Державне управління інноваційною діяльністю в Україні

Державне регулювання і стимулювання розвитку ринку інновацій має здійснюватися шляхом: збільшення частки наукоємного виробництва і сфери ділових послуг; економічної організації суспільства за рахунок появи венчурних елементів, посилення горизонтальних зв'язків, зрушень у структурі різних форм власності в напрямі домінування колективних акціонерних форм власності змішаного типу, гнучкого управління, надання переваги непрямим методам регулювання над прямими; урахування здатності нації до прогресу; підвищення рівня життя населення, освіти й охорони здоров'я, вирішення проблем зайнятості за рахунок створення нових високооплачуваних робочих місць; зменшення використання невідновних ресурсів і шкідливих викидів шляхом раціоналізації структури виробництва й споживання, а також поширення рециклічних технологій; активізації міжнародного науково-технічного співробітництва і глобальна конкурентоспроможність національної економіки; зовнішньої (здатність протистояти будь-якому диктату ззовні, пов'язаному з обмеженням доступу до передових технологій, розривом основних сформованих технологічних ланцюгів, для зміцнення обороноздатності країни) і внутрішньої (запобігання катастрофам, стихійним лихам, терористичним актам, іншим протиправним діям на основі використання науково-технічних досягнень в антигромадських цілях) безпеки держави.

Інноваційна політика держави має виходити далеко за межі науково-технічного прогресу (НТП) і стати засобом здійснення широкого кола змін у суспільстві, тобто пов'язувати заходи в межах державної науково-технічної політики із заходами в рамках соціальної, військової, економічної й екологічної політики. Тому інноваційну політику слід водночас вважати складовою і науково-технічної політики, і загальної політики держави. Це широке визначення практично виправдано лише при формуванні соціально-ринкового господарства за рахунок активного державного регулювання.

Під інноваційною політикою слід розуміти складову державної науково-технічної політики, яка основну увагу приділяє державному впливу на процеси виробничого освоєння нововведень (тиражування) і їх реалізацію. Це визначення практично виправдано у процесі реалізації політики державного дерегулювання (за досвідом США, Великобританії, Японії). Саме при дерегулюванні інноваційну політику уряду спрямовано тільки на забезпечення сприятливих умов (інноваційного клімату) комерціалізації використання науково-технічного наробку, на всіляке заохочення приватної ініціативи, необхідність відновлення техніки, технології, асортименту продукції для підвищення конкурентоспроможності, забезпечення переходу до “самоорганізації” інноваційного процесу.

Державна інноваційна політика має бути системною складовою загальної політики, а не тільки науково-технічної чи промислової. При цьому змістовно для охоплення стадій інноваційного процесу вона має ґрунтуватися на синтезі політики “технологічного поштовху” (на початкових стадіях інноваційного процесу), “орієнтації на попит” (для фінішних стадій інноваційного процесу, починаючи з прикладних досліджень), “соціальної орієнтації” (з метою мінімізації соціальних витрат НТП і формування соціально-політичного консенсусу у вирішенні питань інноваційної політики) і довгострокової політики “соціально-економічної трансформації” (на основі концепції “бачення” динаміки очікуваних віддалених наслідків для вироблення й корекції стратегій розвитку).

Державна інноваційна політика має спиратися на наукові принципи макроекономічного регулювання інноваційного процесу і ринку інновацій. На сьогодні існують протиріччя між необхідністю в колективних формах наукових досліджень, розробок, нововведень і принципами “вільного” підприємництва, що реалізуються в Україні. Протиріччя між новими формами інноваційної кооперації і принципом свободи конкуренції, звичайно, є, але воно не антагоністичне і, як свідчить практика закордонних країн, вирішується завдяки двом обставинам. Перша - це обмеження колективних досліджень і нововведень так званою “доконкурентною” стадією робіт. Спільно зважуються фундаментальні наукові проблеми, досліджуються нові фізичні ефекти і способи їх використання, виробляються принципові технічні рішення, створюються макети і прототипи, експериментальні стенди й комплекти устаткування для апробації нових технологій, а не конкретна ринкова продукція. Мета кооперації - підняти на новий, більш високий щабель загальний технічний рівень певної галузі чи підгалузі економіки. Тому спільні дослідження впливають не на конкуренцію між учасниками, а на конкурентоспроможність кожного з них, підвищують її і тим самим, по суті справи, підсилюють і конкуренцію, але на іншому, загальними зусиллями досягнутому рівні.

