Поняття і сутність правопорушення

Принцип законності конкретизується у відповідальності за кримінальне правопорушення в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом (ст. 3.3 КК України). Цей принцип означає, що підставою відповідальності є наявність у діях особи складу злочину або проступку. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, якщо в кримінальному законі відсутня норма, яка забороняє вчинення діяння під жахом покарання. Принцип відповідальності за наявності вини закріплено в ч. 2 ст. 2 КК України: «Особа вважається невинуватою…і не може бути піддана покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку…».

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що кримінальне правопорушення вимагає наявності підстав кримінальної відповідальності й диференційованого визначення покарання з урахуванням його виду: злочину або проступку.

У зв'язку із підвищеною суспільною небезпекою злочинів закон встановлює за їх скоєння найбільш сурові міри покарання. На відміну від інших видів правопорушень перелік злочинних діянь, передбачених кримінальним законом, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Венгеров А.Б. каже, що проступки визначаються меншим ступенем суспільної небезпеки (шкідливості), здійснюються в різних сферах суспільного життя, мають різні об'єкти посягання і правові наслідки. За цими критеріями вони класифікуються на цивільні, адміністративні, дисциплінарні та конституційні правопорушення. Іноді виділяють також і процесуальні правопорушення. Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються від інших проступків специфічним об'єктом посягання. Це майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового, сімейного, земельного права. Своє зовнішнє вираження даний різновид правопорушення отримує, як правило, у формі невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань, у заподіянні якої-небудь майнової шкоди.

Санкції за такого роду правопорушення носять правовідновлюючий характер і суть їх полягає у відшкодуванні заподіяного майнового збитку, скачуванні незаконних угод, у відновленні порушених прав і охоронюваних законом інтересів. Щодо конституційних правопорушень, то А.В. Малько визначає їх як протиправні, суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) суб'єктів конституційного права, що містять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (процедуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форму правління та устрою держави, конституційні права, свободи і обов'язки людини. Проаналізувавши дане визначення конституційних правопорушень, до таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, виражені у формах: видання органами держави, органами місцевого самоврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення), недодержання ними конституційних заборон, зловживання конституційними повноваженнями (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі), пасивну поведінку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є невиконання конституційного обов'язку, наприклад, незастосування конституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього і т. д.

В.В. Кузнєцов каже, що адміністративні правопорушення (проступки) являють собою передбачені нормами адміністративного, фінансового, земельного, процесуального та інших галузей права посягань на встановлений порядок державного управління, власність, права і законні інтереси громадян.

Сюди відносять і дрібні крадіжки, і порушення правил дорожнього руху, правил фінансового обліку, правил пожежної безпеки і т. д.

Зміст даного різновиду протиправного діяння полягає у порушенні загальнообов'язкових правил, встановлених адміністративними органами, в дезорганізації порядку державного управління. Специфіка посягання зумовлює і характер покарання за скоєне діяння. Це попередження, штраф, позбавлення водійських прав та інші засоби державного правового впливу, що накладаються спеціальними органами держави.

Дисциплінарні правопорушення (проступки) являють собою протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, закладів і організацій. Скоюючи дисциплінарний проступок, правопорушник дезорганізує нормальну, службову, виробничу, військову дисципліну (прогули, запізнення на роботу, пропуски учбових занять, невиконання розпоряджень адміністрації і т. д.). Міри відповідальності фіксуються у санкціях правових норм і виражаються у зауваженні, догані, переведенні на нижчу посаду, відрахуванні з навчального закладу і т. д.

Слід зазначити, що всі види правопорушень знаходяться у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Так, безвідповідальність посадових осіб, халатність і неефективність праці правоохоронних органів, що призводить до безкарності, здебільшого є своєрідними стимулами підвищення суспільної шкідливості правопорушника і його діянь.

