Законодавча техніка: поняття, склад, сутність

Юридична фікція ще з часів римського права повністю ввійшла в правову традицію як юридично-технічний прийом. Широко вона застосовується і в нашому законодавстві. Цей метод був відомий ще древньо-римським юристам, які його і напрацювали. Як відомо, римському праву був характерний формалізм і консерватизм. В силу цього воно погано реагувало на зміни в суспільних потребах. Але на допомогу прийшла діяльність римським правозастосувальників - преторів, які в обхід тої чи іншої норми цивільного права фактично створювали своє правило, яке би відповідало запитам суспільства. Для цього вони стли застосовувати видумки. Наприклад, щоби стягнути з іноземця борг в користь римського громадянина, необхідно було формально визнати його громадянинои Риму, звідки і виникла преторська фікція.

Якщо ми відмовимося від фікцій, то прийдеться назавжди відмовитись від таких правових категорій, як юридична особа, представництво, погашення судимості тощо. Фікції використовуються у всіх без виключень галузях права. Половина норм цивільного права побудована на них! Чому вони так широко використовуються? Причина в тому, що законодавство не встигає за потребами суспільства, явищами та ще й тому, що тут діє принцип економії в законотворчій діяльності. Набагато простіше надати умовний правовий режим об'єкту, якому це не є властиве, ніж створювати ускладнені правові конструкції, з допомогою яких регулювання буде мати громіздкий характер. [39, с. 12 ]

Ці два поняття (фікція і презумпція) так близько підходять один одному, що їх практично неможливо розрізнити. Іноді ми бачимо, що законодавець свідомо змішує ці поняття. Добре чи погано поступає законодавець, з самого початку вводячи нас в оману - важко сказати, але ці два поняття так сильно ввійшли в наше реальне життя, що без них вже і не обійтись, особливо при нормотворенні.

В законотворчій діяльності застосовуються ще свого роду аксіоми, незаперечні істини. Вони являють собою керівні начала, розкривають „дух” права, його призначення і зміст, його цілеспрямованість на те, щоб в суспільстві торжествували справедливість і закон, виключалась навіть можливість свавілля та беззаконня. В юридичній мові аксіоми часто іменуються принципами права.

Аксіоми - це положення, які приймаються без доведення. Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не засвідчується в кожному окремому випадку, тому що перевірка їхньої істинності проводилася раніше і їхня істинність підтверджується багатовіковою практикою людини. [40, с. 3]

Правові аксіоми повинні містити знання про:

1. правові стимули - правові спонукання до законослухняної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.);

2. правові обмеження - правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.)

Завдання законотворців - здійснити добір таких аксіом, додержання яких виключало б розузгодженість поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики - впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця. [41, с. 486]

Отже, доходимо висновку, що засоби, прийоми, правила при створенні закону, використання юридичної термінології, юридичних аксіом, фікцій мають раціональний смисл, виражають об'єктивну правову реальність, забезпечують юридичну досконалість, вироблені практикою та виправдали себе. Лише вміння користуватися ними дозволяє утворити якісну правову норму.

Важливе значення при підготовці проектів законів є використання юридичних конструкцій, які сприяють лаконічності викладу правових норм і є показником вдосконалення сучасної юридичної думки. Використання термінології, правових понять відіграє важливу роль в правильному відображенні соціальної дійсності і виконати цю роль можна тільки при вмілому їх застосуванні. Саме в цьому полягає інтелектуальний потенціал закону і його норм. Без цих застосування певних понять, визначень, без юридичних конструкцій і певних правил неможливо би було створити текст закону, який можна було би впровадити в життя.

4. Проблема вдосконалення юридичних конструкцій на основі методології сучасного правознавства

Створення закону - творчий процес, який охоплює як пізнавальні, змістовні, так і процесуальні, техніко-юридичні аспекти. Зрозуміти їх поєднання можна лише завдяки розкриттю методологічної основи законотворчості. Мова йде про сукупність теоретичних положень, методологічних принципів, загальних, спеціальних і приватних методів, які використовуються в процесі підготовки і наукової експертизи законопроектів.

В системі методологічних принципів законотворчості можна виділити: юридичну науку, логіку, загально-наукові і спеціальні методи, прийоми (способи) виразу і викладу законотворчої волі у вигляді нормативно-правових приписів і інших структурних частин закону, лінгвістику.

В процесі законотворчості в тій чи іншій мірі використовуються всі галузі правової науки і перш за все теорія держави та права. Саме ця наука розкриває загальні закономірності права, його основні закономірності і дає кінцеві теоретичні уявлення про право, його систему, а також систему нормативно-правових актів, механізму реалізації норм права і державного примусу.