Друга обставина полягає в тому, що колективні дослідження приватними фірмами організовуються не замість власної дослідницької бази і не на шкоду їй, а лише поряд з нею і на додаток до неї. Скорочення витрат на власні дослідження не спостерігається, навпаки, вони зростають. Технічний прогрес підірвав “самодостатність” навіть найбільших корпорацій і об'єктивно спонукає їх до пошуку зовнішніх джерел нововведень, у тому числі до кооперативних досліджень і розробок. Поява таких форм є прямою і найбільш ефективною відповіддю на специфічні вимоги сучасного етапу НТП. Це нове для ринкового господарства явище означає певне зрушення у філософії економічного розвитку.

Якщо кооперативні форми досліджень і розробок дають позитивний ефект, то, здавалося б, логічно очікувати їх швидкого зростання і перетворення в провідну, а то й панівну форму організації промислових досліджень. Однак настільки прямолінійна логіка в цьому разі не спрацьовує і здатна лише довести конкретну істину до абсурду, кооперація суб'єктів науково-технічного розвитку ефективна і прогресивна доти, доки вона не призводить до підриву конкурентних відносин між цими суб'єктами, не створює умов для появи монополізму пов'язаного з ним застою. Такого типу тенденції в кооперативних дослідженнях і розробках, що виходять на певний рівень з вагомою участю держави, теж наявні. І вони ставлять певну межу доцільним масштабам використання колективних форм. Немає необхідності окреслювати цю межу в системі господарства, заснованій на приватній власності і ринкових відносинах, за наявності антимонопольних бар'єрів у сфері виробництва і розподілу вона виявляється та коректується автоматично. Поки зазначені наріжні основи зберігаються, інноваційна кооперація ніяких негативних наслідків не викликає, а, навпаки, є адекватною відповіддю на умови науково-технічного розвитку, що змінюються. Резерви її далеко не вичерпані ні в національному, ні тим більше в інтернаціональному масштабі. Тому перші десятиріччя XXI ст., цілком імовірно, стануть періодом подальшого розвитку кооперативних форм досліджень і розробок, удосконалення таких форм, появи нових їхніх варіантів і різновидів.

Україна має сформувати і реалізувати нові цілі й принципи інноваційної політики, власні пріоритети в цій сфері. Форми державної підтримки повинні бути різними стосовно наукової й інноваційної діяльності.

При цьому нові форми підтримки науки й інновацій мають формуватися за рахунок розвитку регіональних структур, взаємовигідного партнерства великих і дрібних підприємців, інноваційної кооперації центрального уряду й адміністрацій регіонів з науково-дослідними організаціями і приватним бізнесом. Для інтенсифікації ефективного розвитку інтеграції науки й виробництва необхідно активізувати реалізацію державних науково-технічних програм, діяльність інноваційних консорціумів, асоціацій, кооперативних дослідних центрів, центрів інженерних досліджень, реалізацію програм підтримки малого інноваційного підприємництва, реформи антимонопольного регулювання щодо колективних форм наукових досліджень, розробок і нововведень.

Варто створити регіональні органи управління інноваційною діяльністю, що мають розробити регіональну політику в науково-технічній та інноваційній сферах і сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу, організовувати регіональну систему підтримки (включаючи фінансову) розвитку інноваційної діяльності, забезпечити створення нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.

У п'ятому розділі - “Стратегія інноваційного зростання економіки” - запропоновано модель інноваційної активності підприємств України, досліджено ресурсно-інноваційну складову розвитку економіки, проведено прогноз інноваційного зростання за галузями економіки.

