Правові системи

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випадках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визнається повністю недійсним, або коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частки майна тощо) встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, які закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, що вказані в заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним йому майном, яке робиться у передбаченій законом формі. У різних державах передбачені різні форми заповіту: власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акта тощо.

2.2 Англо-американська правова система

Загальна характеристика. Англо-американська цивільно-правова система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися в Англії після її завоювання нормандцями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції Римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах англійської території, дійсності, звичаїв і традицій.

У становленні системи загального права учені виділяють ряд етапів, а саме: 1) період від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 р.), який характеризується витісненням місцевих, регіональних звичаїв загальним правом (common law), що зародилося в результаті діяльності Вестмінстерських королівських судів; 2) період розквіту загального права і виникнення права справедливості (law of equality), як наслідок виконання лорд-канцлером деяких судових функцій; 3) від початку XIX ст. починається період бурхливого розвитку законодавства (statute law) і збільшення ваги законів (statutes) у системі джерел загального права, що продовжується дотепер [10, c. 211].

Які ж загальні особливості англо-американської правої системи вирізняють її серед інших і, перш за все, що відрізняє її від континентальної правової системи: 1) казуїстичність і архаїчність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; 2) відсутній поділ права на приватне і публічне, замість якого (але не аналогічно якому) все-таки існує певна диференціація на загальне право і право справедливості; 3) пріоритет процедури і процесуального права перед матеріальним правом; 4) залежна роль закону від прецедентного права; 5) незначна кодифікація галузей права.

Розвиваючись автономно й відокремлено в межах Англії й Уельсу, загальне право з початком здійснення колонізаційної політики Великої Британії поширилося і на колонії - Австралію, Канаду, Нову Зеландію, США та інші країни. Надалі англійське загальне право вплинуло на формування власних правових систем у англомовних країнах, велика частина з яких у підсумку ввійшла в англо-американську правову сім'ю. Разом з тим, у міру поширення, загальне право піддавалося певним модифікаціям, що визначаються специфічними умовами, які склалися у сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що в різних країнах зазначені перетворення дуже різні.

Значна трансформація англійського загального права відбулася в США, а, з огляду на даний факт і те, що серед країн, що входять до сім'ї загального права, США виконують одну з провідних ролей, то саме тому зазначену правову систему називають також англо-американською. Специфіка американського цивільного права обумовлена цілим комплексом факторів: континентальним розташуванням (унаслідок якого значно відрізняється регулювання відносин власності, об'єктом яких є земля); відсутністю давніх феодальних традицій; формуванням права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінностями у формах правління і державного устрою (США - федеративна республіка, в якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмінностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на зазначені відмінності, утворюють єдину англо-американську правову сім'ю [26, c. 123].

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Європи, в яких цивільне право розвивалося в лоні університетів як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творилася судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, але і створюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, що має силу прецеденту, його називають «правом судової практики» (case law). У сфері судової практики діє правило прецеденту (у США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів, як нижчестоящих, так і тих, які безпосередньо винесли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішення вищих судових інстанцій: 1) у Великій Британії - Палати лордів, Апеляційного суду, Високого суду; 2) у США - Верховного суду США і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не зв'язані своїми власними прецедентами.

Другим джерелом права у країнах англо-американської правової системи є закон (statute, Act of Parliament). Відповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, закон виконує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що в законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься в законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення і застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстичність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільного права в актах законодавства. Можна стверджувати, що системі загального права не властиві кодифіковані акти цивільного законодавства. Разом з тим від початку XIX ст. і до нашого часу (і особливо в наш час, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбувається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується їх кількість, удосконалюється техніка їхнього викладу, розробляються проекти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом загального права, але його значення як такого постійно зменшується. В англійському праві обов'язковими є лише старовинні звичаї, що існували до 1189 р. Наведене правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними в текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону чи норми обов'язкового прецеденту.

Незважаючи на те що у формуванні загального права вирішальною була участь не вчених, а суддів, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини. Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні і дістали кваліфікацію авторитетних книг (books of authority), тому нерідко виникають ситуації, коли обґрунтування позиції в судовому рішенні здійснюється з урахуванням відомих доктринальних положень [12, c. 52-56].

