Аналіз причин скасування рішень та ухвал Апеляційного суду міста Києва в цивільних справах Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ за перше півріччя 2014 року

Ухвалою ВССУ від 26 березня 2014 р. рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд неправильно застосував норму ст. 216 ЦК України та не врахував, що Ситник В.І. не є стороною оспорюваного правочину, а тому може лише вимагати визнання недійсним договору без застосовування реституції до сторін правочину.

Через неправильне застосування положень ст. 216 ЦК України було скасовано й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 березня 2014 р., якою було залишено без змін рішення Голосіївського районного суду від 19 липня 2013 р. у справі за позовом заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради, Ромашка Д.Ю., Швидченка А.М. про визнання незаконним рішення, визнання недійсним державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення (головуючий суддя - Рейнарт І.М.).

Відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення в цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси осіб. Встановивши, що строк звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною в спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

З підстав пропуску позивачем строку позовної давності та з підстав необґрунтованості позову був залишений рішенням Шевченківського районного суду від 24 жовтня 2013 р. без задоволення позов Середи Л.І. до Середи В.Г., Середи О.Г., третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Старостіна Н.С., про визнання права власності на S частину квартири, визнання частково недійсним реєстраційного посвідчення, визнання недійсним договору дарування. Рішення суду першої інстанції було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 березня 2014 р. (головуючий суддя - Слободянюк С.В.). Вказані судові рішення були скасовані ВССУ, оскільки наведені в них підстави для відмови у позові є взаємовиключними. Крім того, вирішуючи питання перебігу строків позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, судами не враховано, що припинення шлюбу саме по собі не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. При вирішенні питання поділу спільного майна подружжя слід виходити з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права.

З підстав неправильного застосування норм матеріального права були скасовані рішення Солом'янського районного суду від 23 липня 2010 р. та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 20 жовтня 2010 р. у справі за позовом Білого О.В. до ВАТ «КБ «Надра» про визнання несправедливою умову кредитного договору та визнання недійсним п. 2.6 кредитного договору (головуючий суддя апеляційної інстанції - Гончар В.П.). По даній справі апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання несправедливою умови кредитного договору, якою передбачено, що у випадку погашення основного боргу за кредитом з порушенням строку платежу позичальник зобов'язаний виплатити банку пеню у розмірі 1% від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення у валюті кредиту, наданого за цим договором. Суд першої інстанції виходив з того, що встановлений умовами договору розмір пені перевищує подвійну облікову ставку НБУ, що є порушенням ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та є несправедливим згідно з п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ВССУ виходив з того, що Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» поширює свою дію лише на суб'єктів господарювання та не може бути застосований до спірних правовідносин. Норма п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не діяла на час укладення оспорюваного кредитного договору, оскільки була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 р.

Прикладом неправильного застосування судами норм матеріального права є також справа за позовом Курзіна О.С. до Курзіної Н.Є., Буйка А.В., третя особа - Хардаєв О.В., про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, переведення прав та обов'язків покупців, визнання права власності на частину автомобіля, зобов'язання повернути автомобіль (головуючий суддя апеляційної інстанції - Шкоріна О.І.). Вказана справа розглядалася судами неодноразово. Під час розгляду справи судами встановлено, що Курзін О.С. та Курзіна Н.Є. перебували у шлюбі з 06 жовтня 1998 р. по 11 грудня 2009 р. За час шлюбу ними було придбано автомобіль. Рішенням Солом'янського районного суду від 14 грудня 2011 р. в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за кожним із них по 1/2 частині автомобіля. 24 грудня 2011 р. Курзіна Н.Є. продала спірний автомобіль. Рішенням Солом'янського районного суд від 20 листопада 2013 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2014 р., в задоволенні позову Курзіна О.С. було відмовлено. За висновком суду першої інстанції права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій особа не була, незалежно від того, чи відповідає спірна угода вимогам закону, захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення індикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу Апеляційного суду міста Києва, суд касаційної інстанції зазначив, що після вирішення питання про поділ спільного майна подружжя, автомобіль належить сторонам на праві спільної часткової власності. За законодавством розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - вирішується судом. Суд касаційної інстанції визнав помилковим висновок судів, що позивачем невірно обрано спосіб судового захисту, оскільки останній на підставі ст. 203, 215 ЦК України вправі заявляти вимогу про визнання договору купівлі-продажу недійсним, якщо продано його частку в спільному майні. Суди не врахували вимоги ст. 362 ЦК України та не з'ясували питання чи були забезпечені права співвласника у спільній частковій власності Курзіна О.С. на переважне право купівлі частки співвласника Курзіної Н.Є.