Сформовано вимоги до внутрішнього й зовнішнього середовища підприємства, орієнтованого на інноваційно-активний розвиток. Наведено основні умови й способи переходу до затребуваності інновацій економікою. Обґрунтовано експортно-наукоємну й ресурсо-наукоємну стратегії розвитку економіки.

Доведено переваги ресурсно-інноваційної стратегії, яка за сучасних умов господарювання має забезпечити послідовне збільшення глибини обробки первинних ресурсів із наступним зростанням випуску якісної кінцевої продукції на основі нових і модернізованих технологій, створених із використанням вітчизняного інноваційного потенціалу. Її реалізація дасть змогу ефективно відновити внутрішні ринки, підвищити конкурентоспроможність продукції і сформувати в середньостроковій перспективі ефективну виробничо-технологічну структуру економіки, зменшити структурні диспропорції.

Розроблено методику розрахунків ресурсно-інноваційної стратегії на основі галузевих комплексів, що дає змогу оцінювати різні варіанти реалізації стратегії. Запровадження ресурсно-інноваційної стратегії обмежується браком інвестиційних ресурсів. Побудова моделі передбачає проведення розрахунків з урахуванням можливості перерозподілу інвестицій між комплексами галузей і можливістю зміни коефіцієнтів міжкомплексної взаємодії, що визначають тип впливу інновацій на динаміку валового внутрішнього продукту (ВВП).

На основі розробленої моделі проведено розрахунки для трьох варіантів реалізації ресурсно-інноваційної стратегії розвитку економіки: пасивний (постійні коефіцієнти міжгалузевої взаємодії, відсутній перерозподіл інвестицій), проміжний (змінні коефіцієнти, відсутній перерозподіл інвестицій) і активний (змінні коефіцієнти, можливий перерозподіл інвестицій). Діапазон коливань приросту ВВП до 2007 р. за ресурсно-інноваційною стратегією (пасивний і активний варіанти) становить від 62 до 80%. Найбільше значення на 10-й рік (2007 р.) реалізації ресурсно-інноваційної стратегії як за абсолютними показниками, так і за середніми для всіх розглянутих показників, належить активному варіанту стратегії, найменше - пасивному.

Механізм формування підтримки на державному рівні інноваційно-активної стратегії розвитку економіки має забезпечувати створення таких умов у фінансово-економічних, організаційно-правових, податкових, інституціональних, експортно-імпортних сферах і сфері технологій, які б у сукупності змушували підприємства дотримуватись активних інноваційних стратегій розвитку.

Розроблена адаптована до умов ринкової економіки модель поетапної реалізації інноваційних проектів, що виконуються лінійно чи паралельно, дає змогу оптимізувати використання ресурсів, підвищити споживчі властивості й мінімізувати витрати виробництва з урахуванням перспективних обмежень впливу технології чи готової продукції.

У шостому розділі - “Організаційно-економічний механізм реалізації інноваційних проектів” - обґрунтовано інструменти державного управління впровадженням інноваційних проектів, розроблено методику вибору й поетапної їх реалізації, проведено оцінювання ефективності інноваційних проектів.

Визначено основні завдання науково-технологічного прогнозування, що слід вирішувати при реалізації ресурсно-інноваційної стратегії: прогноз складу національних продуктів, що їх виробляє, споживає й експортує Україна; аналіз складу вироблених продуктів і діючих технологій виробництва продуктів; прогнозування складу напрямів наукових досліджень і розробок, що підтримують створення нових та модернізацію діючих технологій, а також виробництво національних продуктів.

У результаті розробки прогнозу науково-технологічного розвитку економіки України запропоновано визначити: пріоритетні для вітчизняної економіки внутрішні й зовнішні ринки; наявні й потенційно конкурентоспроможні види продукції, що мають домінувати на обраних ринках; конкретні види технологій, які базуються переважно на вітчизняних технологіях і забезпечують можливість ефективного освоєння пріоритетних ринків.

