Constitution of the Independent State of Western Samoa 1960. URL: https:// web.archive.org/web/20070708171858/http:// www.paclii.org/ws/legis/consol_act/cotisows 1960535/ (date of appeal: 01.04.2020).

8. Рене Давид, Жоффре-Спинози Камилла. Основные правовые системы современности. Москва: Международные отношения, 2009. 396 с.

9. Конституция Португальской Республики. URL: http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/ catalog-law/portugal-constitut (дата обращения: 02.04.2020).

10. Гамбург Л. С., Назаренко П. Г. Особливості та проблеми унітаризму України (у зв'язку з політико-правовим статусом Автономної республіки Крим). Держава та регіони: Науково-виробничий журнал. Серія «Право». 2011. № 3. С. 5-12; Колишко Р. А. Децентралізація публічної влади в унітарній державі: автореф. дис.... ікнгт. іюпит. наук: 12.00.01. Київ, 2003. 13 с.; Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. Київ: Україна, 1997. 170 с.

11. Гамбург Л. С. Класифікація, типологія та моделювання у дослідженні федеративних держав. Держава та регіони: Науково-виробничий журнал. Серія «Право». 2011. № 4. С. 29-37.

12. Конституция Российской Федерации. URL: http://www.constitution.ru/ (дата обращения: 02.04.2020).