У переважній більшості випадків скасування рішень та ухвал Апеляційного суду міста Києва пов'язане з неправильним застосуванням норм матеріального права, неправильним їх тлумаченням та неврахуванням правових позицій та роз'яснень, викладених у інформаційних листах та постановах Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Водночас значна кількість скасувань викликана зміною практики застосування тих чи інших правових норм та правових позицій, висловлених судами вищого рівня.

Так, у зв'язку зі зміною правової позиції, викладеної в п. 31 постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30 березня 2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» на підставі Постанови Пленуму ВССУ № 7 від 07 лютого 2014 р. щодо застосування п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було скасоване заочне рішення Подільського районного суду від 11 листопада 2013 р. та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 29 січня 2014 р. у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Смішного А.В. про стягнення заборгованості (головуючий суддя - Заришняк Г.М.), заочне рішення Деснянського районного суду від 06 листопада 2013 р. та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 21 січня 2014 у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Ямненка В.М. про стягнення суми заборгованості за кредитним договором (головуючий суддя - Коту- ла Л.Г.), рішення Солом'янського районного суду від 18 листопада 2013 р. та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2014 р. в справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до Федотенкова Д.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором (головуючий суддя - Заришняк Г.М.).

У зв'язку зі зміною практики застосування положень ч. 1 ст. 258 ЦК України (нарахування пені за період, який перевищує один рік) було скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 листопада 2013 р., якою залишено без змін рішення Шевченківського районного суду від 06 серпня 2013 р. (головуючий суддя - Котула Л.Г.), а також рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 листопада 2013 р. (головуючий суддя - Котула Л.Г.).

Під час аналізу були також виявлені випадки неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, а також випадки, коли висновки суду касаційної інстанції не відповідали висловленим ним рекомендаціям, а також правовим позиціям Верховного Суду України.

Так, у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Окопова С.Е., третя особа - Деснянське РУ ГУ МВС України міста Києва, про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом Окопова С.Е. до ПАТ КБ «ПриватБанк» про розірвання кредитного договору та договору іпотеки (головуючий суддя - Слюсар Т.А.) рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 листопада 2013 р. було скасовано рішення Деснянського районного суду від 22 серпня 2013 р. в частині виселення без надання іншого жилого приміщення. Суд апеляційної інстанції в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в позові, посилаючись на те, що банком не було надано доказів вручення відповідачу письмової вимоги про звільнення житла відповідно до ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», а тому такі вимоги є передчасними. Скасовуючи вказане рішення, ВССУ зазначив, що виконання вимог вказаної норми Закону щодо направлення письмової вимоги добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги стосується лише позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та не стосується виселення мешканців на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки з одночасним виселенням мешканців.

З аналогічних підстав ВССУ було скасовано і ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2013 р., якою було залишено без змін рішення Дарницького районного суду від 07 червня 2013 р. усправі за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до Обливального О.О., Крупської В.Д., треті особи: КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Степаненко В.Д., Дарницький районний відділ Головного управління державної міграційної служби в місті Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (головуючий суддя - Музичко С.Г.).

Разом з тим, відповідно до роз'яснень, викладених в п. 43 постанови Пленуму ВССУ №5 від 30 березня 2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

У справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Лобкова Д.А. про звернення стягнення на предмет іпотеки рішенням Апеляційного суду міста Києва від 24 жовтня 2013 р. було відмовлено в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, виходячи з того, що позивачем обрано невірний спосіб судового захисту. За висновком апеляційного суду вимога про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки (головуючий суддя - Невідома Т.О.). Ухвалою ВССУ від 19 березня 2014 р. вказане рішення було скасовано, виходячи з того, що можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду не виключається. Закон України «Про іпотеку» передбачає можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо воно передбачено договором. У разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки за умовами договору іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом.

Вказані висновки ВССУ відповідають позиції, висловленій в п. 39 постанови Пленуму ВССУ №5 від 30 березня 2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

У справі за позовом Клименка Д.Б. до Хіхловської Ж.М. про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру ухвалою ВССУ від 25 червня 2014 р. було скасовано рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 лютого 2014 р. (головуючий суддя - Котула Л.Г.), яким було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на нього, з тих підстав, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, договором іпотеки було передбачено можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог лише в позасудовому порядку врегулювання спору.