Наприклад, адміністративні проступки поступово переходять у злочини проти порядку управління, цивільні правопорушення переростають в злочини проти особи, дисциплінарні проступки - в посадові злочини. Треба пам'ятати, що здебільшого одним діянням людина скоює декілька правопорушень. Наприклад, порушення водієм автомобіля правил дорожнього руху може призвести і до адміністративної, і до цивільно-правової, майнової відповідальності.

3. Причини та подолання протиправної поведінки

3.1 Причини правопорушень та шляхи їх подолання

Проблема причин правопорушень виявилась, на жаль, у радянській юридичній літературі глибоко ідеологізованою і заплутаною. Цьому відповідно сприяла і складність самої проблеми.

Як вже відзначалось, правопорушення як соціальне явище тісно пов'язане з об'єктивними та суб'єктивними причинами й умовами суспільного життя, торкається його найрізноманітніших сфер, обумовлених різноманітними процесами.

Воно відрізняється високим динамізмом не тільки в межах відповідної держави, а й у межах відповідного регіону. Тому було б неправильно виділяти якийсь конкретний перелік причин, що породжують це явище.

До того ж необхідно розрізняти причини конкретного, індивідуального правопорушення, причини певного виду правопорушень, причини правопорушень як масового явища.

Теорія держави і права, будучи наукою методологічною, займається дослідженням причин правопорушень у цілому.

Під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

В юридичній літературі й сьогодні йдуть суперечки про соціальні та біологічні причини правопорушень, про сучасний розвиток антропологічної школи на генетичному рівні. На нашу думку, протиставлення їх недопустиме. Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальними факторами через те, що особа формується й діє у відповідному соціальному середовищі і її вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, скільки від міжособистісних відносин різного рівня і суспільства в цілому. Основна причина протиправної поведінки людини пов'язана з різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища й індивіда. Загострення цих протиріч спричиняє зростання правопорушень. Підтвердженням цього служать інерційні рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що виникають у сфері економіки, є наріжним каменем, детонатором усіх інших протиріч. Причини правопорушень не слід ототожнювати з умовами їх скоєння. Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (у комплексі з іншими обставинами) лише сприяють формуванню наслідків (посилюючи чи послаблюючи дії причин), не викликаючи їх із необхідністю. Так, у зв'язку зі змінами відносин власності в сучасній Українській державі створені такі умови і такий характер розподілу праці, оцінки і розподіл її результатів, які породжують соціальну і моральну нерівність людей, що викликає природне незадоволення однієї частини населення і намагання іншої частини населення збагатитися усіма законними, а в ряді випадків і незаконними засобами. Цей процес супроводжується: недосконалістю нормативно-правових актів, які приймаються, нігілізмом, низькою правовою культурою, недостатньо ефективною роботою правоохоронних органів, кризою моральних цінностей, алкоголізмом і наркоманією та іншими обставинами. Все це обумовлює зростання численних корисливих злочинів, активізацію тіньової економіки, організованої злочинності. Проте ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об'єктивних причин і умов формуються суб'єктивні причини й умови правопорушень із відповідними елементами соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне, вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи (рис. 4).

Рис. 4. - Причини правопорушень:

Отже, до суб'єктивних причин правопорушень відносять низький рівень правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви й цілі, потреби й інтереси окремих осіб. Суб'єктивними умовами, що сприяють вчиненню правопорушень звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад, темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень, різні фізичні недоліки та ін.

Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні суперечності в її суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від їх суспільного буття, економічні і політичні кризи та ін.

До об'єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушень належать недоліки організаційного і технічного порядку, які підтримують і оживляють дію об'єктивних і суб'єктивних причин.

Основні напрями боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища.