В законотворчій діяльності важливе методологічне значення мають наступні положення, висновки загальної теорії права:

- принципи, які відображають найбільш важливі, закономірні риси права сучасної правової держави: демократизм, гуманізм, соціальна спаведливість, рівноправність, відповідність норм права економічному та культурному рівню суспільства, примат загальновизнаних норм і принципів міжнародного права над національним законодавством, непорушність прав і свобод людини та особистості, співвідношення в праві переконання та примусу;

- положення, які характеризують норму права як органічно цілісну систему, яка складається з гіпотези, диспозиції і санкції, її основні ознаки, способи викладу в законах і інших нормативних актах;

- теоретичне уявлення про закон як джерело права, його види та місце в системі нормативно-правових актів, про специфіку законотворчої діяльності і законотворчого процесу, про взаємодію органів законодавчої та виконавчої влади в процесі підготовки і прийняття законів; про умови ефективної дії законодавчих приписів;

- характеристика системної побудови права як сукупності галузей і інститутів права, ролі предмету і методу правового регулювання і деференціації правових норм на галузі права України, їх взаємодії один з одним, критеріїв віднесення галузей права до публічного чи цивільного права;

- основні положення теорії правовідносин, які характеризують структуру правовідносин, специфічні риси, які притаманні громадянам і юридичним особам як учасникам правовідносин, способи взаємодії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, поняття і видів об'єктів правовідносин; шляхи і способи захисту уповноваженим суб'єктом порушеного права.

Вищевикладені положення, висновки загальної теорії права в законопроектній діяльності відіграють роль нібито стратегії. Вони визначають основні параметри, яким повинен відповідати будь-який законопроект і норми, які його утворюють, тим самим дозволяють законотворцям правильно визначити цілі і основні напрямки своєї діяльності, а також шляхи і способи реалізації поставлених цілей.

Перш ніж розпочати проектування конкретних норм права, необхідно мати чітке уявлення про те, з яких компонентів складається даний елемент системи права, який його зв'язок з нею і яким чином необхідно викласти елементи норми права в тексті закону. Головним чином неможливо підготувати якісний досконалий закон, не враховуючи змісту загальноправових принципів, чи намагатись конструювати правові відносини без врахування положень загальної теорії права про цей правовий феномен, його компоненти і їх закономірний зв'язок. В там, де намагаютьсякоструювати норми права без врахування положень і висновків загальної теорії права, неминуче «зіштовхуються» з цими загальними питаннями, намагаються закріпити в законодавстві нормативні приписи, недосконалість і недостатня ефективність яких переконливо доведена сучасною теорією права і підтверджена правовою практикою. [42, с. 26-28]

Діючий закон представляє собою результат, кінцевий результат розумової та інтелектуальної діяльності осіб, які готували проект даного закону, а також законотворчого органу, який його прийняв. Тому необіхдним компонентом методологічної основи законотворчості є логіка. Будучи наукою про правильне мислення, логіка допомагає розробникам законопроекту і законотворцю правильно та послідовно викласти нормативні приписи і уникнути типових логічних помилок. При цьому „знання логіки і вміння оперувати цими знаннями є стрижнем правового мислення і показником його кваліфікованості”. [43, с. 143]

Нажаль, український законодавець недооцінює значення логіки, її вимог в справі підготовки якісно досконалих законів, і в результаті логічні помилки в діючих законах є не дуже вже рідкісним явищем. Зокрема, мають місце логічні протиріччя, факти використання понять в їх незагальновживаному значенні, порушення правил розміру визначень понять, зустрічається і тавтологія тощо.

Враховуючи значення правознавства для законотворчої діяльності, необхідно також визнати, що із застосуванням усіх компонетів методологічних основ законотворчості все рівно не вдається вирішити всіх проблем, пов'язаних з підготовкою якісно досконалих і ефективно діючих законів. Законотворчість, хоч і тісно пов'язана з правовою наукою, її досягненням, тим не менше являє собою особливий, специфічний вид предметно практичної діяльності, який вимагає використання оригінальних, власних прийомів проектування законів. Правда, в українському правознавстві до недавнього часу переважав погляд на законотворчість як наукову діяльність, покликану виявляти і формулювати об'єктивні закони права і суспільства у вигляді норм права.