Структура цивільного права. Вищевикладені відмінності класичних правових систем знаходять своє відображення й у структурі цивільного права, і в існуванні унікальних цивільно-правових інститутів (наприклад, trust), і в різному змісті, що вкладається в адекватні правові поняття. Не знає система загального права ні поділу права на приватне і публічне, ні групування права по галузях, подібного тому, котре здійснюється у праві континентальної Європи, ні взагалі такої галузі, як цивільне право. Однак варто звернути увагу на деякі специфічні риси інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-правових.

Норми, що регламентують правовий статус фізичних осіб, в Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, у законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві, а в США - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-американської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздатності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), аналогічну за змістом «континентальній» правоздатності, і активну правоздатність (active capacity), що являє собою здатність до здійснення юридичного акту (capacity for performance of legal act), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, визнається рівною на підставі принципу загального права, відповідно до якого «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні в країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповнолітніх. Опікун у праві Англії і США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд із фізичними особами як суб'єктами права розглядаються і штучно створені ними організації. За своїм змістом правовій категорії юридичної особи в системі загального права відповідають категорії: корпорація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно являють собою два основних типи юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) корпорації, що являють собою сукупність осіб (corporate aggregate); б) одноособові корпорації (corporation sole), що складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, які являють собою одну з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані як суб'єкти права - юридичні особи лише у певних сферах суспільних відносин, що відповідають основним цілям їхньої діяльності (наприклад, профспілки)1. Товариства систематизуються залежно від характеру відповідальності партнерів за боргами товариства [17, c. 93-94].

Англійське загальне право закріплювало загальну правоздатність лише за юридичними особами, що створені на підставі спеціального акта короля. Стосовно інших юридичних осіб, як правом Англії, так і правом США встановлена спеціальна правоздатність. Таким чином, угоди, що укладаються юридичною особою і вийшли за рамки мети, що зазначена в її статуті, є недійсними як угоди ultra vires (понад силу). Слід зазначити, що заснований на судовому прецеденті принцип ultra vires, що є діючою нормою англо-американського права, уже давно не відповідає реаліям і потребам цивільного обороту. Тому сучасне законодавство спрощує порядок зміни мети, спочатку зазначеної у статуті, а судова практика здійснює розширювальну інтерпретацію повноважень корпорації, необхідних для досягнення вищезазначеної мети, тим самим у підсумку послідовно звужуючи сферу дії принципу ultra vires і сприяючи фактичній легалізації загальної правоздатності юридичних осіб у системі загального права.

У сфері обґрунтування правосуб'єктності юридичних осіб в Англії і США найбільшого поширення набула відбита в судових прецедентах теорія фікції, що розглядає корпорацію як штучне, невловиме й таке, що існує лише з погляду закону, утворення. Саме тому англо-американське право розглядає вищезазначений штучний суб'єкт (юридичну особу) як недієздатний, а відсутня активна правоздатність останнього заповнюється директорами корпорації. Директор є не виконавчим органом юридичної особи, а агентом корпорації, при цьому відносини між корпорацією і директором ідентичні відносинам між принципалом і агентом.

Унаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», що є одним з основних понять аналізованої цивільно-правової системи. Своєрідність системи речових прав у країнах системи загального права виявляється у збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. Із правом власності (property)ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (ownership), й інші майнові права, що мають лише загальну подібність із «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме майно (realproperty), на відміну від свого «континентального» аналога, не має властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-американського права верховним власником землі є суверен - монарх (Англія) чи держава (США), від права і волі яких і залежать права безпосередніх землевласників.

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає в поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і відразу після них у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві більшої частини країн, що становлять континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого права власності», що найбільше відповідала капіталістичним відносинам. На противагу цьому англійська правова система залишила багато інститутів феодального права, а стосовно досліджуваного питання - припускала можливість роздроблення права власності на часткові правомочності і розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких, у випадку володіння певним комплексом юридичних можливостей щодо об?єкта, могла називатися власником [28, c. 94].