Правоохоронні органи нашої держави ведуть активну, послідовну боротьбу з правопорушеннями, проте вони неспроможні самі значно знизити масштаби їх поширення в суспільстві. Для цього необхідно проведення комплексу економічних, соціально-політичних, організаційних заходів, які будуть спрямовані на зміцнення економічної системи, підвищення матеріального добробуту, свідомості, інформованості й культури громадян, наведення порядку і стабільності в розвитку суспільних відносин. Велика роль відводиться правовому вихованню. Громадяни повинні бути інформовані щодо правових вимог, які пред'являються до них державою. Адже інколи порушення правових приписів пов'язане не з антисоціальним ставленням особи, а з незнанням змісту правових актів. Для усунення деяких правопорушень важливим є проведення медичних заходів проти алкоголізму, наркоманії. Необхідно підвищити результативність діяльності самих правоохоронних органів, поліпшити їх кадровий склад, матеріально-технічне забезпечення тощо.

3.2 Роль органів внутрішніх справ в боротьбі з правопорушеннями

Правозахисна діяльність та забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина є основним напрямом функціонування органів внутрішніх справ. Саме для них забезпечення повної та безпосередньої реалізації прав і свобод людини і громадянина виступає як безпосередній об'єкт їх діяльності. Тому роль органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина визначається обсягом і компетенцією в цій сфері. Розкривається ж вона в різних формах і методах діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню даних їм повноважень. Правильне визначення форм та методів реалізації органами внутрішніх справ своєї компетенції у всіх сферах діяльності, в тому числі в сфері забезпечення конституційних особистих прав і свобод громадян, має важливе значення, оскільки вірно визначені форми і методи їх діяльності сприяють прояву змісту правоохоронної роботи. Щодо форм діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реалізації прав людини і громадянина, то можливо визначити як правові і не правові конкретні дії, що здійснюються з метою створення сприятливих умов для реалізації суб'єктивного права, для припинення його порушення і поновлення порушеного права. Змістом кожної з форм діяльності ОВС по забезпеченню конституційних особистих прав і свобод людини та громадянина є сукупність однорідних, конкретних дій їх співробітників, що пов'язані зі створенням сприятливих умов використання особистостями благ індивідуальної свободи, усунення негативних факторів, що створюють труднощі щодо реалізації особистих прав і свобод, а також із забезпеченням умов для здійснення особистих прав людини. Думається, можна виділити такі форми діяльності ОВС по забезпеченню конституційних особистих прав і свобод громадян, які б, з одного боку, відповідали всім формальним ознакам даного поняття, а з іншого - відображали б сутність змісту усіх дій і поширювалися на практику як усієї системи ОВС, так і на кожний відповідний орган і його підрозділи.

К.Б. Толкачов, А.Г. Хабібулін визначають такі форми: правозастосовча, виховна, правоохоронна. А.Ю. Олійник розрізняє два види форм діяльності ОВС по забезпеченню прав особи: правові і неправові. В правові форми входять: правоохоронна, нормотворча, правозастосовча, а до неправових - організаційні і виховна. Автор останньої класифікації більш досконало поділив форми на види, дослідивши всю сукупність видів діяльності ОВС по забезпеченню конституційних особистих прав людини і громадянина. Більш ґрунтовно зупинимось на цих формах. Правоохоронна форма діяльності ОВС по забезпеченню реалізації конституційних особистих прав людини і громадянина є головною формою, тому що органи внутрішніх справ є безпосередньо правоохоронним органом. Правоохоронна діяльність передбачає декілька видів дій:

1. Створення сприятливих умов для більш ефективного здійснення прав і свобод громадян;

2. Охорона прав громадян від порушень;

3. Захист прав громадян в момент здійснення правопорушень;

4. Відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина, що порушені протиправними діями чи бездіяльністю.

Правоохоронна форма виступає гарантом в реалізації особистостями своїх прав і свобод у сфері діяльності ОВС.

Виходячи з того, що не вся діяльність ОВС охоплюється змістом правоохоронної форми, а лише її частина, що проявляється в діях по припиненню забороненої нормами права поведінки, застосуванню заходів примусу і санкції в разі здійснення правопорушення, охоронна діяльність в роботі ОВС проявляється по втручанню в поведінку тих суб'єктів, що порушують вимоги режиму реалізації прав людини. Правоохоронна діяльність ОВС здійснюється згідно з чинними законами України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.

