Звичаєва природа прецедентного характеру рішень Європейського суду з прав людини

Після прийняття Протоколу № 14 до Конвенції 1950 р. з'явилися підстави стверджувати, що теза про брак нормативного правила щодо надання рішенням Суду обов'язковості (тобто розуміння в якості прецедента) втратила актуальність: цим Протоколом визнано де-юре наявність не тільки "усталеної практики Суду", а більш того, його усталеної прецедентної практики (в англійському примірнику цього документу вживаються слова "... well-established case-law of the Court"). Таким чином, уже сформований міжнародний звичай був закріплено за допомогою позитивної норми.

Самообмеження держав - учасниць Конвенції 1950 р. при виконанні договірних зобов'язань не означає обмеження їх суверенітету: це і є прояв останнього, оскільки воно є наслідком виявлення самостійної й незалежної від зовнішнього впливу волі держав.

Інтерпретація Конвенції 1950 р. передбачає оперування переважно еволютивним і динамічним методами тлумачення, а не статичним і історичним. Дотримання Судом принципу stare decisis має за мету обмеження "динамічності" динамічного тлумачення Конвенціїі і є своєрідним механізмом стримувань і противаг у його практиці: stare decisis обмежує динамічне трактування, а останнє не дає Суду жорстко стати на позиціях своїх прецедентів, які з плином часу можуть застаріти й перестати відповідати цілям Конвенції 1950 р.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці дотримується не самого прецеденту як такого, а ставить правові запитання й відповідає на них у процесі тлумаченням Конвенції 1950 р. Результати такої діяльності вже не оспорюються, вони існують об'єктивно й переходять на якісно вищий рівень, стаючи правовими позиціями, на які Суд посилається в наступних своїх рішеннях, називаючи їх прецедентами. Із викладеного зроблено висновок, що рішення ЄСПЛ є прецедентами тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. з чого випливає, що ці рішення є джерелом тлумачення останньої. Саме з огляду на це суди України повинні застосовувати практику ЄСПЛ.

З моменту, коли Європейський суд з прав людини під час розгляду справи вперше послався на своє попереднє рішення й застосував його як прецедент, а держави - учасниці Конвенції 1950 р. не заперечили проти цього, почав формуватися міжнародний звичай визнавати практику Суду прецедентною. А коли держави-учасниці у своїй практиці почали використовувати рішення Суду саме в розумінні англійського правила прецеденту, в європейському регіоні сформувався локальний міжнародний звичай вважати й застосовувати рішення Європейського суду з прав людини в якості прецедента.

Внутрішню функцію прецедентних рішень Європейського суду з прав людини можна вважати своєрідним технічним засобом для спрощення розгляду аналогічних справ, зовнішня функція таких рішень - тлумачення Конвенції 1950 р. Фактично ж усі такі рішення є прецедентами тлумачення Судом конвенційних норм, що сприймаються державами - учасницями Конвенції як прецеденти в розумінні англійської доктрини внаслідок відповідного локального міжнародного звичаю вважати рішення Європейського суду з прав людини прецедентами саме в тому розумінні цього терміна, який відповідає англійській доктрині.

Здійснено критичний аналіз Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", в ст. 17 якого зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права. Вироблено обгрунтувані пропозиції по вдосконаленню законодавства України щодо застосування практики цього суду. А саме - внесення до ст. 17 вказаного Закону відповідних змін, виклавши таким чином: "Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело її тлумачення", що дасть змогу застосовувати рішення ЄСПЛ не як джерело права, що фактично робить неможливим таке застосування, а як джерело тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кононенко В.П. Законодавство чи закон? / В.П. Кононенко // Право України. - 2004. - № 4. - С. 96-98.

2. Кононенко В.П. Обмежена осудність як оціночна категорія / В.П. Кононенко // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - № 10. - С. 39-43.

3. Кононенко В.П. Подання заяви до Європейського суду з прав людини про порушення ст. 13 Конвенції Про захист прав людини та основних свобод з урахуванням практики її застосування / В.П. Кононенко // Адвокат. - 2006. - № 2. - С. 35-39.

4. Кононенко В.П. "Мертві зони" Європейської конвенції або недоліки прецеденту / В.П. Кононенко // Судоустрій і судочинство в Україні. - 2006. - № 3-4. - С. 123-127.

5. Кононенко В.П. Аналіз практики Європейського суду з прав людини з питань надання безоплатної правової допомоги та формування системи безоплатної правової допомоги в Україні / В.П. Кононенко // Адвокат. - 2006. - № 12. - С. 37-41.

6. Кононенко В.П. Особливості формування системи безоплатної правової допомоги у Великій Британії, США та Ізраїлі / В.П. Кононенко // Адвокат. - 2007. - № 3. - С. 29-33.

7. Кононенко В.П. Применение практики Европейского суда по правам человека / В.П. Кононенко // Захист прав людини на сучасному етапі: Зб. тез міжнар. наук-прак. конф. - Ч. 1 / За заг. ред. Д.М. Киценка. - К.: Вид-во НАУ, 2007. - С. 77-82.

8. Кононенко В. Рішення Європейського суду з прав людини як прецедент тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод / В.П. Кононенко // Право України. - 2008. - № 3. - С. 131-134.

Размещено на Allbest.ru