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність і сучасні її представники. Так Г. Демсец стверджував, що «пучок чи частка прав по використанню ресурсу - от що становить власність», а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний пучок відносин, що істотно розрізняються за своїм характером і наслідками». Беручи до уваги зазначене уявлення про право власності, «повне» визначення права власності (як його розуміють виразники ідей англо-американської правової доктрини), що, згідно з Р. І. Капелюшниковим «до нинішнього часу стало хрестоматійним», було запропоновано англійським юристом А. Оноре і складається з 11 елементів, а саме: 1) право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі; 3) право керування, тобто рішення, як і ким річ може бути використана; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають від особистого користування річчю і від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами - право присвоєння); 5) право на «капітальну вартість» речі (чи право суверена), що припускає право на відчуження, споживання, зміну чи знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право передавати речі; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності (а не права власності в цілому) [4, c. 316].

Перераховані вище елементи дозволяють створювати величезне число комбінацій, проте, як вважає американський філософ Л. Беккер, не всі їх сполучення заслуговують назви права власності. За твердженням автора такими можуть бути визнані: а) право на «капітальну вартість» (яке Л. Беккер вважає фундаментальним, а всі інші перераховані елементи дослідник розглядає як приклади захисту, розширення, обмеження чи розробки цієї основної правомочності); б) будь-яке поєднання правомочностей, за обов'язкового включення до нього права на «капітальну вартість»; в) будь-який конгломерат із перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право керування, право на дохід) із доданням до нього права на безпеку; г) разом з тим, для того щоб будь-який «пучок» правомочностей можна було розглядати як право власності, у зазначену зв'язку обов'язково повинен входити один із перших п'яти (1-5), зазначених А. Оноре, елементів. Однак навіть при зазначених застереженнях Л. Беккер нарахував близько 1500 комбінацій права власності, а якщо врахувати їхнє варіювання за суб'єктами і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами автора, воістину «страхітливою».

Найважливішим інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary ownership, trust), породжена правом справедливості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: засновник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає деяке майно одному або декільком особам - довірчим власникам (trustees) для здійснення керування таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме, в інтересах однієї чи декількох осіб - вигодоодержувачів, бенефіціарів. Вигодоодержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним інша особа. На підставі заснування трасту відбувається поділ («розщеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з керування, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод і доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність відзначеного інституту дозволяє використовувати його для досягнення різних практичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздатних осіб, ліквідації спадщини, для створення і діяльності організацій, подібних до установ континентальної Європи, та ін. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичається країнами, що належать до інших правових систем [29, c. 11].

Невідомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Унаслідок цього захист права власності здійснюється за допомогою загальноцивільних позовів - позовів із заподіяння шкоди (trespass, nuissance, replain).

Поряд із речовим правом англо-американське право не знає і зобов'язального права. Поняття і термін «зобов'язання» невідомі цій правовій сім'ї і не мають аналога в англійській юридичній мові, тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідоговір, делікт. Загальне право розглядає договір (contract) як зроблену замість надання зустрічну обіцянку, виконання якої забезпечено санкцією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-небудь прав і обов'язків не можна говорити до одержання акцепту. Договірне право слабо систематизоване, класифікація договорів взагалі відсутня. Невідомий англо-американському праву і принцип реального виконання договору, замість якого панує правило, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації в повному обсязі збитків кредитора. До квазідоговорів доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагаченню і веденню чужих справ без доручення [24, c. 47].

Вищезазначена своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (law of torts). У сфері позадоговірної відповідальності є надзвичайно значним вплив судової практики, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент, а матеріально-правові норми деліктного права розроблені слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав - позовами. Під деліктом (цивільним правопорушенням) розуміється заподіяння шкоди майну чи особистості. В англо-американському праві відсутній розподіл деліктів на генеральний і спеціальні. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як порушення чужого права володіння (чи вторгнення) (trespass), шкідливість (nuissance), наклеп (slander), недбалість (negligence) та ін. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. «Порушення чужого права володіння» (trespass) є одним із найдавніших різновидів деліктів, породжених загальним правом, ним охоплюються випадки навмисних насильницьких і «примхливих» дій, що завдають шкоди майну чи особистості позивача. Судова практика виробила правило, згідно з яким відповідальність за вищевказані цивільні правопорушення настає лише за наявності вини відповідача (особи, що завдала шкоду) [23, c.155-159].