Повноваження працівників ОВС у цьому напрямі можна поділити на:

1. Повноваження у сфері громадського порядку;

2. Повноваження у сфері забезпечення громадської безпеки;

3. Інші повноваження, пов'язані із забезпеченням реалізації прав громадян за допомогою правоохоронної форми діяльності ОВС.

Правоохоронна діяльність ОВС виступає у вигляді правової форми забезпечення реалізації прав людини і громадянина, що включає в себе виявлення, профілактику, запобігання, припинення і розкриття правопорушень і в першу чергу злочинів. Отже, фактично всі дії ОВС по забезпеченню громадської безпеки і громадського порядку входять у правоохоронну форму забезпечення прав людини і громадянина.

Попередження правопорушень (профілактична діяльність) - важливий напрям роботи ОВС, пов'язаної з попередженням злочинів та інших правопорушень, виявленням причин і умов, що сприяють їх скоєнню.

На цій основі здійснюються заходи профілактичного характеру відносно осіб, які займаються пияцтвом, хворіють на алкоголізм і наркоманію та ведуть антигромадський спосіб життя, безпритульних підлітків та неповнолітніх правопорушників. ОВС проводить серед населення правову пропаганду, використовуючи засоби масової інформації (радіо, телебачення, пресу, кіно).

Багато в чому успіх профілактичної роботи залежить від зв'язку з громадськістю, взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами, глибокого аналізу причин правопорушень, цілеспрямованої роботи і правильного використання сил і засобів. Значна частка у загальному змісті виконуваних міліцією обов'язків належить патрульно-постовій службі, наряди якої попереджують і припиняють злочини та інші правопорушення, охороняють державне майно і особисту власність. Важливу роль в охороні громадського порядку, боротьбі із злочинністю відіграють спеціальні установи міліції (медичні витверезники, спеціальні приймальники для заарештованих в адміністративному порядку, приймальники-розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво, ізолятори тимчасового утримання затриманих і взятих під варту осіб). Не менш важливою в діяльності ОВС по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина є їх нормотворча діяльність. Нормотворча форма діяльності ОВС належить до правових форм. Така форма є пріоритетним напрямом функціонування цього правоохоронного органу. При здійсненні своїх повноважень ОВС, поряд з іншими формами, використовують і нормотворчу. Це діяльність Міністерства внутрішніх справ (МВС) України чи його структурних підрозділів та посадових осіб по встановленню, зміні, доповненню чи скасуванню норм права, виданню та введенню в дію нормативно-правових актів. Вона регулюється наказом МВС України №285 від 22 травня 1992 р. «Про заходи удосконалення нормотворчої діяльності МВС України». Нормотворча діяльність передбачає складний механізм реалізації компетенції ОВС в процесі:

а) організаційного забезпечення нормотворчої діяльності;

б) підготовки проектів відомчих нормативно-правових актів;

в) способів викладення нормативних приписів у відомчих проектах нормативно-правових актів;

г) застосування юридичної термінології та ін.

З метою поліпшення роботи в органах внутрішніх справ по поліпшенню нормотворчої діяльності 22 травня 1992 року, який був підписаний наказ МВС України, яким затверджена «Інструкція з організації і порядку здійснення нормотворчої діяльності МВС України». Вона включає в себе три розділи:

а) загальні положення;

б) організаційне забезпечення нормотворчої діяльності;

в) організацію підготовки нормативних актів.

Відповідно до чинного законодавства Міністерство внутрішніх справ як орган виконавчої влади має право видавати такі нормативно-правові та індивідуальні акти:

а) накази;

б) інструкції;

в) нормативні розпорядження;

г) рішення колегії, що оголошені наказом, та ін.

Всі ці акти містять норми права. Це є першочерговою умовою того, щоб дана діяльність ОВС - нормотворча - була визнана як форма. Вона має самостійне і важливе значення для всієї системи ОВС.