В сучасний період таке розуміння гносеологічної природи законотворчості справедливо є сумнівним. „Правові норми являють собою вид позанаукового знання, - доходить висновку В.М. Баранов. - Правотворчі органи цілеспрямовано пізнають реальність, але завдання пізнання не стоїть перед ними в якості самостійного. В результаті знання „що вміщається ними в норму права, хоч і грунтується на правовій науці, але виникає також і її „побічний продукт”, який відрізняється від „чистого наукового”. [44, с. 194]

Законотворчість і юридичне наукове пізнання, беззаперечно, являють собою дві органічно взаємопов'язані, але якісно різні по цілях, методам і результатам стадії засвоєння правової дійсності, яким і виступає процес пізнання об'єктивних закономірностей і підготовка проекту закону, який закріпляє відповідний вид поведінки громадян в якості загальнообов'язкового.

Процес пізнання закономірностей функціонування і розвитку права, як відомо, складає один із найважливіших етапів формування права і знаходиться за межами законотворчого процесу. Ніколи робоча група і комітет законодавчого органу не починають підготовку з проведення оригінальних наукових досліджень.

Визнання того, що законотворчий орган не творить науку, а тільки користується наявністю знань, не означає і повного заперечення законотворчого органу права на творче створення нового, не відомого ні науці, ні практиці Цим новим якраз і виступає знову створений закон.

Новизна законопроекту характеризується перш за все тим, що законодавець створює модель відповідної поведінки суб'єктів суспільних відносин з ціллю встановлення нових порядків чи заборони суспільних відносин, які, з його точки зору, заважають розвитку, нормальному існуваннб суспільства і держави. В законопроекті потрібно в абстрактному вигляді відобразити найбільш суттєві, такі, що повторюються якості поведінки, яка моделюється так, щоб кожне окреме суспільне відношення, саме специфічніше, саме „заплутане”, отримало би в існуючій нормі всі необхідні якості і характеристики.

Виконання цього спільного завдання має на меті попереднє вирішення наступних підпроблем.

По-перше, законотворчий орган повинен викласти зміст норми права і відповісти на наступні запитання: а) при яких реальних умовах і обставинах повинна норма діяти; б) які права і обов'язки виникають у випадку настання подій, які вказані в гіпотезі норми; в) які засоби впливу можуть бути застосовані до порушників даної норми.

Формулюючи нормативно-правові приписи, законотворчий орган повинен бачити їх взаємозв'язок і не допускати ситуацій, коли конкретні норми права позбавляються тих чи інших елементів. При цьому не можна вступати в протиріччя з Конституцією і основоположними принципами відповідної галузі права. Важливо також, щоби суб'єктивні права, які проектуються, були доступними, реальними для всіх суб'єктів права, щоби не створювалось ситуацій, коли правомочний суб'єкт не може реалізувати свого права при наявності встановлених законом фактів чи зіштовхується зі значними труднощами.

І накінець, проектування названих завдань законотворчим органом багато в чому ускладнюється тим, що він проектує свої норми на майбутнє, на те, що конкретно-історичні умови наступлять лише внаслідок і завдяки закону, що проектується. Нестабільність законодавства, яка зараз спостерігається в Україні, якраз і свідчить про недостатнє врахування Верховною Радою історичної перспективи суспільних відносин і основних тенденцій їх розвитку. А тому, чим повніше і всесторонньо законодавець зможе передбачити майбутнє, тим ефективніше і довше буде діяти прийнятий ним закон.

Таким чином, процес творення закону являє собою творчу інтелектуальну діяльність по створенню норм права як різноманітних моделей, варіантів правового регулювання суспільних відносин. Будучи прийнятими і такими, що вступили в силу, вони змінюють світ через систему нових правовідносин. Отже, результат законотворчості дозволяє розглядати його як різновид проектно-конструкторської діяльності. Адже вміння вносити зміни в реальний світ проектування, створення нових предметів матеріального чи духовного світу - характерна риса будь-якої конструкторсько-проектної роботи.

Законотворча практика розробила і успішно застосовує досить різноманітну систему способів формулювання, виразу волі законотворця в формі нормативних приписів і відображення, фіксації цієї волі в тексті законів. В цей же час система прийомів, способів проектування законів, залишається покищо дискусійною і недостатньо дослідженою. [45, с. 33-37]

Значна частина авторів зводить зміст законодавчої техніки до тієї чи іншої сукупності правил, вимог підготовки законопроектів. Так, рекомендується всі правила законодавчої техніки розбити на три види: 1) такі, які відносяться до зовнішнього оформлення нормативних актів; 2) ті, які відносяться до змісту і структури нормативного акту; 3) правила і прийоми викладу норм права (мова нормативних актів). [46, с. 368-370]

Не заперечуючи важливості викладених правил, вимог законодавчої техніки, слід вважати, що вони не вичерпують свого багатства змісту даної юридичної дисципліни. В її склад входять і більш складні методологічні феномени - прийоми, способи проектування законів. В числі головних засобів вираження волі законодавця є: нормативна побудова, системна побудова, юридичні конструкції і галузева типізація.