Спадкове право. Спадкування в системі загального права має свої особливості. Це стосується перш за все спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менш як двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відносинах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції, як легат. Усі права і обов'язки спадкодавця (спадкова маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за законом чи за заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої особи, яка повинна, виконуючи волю спадкодавця і діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця, і передати спадкоємцям спадкову масу, яка вже звільнена від боргів.

3. Місце цивільного права України серед цивільно-правових систем світу

У історії України правова система формувалася в періоди становлення державності - Київської Русі, гетьманщини XVII - XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського початку XX ст., своєрідно -- в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні. Розвиток української правової системи в IX -- на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. -- «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла [24, c. 21].

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду. Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їх своєрідність і неповторність.

Висновки

В цій роботі були розглянуті головні риси основних правових систем сучасного світу. Хотілося б відмітити, що згідно актам проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р. і Конституції України від 26 червня 1996р. - Україна являє собою незалежну суверенну державу. Всі державні інститути України знаходяться на початку реформування, в тому числі і правова система. Україна являється країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германської, в тобто правову систему України можна віднести до романо-германської, в якій головною рисою є верховенство закону. Найбільш важливий закон на Україні - Конституція. І для нас дуже важливо знайти ту ідеальну правову модель, яка б нас задовольнила.

Але мабуть не можна створити ідеальної правової системи, яка б одночасно підходила б для всіх країн світу. Багато плюсів можна відмітити у романо-германській правовій системі, але також ми можемо сказати що в ній є і недоліки.

Багато плюсів можна відмітити у романо-германської правової системи. Правові норми чітко кодифіковані, правозастосовнику не важко знайти ту чи іншу норму. Але з іншого боку, доктрина яка виражає рівність права і закону, може зіграти і негативну роль. Так було в 30-х роках в Німеччині і ряді інших країн, коли до влади прийшов тоталітарний режим, і змінив закони, поставивши закон над правом.

У прецендентного права перевага у тому, що воно ближче до практики, але з іншого боку дуже ускладнений пошук прецендентів для реалізації норм права.

Також неважко побачити, що і належність країни до однієї і тієї ж великої правової сім'ї, не виключає суттєвих відмінностей між національними правовими системами цих країн.

В результаті розвитку міжнародного права, торгових і економічних зв'язків між країнами спостерігається тенденція до зближення правових систем різних країн. Так в країнах «загального права» все більше значення набуває кодифікація, а в країнах континентального права - навпаки судовий прецедент.

Розширення міжнародних зв'язків, як економічних так і політичних, сприяє уніфікації правових систем. Інтегруючу роль відіграло утворення «спільного ринку», різноманітних міжнародних організацій, які завдяки єдиному правовому регулюванню стимулюють наближення джерел права.

В результаті цього, хоч і збільшується круг джерел права, але співвідношення їх впливу все рівно неоднакове. Наприклад, в країнах з романо-германським правом основним джерелом права є закон і підзаконний акт; в державах, чиї правові системи належать до англосаксонської правової сім'ї ведучу роль грає судовий прецедент, який інколи стоїть вище закону.

Зараз в англо-саксонських країнах намітилась тенденція до збільшення значення закону і підзаконних актів; в державах континентального прав навпаки, роль судової практики і прецендента зростає з кожним днем.

Пріорітетними серед норм права цивілізованих держав стають, перш за все, націлені на захист прав і свобод людини. Правда, найбільш складно процеси уніфікації правових норм і законодавства в цілому проходять в тих державах, правові системи, яких знаходяться під сильним впливом релігійних і національних традицій.

Список використаних джерел

1. Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - 451с.

2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - М., 1996.

