Правосуб'єктність юридичних осіб

Юридичні особи можуть утворюватись на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств, з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях. Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи.

В ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по її утворенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності.

Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань (п.2 ст.5 Закону «Про підприємства в Україні»).

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, одержанням освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу декілька названих вище способів: розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. (у редакції постанови КМ від 25 січня 1996 р.), державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності (банки, засоби масової інформації, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських або районних Рад народних депутатів. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи - власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1. Установчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників декілька, таким рішенням є установчий договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми суб'єкта підприємництва;

2. Реєстраційну картку;

3. Документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4. Документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5. Рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в тому ж порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться в разі зміни:

а) назви суб'єкта підприємницької діяльності;

б) форми власності;

в) організаційної форми суб'єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємництва з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства в установлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутись до суду. Засновник має право стягнути через суд збитки, заподіяні йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. За державну реєстрацію береться плата, розмір якої визначається в порядку, встановленому законом «Про підприємництво».

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право.

До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово в 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку (ст. ст. 15, 16 Закону «Про об'єднання громадян»).

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи, наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому ж порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснюється органом, за рішенням якого вони утворюються (ст.38 ЦК України).

Відповідно до ст.34 Закону про підприємства ліквідація і реорганізація підприємства здійснюється за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках:

а) визнання його банкрутом;

б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;

в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених в їх статутах (ч.2 ст.39 ЦК України).

Формами припинення юридичних осіб є:

а) ліквідація;

б) реорганізація (ч. І ст.37 ЦК України).

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється, як правило, ліквідаційна комісія.

Відповідно до ст.35 Закону «Про підприємства в Україні» ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що створюється власником або уповноваженим ним органом, а в разі банкрутства - арбітражним судом. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для пред'явлення претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, поміщає в офіційній пресі за місцем знаходження підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки пред'явлення кредиторами претензій. Одночасно вживаються заходи по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з майна цього підприємства. При цьому у першочерговому порядку погашаються борги перед бюджетом і компенсуються затрати по рекультивації земель, що перебували у користуванні підприємства.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їхнього пред'явлення, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після першочергових вимог та інших претензій, виявлених або заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважають-ся погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місячного строку з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не пред'являть позову в суд чи арбітраж про задоволення їхніх вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення вимог кредиторів.

Майно, яке залишилось після задоволення претензій кредиторів та членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника (ст.36 Закону про підприємства).

При ліквідації кооперативу майно, що залишилось після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої - відповідному органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її учасниками пропорційно до їхніх внесків (ст.40 ЦК України).

Законом «Про об'єднання громадян» (ст.32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднань громадян. Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об'єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених ст.4 цього Закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо);

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього Закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо);

3) продовження протиправної діяльності після попереднього накладання стягнень;

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

Однією з підстав для ліквідації юридичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності виступає банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство" під банкрутством розуміється пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітражним судом за заявою будь кого з кредиторів або самого боржника. Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі, коли остання неспроможна задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам і банкам, які здійснюють розрахункове касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження по справі. Не пізніш як через місяць після цього арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника і зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори подають до арбітражного суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника які суд визнає або відхиляє. В цей же строк арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб що подали заяви з майновими вимогами скликати збори за їх участю, на яких в разі необхідності створюється їх повноважний комітет. Якщо знайдуться фізичні чи юридичні особи які бажають взяти участь у санації (оздоровленні фінансового стану) боржника то вони повинні у той же місячний строк подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. Санація можлива за умови що збори (комітет) кредиторів погодились на її проведення. Право вибору умов проведення санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у випадку, якщо він сам звернувся до арбітражного суду з заявою про визнання його банкрутом.

Арбітражний суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення В постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також фонду державною (комунального) майна якщо банкрутом визнане державне підприємство. На ліквідаторів які утворюють ліквідаційну комісію, покладаються обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21 Закону «Про банкрутство» з коштів, виручених від продажу майна банкрута, передусім покриваються витрати пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів забезпечені заставою.

Далі у першу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства банкрута (наприклад тих що виникають з трудових відносин тощо).

У другу чергу задовольняються вимоги по державних і місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів не забезпечені заставою.