У процесі реалізації ресурсно-інноваційної стратегії важливою, на нашу думку, є підтримка створення вертикально-інтегрованих компаній (ВІК) за технологічним й продуктовим принципами (промислово-фінансові групи, асоціації, концерни). Досягнення інтеграції компаній, що вибудовуються в довгий технологічний ланцюг, створює можливість концентрації й перерозподілу значних ресурсів порівняно з неінтегрованими компаніями в аналогічному технологічному ланцюзі як на проведення науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), так і на їх освоєння й інвестиції в основний капітал. Для цього необхідно знижувати рівень податкового тиску на проміжних стадіях технологічних переділів між підприємствами, що входять до складу ВІК. Концентрація ресурсів дасть змогу більш ефективно усувати вузькі місця в технологічному ланцюзі ВІК, сформує передумови створення власних внутрішньокорпоративних підрозділів НДДКР.

Запропонована методика послідовної й паралельно-послідовної реалізації інноваційних проектів створює передумови для цільової реалізації проектів з орієнтацією на влаштовування проектовлаштовувачем мети, внутрішнього й зовнішнього обмеження.

Уточнено її етапи і розглянуто вимоги до їх змісту: технологічна ідея, прогноз ринку, технічне завдання, технічна пропозиція, експертиза технічної пропозиції, традиційні проекти, дослідний зразок, підготовка техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) і бізнес-плану, реалізація проекту. Проведення аналізу стану інноваційних проектів можливе на основі таких критеріїв і оцінок: аналіз технологічної складової; поетапне представлення інновації з погляду закономірностей її повного життєвого циклу; проведення факторного аналізу стійкості оцінок техніко-економічної ефективності інноваційного проекту.

Нами розглянуто два інноваційних проекти й отримано конкретні оцінки закономірностей інноваційних процесів для кожного з них.

Перший проект - “Створення нових технологій контактного зварювання, розробка і організація випуску гами сучасних машин для контактного зварювання, в тому числі для зварювання високоміцних залізничних рейок і хрестовин”. Виконавці: ВАТ “Каховський завод електрозварювального устаткування”, НТК ІЕЗ ім. Є.О.Патона та Інженерний центр зварювання тиском ІЕЗ. Реалізація інноваційного проекту, розпочатого в 2000 р., дала змогу забезпечити розробку й випуск нового покоління рейкозварювального устаткування, відновити та розширити в умовах жорсткої конкуренції свої позиції на світових ринках і забезпечити внутрішні потреби нашої країни у відповідній інноваційній продукції. При його реалізації були повністю забезпечені потреби Укрзалізниці в рейкозварювальному обладнанні для ремонту та прокладання нових рейок. За цей час до бюджету та державних цільових фондів було перераховано 3,9 млн грн. Технопарк отримав 11,7 млн грн податкових пільг.

Використання спеціального митного режиму зробило економічно доцільним використання імпортних комплектуючих (електроніка, гідравліка, пневматика та ін.), без яких поставка устаткування на зовнішні ринки неможлива. Це дало змогу поширити свою присутність на світовому ринку зварювального устаткування, довести його з 20% від усього випуску Каховського заводу електрозварювального устаткування в 1999 р. до 77%. Завод постачає обладнання до Китаю, Кореї, Австрії, Росії, Бразилії та інших країн. При цьому особливо перспективним є вихід на китайський ринок з огляду на майбутню модернізацію всієї мережі китайської залізниці.

Другий проект - “Розробка та організація серійного виробництва гами сучасного устаткування для дугового і плазмового зварювання та різання”. Виконавцями цього проекту є “Фірма “СЕЛМА” та НТК “ІЕЗ ім. Є.О.Патона”. Реалізація спільного проекту електромашинобудівного заводу “Фірма “СЕЛМА” і науково-технічного комплексу ІЕЗ, розпочатого в 2001 р., дає змогу значно обновити і розширити номенклатуру устаткування для найбільш поширеного в промисловості й будівництві дугового зварювання. При цьому повністю забезпечуються потреби України у зварювальному устаткуванні, що раніше в умовах загальносоюзної кооперації ми одержували з Росії, Вірменії, Узбекистану, Литви. За час реалізації проекту до бюджету та державних цільових фондів було перераховано 5,9 млн грн, отримано податкових пільг за проектом на суму 2,5 млн грн. Завдяки запровадженню в дію спеціального режиму, завод за рахунок коштів спецрахунку повністю комп'ютеризував процеси розробки нового обладнання, управління виробництвом і технологічними процесами, що в 3-5 разів скоротило строки розробки та запуску у виробництво нових моделей.

