Процес становлення та подальшого розвитку концепцій щодо поняття предмета і метода цивільного процесуального права

У навчальній літературі термін «судова практика» використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання у судах однієї й тієї ж категорії справ. Іноді судову практику розуміють як сукупність принципових рішень вищих судових інстанцій з питань правозастосування. В інших випадках вони застосовуються як тотожні.

А. К. Безина запропонувала розглядати судову практику в двох контекстах: у широкому - як діяльність судів, які входять до судової системи та функціонують з метою здійснення правосуддя шляхом розгляду цивільних і кримінальних справ, та результати такої діяльності; у вузькому - тільки як діяльність судів зі здійснення правосуддя, пов'язану із виробленням правоположень, та її результати [8]. Таким чином, судова практика у вузькому сенсі і є накопиченим у ході застосування досвідом у виді правоположень - при цьому не всіх, а лише тих, які вносять елементи новизни в правове регулювання. Цю позицію поділяє О.П. Рожнов, який також досліджував цю проблематику і суттєво збільшив теоретичні здобутки, в тому числі аналізуючи проблеми правозастосування [18].

Проведене дослідження дало змогу В.Ю. Соловйову запропонувати підхід до судової практики, який враховує первинність судової діяльності. На йому думку, первинну судову діяльність становить процес здійснення правосуддя у конкретних справах, а до вторинної діяльності судів належить опосередкована практика - аналіз та узагальнення рішень, дача роз'яснень із найскладніших випадків застосування матеріального або процесуального закону.

Також у правовій літературі пропонувалось розуміти під судовою практикою в широкому значенні як джерела права не всю діяльність судів при розгляді конкретних справ, а ту її частину, в рамках якої одноманітно заповнюються, доповнюються або замінюються у зв'язку з дефектністю норми, що регулюють суспільні відносини. У вузькому значенні до судової практики як джерела права відносять тільки такі правоположення судових актів, які вироблені під час розгляду певних категорій справ. Тому судову практику визначають як певний прийом, спосіб вирішення деяких категорій справ, у результаті якого найвищими судовими органами в публічно доступній формі формулюються нові загальнообов'язкові правоположення, які заповнюють, доповнюють або змінюють чинні норми права з метою подальшого неодноразового застосування щодо невизначеного кола суб'єктів права.

Щодо класифікації видів судової практики, то в спеціалізованій літературі також немає єдиної позиції. Найпоширенішим є поділ судової практики на поточну, прецедентну та керівну. Разом з тим, за іншими критеріями автор вважає можливим розрізняти такі види судової практики: за предметом компетенції (юрисдикції) загальних і спеціалізованих судів на судову практику у цивільних справах (справи цивільної юрисдикції), з кримінальних справ (справи кримінальної юрисдикції), з адміністративних справ (справи адміністративної юрисдикції), з господарських справ (справи господарської юрисдикції), а також справ про адміністративні правопорушення [15, c. 22]. Виходячи з того, що предметом нашого дослідження є судова практика та правозастосування у цивільному судочинстві України, цілком доречними будуть пропозиції щодо класифікації судової практики саме у цивільному судочинстві. За категоріями справ, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин. За предметом спору вимоги щодо захисту порушених прав, свобод чи інтересів, щодо захисту невизнаних прав, свобод чи інтересів, щодо захисту оспорюваних прав, свобод чи інтересів, про заборону вчинення дій, які можуть порушити право власності, про вчинення певних дій із запобігання порушенню права власності; за видами проваджень цивільного судочинства: позовне, наказне, окреме провадження, інших проваджень, що виникають з різних процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); із оскарженням рішень, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК; з визнанням та виконанням рішень іноземних судів в Україні; з відновленням втраченого судового провадження. За інстанційною ознакою -- практика судів першої інстанції (місцевих), апеляційна, касаційної інстанції, практика Верховного Суду України. Проблема неоднозначного розуміння судової практики підсилюється ще й тим, що роль і значення актів вищих судових інстанцій та практика їхнього застосування постійно змінюються. Так, ст. 32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до повноважень вищого спеціалізованого суду було віднесено аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; надання спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції [7]. Відповідно до ст. 38 Закону «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції та переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Суддя Верховного Суду України аналізує судову практику, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства та його застосування (ст. 40), проте з повноважень Пленуму Верховного Суду України було виключено можливість підготовки постанов з питань судової практики [7]. Зміна позиції законодавця в розподілі повноважень серед судових ланок та позбавлення Верховного Суду України можливості приймати акти, які безпосередньо стосуються питань судової практики, призвела, на нашу думку, до зменшення ролі Верховного Суду України в процесі формування однакового застосування законодавства на території України, його удосконалення тощо. Завжди у суддів, прокурорів, адвокатів, учених-правознавців, юристів, посадових осіб і навіть громадян, які реалізують свої права, існувала потреба не тільки в наявності узагальнень судової практики, але і в отриманні роз'яснень найвищої судової установи з питань застосування законодавства, які б мали характер тлумачення. Такі роз'яснення були переконливо аргументовані, приймалися з урахуванням пропозицій відповідних учених найавторитетнішим судовим органом, а головне - активно застосовувались Верховним Судом, рішення якого було або остаточним, або давало напрям повторного розгляду справ [7].