У четверту чергу - вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу.

У п'яту чергу погашаються усі інші вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за не-достатністю манна, вважаються погашеними.

При реорганізації також мас місце припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Таким шляхом можуть утворюватись виробничі і науково-виробничі об'єднання, в які входять на правах структурних оди-ниць раніше самостійні підприємства, проектно-конструкторські та інші організації.

Приєднання - це форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Організація яку приєднують припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділі. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділу немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. В разі при-єднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточною балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст.37 ЦК. України).

Правонаступник відповідає по зобов'язаннях юридичної особи, що припинила своє існування, в повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділі правонаступники відповідають по боргах попередника пропорційно до часток одержаного ними май-на, зазначених у розподільчому балансі.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.

Філія юридичної особи - це структурно і територіальне відособлена її частина, яка за місцем свого знаходження виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо.

Представництво - теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише окремі функції від імені юридичної особи поза місцем її знаходження (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи.

Відповідно до ч. І ст.31 ЦК України, юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому законодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів підприємств, об'єднань, організацій та установ здійснюються в тому ж порядку, який встановлений для створення самих цих організацій (ст.7 Закону «Про підприємства в Україні»).

Крім понять «філія» і «представництво» в практиці зустрічається поняття «дочірньої організації» (представництва), хоча воно в законі не визначене. Дочірньою може визнаватися організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, ви-значених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника і здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається в статуті організації, що її створила. Проте дочірня організація не відповідає по боргах своєї основної організації, а ця остання - по боргах дочірньої організації. При неплатіжездатності (банкрутстві) засновника стягнення по його боргах може звертатись на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кредиторів.

Висновок

Отже, на основі викладеного матеріалу можна зробити такі висновки.

Цивільний кодекс Української РСР (ЦК 1963р.) та новий Цивільний кодекс України (ЦК) порізному визначають поняття юридичної особи. Якщо ЦК 1963р. визначає юридичну особу як організацію, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді (цивільна правосуб'єктність) (ст. 23 ЦК 1963р.), то в новому ЦК вона визначена як організація, створена й зареєстрована у встановленому порядку, яка наділяється цивільною правосуб'єктністю (ст. 80 ЦК).

Ще з давніх часів римського права під основною ознакою юридичної особи розуміли її майнову відокремленість.

Щодо визнання державної реєстрації обов'язковою ознакою юридичної особи, то, по-перше, в правовій практиці України зустрічаються випадки, коли юридична особа створюється та діє без державної реєстрації (це державні органи, що здійснюють владні повноваження, органи місцевого самоврядування та деякі інші суб'єкти). По-друге, наприклад, загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою, однак, школи на сьогоднішній день майном не наділені, не мають самостійного балансу, рахунків у банку; правомочності юридичних осіб, зокрема, й щодо управління майном, від їх імені здійснюються районними управліннями освіти. правоздатність юридичний відповідач суд

По-третє, до ЄДРПОУ включаються відомості не лише про юридичних осіб, а й про філії, відділення, інші відокремлені структурні підрозділи, які статусом юридичної особи не наділяються.

Враховуючи вищезазначене, визнавати державну реєстрацію обов'язковою ознакою юридичної особи є некоректним. У практиці до закріплення за юридичною особою майна (наділення майном) її вважають такою, що не здійснює діяльність.

Отже, дефініцію, наведену в ЦК 1963р., слід визнати більш вдалою, ніж визначення нового Цивільного кодексу.

Відокремленість майна, на мою думку, Ї головна ознака юридичної особи. І в ЦК 1963р., й у новому ЦК залишаються не повністю врегульованими деякі аспекти правового режиму майна юридичних осіб і, як наслідок, їх правосуб'єктності.

Юридичну особу можна класифікувати на види за різними критеріями. Проте ця класифікація не знаходить відповідного відображення у ЦК.

ЦК вперше в історії розвитку права України, розмежовуючи юридичних осіб на юридичних осіб публічного та приватного права, регулює порядок створення та правовий статус лише юридичних осіб приватного права.