Процес конструювання норм права, правових інституцій чи галузей права як і будь-який інший творчий процес, здійснюється перш за все із застосуванням всієї системи загально-наукових методів: аналізу і синтезу, порівняння, моделювання, індукції і дедукції, системного аналізу, так як інших форм інтелектуальної діяльності людство не знає.

Крім загальних методів пізнання, на стадії проектування норм права використовуються і такі методи правознавства, як методи тлумачення права і порівняльно-правовий метод. Без їх застосування неможливо би було сконструювати зв'язки нових норм права з діючими нормами чи, як говорив Алексеєв С.С., був би неможливим процес галузевої типології, оскільки кожна норма права в повній мірі реалізує свої регулятивні функції лише в тісному взаємозв'язку з іншими нормами права і навіть іншими галузями права. Для вияснення і встановлення зв'язків норм, що проектуються з діючими нормами використовуються методи тлумачення права і метод порівняльного правознавства.

Іншою є система прийомів, способів, які застосовуються на стадії підготовки текста закону, які мали би закріпити результати проектування норм права, правових інститутів у вигляді загальнообов'язкових нормативно-правових приписів. Оскільки елементи норми права, як правило розміщуються в різних частинах закону, то одним із основних завдань даної стадії проектуваня є: забезпечити послідовне і системне розміщення норм права в тексті закону таким чином, щоб уникнути повторювань, протиріч, інших фактів їх несумісності.

Успішна реалізація цього завдання забезпечується з допомогою розвинутої системи спеціальних прийомів, способів, які можна можна поділити на три групи:

- прийоми, способи поділу тексту нормативного акту на структурні одиниці - частини, розділи, статті, пункти і абзаци;

- прийоми виділення зв'язків між нормативними приписами закону (відсилання, примітки, додатки);

- прийоми закріплення зв'язків між нормами права, що проектуються і діючими нормами. В цих цілях краще використовувавати відсилочні і бланкетні приписи, а також приписи, які вносять зміни чи доповнення.

Друге завдання, яке вирішується на стадії підготовки тексту закону, зводиться до забезпечення ясності і точності нормативно-правових приписів. В цих цілях законотворці повинні перш за все правильно використовувати правила мови, на якій ведеться підготовка законопроекту, а також вміло застосовувати логічні прийоми, способи оперування поняттями, термінами і визначеннями. Тому для законодавця важливим компонентом методології законотворчості виступають норми і вимоги сучасної української мови, всіх її розділів: лексики, фонетики, орфографії і граматики. [47, с. 40-41] Як справедливо відмічено вченими, „тексти діючих нормативних актів повинні бути лінгвістичним взірцем мови та стилю. Кінцевий відпрацьований і прийнятий нормативний акт не повинен викликати до себе критичного відношення з мовної точки зору”. [48, с. 35]

В цей же час, як показують дослідження, проведені українськими правознавцями, використання правил української мови в законопроектній роботі має свою специфіку.

Таким чином, методологічні основи законотворчої діяльності полягають в досить всебічних наукових знаннях: загальна теорія права, галузеві юридичні науки, логіка, лінгвістика, а також загальні та інші методи (аналіз, синтез, моделювання, порівняння, методи тлумачення права та ін.).

Особливим і важливим компонентом методологічних основ законотворчості є законодавча техніка як самостійна юридична наука, яка має сприяти тому, щоб наші законотворці володіли усією системою способів, прийомів, правильно і творчо їх вміли застосовувати.

Це забезпечило б вдосконалення юридичних конструкцій і таким чином забезпечувало б успішну підготовку, кінцевим результатом якої стало б прийняття якісного досконалого закону.

5. Шляхи вдосконалення законотворчості в Україні

Проведена в Україні правова реформа висвітлила цілий ряд проблем, без розв'язання яких створення ефективної правової системи є неможливим. Перша з них - це проблема вдосконалення нормотворчої діяльності. Одним із головних завдань такого вдосконалення нормотворчої діяльності органів державної влади в Україні є вдосконалення нормопроектувальної або законодавчої техніки.