Оцінка техніко-економічної ефективності реалізації проекту за різних варіантів фінансування й стратегії розширення ринку показує, що окупність вкладених коштів може бути досягнута в межах 2-4 років. Параметричний аналіз ТЕО виявив, що в цілому проект досить стійкий до змін.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми державного управління інноваційною діяльністю в Україні шляхом визначення теоретичних підходів, меж масштабів використання інновацій, функцій інститутів державного управління, пріоритетних напрямів інноваційного розвитку економіки України. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Проведений аналіз наукових праць з проблем державного управління інноваційною діяльністю свідчить, що обрані методологічні підходи забезпечують комплексний аналіз функціонування державних інститутів у цій сфері. Напрацьовано значний теоретичний матеріал стосовно основ інноваційної діяльності. Дослідження підтверджує, що незважаючи на велику кількість наукових праць, ця тема розглядалась фрагментарно, не скоординовано, що зумовлювалося соціально-політичними та економічними обставинами. Теоретичні і концептуальні розробки науковців присвячені лише окремим аспектам цієї проблеми. Це визначає необхідність проведення системного наукового аналізу змісту, особливостей та механізмів державного управління інноваційною діяльністю в Україні.

2. Визначення місії держави щодо управління інноваційним розвитком з урахуванням інтересів та особливостей діяльності підприємств має містити такі складові: завдання держави виходячи з її внутрішньої орієнтації в соціальній та економічній сферах, з її пріоритетів щодо окремих верств населення, галузей економіки, суб'єктів господарювання та форм і методів реалізації інноваційних програм; зовнішнє середовище щодо державних інститутів, тобто економічне, соціальне та політичне становище в державі, яке визначає робочі принципи цих державних інститутів; культура усієї сукупності державних інститутів. Визначено два аспекти державної політики в інноваційній сфері: створення нових робочих місць та інноваційна культура.

3. Необхідно здійснити поділ функцій державного управління інноваціями на загальні та спеціальні. До загальних функцій державного управління можна віднести: державне нормування; державний контроль та аналіз; державне прогнозування та планування; державне стимулювання; державне регулювання та координування. До спеціальних функцій державного управління - державне регулювання економіки; державний фінансовий контроль.

4. З огляду на великий нагромаджений потенціал наукових розробок у сфері озброєнь, який виявився незатребуваним в умовах державної незалежності й фактичного воєнного нейтралітету України, слід вести цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність з метою пошуку зовнішніх ринків для реалізації продукції українського ОПК. Необхідно перейти до застосування у виробництві лише тих зарубіжних наукових досягнень, які відповідають особливостям України. Подальший інноваційний розвиток економіки України полягає в розвитку великих підприємств і державній підтримці великомасштабного виробництва.

5. Система державного управління інноваціями в Україні спрямована на формування в суспільстві потреб у різноманітних інноваціях, а також організацію підтримки вирішення проблем їх виробництва та збуту. Така система сприятиме підвищенню стабільності та безперервності інноваційних циклів “проблема - дослідження - розробка - виробництво - використання”, а також, що важливо, забезпечуватиме своєчасне врахування соціально-економічних наслідків нововведень.

6. Заходи державної підтримки інновацій тісно пов'язані один з одним, проте тільки два з них (визначення й підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального рівнів, а також створення правових та економічних механізмів для її підтримки і стимулювання) з повним правом можуть претендувати на роль основних у процесі запровадження інноваційної моделі розвитку. Інші - лише конкретизують їх зміст та сутність.