Отже, ЦК України визначає характер майнових відносин юридичних осіб приватного права, державних та комунальних підприємств з їхніми власниками, залишаючи поза увагою інші види юридичних осіб. Йдеться про державні органи, які здійснюють владні повноваження, та органи місцевого самоврядування, неприбуткові бюджетні організації Ї лікарні, вузи тощо, які віднесені до юридичних осіб публічного права.

Законодавець свідомо виключає зі сфери регулювання цивільного й, зокрема, господарського законодавства питання створення та правового статусу державних органів місцевого самоврядування, що наділяються ознаками юридичної особи, оскільки (так об'єктивно склалося) це питання належить до сфери правового регулювання конституційного та адміністративного права.

Отже, для всіх без винятку юридичних осіб правосуб'єктність у цивільних правовідносинах є похідною від правосуб'єктності їх власника (власників). Такі відносини можуть бути ієрархічними й обов'язково розпочинаються від правосуб'єктності осіб, які не мають ознак юридичної особи (народ України, держава, територіальна громада або окремі фізичні особи). Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець з недостатньою точністю розмежував юридичних осіб на юридичних осіб приватного та публічного права. Наприклад, згідно з ЦК України, навчальний заклад, створений державою, є юридичною особою публічного права (ст. 167), а приватний навчальний заклад - юридичною особою приватного права. Ці заклади відрізняються один від одного лише формою власності, а, згідно з Конституцією України, всі форми власності є рівноправними, а, отже, на обидва навчальні заклади повинен поширюватися єдиний порядок створення та діяльності.

Таким чином, розглянуту класифікацію юридичних осіб необхідно вдосконалити, передбачивши, що юридичні особи публічного права - це державні органи, на які законом покладено владні повноваження, та органи місцевого самоврядування. Решту юридичних осіб, зокрема, й державні та комунальні підприємства, слід віднести до юридичних осіб приватного права. Саме тоді в ст. 191 ЦК України можна буде передбачити, що об'єктом цивільно-правових угод може бути будь-яка юридична особа приватного права, що як єдиний майновий комплекс, є нерухомістю.

Список використаної літератури

1) Конституція України, прийнята на п'ятій сесії верховної Ради України 28 червня 1996року.

2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV.

3) Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2008. 4) Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992р., № 2460-XII.

5) Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII.

6) Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991р., № 987-XII

7) Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р.,

№ 1576-XII.

8) Дзера О. В. Цивільне право України. -- К.: Юрінком Інтер, 2004. -- 736с.

9) Олена Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи" // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

10) А. Єфименко „Регулювання припинення (реорганізації) та ліквідації юридичної особи за проектом Цивільного кодексу України" // Право України, 2002р., № 10.

11) Цивільне право України // за заг. Ред. Я. М. Шевченко. - УК., 2003. - Т.1.

12) О. Кравчук „Майновий аспект правового статусу юридичних осіб за новим Цивільним кодексом України" // Право України,2003р., № 12.

13) Д. Лук'янець „Про вину юридичної особи у сфері адміністративної відповідальності" // Право України, 1999р., №11.

14) В. Ніколаєв „Про інститут юридичної особи"// Право України, 1997р., №7.

15) Г. Фединяк „Межі здійснення правосуб'єктності юридичними особами України за кордоном" // право України, 2003р., № 12.

16) Цивільне право України. Частина перша; За ред. проф.. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. - Харків: Право, 2000. - 368с.

17) Цивільне право України: Навчальне видання / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. - К.: Наукова думка, 2000. - 304с.

18) Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. Загальна частина. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Н.С Кузнєцова, О.А. Підопригора. - К.: Вентурі., 1997. - 544с.

19) Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. - К.: Істина, 2003. - 776с.

20) Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн „Видавничий дім „Ін Юре", 2003. - 520с.

21) Цивільне право України за ред. Р. О. Стефанчука, К. Наукова думка, Прецедент 2004с.562

22) Мазур О. С. Цивільне право України. -- К.: Університет "Україна", 2005. -- 288 с.

23) Л. Соловйова. Виникнення правосуб'єктності підприємств: деякі питання. // Право України, 2002. № 7.

24) В. Кравчук. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи. // Право України, 1998. № 4.

25) Рікс Ніведа. Особливості корпорацій у англосаксонській системі права.// Право України., 1997 № 8.

Размещено на Allbest.ru