Законодавець неодноразово «запозичував» досягнення судової думки, вдалі правові конструкції тощо і перетворював їх у правові норми. Наприклад, у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу України 1963 р. не було таких понять, як «помилка», «обман», «насильство в угоді». Пленум Верховного Суду УРСР в п. 11 постанови від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» запропонував судам своє тлумачення зазначених категорій. У статтях 229-231 ЦК ці правові позиції переважно знайшли законодавче втілення. Подібне можна простежити щодо категорій законності і обґрунтованості рішення суду в цивільній справі [4]. Наприклад, ст. 202 ЦПК УРСР, п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 29 листопада 1976 р. № 11 «Про судове рішення» і ст. 213 чинного ЦПК. Щодо потреби напрацювання самостійних методологічних засад тлумачення правових актів, то О. Крупчан вважає їх складовими: напрацювання та закріплення принципів інтерпретаційного процесу, з урахуванням ст. 3 ЦК, визначення кола суб'єктів, що мають право здійснювати тлумачення та обсяг їх компетенції (повноважень) в такому процесі; визначення правового значення тлумачення (інтерпретації) правових актів, що здійснює суд і науковці [12, c. 50]. Потреба в останньому пов'язана з тим, що тривале уникнення у формулюванні чіткої відповіді на питання про юридичну силу тлумачення, яке здійснює Верховний Суд України, Вищий господарський суд України чи інші судові установи, на нашу думку, не надає визначеності ні цим актам, ні практиці застосування.

Суди, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають на території України, при вирішенні цивільних та адміністративних спорів у разі виявлення прогалин у законодавстві зобов'язані їх подолати та не можуть відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Традиційними способами такого подолання є застосування аналогії закону або права, що передбачено ч. 7 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС. Чинними ГПК і Господарським кодексом України (далі - ГК) не передбачено застосування аналогії закону або права. Разом з тим і заборони на таке застосування немає. Хоча ст. 4 ГК передбачено, що не є предметом регулювання цього Кодексу: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК, певне дублювання регулювання цивільних правовідносин у ГК наявне [5]. Про це неодноразово зазначалося в юридичній літературі. Практика господарських судів свідчить про досить поширене застосування аналогії на підставі ст. 8 ЦК у справах, що виникають із цивільних відносин і не врегульованих цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором. З урахуванням вимог ст. 8 ЦК можливе застосування господарськими судами аналогії закону - ГК при розгляді справ, що виникли із цивільних відносин.