7. Інноваційна діяльність, тим більше така, що поширюється на міждержавний рівень, може бути ефективною лише за наявності чітко працюючої системи державного управління нею, стабільного правового поля, яке регламентуватиме права, обов'язки та “правила гри” суб'єктів інноваційної діяльності, створюватиме умови для її стимулювання. Вирішенню цих проблем може сприяти створення на вищому державному рівні науково-координаційної установи, підпорядкованої Президентові України і Президентові Національної академії наук України. Такою установою міг би стати Національний інститут науково-технічної та інноваційної політики при Раді національної безпеки і оборони України та Національній академії наук України.

8. Основними причинами відсутності попиту з боку підприємств на наукові досягнення є збитковість виробництва, особливо високотехнологічного та наукоємного; орієнтація на імпорт кінцевого продукту і технологій. З метою їх усунення запропоновано удосконалити податкову систему, митну політику, запровадити систему матеріального заохочення до інновацій. Запропоновано розширити систему сертифікації та контролю за якістю інноваційної продукції.

9. У цілому правова основа інноваційної діяльності залишається на сьогодні недосконалою. Розроблено напрями Концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України: створення економічних стимулів та інституційного режиму для заохочення й ефективного використання досягнень науки в усіх секторах; розбудова ефективно діючої інноваційної системи, що об'єднує компанії, дослідні центри, університети, венчурні підприємства та інші організації; здійснення якісних перетворень в освіті з можливістю отримання для всіх якісної та безперервної освіти на основі об'єднання державних та приватних фондів; формування динамічної інформаційної інфраструктури та конкурентного інформаційного сектора економіки.

10. На сьогодні державна інноваційна політика має спиратися на наукові принципи макроекономічного регулювання інноваційного процесу та ринку інновацій. Визначено, що межі масштабів використання колективних форм наукових досліджень, розробок, нововведень згідно з принципами “вільного” підприємництва доцільні доти, поки не створюють умов для появи монополізму і пов'язаного з ним застою. Перші десятиріччя XXI ст. стануть періодом подальшого розвитку кооперативних форм досліджень і розробок, удосконалення таких форм, появи їх нових варіантів і різновидів.

11. Сформовано вимоги до внутрішнього й зовнішнього середовища підприємства, орієнтованого на інноваційно-активний розвиток. Наведено основні умови й способи переходу до затребуваності інновацій економікою. Обґрунтовано експортно-наукоємну й ресурсно-інноваційну стратегії розвитку економіки. Кращою є ресурсно-інноваційна стратегія, яка передбачає послідовне збільшення глибини обробки первинних ресурсів із наступним зростанням випуску якісної кінцевої продукції на основі нових і модернізованих технологій, створених із використанням вітчизняного інноваційного потенціалу. Її реалізація дасть змогу ефективно відновити внутрішні ринки, підвищити конкурентоспроможність продукції і сформувати в середньостроковій перспективі ефективну виробничо-технологічну структуру економіки, зменшити структурні диспропорції.

12. Розроблено методику розрахунків ресурсно-інноваційної стратегії на основі галузевих комплексів, що дає змогу оцінювати різні варіанти реалізації стратегії. Запровадження ресурсно-інноваційної стратегії обмежується браком інвестиційних ресурсів. Побудова моделі передбачає проведення розрахунків з урахуванням можливості перерозподілу інвестицій між комплексами галузей і можливістю зміни коефіцієнтів міжкомплексної взаємодії, що визначають тип впливу інновацій на динаміку ВВП.

13. На основі розробленої моделі проведено розрахунки для трьох варіантів реалізації ресурсно-інноваційної стратегії розвитку економіки: пасивний (постійні коефіцієнти міжгалузевої взаємодії, відсутній перерозподіл інвестицій), проміжний (змінні коефіцієнти, відсутній перерозподіл інвестицій) і активний (змінні коефіцієнти, можливий перерозподіл інвестицій). Діапазон коливань приросту ВВП до 2007 р. за ресурсно-інноваційною стратегією (пасивний і активний варіанти) становить від 62 до 80%. Найбільше значення на 10-й рік (2007 р.) реалізації ресурсно-інноваційної стратегії як за абсолютними показниками, так і за середніми для всіх розглянутих показників належить активному варіанту стратегії, найменше - пасивному.