Слід відзначити наявність різної практики ВССУ у вирішенні питань щодо надання дозволу одному із батьків на вивезення дитини без згоди іншого за межі України.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 13 листопада 2013 р. було відмовлено в задоволенні позову Федюшиної Н.Ю. до Євграфова Є.О., третя особа: Служба у справах дітей Печерської районної держадміністрації, про надання дозволу без згоди батька на тимчасове багаторазове вивезення дитини за межі України (головуючий суддя - Кравець В.А.). Ухвалюючи рішення, апеляційний суд виходив з того, що надання дозволу на неодноразовий виїзд дитини за кордон без згоди батька на підставі одного рішення суду є неприпустимим, вимоги позивачки фактично обґрунтовуються прагненням ігнорувати інтереси батька, який проживає окремо від дитини.

Ухвалою від 26 лютого 2014 р. ВССУ скасував вказане рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким було надано позивачці дозвіл без згоди батька на тимчасове багаторазове вивезення малолітньої дитини Євграфова М.Є., 09 листопада 2003 р. народження, за межі України за наступним графіком: з 01 серпня 2013 року до 31 серпня 2013 р. до Італії, з 18 жовтня 2013 р. до 01 листопада 2013 р. до Об'єднаних Арабських Еміратів; з 10 березня 2014 р. до 01 квітня 2014 року до Нідерландів; з 01 липня 2014 року до 31 липня 2014 року до Чорногорії; з 17 жовтня 2014 р. до 01 листопада 2014 р. до Об'єднаних Арабських Еміратів; з 18 березня 2015 р. до 01 квітня 2015 р. до Чехії; з 01 липня 2015 р. до 31 липня 2015 р. до Греції; з 28 грудня 2015 р. до 17 січня 2016 р. у до Австрії; з 18 березня 2016 р. до 01 квітня 2016 р. у до Об'єднаних Арабських Еміратів; з 01 липня 2016 р. до 31 липня 2016 р. до Мальти; з 15 жовтня 2016 р. до 01 листопада 2016 р. до Сполучених Штатів Америки; з 01 липня 2017 р. до 31 липня 2017 р. до Франції; з 18 жовтня 2017 р. до 01 листопада 2017 р. до Об'єднаних Арабських Еміратів; з 25 грудня 2017 р. до 16 січня 2018 р. до Швейцарії; з 17 березня 2018 р. до 01 квітня 2018 року до Німеччини; з 01 липня 2018 р. до 31 липня 2018 р. до Португалії; з 18 жовтня 2018 р. до 01 листопада 2018 р. до Об'єднаних Арабських Еміратів; з 01 липня 2018 р. до 31 липня 2019 р. до Іспанії; з 18 жовтня 2019 р. до 01 листопада 2019 р. до Об'єднаних Арабських Еміратів. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що висновки апеляційного суду не ґрунтуються на нормах матеріального права, а при визначенні графіку судом першої інстанції дотримані всі норми закону та встановлено конкретні строки та країни для тимчасових виїздів дитини за кордон у супроводі матері.

Водночас в аналогічній справі в ухвалі від 27 лютого 2013 р. ВССУ погодився з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про надання дозволу на багаторазове вивезення неповнолітньої дитини за межі України з огляду на те, що багаторазове вивезення дитини за кордон без згоди батька законодавством не передбачено.

Виходячи з аналізу ст. 141 СК України, ч. 3 ст. 313 ЦК України ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», ст. ст. 1, 3 ЦПК України, можна дійти висновку, що задоволення позову одного із батьків на вивезення дитини без згоди іншого за межі України можливе лише у разі доведення позивачем ухилення відповідача від надання такого дозволу, або відмови у його наданні, а також того, що така відмова є необґрунтованою. При цьому такий дозвіл має надаватися іншим із батьків у кожному випадку окремо із зазначенням періоду перебування дитини за кордоном та відповідної країни перебування. Суд має виходити з інтересів дитини, врахувати її стан здоров'я, обстановку в країні, в яку позивач просить надати дозвіл на вивезення, а також інші обставини, що мають значення для справи. Тому надання дозволу на неодноразовий виїзд дитини за кордон без згоди іншого з батьків на підставі одного рішення суду на довготривалий період є неможливим та є порушенням засад рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини (ст. 141 СК України).

Відсутність єдиної практики щодо застосування вказаних норм права та відповідних роз'яснень ускладнює розгляд судами справ даної категорії.