Незважаючи на тенденцію посилення демократичних процесів у суспільному життя та інтенсивного законотворення, важливим і не розв'язаним залишається питання низької культури посадових осіб, парламентарів, урядовців, що інколи призводить до загострення правової кризи в країні.

В Україні на законодавчому рівні, нажаль, покищо немає закону, в якому б закріплювалися не тільки правила законодавчої техніки, а й вимоги, які б ставились перед законотворцем, тобто дотримання при своїй роботі основних принципів, такими принципами можуть бути, наприклад:

- принцип законності, який би забезпечував верховенство Конституції України в законотворчій діяльності;

- принцип демократизму - який би забезпечував вільну, активну і рівноправну участь громадян, висококваліфікованих спеціалістів держави в проектуванні, обговоренні проектів правових актів, врахування їх думок, пропозицій;

- принцип захисту прав і обов'язків законних інтересів - який би проголошував найбільшою цінністю суспільства і держави людину, її права, гарантії їх реалізації. В процесі законотворчості повинні гарантуватись конституційні права громадян;

- принцип науковості - використання в законотворчій діяльності результатів наукових досліджень, наукові напрацювання необхідності врегулювання правом відповідних сфер суспільного життя. При цьому участь наукових працівників має бути правилом, а не винятком. Проведення експертизи, яка би забезпечила життєдіяльність, а не тільки існування нормативного акту.

„Забезпечити наукову обгрунтованість законопроекту, зазначає професор А.С. Піголкін, - означає створити умови для творіння юридично грамотного, коректного з точки зору сучасних вимог законодавчої техніки проекту закону, який був би до того ж „життєздатним”, тобто відповідав би суспільним потребам правового регулювання даної сфери суспільних відносин і яким мав би в собі норми, які забезпечували б механізм їх реалізації”; [49, с. 35]

- принцип професіоналізму - який мав би бути безпосередньо пов'язаним із якістю підготовки нормативного акту, який би забезпечувався ефективною і добросовісною роботою спеціалістів. Кожний етап повинен бути виконаним на дуже високому професійному рівні компетентними спеціалістами. В підготовці повинні також приймати участь високопрофесійні спеціалісти цієї сфери суспільного життя, відносини якої необхідно врегулювати;

- принцип системності - який би являв собою гармонійну узгодженість всіх норм, що складають проект нормативного акту. Системна побудова права включає встановлення оптимального співвідношення між діючими і створюваними нормативними правовими актами.

В результаті порушення принципу системності в законодавстві накопичуються закони, які містять в собі протиріччя, які вже застаріли і не діють, в результаті чого це стає вже інертною і неефективною системою. [50, с. 44-49]

Поліпшення законотворчої роботи повинно здійснюватись також у взаємозв'язку з удосконаленням системи та форм діяльності комітетів Верховної Ради України, які фактично є сполучною ланкою між суб'єктами права законодавчої ініціативи та сесійними засіданнями парламенту. Згідно зі своїми повноваженнями комітети українського парламенту вправі рекомендувати до прийняття чи відхилення той чи інший законопроект. Проте вони позбавлені можливості відхилити його до внесення на розгляд парламенту в зв'язку з низьким рівнем підготовки.

Очевидним залишається і той факт, що в державному механізмі ще не відпрацьовано процес участі населення у вирішенні важливих законодавчих проблем. Розраховуючи певним зарядом соціальної інформації, суспільна думка суттєва перш за все на етапі виявлення суспільної потреби в прийнятті закону, його зміні чи відміні. Компетентно відпрацьованої, юридично кваліфікованої процедури в цьому випадку не існує. Парадоксальним є те, що висловлюючи незадоволення „елітизацією” політики і навпаки, погоджуючись з тим, що всі люди повинні мати рівні можливості впливати на політику влади, більшість громадян, тим часом, не поспішає використати цю можливість. Демократія сприймається сьогодні населенням не в дусі здатності впливати на прийняття рішень, а як здатність брати участь у виборах.

Планування законопроектної роботи, вдосконалення і забезпечення ефективного механізму розробки і прийняття законодавчих актів за своєю суттю мають відповідати законодавству Європейського Союзу. Оскільки в найближчі 5-10 років передбачається виконання парламентом України значного обсягу робіт, практично створення нової системи законодавства і права, то ймовірно, що протягом цього часу відбуватиметься інтенсивний розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроетних робіт органів виконавчої, судової влади, наукових установ, навчальних закладів, істотне зміцнення законодавчих основ діяльності парламенту. [51, с. 732]

В міжнародний практиці, зокрема в практиці нормопроектування законів держав-членів ЄС, а також законодавства Європейського Союзу в цілому склалися певні вимоги до підготовки законодавчих актів, які умовно можна назвати правилами нормопроектування. Державна політика політика України в сфері адаптації до законодавства ЄС має бути спрямована на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування вимог законодавства ЄС, що в свою чергу підвищить рівень вітчизняного законодавства. [52, с. 33]

Приймаючи законодавчий акт, особливу увагу, на мій погляд, слід приділяти додержанню методології прийняття закону: потребі і соціальному інтересу в такому законі; цілям, які досягатимуться з допомогою закону; достатності засобів якими запроваджується закон; визначенню конкретних адресатів закону; системі контролю за його виконанням.