За роки незалежності України в судовій практиці багаторазово виникали певні категорії справ, які були по-різному вирішені в судах, існувала так звана «казанська законність». Доходило іноді й до абсурду, коли судді одного суду і навіть одного складу апеляційного суду приймали протилежні рішення щодо схожих, як за фактом, так і за правом обставин. Достатньо пригадати справи щодо пільг різних категорій громадян, щодо митних пільг, виселення колишніх членів сім'ї власника житла, щодо кредитно-фінансових спорів тощо. Передбачити і на майбутнє виникнення «масових справ» з інших правовідносин можливо. Стає очевидним завданням для судової практики однакове застосування законодавства з таких спорів. Механізми вирішення таких питань можуть бути різними. Важливо, щоб у найкоротший строк суд касаційної інстанції або Верховний Суд України запропонував або судовий прецедент, або інший правозастосовний акт. Позитивними в цьому напрямку слід визнати зміни внесені в главу 3 розділу 5 ЦПК, а саме запровадження в ст. 360-7 обов'язковості судових рішень Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, які зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Фактично йдеться про запровадження судового прецеденту.

Разом з тим, більше б відповідало конституційним засадам судочинства та і принципу верховенства права, щоб вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду було віднесено до його компетенції. Тому пропонується внести відповідні зміни до глави 3 розділу 5 Цивільного процесуального кодексу України.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що судова практика (як загальна характеристика та виріз судового правозастосування) постійно ставить перед суддями питання, глибоке і точне вирішення яких неможливе без надійної теоретичної основи. Вона служить індикатором співвідношення загального і приватного в соціальних зв'язках, що зумовлює потребу в її одноманітності (в розумних межах) на всій території держави, а це зумовлює необхідність тісного взаємозв'язку судової (юридичної) практики і юридичної теорії. Також тому, що сучасна тенденція зближення і взаємопроникнення континентальної і англосаксонської систем права потребує відповідних змін у законодавстві України з тим, щоб у певних категоріях справ вищими судовими установами приймались прецедентні рішення, щодо інших, неоднозначних, суперечливих, тощо питань застосування матеріального та процесуального права пропонувались певні алгоритми їх тлумачення і вирішення.

Висновки

Результати проведеного дослідження дають підставу зробити певні висновки.

Першим завданням нашого дослідження було визначити основні поняття предмета і метода цивільного процесуального права. На основі аналізу робіт з юридичної літератури нами встановлено, цивільне процесуальне право - це галузь права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах судами загальної юрисдикції.

Предмет цивільного процесуального права - це суспільні відносини які виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя - тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.

Метод цивільного процесуального права разом із предметом правового регулювання характеризує цивільне процесуальне право як окрему, самостійну галузь права.

Метод є системою правових способів і прийомів регулювання, за допомогою яких галузь права здійснює вплив на предмет правового регулювання, тобто на суспільні відносини у відповідній сфері.

Під методом цивільного процесуального права розуміється сукупність юридичних способів і засобів впливу цивільних процесуальних норм на відносини, що виникають у зв'язку з розглядом і розв'язанням цивільних справ судами.

Друге завдання полягало у дослідженні питання щодо джерел цивільного процесуального права та систематизації цивільно-процесуального законодавства. Цивільно-процесуальне законодавство - це сукупність нормативних актів, у яких містяться норми, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Найважливішим нормативно-правовим актом в системі цивільного процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України, який врегульовує порядок судочинства в цивільних справах. До системи цивільно- процесуального законодавства входять також положення інших кодексів та законів - це Цивільний кодекс України, Сімейний Кодекс, КзпП, Житловий кодекс, Земельний кодекс, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», «Про виконавче провадження», «Про державну виконавчу службу», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру» та інші закони. До системи цивільного процесуального права входять також укази Президента України, постанови Верховної Ради України, інструкції міністерств і відомств.