У справі за позовом Шкляренка І.В. до Пустовойтова А.В. про стягнення інфляційних втрат, трьох відсотків річних, упущеної вигоди та зустрічним позовом Пустовойтова А.В. до Шкляренка І.В. про стягнення витрат на правову допомогу рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 жовтня 2013 р. (головуючий суддя - Слюсар Т.А.) було стягнуто з Пустовойтова А.В. на користь Шкляренка І.В. суму інфляційної складової та трьох процентів річних. Скасовуючи рішення апеляційного суду, ВССУ зазначив, що норми ч. 2 ст. 625 ЦК України не можуть бути застосовані до правовідносин, що виникають з приводу відшкодування шкоди.

Натомість відповідно до правової позиції ВССУ, викладеної в постанові від 01 жовтня 2014 р. № 113цс14, винесеній з приводу неоднакового застосування судом касаційної інстанції до подібних правовідносин норм ч. 2 ст. 625 ЦК України, відшкодування заподіяної майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Певні питання виникли при аналізі причин скасування рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2014 р. у справі за позовом Київської регіональної спілки споживчої кооперації до Чаюна М.В., треті особи: Київська міська рада, Державна реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві, про визнання права власності (головуючий суддя апеляційної інстанції - Головачов Я.В.). В даній справі рішенням Дарницького районного суду від 08 травня 2013 р. за регіональною спілкою споживчої кооперації визнано право власності на відповідний майновий комплекс. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2014 року рішення Дарницького районного суду від 08 травня 2013 р. скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Під час розгляду справи судами було встановлено, що 18 грудня 2002 р. Київській регіональній спілці споживчої кооперації було видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого вона є власником майнового комплексу. 02 січня 2013 р. між Київською регіональною спілкою споживчої кооперації та Чаюном М.В. укладений договір оренди майна, за умовами якого позивач передав, а Чаюн М.В. прийняв у строкове платне користування (оренду) цілісний майновий комплекс.

Відмовляючи в задоволенні позову Київської регіональної спілки споживчої кооперації, апеляційний суд виходив з того, що між сторонами склалися договірні відносини з оренди нерухомого майна. Пред'являючи вимоги до орендаря про визнання права власності на нерухоме майно, що є об'єктом оренди, позивачем було неправильно обрано спосіб захисту свого права, оскільки у разі невиконання умов договору однією із сторін інша сторона може вимагати його виконання.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, ВССУ фактично врахував пояснення позивача щодо різниці в площі спірного нерухомого майна та, дослідивши технічні паспорти на спірні будівлі, листи Київської регіональної спілки споживчої кооперації до КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» та Головного управління комунальної власності міста Києва про внесення змін до технічного паспорта та внесення змін до свідоцтва про право власності, висновок експертного дослідження за результатами будівельно-технічного дослідження, дійшов висновку про правильність рішення суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що вимоги про визнання права власності є необхідною умовою досягнення позивачем й іншої мети позову - отримання правовстановлюючих документів на майно. Визнання права власності судом є передумовою для зобов'язання відповідача повернути майно власнику.

Проте суд касаційної інстанції не зазначив, у чому саме полягає незаконність рішення апеляційного суду та які саме норми матеріального права були неправильно застосовані. По даній справі очевидним є те, що звернення Київської регіональної спілки споживчої кооперації до суду з позовом до орендаря про визнання права власності пов'язане лише з наявною різницею дійсної площі цілісного майнового комплексу та площі, визначеної у правовстановлюючих документах на майно позивача.

Виправлення допущених при видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна помилок здійснюється у порядку, передбаченому законодавством. Відповідно до ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності підлягає задоволенню лише у разі: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У першому півріччі 2014 р. кожна ухвала (рішення) суду касаційної інстанції, якою скасовувалось або змінювалось рішення (ухвала) Апеляційного суду міста Києва, обговорювалася на оперативних нарадах суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва з метою недопущення помилок у майбутньому.

Як свідчить проведений аналіз, у багатьох випадках причиною скасування судових рішень Апеляційного суду міста Києва касаційним судом є недосконалість, іноді й суперечність певних норм матеріального та процесуального права й правових позицій, висловлених вищими судами. Певні труднощі виникали при вирішенні спірних правовідносин, по яких ще відсутня стала судова практика.

Водночас слід визнати допущення помилок складами колегій Апеляційного суду міста Києва при перегляді рішень місцевих судів у порядку апеляційного провадження, яких можна було уникнути. Проведений аналіз причин скасування рішень Апеляційного суду міста Києва свідчить про необхідність вжиття заходів щодо покращення роботи судової палати та вироблення єдиної практики правозастосування у подібних правовідносинах.

процесуальний закон касаційний апеляційний

Размещено на Allbest.ru