Правозастосовча форма передбачає діяльність ОВС у сфері забезпечення конституційних особистих прав громадян по створенню сприятливих умов для їх реалізації. В даній формі ОВС виконують ряд повноважень і додержання, виконання та використання правових норм, оскільки правозастосовча діяльність входить у більш широке правове явище як правореалізаційна діяльність ОВС. Ця діяльність полягає у виданні правозастосовчих актів, які детальніше конкретизують зміст конституційних особистих прав громадян, встановлюють підстави, механізм та межі їх реалізації, індивідуалізують ті юридичні факти, які пов'язані з подальшим існуванням особистих прав людини і громадянина.

Переходячи до дослідження неправових форм діяльності ОВС по забезпеченню реалізації конституційних особистих прав, слід сказати, що вони класифікуються на два види: організаційну і виховну, а організаційна в свою чергу поділяється на:

а) організаційно-регламентуючу;

б) організаційно-соціальну;

в) організаційно-економічну.

В цілому організаційна форма характеризується створенням умов для виконання правових актів, які регламентують діяльність ОВС у сфері забезпечення особистих прав і свобод, удосконалення з цією метою організаційних структур. Організаційно-регламентуюча діяльність передбачає здійснення відповідних дій, що мають характер організації роботи працівників ОВС. До неї входять:

1. Організація роботи з особовим складом ОВС;

2. Прийом на службу;

3. Проходження служби;

4. Оплата праці;

5. Наукова організація праці та ін.

Організаційно-соціальна форма включає в себе такі елементи:

1. Правове становище;

2. Правовий захист;

3. Соціальний захист;

4. Державне страхування і відшкодування збитків, що заподіяні працівникам ОВС, та ін.

До організаційно-економічної форми слід віднести фінансування та матеріально-технічне забезпечення діяльності різних підрозділів ОВС.

Виховна форма діяльності ОВС полягає у створенні відповідних умов для підвищення рівня правосвідомості не тільки пересічних громадян, а й самих працівників ОВС, створення умов для їх самовиховання, що підвищить реалізацію конституційних прав громадян. Отже, всі ці форми діяльності ОВС по забезпеченню реалізації конституційних особистих прав громадян переплітаються між собою і відокремлено одна від одної існувати не може. А вибір конкретної форми залежить від того, які завдання в конкретній обстановці стоять перед ОВС. Методологія діяльності ОВС по забезпеченню реалізації конституційних особистих прав громадян в літературі досліджена не повно. Але це не означає, що її не існує взагалі. Загальні управлінські методи притаманні і діяльності ОВС як силового органу. Тому такі методи, як переконання і примус, повинні бути застосовані в діяльності ОВС, але з деякою специфікою, яка пов'язана з їх повноваженнями.

Відповідно до цього слід зауважити, що методами діяльності ОВС по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина є засоби, способи та прийоми, за допомогою яких співробітники створюють належні умови для здійснення суб'єктивних прав, поновлення порушеного права людини і припинення правопорушень.

Загальні методи мають загальний і універсальний характер, їх дія поширюється на діяльність усіх підрозділів ОВС з низу до верху, виступаючи важливим елементом вирішення завдань, поставлених перед ОВС.

Метод переконання полягає в стимуляції співробітників ОВС до більш ефективної роботи, відповідального ставлення до своїх функціональних обов'язків, високої виконавчої дисципліни, а також за допомогою співпраці з ОВС населення полягає в сприянні добровільному та усвідомленому виконанню всіма громадянами передбачених чинним законодавством норм поведінки, виховання поваги до закону.

Метод примусу застосовується як до працівників ОВС, так і самими працівниками ОВС до інших осіб у разі порушення ними норм права. Він застосовується для створення умов здійснення суб'єктивних прав, припинення правопорушень, поновлення порушеного права.

Примус у діяльності ОВС по забезпеченню особистих конституційних прав громадян виступає в таких різновидах:

а) що використовується для запобігання посяганням на особистість, життя, здоров'я, честь і гідність громадян, їх майна;

б) що застосовується для безпосереднього примусового здійснення прав і обов'язків громадян (стягнення штрафів, привід та ін.);

в) що пов'язаний з реалізацією адміністративної і кримінальної відповідальності.