14. Механізм підтримки на державному рівні інноваційно-активної стратегії розвитку економіки має забезпечувати створення таких умов у фінансово-економічних, організаційно-правових, податкових, інституціональних, експортно-імпортних сферах і сфері технологій, які б у сукупності змушували підприємства дотримуватись активних інноваційних стратегій розвитку.

Розроблена адаптована до умов ринкової економіки модель поетапної реалізації інноваційних проектів дає змогу оптимізувати використання ресурсів, підвищити споживчі властивості й мінімізувати витрати виробництва з урахуванням перспективних обмежень впливу технології чи готової продукції.

15. Управління реалізацією інноваційних проектів необхідно здійснювати з урахуванням: динаміки розвитку технологій, що реалізують ці проекти; прогнозу динаміки розвитку ринку інноваційної продукції; стану реалізації етапів, на яких перебувають проекти; параметричного аналізу техніко-економічних показників реалізації проектів з урахуванням можливої стратегії реалізації.

Використання закономірностей інноваційного розвитку при розробці конкретних інноваційних проектів дає змогу вже на стадії підготовки проектів виявити неконкурентоспроможні варіанти, встановити вузькі місця і знизити рівень ризиків у процесі реалізації інноваційних проектів.

За результатами дисертаційного дослідження розроблено науково-практичні рекомендації для органів державної влади, серед яких:

- розмежувати функції державного управління стосовно інновацій на галузевому рівні на загальні та спеціальні через розробку галузевими Міністерствами відповідних інструктивних документів;

- створити на вищому державному рівні науково-координаційної установи, підпорядкованої Президентові України і Президентові Національної академії наук України та забезпечення її діяльності;

- законодавчо врегулювати державне забезпечення стимулювання інноваційної діяльності різних галузей економіки, підтримку її пріоритетних напрямів;

- забезпечити цілеспрямовану зовнішню політику з метою пошуку нових ринків реалізації інноваційної продукції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Гаман М.В. Державне регулювання інноваційного розвитку України: Монографія. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - 388 с.

2. Гаман М.В. Державне управління інноваціями: Україна та зарубіжний досвід. - К.: Вікторія, 2004. - 312 с.

Статті в наукових фахових виданнях

3. Гаман М.В. Державна підтримка наукової діяльності в ринкових умовах // Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон. упр. та права. - 2003. - № 1 (5). - С. 237-243.

4. Гаман М.В. Державна підтримка фінансування інновацій // Економіка України. - 2004. - № 8 (513). - C. 44-49.

5. Гаман М.В. Державна стратегія розбудови національної системи інноваційного бізнесу // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 3. - С. 199-207.

6. Гаман М.В. Державне регулювання і стимулювання розвитку ринку інновацій // Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон. упр. та права. - 2004. - № 4 (12). - С. 275-282.

7. Гаман М.В. Державне регулювання і стимулювання ринку інновацій // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.М. Серьогін (голов. ред.) та ін. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 4 (18). - С. 123-134.

8. Гаман М.В. До проблеми термінології в законодавстві про інновації // Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон. упр. та права. - 2003. - № 3-4 (7-8). - С. 323-326.

9. Гаман М.В. Загальний стан та проблеми державного регулювання інноваційної діяльності в Україні // Вісн. УАДУ. - 2002. - № 4. - С. 76-84.

10. Гаман М.В. Інноваційна складова зовнішньоекономічних відносин України // Вісн. НАДУ. - 2003. - № 4. - С. 281-288.

11. Гаман М.В. Інноваційний механізм соціально-економічного розвитку // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2003. - № 2. - С. 160-168.

12. Гаман М.В. Механізми державної підтримки інноваційного розвитку економіки // Вісн. УАДУ. - 2003. - № 2. - С. 59-67.

13. Гаман М.В. Мотивування підприємств до інноваційного розвитку // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2005. - № 1 (23). - С. 115-125.