3. Дудченко В. Про великі правові системи сучасності. / В. Дудченко // Право України. - 2010. №3, - С. 77

4. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенко та інші; За ред. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2000. 320 с.

5. Зайчук О., Онищенко Н. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку / О. Зайчук, Н. Онищенко // Право України. - 2002. - № 11. - с. 23 - 26.

6. Задорожний, Ю. А. Система права романо-германської правової сім'ї: Проблеми становлення / Ю. А. Задорожний // Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2010. - № 4/5. - С. 64 - 71

7. Задорожний, Ю. А. Вплив Римського права на формування романо-германської правової сім'ї / Ю. А. Задорожний // Часопис Київського Університету Права. - 2006. - № 4. - С. 37 - 42.

8. Загальна теорія держави та права: Підручник / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. - К.: Кондор, 2005. - 609 с.

9. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вузів / В. П. Глиняний. - 7-ме вид. - К.: Істина, 2012. - 768 с.

10. Історія держави і права України: Навчальний посібник для студентів вузів / І. Я. Терлюк. - К.: Атіка, 2011. - 943 с.

11. Коран. - М.: АСТ, 2004. - С. 357 - 358.

12. Котенко О. А. До Поняття про сутність, значення та «дієвість» джерел права в Англосаксонській правовій системі / О. А. Котенко // Часопис Київського Університету Права. - 2012. - № 3. - С. 52 - 56.

13. Лубська М. Мусульманське право: Сутність, джерела, структура. - К.: Монографія. «Академвидав», 2009. - 256 с.

14. Луць Л.А. Структура правової системи суспільства: Загальнотеоретичні аспекти / Л. А. Луць // Право України. - 2002. - С. 7 - 10.

15. Марченко М. Источники романо-германского права: понятие, виды, классификация / М. Марченко // Вестник Моск.Ун-Та.Сер.11.Право. - 2000. - № 2. - С. 14 - 28.

16. Мідзяновська В. В. Прецедент як джерело права в англо-американській правовій системі / В. В. Мідзяновська // Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2005. - № 12. - С. 78 - 85.

17. Ніведа Р. Історія виникнення юридичних осіб в англосаксонській і континентальній системах права / Р. Ніведа // Право України. - 1998. - № 9. - С. 93-94,109.

18. Оніщенко Н. М. Загальна характеристика правової системи як інтегруючої категорії юридичної науки / Н. М. Оніщенко // Правова держава. - 2000. - №.11. - С.62 - 75.

19. Оніщенко Н. М. Система права як юридична основа правової системи / Н. М. Оніщенко // Правова держава. - 2002. - С.39 - 47.

20. Оніщенко Н.М. Співвідношення права, правової системи і держави / Н. М. Оніщенко // Держава і право. - 2002. - №16. - С.5 - 11.

21. Основи римського приватного права: Навчальний посібник / Є. М. Орач, Б. Й. Тищик - Л.: Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту, 2000. - 238 с.

22. Правові системи світу: огляд // кур'єр юнеско. - 2000. - № 1. - с. 24 - 25.

23. Собкова В. Місце судового прецеденту серед інших джерел права у англосаксонській правовій системі / В. Собкова // Право України. - 2007. - № 5. - С. 155 - 159.

24. Теорія держави і права: Підручник. Скакун О. Ф. / Пер. з рос. - Х.: Консум, 2001. - 656 с.

25. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В.Зайчука, Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

26. Теорія держави і права: Навчальний посібник для студентів вузів / С. І. Селецький. - К.: Центр Учбової Літератури, 2012. - 245 c.

27. Тополь Ю.О Правові системи сучасності: поняття та проблеми класифікації / Ю.О. Тополь // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2002. - №4. - С.27 - 34.

28. Цивільне право України: Навчальний посібник для студентів вузів / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та інші; ред. Р. О. Стефанчук. - К.: Наукова думка, 2004. - 450 с.

29. Чернявська Ю. Довірче управління майном: традиції англосаксонського права / Ю. Чернявська // Закон І Бізнес. - 2004. - № 19/20. - С. 11.

Размещено на Allbest.ru