Підвищення якості правових рішень, зведення до мінімуму кількості неефективних нормативних актів - постійне завдання законодавця. Будь-яка помилка тягне за собою невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян.

У нашій державі в процесі законотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б загальнолюдським принципам права. Для цього сама законотворча діяльність повинна підпорядковуватись керівним засадам - принципам гуманізму, демократизму, збереження національною самобутності та інтернаціоналізму, науковості, технікою юридичної досконалості. [53, с. 176] Доречно підкреслити у зв'язку з цим, що деякі із законів України - „Про національні меншини”, „Про державну службу”, „Про іноземні інвестиції” та ін. були оцінені експертами не просто як такі, що відповідають кращим стандартам, а як інноваційні для політико-правового процесу у світі в цілому. [54, с. 200] Це вже є певним досягненням в українській законотворчості.

Крім того, слід зазначити, що систематична робота з наближення законодавства України до міжнародних стандартів відбувається тільки в окремих сферах. Слід продовжувати систематичний аналіз вже діючого законодавства України на відповідність прийнятим міжнародним договорам. Ці питання можна розв'язати доопрацювавши проекти законів України „Про закони та законодавчі акти в Україні”, „Про нормативні правові акти в Україні”. Останній, зокрема, має регламентувати єдині правила прийняття решти нормативних актів. Одна з причин, того, що українські юристи змушені працювати в недосконалому полі - відсутність єдиних імперативних правил нормотворчої діяльності. [55, с. 26-28]

Відсутність належної взаємодії владних структур є перепоною нормального розвитку законодавчого процесу. Необхідна плідна, узгоджена праця державних інституцій і структур громадянського суспільства, наукових і навчальних установ юридичного профілю для створення необхідних умов ефективного функціонування норм Конституції. Слід звернути увагу також на важливу роль у забезпеченні якості нормативної продукції експертизи. [56, с. 3-7]

Сучасну організацію і технологію опрацювання даних, що охоплює використання нових методів, фіксацію і попередню підготовку інформації, зберігання, запобіжне дублювання інформації на випадок пошкодження оригіналу тощо дозволила впровадити системна інформатизація законотворчого процесу в парламенті. Її впровадженням зробило, на мій погляд, важливий крок до скорочення технологічного циклу законодавчого процесу. Стало можливим прогнозування наслідків введення нових нормативних актів, підвищення продуктивності праці в нормотворчій діяльності. [57, с. 3-11]

Варто окреслити й наболілі проблеми законотворчого процесу: необхідність створення термінологічного словника законодавства, системи юридичної адаптації законодавства, впровадження практики відслідковування нових нормативних актів і оперативного внесення поправок. [58, с. 4]

Серйозною проблемою є також те, що багато законів змінюються і доповнюються вже через пару тижнів після їх прийняття. В результаті їх застосування виникає багато „дірок”, які необхідно „латати”. Я думаю, що необхідно більш досконало проаналізувати цей законопроект, зробити більш детальну його експертизу, відпрацювати усі наслідки, випадки, суперечності, а не приймати закон поспішно, у безвиході. Все це має відбуватись з допомогою науково-професійної групи, яка б відслідковувала б усі недоліки і хиби створюваного нормативного акту.

Якість закону так само і як його ефективність залежать також від рівня професійної підготовки законодавця. Почуття поваги до закону прямо залежить від авторитету органу, що його видав. [59, с. 31-38]

Законотворці повинні володіти багатьма професійними якостями, серед яких: компетентність, висока повага до законів, відповідальність за долю людей, любов до своєї професії, вміння самокритично оцінювати свою діяльність, дисциплінованість в роботі, непохитність своїх моральних якостей, ерудованість, високі етичні погляди, совість, принциповість, відповідальність за роботу, яку він виконує, вміння брати відповідальність на себе, гуманність, вміння розрізняти суттєве від несуттєвого, головне від не основного, вміння глибоко і логічно мислити, незалежність мислення, розсудливість, мати організаційні дані, тобто вміння організувати свою ефективну роботу, а також роботу своїх колег і всього колективу тощо.

Атож, одним із шляхів вдосконалення законотворчості є професійна підготовка законотворців.

Нажаль, у наших вищих юридичних закладах не існує окремої дисципліни „культура і техніка законотворчості”. Можна сказати, вивчення її як окремої дисципліни не практикується.

Важливою є також узгоджена діяльність усіх трьох гілок влади. Побудова моделі єдиної державної влади за принципом її поділу згідно Конституції України на законодавчу, виконавчу та судову [60, с. 80] становить нове явище в конституційній правотворчості України, практиці її державотворення. Без узгодженої їх діяльності, плідної співпраці, певного порядку їхніх взаємовідносин при законотворчості не може існувати в дежаві ні панування права, ні правових законів, ні більш того їхнього верховенства.

Нам належить створити державу, основану на авторитеті, чіткому формулювання законів. Не треба, проте, впадати у крайність, вважаючи, що досить прийняти хороші розумні закони, як найскладніші проблеми суспільства будуть вирішені.

Отже, можна виділити такі основні напрямки для вдосконалення законотворчої діяльності в Україні: створення єдиних законів на кшталт „Про закони та законодавчі акти в Україні”, „Про нормативні правові акти в Україні”, які б закріплювали не тільки правила законодавчої техніки, а й принципи, якими би мали керуватись законотворці у своєїй професійній діяльності; поліпшення законотворчої роботи повинно здійснюватись також у взаємозв'язку з удосконаленням системи та форм діяльності комітетів Верховної Ради України, наданням їм додаткових повноважень таких, як можливості відхилити законопроект до внесення на розгляд парламенту в зв'язку з низьким рівнем підготовки; залучити до вирішення важливих законодавчих проблем населення. Важливим є також узгоджена діяльність трьох гілок влади; приділення більшої уваги питанню адаптації вітчизняних нормативних актів до міжнародних стандартів; професійна підготовка законотворців для створення більш якісних норм права; вдосконалення механізму впровадження нормативних актів у життя; приділення більшої уваги формуванню у нового покоління законотворців моральних та професійних якостей, а також введенням окремої дисципліни в навчальних закладах, яка б забезпечувала знання правил, техніки, способів, прийомів, методів викладу правових норм, що сприяло б розвитку і вдосконаленню законотворчості у нашій державі.

Висновок

Підводячи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:

Реалізація правових норм та принципів моралі в житті суспільства вимагає високопрофесійних якостей від суб'єктів законотворчої діяльності, а також наукового підходу щодо здійснення об'єктивного аналізу стану справ у державі, культурного рівня суспільства і перш за все ефективності впливу на них з боку законотворчої діяльності. Рівень і культура законотворчості, а відповідно і якість правових норм є показником цивілізованості і демократії суспільства.

Саме зараз, коли державна політика України перебуває на стадії адаптації її законодавства до міжнародних норм, питання культури і техніки законотворчості є, як ніколи, актуальним.

Саме зараз, коли „Помаранчева Революція” принципово змінила ставлення до державної влади, основних принципів її формування, необхідно підвищити увагу навчальних закладів щодо підготовки юристів-професіоналів, ввести в програму навчання дисципліни на кшталт „законодавча техніка”, які б навчали майбутніх законотворців основним правилам, технікою, методами та прийомами правильного кваліфікованого створення, зміни, внесення змін до законів. Але цього також замало. Неможливо створити якісний закон без певних моральних принципів, етичних та культурних якостей законодавця. Для культурного коректування законотворчості необхідні також люди які володіють певним рівнем знань етики, моралі та культури. Навіть не просто володіють цими знаннями, а й мають високоморальні професійні якості, високі етичні погляди, повагу до людей, держави та законів тощо. А тому, необхідно також підвищити увагу ряду гуманітарних дисциплін, які сприятимуть підвищенню загальної культури майбутніх законотворців. Адже, навряд чи можна обійтись без культури, етики та моралі, якщо насправді бажати людям добра.

У даній роботі я намагалася розкрити сутність, склад та поняття законодавчої техніки, розглянути її вплив не тільки на культуру держави та суспільства, а й на формування особистості. Я зробила висновок, що необхідно не тільки займатися законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство на основі моралі, етики, культури, високої порядності, чесності , усвідомленню людьми власних та чужих прав, своєї гідності, поваги до своєї держави. Адже, від рівня культури суспільства і залежатиме рівень законотворчості в державі. І слід пам'ятати, що законотворчість є неодмінним і чи не найголовнішим атрибутом держави.

Також у своїй роботі я спробувала визначити, що таке юридична конструкція, юридична термінологія, які є основні способи викладу правових норм, що таке аксіома, фікція.

Я дізналась, що використання цих понять в процесі законотворення відіграє важливу роль в правильному відображенні соціальної дійсності і виконати цю роль можна тільки при вмілому їх застосуванні. Без певних правил, понять неможливо би було створити текст закону, який можна би було впровадити у життя.

Підсумовуючи вищевикладене, я хочу також поділитися своїми думками з приводу можливих шляхів вирішення питань вдосконалення законотворчості в Україні.

Крім підвищення рівня підготовки молодих юристів-законотворців, на законодавчому рівні потрібно створити не тільки єдині імперативні правила нормотворчої діяльності, а й закріпити певні принципи та вимоги які би ставились перед законотворцем. Напочатку, принаймі, було б доречним хоча би прийняття проекту Закону України «Про закони та законодавчі акти в Україні», який і надалі залишається лише проектом. Також велику увагу слід приділяти ретельній експертизі законодавчих актів, яка б оперативно і кваліфіковано відслідковувала недоліки майбутнього закону, адже у нас вже стало звичним приймати зміни та доповнення до закону, який лише кілька тижнів тому вступив у законну силу.

Також, у нас ще не відпрацьованою залишається система залучення населення до вирішення важливих законодавчих проблем. Парадоксальним є те, що сьогодні демократія сприймається населенням не щодо впливу на правові процеси, які відбуваються в державі, а як тільки участь у виборах.

У процесі законотворення має бути узгодженість дій не тільки між гілками влади, а й між комітетами, підкомітетами, структурними підрозділами тощо.

Важливою є також державна політика України в сфері адаптації до законодавства ЄС, яка має бути спрямована на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування та має підвищити рівень вітчизняного законодавства.

Правова держава Україна - це найважливіше завоювання українського народу, що відображено та законодавчо закріплено у ст. 1 Конституції України, а її розбудова, захист, прогресивний розвиток як суверенної є головне надбання нашого суспільства. Саме тому без високого рівня правової культури законотворців, без узгодженості їх дій, без належного рівня якісних законів, без довіри, яку отримали від суспільства не може бути демократичної, правової держави, а відтак і незалежної суверенної України. Вона може бути позбавлена головної підтримки власного народу, її не сприйме світове співтовариство, побудоване на правових засадах.

Використана література

1. Законотворчість.- К.: ТОВ АТОПОЛ інк, 2005.-

2. Законотворчість: контрольні функції Парламенту.- К.: Заповіт, 2006.- 108 с.

3. Законотворчість: основні аспекти законодавчого процесу.- К.: Заповіт, 2006.- 81 с.

4. Законотворчість: забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.- К.: Заповіт, 2006.-

5. Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським правом.- К.: ТОВ АТОПОЛ інк, 2001.-

6. Інформаційне законодавство.- К.: ТОВ "Вид-во "Юридична думка", 2005.- 440с.

7. Житлове законодавство України.- Київ: А.С.К., 1998.- 495с.

8. Інформаційне законодавство.- К.: ТОВ "Вид-во "Юридична думка", 2005.- 384с.

9. Навчання: законодавство, оподаткування, облік.- К.: Бліц-Інформ, 2006.-

10. Законодавство України про відпустки.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 398с.

11. Антимонопольне законодавство України..- К.: Юрінком Інтер, 2001.- 416с.

12. Законодавство України про дорожній рух..- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 417с.

13. Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку.- К: , 2000.- 208с.

14. Екологічне законодавство України.- Харьков: Одіссей, 2002.- 928с.

15. Законодавство України про громадянство.- К: Юрінком Інтер, 2001.- 416с.

16. Законодавство України про землю.- К: Юрінком Інтер, 2001.- 352с.

17. Трудове законодавство для головбуха.- К: Універсал- бізнес, 2005.- 302с.

18. Законодавство України про охорону здоров'я.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 526с.

19. Законодавство України про надзвичайні ситуації.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- 416с.

20. Законодавство України про адміністративну відповідальність.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 473с.

21. Законодавство, організація та проведення ліцензування і акредитації.- К.: Задруга, 2004.- 151с..

22. Законодавство України про пільги громадянам.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- 560с.

23. Законодавство України про правоохоронні органи.- К.: Парламентське видавництво, 2000.- 160с.

Размещено на Allbest.ru