14. Гаман М.В. Особливості державного управління інноваційним розвитком // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2004. - № 3 (22). - С. 149-158.

15. Гаман М.В. Особливості державного управління у сфері інноваційної діяльності // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 2. - С. 158-166.

16. Гаман М.В. Особливості поєднання ринкових і державних методів стимулювання науково-технологічної діяльності // Упр. сучас. містом. - 2004. - № 3/7-9 (15). - С. 140-148.

17. Гаман М.В. Проблеми інноваційної діяльності на регіональному рівні в Україні // Вісн. Хмельниц. ін-ту регіон. упр. та права. - 2003. - № 2 (6). - С. 220-223.

18. Гаман М.В. Розвиток та сучасний стан інноваційної діяльності підприємств // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 4. - С. 155-162.

19. Гаман М.В. Російський досвід державного стимулювання наукової та інноваційної діяльності // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 129-138.

20. Гаман М.В. Світовий досвід стимулювання інновацій та можливості його застосування в Україні // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 1. - С. 213-217.

21. Гаман М.В. Формування законодавчих та інституційних засад державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні // Вісн. НАДУ. - 2003. - № 3. - С. 194-204.

22. Гаман М.В. Формування інноваційного потенціалу як умова ефективності національної економіки // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 2. - С. 256-264.

23. Гаман М.В. Формування нової інноваційної політики в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.М.Серьогін (голов. ред.) та ін. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 3 (17). - С. 28-37.

Статті в інших виданнях, матеріали конференцій, тези доповідей

24. Гаман М.В. Державний захист національного виробника у співпраці з міжнародними організаціями // Теоретичні та практичні питання економіки: Зб. наук. пр. - К.: Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, 2003. - Вип. 2. - С. 57-64.

25. Гаман М.В. Ефективність інноваційної політики держави // Держава та регіони. - 2004. - № 4. - С. 56-61. (Сер.: “Економіка та підприємництво”).

26. Гаман М.В. Історична зумовленість і сучасні дослідження інноваційної діяльності підприємств // Держава та регіони. - 2003. - № 2. - С. 19-24. (Сер.: “Держ. упр.”).

27. Гаман М.В., Мельник В.П. Науково-технічні пріоритети як компроміс при розподілі обмежених бюджетних коштів // Інноваційний фактор сталого економічного зростання: Зб. наук. пр. / НАН України. - Ін-т економіки. Редкол.: Л.К.Безчасний (відп. ред.) та ін. - К.: Ін-т економіки НАН України, 2002. - С. 82-86. - Авторські - 2 с.

28. Гаман М.В. Формування інноваційного розвитку в Україні // Держава та регіони. - 2004. - № 1. - С. 24-28. (Сер.: “Держ. упр.”).

29. Гаман М.В. Державна діяльність у галузі стандартизації, сертифікації продукції та послуг // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління: Матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 28 трав. 2004 р.: У 2 т. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Т. 2. - С. 192-193.

30. Гаман М.В. Взаємодія механізмів у регулюванні ринку інновацій // Дні науки: Зб. тез доп.: У 3 т. - Запоріжжя: ГУ ЗІДМУ, 2004. - Т. 1. - С. 18-19.

31. Гаман М.В. Ефективність державної підтримки фінансування інновацій // IV Междунар. науч.-практ. конф. “Информация, анализ, прогноз - стратегические рычаги эффективного государственного управления”. - К.: УкрІНТЕІ, 2004. - С. 262-268.

32. Гаман М.В. Ефективність фінансування фундаментальних наукових досліджень як передумова технічного прогресу // Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України: Матеріали наук.-практ. конф. - К.: НТУУ “КПІ”, 2003. - С. 377-381.

33. Гаман М.В. Інноваційні засади структурно-технологічної перебудови української економіки // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2003. - С. 89-91.

34. Гаман М.В. Напрямки державної підтримки інновацій // 8-я междунар. науч.-практич. конф. “Актуальные проблемы охраны интеллектуальной собственности”: Материалы выступлений. - Алушта, 2004. - С. 23-28.

Размещено на Allbest.ru