Поряд з цими загальними методами існують і спеціальні методи діяльності ОВС по забезпеченню прав громадян:

1. Індивідуальні методи роботи;

2. Вдосконалення керівництва;

3. Вдосконалення правозастосовчої діяльності ОВС;

4. Своєчасне і обґрунтоване реагування на пропозиції, заяви і скарги громадян;

5. Навчання працівників ОВС і поширення кращого досвіду;

6. Заохочення і стягнення та ін.

Отже, будучи елементами механізму реалізації прав людини, форми та методи діяльності ОВС в цій сфері перебувають у взаємодії. Якщо форма дає уяву про структуру діяльності, тих шляхах, якими орган може впливати на об'єкт, то метод показує, якими шляхами, прийомами і способами орган реалізує свої повноваження. Існування методу обумовлено існуванням конкретної форми діяльності. Ці два елементи механізму забезпечення реалізації конституційних особистих прав громадян повинні бути більш досконало вивчені науковцями та більш ґрунтовно і повно викладені в навчальній літературі для вивчення їх практичними працівниками ОВС.

Висновки

Отже, давши вичерпну загальну характеристику правопорушенню, можна зробити висновки щодо кожного аспекту, яким розуміється правопорушення - соціальне. деліктоздатний юридичний правопорушення

Вихідним та визначальним для розуміння сутності правопорушення є уявлення про те, що воно характеризується суспільною небезпечністю, шкідливістю та протиправністю. Правопорушення негативні також і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти панівних суспільних відносин, вносять до них елементи соціальної напруженості та конфліктності, посягають на людські цінності та інтереси. Протиправність - це головна властивість усіх відхилених від правопорядку діянь. До того ж, крім протиправності, правопорушенням властива низка інших специфічних ознак, як наприклад суспільна шкода, наявність вини, діяння (дії або бездіяльності) у правопорушника.

Для того, аби правопорушник поніс юридичну відповідальність за скоєне правопорушення необхідна наявність повної системи ознак, яка відображається у складі правопорушення. За відсутності хоча б однієї з даних ознак суб'єкт правопорушення не понесе юридичної відповідальності.

Правопорушення, взяті у сукупності на певному проміжку часу й у конкретному суспільства, завжди характеризуються різноманітністю яз за ступенем суспільної небезпеки, так і за психологічними, соціальними та юридичними ознаками. Водночас ці соціальні явища у своїй ґенезі й еволюції мають багато спільних рис, що уможливлює вивчення не тільки окремих видів правопорушень, а й їх сукупності. Аналіз причин і умов вчинення, розробку системи спеціальних заходів боротьби з ними.

До причин зростання правопорушень, насамперед, слід віднести недосконалість законодавства, поляризацію соціальних інтересів в суспільстві, низький матеріальний рівень життя населення, недовіру до влади, в тому числі і судової, невисоку правову культуру громадян, широке поширення в суспільстві алкоголізму та наркоманії, недостатньо ефективну роботу правоохоронних органів і т. д.

Високий рівень правопорушуваності стимулюють значна різниця в доходах окремих верств населення, дитяча бездоглядність, загальна криза моралі, моральності, сімейних традицій. Широке поширення в нашому суспільстві отримала ідеалізація цінностей і установок кримінального середовища, які культивуються з допомогою телебачення і радіоефіру.

Боротьба з правопорушеннями повинна включати два напрямки - превентивне (попередження правопорушень) і каральне (невідворотна відплата за вже скоєне правопорушення). Найважливіша роль у зміцненні правопорядку в суспільстві належить державі, основними завдання якого в цій сфері є: постійне вдосконалення і своєчасне оновлення чинного законодавства, підвищення ролі правосуддя, покращення діяльності правозастосовних і правоохоронних органів, в тому числі і шляхом вдосконалення їх матеріально-технічної бази.

Размещено на Allbest.ru