Третє завдання передбачало з'ясуванні проблеми накопичення та використання судової практики в цивільному судочинстві. Тому слід зазначити, що судова практика (як загальна характеристика та виріз судового правозастосування) постійно ставить перед суддями питання, глибоке і точне вирішення яких неможливе без надійної теоретичної основи. Вона служить індикатором співвідношення загального і приватного в соціальних зв'язках, що зумовлює потребу в її одноманітності (в розумних межах) на всій території держави, а це зумовлює необхідність тісного взаємозв'язку судової (юридичної) практики і юридичної теорії. Також тому, що сучасна тенденція зближення і взаємопроникнення континентальної і англосаксонської систем права потребує відповідних змін у законодавстві України з тим, щоб у певних категоріях справ вищими судовими установами приймались прецедентні рішення, щодо інших, неоднозначних, суперечливих, тощо питань застосування матеріального та процесуального права пропонувались певні алгоритми їх тлумачення і вирішення.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Закон України: від 28 червня 1996 року // Відом. Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

2. Кодекс законів про працю України: Кодекс України від 10 грудня 1971року № 322-VII // Відом. Верховної Ради УРСР. - 1971. - Додаток до № 50.

3. Сімейний кодекс України: Кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III // Урядовий кур'єр. - 2002. - № 44.

4. Цивільний кодекс: Кодекс України: від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відом. Верховної Ради України. - 2003. - № 45.

5. Господарський кодекс України: Кодекс України: від 16 січня 2003 року № 436- IV // Відом. Верховної Ради України. - 2003. - № 18.

6. Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс України: від 18 березня 2004 року № 1618-IV // Відом. Верховної Ради України. - 2004. - № 40.

7. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07 липня 2010 року № 2453-VI // Відом. Верховної Ради України. - 2010. - № 41

8. Безина А. К. Судова практика в механізмі правового регулювання трудових відносин / А. К. Безина // Право України. - 2009. - № 11. - С. 10-13.

9. Васильєв С. В. Поняття та складові системи джерел цивільного процесуального права України / С. В. Васильєв // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2013. - № 14.

10. Васильєв С. В. Судова практика: Поняття, значення і види / С. В. Васильєв // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2013. - № 16. - С. 191-195.

11. Васильєв С. В. Еволюція наукових поглядів на джерела цивільного процесуального права / С. В. Васильєв // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2014. - № 17. - С. 110-113.

12. Крупчан О. Методологічні засади приватноправової сфери громадянського суспільства / О. Крупчан // Право України. - 2009. - № 8. - С. 50.

13. Лічман Л. Г. Значення судової практики для правозастосування у цивільному судочинстві України / Л. Г. Лічман // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2013. - № 14. - С. 34-38.

14. Мазур М. В. Судова практика як джерело права: проблема визначення поняття / М. В. Мазур // Форум права. - 2011. - № 3. - С. 493-497

15. Малишев Б. В. Судова практика: поняття, ознаки, структура / Б. В. Малишев // Часопис Київського університету права. - 2005. - № 2. - С. 22-27.

16. Неклеса Ю. В. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права: проблеми дефініції / Ю.В. Неклеса // Форум права. - 2010. - №3. - С. 305 - 311.

17. Пархоменко Н. М. Юридична сила: основна властивість та один із критеріїв класифікації правових актів / Н. М. Пархоменко // Правова держава: Щорічник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2002. - № 13. - С. 58.

18. Рожнов А.П. Правозастосовна практика як нетрадиційне джерело українського права / А. П. Рожнов. - 2003. - С. 70-79.

19. Тертишніков, В. І. Цивільний процес України [Текст] (Лекції) / В. І. Тертишніков. - Х. : Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2010.

20. Цивільний процес України : підручник І за ред. Ю. С. Червонного. - К: Істина, 2007. - 392 с.

21. Цивільний процес : навч. посіб. / С. І. Чорнооченко. - 3-тє вид., перероб. та допов. - К. : ЦУЛ, 2014. - Книга. - 416 с.

22. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс [Текст] : [Підручник] / М. Й. Штефан, - К.: Ін Юре, 2005. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru