Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 роках

У 1907 році до рейхсрату потрапили 5 українських посланців з Буковини від націонал-демократичної партії: Микола Василько, Антон Лукашевич, Єротей Пігуляк, Ілля Семака і Микола Спинул. На виборах 1911 року вперше депутатом державної ради став видатний український політик Буковини С. Смаль-Стоцький. Створивши “Буковинський парламентський клуб”, депутати від Буковини входили і до союзу українських послів, що налічував 29 членів із числа націонал-демократів і радикалів. В обнародуваній 19 липня програмі “Союз” визначив своїми цілями захист громадян від перевищення повноважень властей, захист конституції та заснованих на ній прав власності і свободи, виборчу реформу; національну автономію у Східній Галичині і Північній Буковині; забезпечення культурної автономії та видання закону про мови; поліпшення умов життя всіх верств населення в Галичині і на Буковині; скорочення терміну військової служби; заснування українського університету.

Останнє засідання рейхсрату відбулось у жовтні 1918 року. А 6 листопада І. Семака, М. Спинул разом з О. Поповичем приймали владу від останнього австрійського президента Буковини графа О. Ецдорфа. Подальша політична доля українських буковинських парламентаріїв пов'язана з різними функціями в ЗУНР і УНР, в організаціях українців зарубіжжя.

В підрозділі зроблено висновок, що представництво Буковини в австрійському парламенті пройшло через ряд послідовних етапів: установчий рейхстаг 1848-1849 рр.; розширений рейхсрат 60-х рр.; державна рада Ціслейтанії 1867-1917 рр. В міру розвитку правових основ австрійського парламентаризму, демократизації виборчої системи росли масштаби цього представництва, розширювалося коло проблем, які воно допомагало вирішувати в краї. Проведення виборчих кампаній, виконання депутатських функцій сприяло формуванню національних політичних еліт краю, виробленню їх політичних програм, зміцнення зв'язку провінції із центром та іншими австрійськими землями. Інтеграція зусиль українських депутатів від Буковини і Галичини в рамках єдиного депутатського об'єднання сприяла реалізації завдань захисту інтересів українського населення Австрії.

В розділі IV “Органи самоврядування” проаналізовані різні рівні самоврядування. У підрозділі 4.1. “Буковинський сейм - орган крайового самоврядування” висвітлені корінні проблеми історії буковинського сейму. Тільки на основі “октройованої” конституції від 4 березня 1849 Буковина у 1850 році отримала право на представницький орган - сейм. Однак в умовах неоабсолютизму, що встановився після скасування цієї конституції, земельні представницькі органи не функціонували. Це стало можливим лише після обнародування Березневого патенту 1860 року, Жовтневого диплома 1860 року, Лютневого патенту 1861 року. Конкретні повноваження, порядок виборів і діяльності буковинського сейму визначили “Крайовий закон для герцогства Буковина” і “Крайовий виборчий закон до сейму герцогства Буковина” від 26 лютого 1861 року. Ці конституційні акти (для Буковини як коронного краю) діяли до кінця австрійського періоду буковинської історії.

Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним. Однак така тривала “стабільність”, суть якої полягала у вигідній урядові консервації станового представництва, не означала ні того, що переміни були непотрібні, ні того, що їх у краї ніхто не бажав і не добивався. Хоча загалом Буковина, безумовно, належала до числа найпослушніших австрійських провінцій, оскільки багатоетнічність населення при відсутності абсолютної переваги (у всіх сферах суспільного життя) одного із етносів дозволяла урядові зберігати статус-кво у сеймовому представництві. Очевидною необхідність сеймової виборчої реформи стала на рубежі XIX-XX ст. Одним із основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах. У відповідності з перемінами в соціально-економічному розвитку краю стало першочерговим зменшення представництва поміщиків і збільшення представництва міст. Корінної демократизації вимагали і вибори від сільських громад. Але найкоріннішою проблемою, безперечно, був перегляд національного представництва у сеймі. За підсумками виборів початку XX ст. до сейму потрапляло 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців та 4 вірмен і поляків. Українцям належало в сеймі лише 16,6% мандатів, тоді як у складі населення - 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, конфліктні ситуації в сеймі, ускладнювало вирішення важливих питань крайового життя. 26 травня 1910 року закон про новий виборчий сеймовий порядок і закон про зміну крайової конституції був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру). Введення нового виборчого порядку як інституційної форми буковинського порозуміння було компромісом ad hoc (для даного випадку) між п'ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс (“буковинська злагода”) дав національностям певну автономію управління. Історія однак, відвела йому вкрай короткий час для доведення своїх переваг, оскільки з початком першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 році сейм мав тільки одну сесію. адміністрація парламентаризм правоохоронний орган

Очолював сейм маршалок, який призначався цісарем. Виконавчим органом сейму був крайовий виділ, який формувався з числа депутатів сейму. У період між сеймовими сесіями крайовий виділ порядкував усіма належними до компетенції сейму справами. Важливими робочими органами сейму були постійні комісії: фінансова, мандатна, правнича, адміністративна, петиційна, шляхова, економічна, депутатської недоторканості та ін. Помітну роль в організації роботи сейму відігравало і його бюро. У підрозділі виділяються три групи повноважень. До першої належали ті, що стосувалися суто крайових справ (культура краю; громадські будівлі, що зводились за крайовий рахунок; підтримка добродійних установ за рахунок крайових коштів, використання крайових прибутків). До другої групи входили так звані делеговані повноваження (справи місцевих громад, церковні та шкільні справи, розквартирування військових підрозділів). Третю групу складали справи щодо устрою краю, які відносились до відання сейму різними спеціальними імперськими законами (наприклад, законом про громади від 3 березня 1861 року, законом про будівництво та збереження недержавних доріг і шляхів від 27 квітня 1861 року та ін.). Правові рамки цієї компетенції залишалися майже незмінними до кінця входження Буковини до Габсбургської монархії. Реальний вплив сейму на політичний, економічний та культурний розвиток краю, безумовно, не залишався незмінним. Загалом він зріс як з точки зору законотворчих, так і контролюючих функцій. Але ніколи “сеймова” автономія Буковини не підіймалася до рівня розвинутих австрійських коронних земель. Основним об'єктом сеймового законодавства були крайові господарські справи. Бюджетні права сейму обмежувалися встановленням додатків до державних податків, а контрольні - до нагляду за міськими та сільськими органами самоврядування.

Особливості міського самоврядування на Буковині розкриваються у підрозділі 4.2. “Міське самоврядування”. До австрійських часів у Чернівцях діяв інститут старост (з 1499 року їх змінилось більше 50). Старости відповідали за збір податків, за порядок, за проведення ярмарків, мали суддівську владу. Рескриптом двора від 25 серпня 1785 року Придворна військова рада доручила розробити проект міського порядку для трьох міст Буковини - Чернівців, Сучави і Серету. Такий проект був вироблений і схвалений у лютому 1786 р. (це був перший спеціальний правовий акт, що визначив статус буковинських міст і порядок управління ними).

Перші вибори до Чернівецької міської управи відбулися 7 травня 1786 року. Та вже через 5 місяців після введення розглянутого вище міського порядку колишня система управління краєм розпалася. Буковина (як 19-й округ) була приєднана до Галичини. Чернівці перетворилися в головне окружне місто. Тут знаходилось окружне управління. Порядок формування управи дещо змінився. Спочатку обирався бюргерський комітет, який потім обирав суддю і радних. Поступово зростав персонал управи. У 1821 р. у відповідності з цісарським розпорядженням у Чернівцях було введено громадянську присягу. А з 1822 року бере свій початок упорядкований реєстр (список) громадян Чернівців.

Нове врегулювання самоврядування у Чернівцях відбулося в 1829-1832 роках. Міська управа була реорганізована в магістрат з обмеженими правами. Його очолював бургомістр. Врегулювання магістрату у 1832 році значно розширило коло повноважень міського самоврядування. Систематичними стали засідання громадського комітету, значно виріс міський бюджет. 20 березня 1848 р. розпочала діяти міська ратуша. А після реорганізації владних структур у 1855 році магістрат виконував також політичні функції на терені міста. Цим він прирівнювався до окружного управління і підлягав безпосередньо земельному урядові. Закон від 8 березня 1864 року дав Чернівцям окремий статут, що запровадив автономію міської громади. З невеликими змінами (від 15 жовтня 1869 року, 23 грудня 1873 року та ін.) цей статут діяв до кінця перебування Буковини у складі Австро-Угорщини. Він передав управління Чернівцями до рук міської громадської ради і магістрату. 12 статуту визначив, що рада громади є постановляючим і контролюючим органом, а магістрат - адміністративним, виконавчим.

Дещо по-іншому розвивалося самоврядування у сільських громадах Буковини. Ця проблема досліджується у підрозділі 4.3. “Самоврядування у сільських громадах”. Вона викликає особливий інтерес хоча б тому, що питома вага сільського населення Буковини була незмірно більшою, ніж в інших австрійських провінціях. Поворотним в розвитку організації сільських громад та самоврядування в них став імперський закон про громади від 5 березня 1862 року. На його основі були прийняті громадські статути і громадські виборчі статути у всіх коронних землях. Буковинський сейм прийняв тоді три закони: “Закон про устрій в громадах”, “Закон про порядок виборів у громадах” та “Закон про двірські обшари”. На громаду покладалось відання всіма справами, що зачіпали її інтереси і могли бути вирішені в межах наявних у неї засобів. Всі повноваження громади поділялися на “власні” і “доручені” (“самостійні” та “делеговані”). До числа “власних” повноважень належало перш за все право управління громадським майном, до якого у відповідності із крайовим законом “Про устрій в громадах” належала всяка нерухомість (земля, ліси, толоки, громадські будівлі). Громади володіли також правом на встановлення додатків до державних податків для покриття витрат на громадські справи. На громаду покладалось і здійснення функцій поліцейської та судової влади: забезпечення безпеки особи і власності, здійснення нагляду за ярмарками і мірами ваги, розв'язання спорів між членами громади та ін. “Доручений” або “делегований” обсяг повноважень громади підкреслював той факт, що громада була органом не лише самоуправним, а й виконуючим доручення державної адміністрації. Для представництва і захисту своїх інтересів громада формувала на 3 роки свої виборчі органи: громадську раду і громадську управу або “старшину”. Реформа крайового сільського самоврядування відбулась у 1908 році.

Після 1908 року система сільського самоврядування на Буковині суттєвих змін уже не зазнавала. Попри всі свої недоліки і проблеми, суперечливість нормативної бази, низький рівень освіти селян, зловживання землевласників і громадської старшини вона діяла досить ефективно і, головне, вигідно для держави. Громади володіли певним майном. Завдяки йому і місцевим податкам покривалися їх фінансові витрати. Держава не витрачала коштів на утримання апарату управління громадами. До того ж громадське самоврядування оперативно вирішувало громадські справи, було важливим фактором росту політичної культури населення.

Організації судочинства та юридичної допомоги присвячений розділ V “Суд та установи юридичної допомоги”. Підрозділ 5.1. “Суд” розкриває основні періоди розвитку судочинства в краї, їх особливості. Відзначається, що приєднання Буковини до Австрії припало на кульмінацію австрійського абсолютизму і централізація державного управління за Йосифа II цілком охопила і сферу судочинства. Зміни в ній започатковані в 1775-1786 роках австрійською військовою адміністрацією. Вона вбачала своє завдання в тому, щоб “сформувати судові інстанції” та організувати їх належну роботу. Передбачалось окреме судочинство для різних верств населення. Селяни зі своїми справами мали звертатись до двірників, міщани - до свого магістрату (це право надавалось тільки Чернівцям і Сучаві), боярам і духовенству належало звертатися безпосередньо до намісника. За поміщиками залишилось право розгляду дрібних справ підданих (до 20 флоринів), але для цього вони мусили скласти іспит. Якщо поміщик не здійснював судові функції сам, то йому належало утримувати екзаменованого суддю - юстиціарія (мандатора).

Заміна у 1787 році військового управління на Буковині цивільним і входження її на правах дев'ятнадцятого округу до Галичини зумовили переміни і в системі судів. Певний час (з 1787 року) судочинство для Буковини здійснював Станіславський земельний суд. Привілейованою судовою інстанцією для дворянства Буковини став земельний суд у Львові, посилений чиновниками, які володіли румунською мовою. Територіальні суди були створені у Чернівцях, Сереті і Сучаві. Трохи пізніше у Сереті був утворений кримінальний суд, компетенція якого охоплювала всю Буковину. У 1804 р. був створений крайовий суд.

Подальші зміни в судоустрої Буковини відбулися після набуття нею у 1849 році статусу коронного краю. Вищою судовою інстанцією став Верховний судовий і касаційний трибунал. Розширив свої повноваження крайовий суд у Чернівцях. Був утворений окружний суд у Сучаві. Після виходу конституційних законів від 21 грудня 1867 р. про судову владу та про організацію імперського суду, правосуддя було відокремлене від адміністрації у всіх інстанціях. Судові органи проголошувалися незалежними і самостійними у здійсненні своєї судової влади. Правда, при визначенні поняття “судова влада” австрійське державне право було далеке від втілення ідеї Монтеск'є про поділ влад. Воно виходило з того, що цісар був носієм всієї державної влади, а отже і судової, яка розглядалася як особлива функція державної влади, спрямована на забезпечення правового порядку. Вже ст. 1 Закону про судову владу проголошувала, що все правосуддя в державі здійснюється в ім'я цісаря. 3 червня 1868 року на Буковині розпочалася організація повітових судів. Суд присяжних почав діяти на Буковині після виходу закону від 9 березня 1869 року. Він складався з трьох постійних суддів і дванадцяти присяжних засідателів.

Загалом за період перебування Буковини у складі Австрійської імперії в краї склалася досить розвинута система судів. У 1914 році тут діяли 20 повітових судів, крайовий суд у Чернівцях, окружний суд у Сучаві. На 800 098 чоловік населення приходився 261 судовий урядник.

В підрозділі 5.2. “Адвокатура” зазначається, що адвокатура була започаткована на Буковині законом від 1781 року. Її розвиток в розглядуваний період йшов у загальному руслі еволюції австрійської адвокатури як інституту юридичної допомоги населенню. Загальноавстрійська організація адвокатури, її права й обов'язки вперше були визначені йозефінським положенням від 14 травня 1781 року про загальний судовий устрій. Першим австрійським законом, який стосувався винятково адвокатури і поширювався на всю монархію, стало видане 16 липня 1849 р. Тимчасове положення про адвокатський порядок. Постійне положення про адвокатуру появилося 6 липня 1868 року, і діяло фактично до кінця існування Габсбургської монархії. Кожен міг стати адвокатом після виконання всіх встановлених законом вимог: австрійське громадянство, правоздатність і дієздатність, юридична освіта і 7-річна юридична практика. Звання доктора права і успішний адвокатський іспит не належали до числа обов'язкових вимог. Вони могли бути замінені, наприклад, п'ятирічним перебуванням на посаді радника суду. З 1869 року число адвокатів росло набагато швидше, ніж населення. Ця тенденція повною мірою проявлялась і на Буковині. У 1869 році один адвокат припадав тут на 23 710 осіб населення, у 1880 на 19 172, у 1890 - на 10 776, у 1905 - на 6 188, у 1913 - на 3 738 осіб. В кінці XIX - на початку XX ст. буковинська адвокатура розвивалася особливо бурхливо. З 1890 по 1905 рік чисельність адвокатів подвоїлась і досягла 118 (із них 115 докторів права). На перше грудня передвоєнного 1913 року на Буковині було 214 адвокатів, із них 179 євреїв, 21 румун, 5 українців, 5 німців і 4 поляки.

Широкого розвитку набула на Буковині і нотаріальна служба. Про неї йдеться в підрозділі 5.3. “Нотаріат”. Як і адвокатура, нотаріат був інститутом юридичної допомоги, правовою професією. Він був запроваджений у коронних австрійських землях цісарським патентом від 29 вересня 1850 року. Протягом наступних 20 років тричі проводилось законодавче регулювання нотаріату. Новий нотаріальний порядок уведений в дію патентом 25 липня 1871 року. На Буковині цей закон реально почав діяти з 1 жовтня 1888 року. Лише із запровадженням нотаріального порядку 1871 року нотаріат почав діяти як самостійна, незалежна від судів установа. На відміну від суду, нотаріат був поставлений всередину народу, хоча й розглядався як необхідна умова досконального судового порядку. Нотарі призначалися державою і публічно уповноважувались укладати і видавати грамоти про правові тлумачення і правові угоди, про справи, що породжували права, зберігати довірені їм документи, приймати гроші й цінні папери для передачі третім особам. Практика нотаря мусила бути єдиною. Не дозволялось поєднувати її ні з адвокатською, ні з судовою діяльністю, з державною чи приватною службою. У 1914 р. на Буковині працювали 22 нотарі.

До розділу VI “Правоохоронні органи” включено 3 підрозділи. У першому з них (6.1. “Прокуратура”) висвітлена діяльність судової та фінансової прокуратур. Прокуратура на Буковині була створена у середині ХІХ ст. Значною мірою це було зумовлено змінами в кримінальному процесі, що відбулися під впливом революції 1848 р. На зміну інквізиційному прийшов змагальний процес. На прокуратуру в ньому покладалася функція вносити і підтримувати звинувачення у тих випадках, коли зачіпалися інтереси держави. 10 липня 1850 року вийшов “Органічний закон про прокуратуру”. Завдання прокуратури визначались у ньому так: “Діяльність прокуратури частково стосується безпосереднього нагляду за справедливістю, як у цивільних, так і кримінальних справах, а частково - адміністративного керівництва юстицією та правильного застосування законів...”. Вплив прокуратури на адміністративне управління юстицією, на вдосконалення і правильне застосування законів здійснювався через участь прокурорів у проведенні державних іспитів для суддів, адвокатів і нотаріусів, у посадових призначеннях в судах, у судових засіданнях. З 1863 року прокуратура здійснювала нагляд за дисциплінарними вчинками судових чиновників, а з 1865 року - за роботою тюрем.

Чернівецька крайова судова прокуратура розпочала свою діяльність 29 вересня 1855 року. Вона підпорядковувалась вищій державній прокуратурі у Львові. Посада прокурора була введена і при окружному суді у Сучаві. Крайова прокуратура виконувала наглядові функції та контролювала роботу судів. Працівники прокуратури брали участь у розслідуванні і розгляді кримінальних справ, у розгляді апеляцій на рішення повітових судів, у засіданнях суду присяжних, будучи незалежними від суду. Прокуратура наглядала також за веденням попереднього слідства.

З 31 грудня 1867 року розпочала свою діяльність фінансова прокуратура у Чернівцях. Вона підпорядковувалась Міністерству фінансів Австрії і крайовій фінансовій дирекції. Вперше функції фінансової прокуратури були визначені в указі Міністерства фінансів 13 серпня 1851 p.: судове представництво; вироблення правових висновків; участь у реалізації правових актів, що стосувались державного майна та фондів, які до них прирівнювалися. Визначення службових повноважень перейшло й до § 1 Інструкції для фінансової прокуратури від 16 лютого 1855 p. Тут сфера впливу прокуратури обмежувалась правовим представництвом державного майна та правовим консультуванням. Поняття "державне майно" Інструкція не розкривала, а до фондів, що прирівнювалися до нього, відносила ті, якими відали державні органи, або, фонди, яким держава надавала дотації. У березні 1898 p. видана нова Інструкція для фінансової прокуратури. По суті, це було дещо поліпшене й доповнене видання Інструкції 1855 p.

Дієвим правоохоронним органом була поліція. Їй присвячений підрозділ 6.2. “Поліція”. У Чернівцях дирекція поліції створена на підставі цісарського рішення від 27 січня 1853 року. На основі наказу міністра внутрішніх справ від 20 грудня 1860 року дирекція поліції у Чернівцях перетворена у комісаріат поліції. Він розпочав свою роботу у 1861 році і проіснував до травня 1866 року, коли функції комісаріату та інших ліквідованих поліцейських органів були передані крайовому управлінню Буковини і Чернівецькому магістрату. У 1905 році на основі цісарського декрету і постанови міністерства внутрішніх справ у Чернівцях знову створюється дирекція поліції. З 1 січня 1906 року вона проіснувала до 1923 року, коли за румунської окупації була створена префектура поліції. До функцій дирекції поліції належали охорона існуючого державного і суспільного ладу, боротьба з виступами проти властей, нагляд за настроями населення, пресою, іноземцями, громадськими об'єднаннями, за збереженням і носінням зброї, за видачею паспортів і довідок про місце проживання, за питейними домами, за безпекою в місті, на транспорті. Відповідно до кримінально-процесуального кодексу поліція тісно взаємодіяла із судами, займаючись справами про порушення права власності, про затримку виконання вимоги, здійснюючи арешти осіб, судовий опис майна і т. ін. Вище керівництво поліцією на рівні краю здійснював крайовий президент. Безпосереднє ж опікування поліцейськими справами, крім дирекції поліції, здійснювали ще громади, повітові управління, управління прикордонної поліції і прикордонної митної служби.

Помітне місце в сеймі правоохоронних органів Буковини належало жандармерії (підрозділ 6.3. “Жандармерія”). Історія австрійської жандармерії започаткована у 1849 році, коли Габсбурги та їх уряд гарячково шукали нових, ефективних форм забезпечення громадського порядку, політичної стабільності в країні. Первісно жандармерія утворила складову частину австрійської армії і до її складу входили лише військові з відзнаками. На основі “Тимчасових приписів про жандармерію”, затверджених розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 16 січня 1850 року в коронних землях сформовано 16 полків (по 1000 осіб). Окремий полк був сформований для Галичини і Буковини. Після 1860 року жандармерія була радикально скорочена - до 10 полків і 7 923 офіцерів і рядових особового складу. 4-й полк був створений у Львові для Галичини та Буковини. У 1866 році 10 жандармських полків перетворено у 15 жандармських команд (XI-а команда - для Галичини і Буковини з розташуванням у Львові). У 1867 році Чернівецьке відділення цієї команди налічувало 70 осіб. Остаточно (до 1-ї світової війни) організацію і структуру жандармерії визначив закон від 26 лютого 1876 року. Тоді ж (26 лютого 1876 року) вийшла й “Службова інструкція жандармерії”. Перший розділ закону регламентував призначення жандармерії, її місце і права при виконанні служби. В 1 визначалося: “... Жандармерія є військово організованим однорідним вахтовим організмом, призначеним для збереження громадського порядку, спокою і безпеки”. Другий розділ закону визначив органічний склад і розміщення жандармерії. 13-а команда розміщувалась у Чернівцях для Буковини. Первісно буковинська жандармська команда № 13 мала два відділення. Через 25 років (1902 рік) вона поділялась на 5 відділень, у складі яких було 94 пости і 356 чол. особливого складу. Така структура крайової жандармерії збереглась до кінця перебування Буковини у складі Австро-Угорщини.

Важливе місце в дисертації належить розділу VIІ “Джерела права та правова освіта”. Підрозділ 7.1. “Джерела права” розкриває еволюцію джерел права в галузях державного, цивільного, кримінального, цивільно- та кримінально-процесуального права. На час приєднання до Австрії більшість населення Буковини майже не знала писаного права. На Буковині діяли норми звичаєвого права. Воно зберегло своє значення і через 100 років австрійського правового впливу на Буковину. Зрозуміло, що правопорядок молдавського князівства в новоствореній австрійській провінції довго існувати не міг, оскільки суттєво відрізнявся від австрійського. З прилученням Буковини до Галичини в ній поступово запроваджується державне, карне та цивільне австрійське законодавство. Основним джерелом права стає австрійський закон. На той час австрійське право вже знало поділ на галузі, які почали розвиватися самостійно, в рамках широкої хвилі кодифікації законодавства, характерної для епохи “освіченого абсолютизму”. 1 січня 1812 року був введений в дію Цивільний кодекс Австрії. На Буковині він почав діяти з 1 лютого 1816 року. Поряд із цивільним кодексом діяли й особливі цивільні закони. До їх числа належали військові закони, що зберігали силу для осіб військового звання; торгове уложення (введене в Австрії 17 грудня 1862 року); вексельний статут від 25 січня 1850 року; закон про поземельні книги від 25 липня 1871 року (у 1873 році на Буковині вводились нові поземельні книги). Після введення загального цивільного кодексу в дію появилось чимало додаткових, доповнюючих розпоряджень, які частково модифікували правові засади, наявні у самому кодексі, а частково належали до категорії тих політичних розпоряджень, які безпосередньо чи опосередковано впливали на приватне право.

У тісному зв'язку із цивільним правом розвивалось і цивільно-процесуальне право Австрії. І це зрозуміло, адже останнє регулювало судове здійснення приватного права з метою захисту приватноправових інтересів. Певна єдність законів стосовно судового процесу існувала в Австрії з кінця XVIII ст. Наслідком кодифікаційних робіт став загальний судовий порядок, затверджений Йосифом ІІ 1 травня 1781 року. Австрійське цивільно-процесуальне право стало суто правом закону. У 1790-1792 роках було здійснено ревізію законодавства про судовий порядок. Перероблений кодекс введено в дію 19 грудня 1796 року в Західній Галичині (а у 1807 році - в Східній Галичині і Буковині). Новий етап розвитку цивільно-процесуального законодавства започаткувала революція 1848 року. Ще в конституції від 4 березня 1849 року прийнято засаду, що судовий розгляд має відбуватися усно і публічно. У відповідності з цим появлялися нові проекти цивільно-процесуального кодексу у 1858, 1862, 1867, 1876, 1893 роках. Тільки останньому з них, виробленому професором Віденського університету Францом Кляйном, судився успіх. Він був прийнятий 1 серпня 1895 року як закон “про судовий процес у цивільних справах” і введений в дію з 1 січня 1898 року. Перший розділ кодексу містив загальні положення про цивільний процес, а другий - регламентував проходження справ у судах першої інстанції. Уперше цивільно-процесуальний порядок ґрунтувався на принципах усності, гласності, відкритості, безпосередності і вільного доказу. Цей кодекс діяв на Буковині до кінця її перебування у складі Австро-Угорщини.

На час приєднання Буковини до Австрії в останній уже розпочалась і кодифікація кримінального права. Кодифікаційні роботи розпочались у 1753 році, а у 1768 році затверджене “Кримінальне уложення Марії-Терезії”. Значення Терезіани полягало в започаткуванні кодифікації кримінального права для спадкових австрійських земель, у відділенні австрійського кримінального права від загального німецького права. Загалом же Терезіана стояла на рівні попереднього законодавства. Це був типовий збірник феодально-кріпосницьких норм кримінального і процесуального права. Зрозуміло, що в приєднаній до Австрії у 1775 році Буковині Терезіана не могла знайти широкого застосування. В період військової адміністрації аудиторіальні суди в кримінальних справах використовували терезіанське карне право, але без формальної рецепції для Буковини.

13 січня 1787 року цісар Йосиф ІІ санкціонував новий закон про злочини і їх покарання. Йозефіна містила лише норми матеріального кримінального права. Леопольд ІІ намагався пом'якшити строгість йозефінського кримінального закону. Він відмінив у 1790 р. публічні покарання ударами, таврування і заковування, поклав початок реформі виконання покарань, дав завдання розробити новий кримінальний закон, але не дожив до представлення проекту. 17 червня 1796 року його обнародував уже Франц ІІ як “Карний кодекс для Західної Галичини” (вступив у дію 1 січня 1797 року). Західногалицький кримінальний закон ліг в основу загальноавстрійського кримінального кодексу від 3 вересня 1803 року. Він складався з двох частин (злочини і тяжкі поліцейські проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із них стосувався норм кримінального матеріального права, а другий - кримінального процесу. Як і Йозефіна, закон 1803 року застосовувався на Буковині. До 1848 року він не зазнав якихось помітних змін, хоча робота над новим кримінальним кодексом розпочалася вже у червні 1817 року. Проекти 1823 і 1824 років до мети не привели, а опублікований у березні 1850 року проект санкціонований цісарем патентом від 27 травня 1852 року як єдиний кримінальний закон про злочини і проступки (запроваджений з 1 серпня 1852 року). Саме з цього часу винятковим джерелом австрійського кримінального права став закон. Лише закон обґрунтовував карність, лише закон установлював покарання. За злочини передбачалася смертна кара через повішання або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодексом установлювались грошові та тілесні покарання. До 1918 р. кримінальне право зазнало мінімальних змін.

У тісному зв'язку з матеріальним кримінальним правом розвивалось і кримінально-процесуальне право Австрії. В австрійському правознавстві його часто називали “прикладним конституційним правом”, оскільки воно, як жодна інша галузь права, відображало політичні зміни, конкретну політичну ситуацію в країні. Належачи до сфери публічного права, кримінальний процес був найближчим до кримінального права, оскільки кожне правове домагання мусило опиратися на певні положення матеріального кримінального права, а висунення проти конкретної особи претензії на основі цього права вимагало їх попереднього обґрунтування у кримінальному процесі.

Кодифікація кримінально-процесуального права Австрії розпочалась з Терезіани, перша частина якої містила процесуальні норми. Терезіана демонструвала значення інквізиційного процесу. Наступним етапом можна вважати загальну судову інструкцію від 23 лютого 1786 року, видану Йосифом ІІ. До неї додавались зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики. 1 червня 1788 року вийшов загальний кримінальний судовий порядок Йосифа ІІ. Його перший параграф установлював, що кримінальні злочини можуть розглядатися тільки судами і скасовував можливість застосування у провінціях звичаєвих звинувачувальних процесів. Збагатив теорію і практику кримінального процесу і західногалицький кримінальний кодекс від 17 червня 1796 року, кожна з двох частин якого містила розділ, що стосувався норм процесуального права.

Норми процесуального права містив і кримінальний кодекс 1803 року. Він підтвердив панування інквізиційного процесу. Але з абсолютизмом мусив упасти й інквізиційний процес. Основними необхідними моментами реформ були: принцип оскарження, усність процесу і його відкритість для громадськості, суд присяжних та ін. Уже 18 травня 1848 року в Австрії запроваджено суд присяжних. Процес проголошувався публічним і гласним, вводилося вільне визнання доказів, створювалася особлива установа для виконання обов'язків звинувачення. Все це знайшло своє відображення в новому порядку кримінального процесу від 17 січня 1850 року. Однак перш ніж цей кримінально-процесуальний порядок зміг прижитися, відбулось повернення до абсолютизму. На початку 1852 року зникли суди присяжних. А 29 липня 1853 року було заявлено про нове впорядкування кримінального процесу. Закон про кримінальне судочинство 1853 року повністю відповідав потребам неоабсолютизму. Частково він запроваджував гласність процесу, але майже виключав участь громадськості у здійсненні правосуддя. Зріс вплив попереднього таємного слідства. Усними і публічними стали тільки кінцеві слухання справ, але вони відігравали лише другорядну роль. На Буковині кримінально-процесуальний порядок від 29 липня 1853 року вступив у дію з 29 липня 1855 року. Повернення Австрії до парламентаризму поставило на порядок денний вироблення нового кримінально-процесуального порядку. 23 травня 1873 року цісар затвердив новий кримінально-процесуальний кодекс, який з невеликими змінами діяв до жовтня 1918 року.

Такими були основні джерела права, що в різні часи діяли на Буковині в період її належності до Австрії. Хронологічно їх дія навіть виходить за рамки 1918 року. Так, австрійський кримінальний кодекс діяв на Буковині до 1936 року, цивільний - до 1938 року. Майже півторастолітній період перебування Буковини в австрійському правовому просторі, безумовно, став важливим фактором правової аккультурації з боку Австрії щодо неї.

У підрозділі 7.2. “Підготовка правничих кадрів” підкреслюється, що включення Буковини до правового простору держави Габсбургів через введення в дію на її території джерел австрійського права вимагало належно підготовлених кадрів з юридичною освітою. Їх направляли на Буковину з інших коронних земель: це було одним із наріжних каменів австрійської "кадрової" політики взагалі. Але, по-перше, така політика не могла бути самодостатньо ефективною: "імпортованим" кадрам не вистачало необхідних знань про умови, специфіку краю, його традиції, менталітет поліетнічного населення. А по-друге, їх просто не вистачало. Тому важливим фактором правового розвитку краю стало започаткування тут підготовки правничих кадрів. Воно відбулось у 1875 році з відкриттям Чернівецького університету. Зрозуміло, що відкриття університету переслідувало і значно ширші цілі - від чисто освітніх до політичних: - “оберігати й поширювати австрійську вірність”. Одним з трьох факультетів університету став юридичний. Як і у всіх австрійських університетах чотирирічний курс поділявся на три групи наук: права, судочинства і державознавства. Вивчення кожної із названих вище груп наук завершувалося державним іспитом. З 1893 р. державні іспити були двоякими: одні давало право на ступінь доктора права, а інші відкривали можливість вступу на державну службу.

Свій перший семестр в середині жовтня 1875 року факультет розпочав у складі 8 викладачів та 111 студентів. В наступні роки тут виросли викладацькі сили, окремі представники яких могли б зробити честь найвідомішому юридикуму Європи. Особливе місце серед них належить Є. Ерліху - одному з родоначальників сучасної соціології права. У 1897-1902 рр. на кафедрі кримінального права працював ще один знаменитий юрист, один із піонерів сучасної криміналістики Ганс Гросс. Визнаним спеціалістом з цивільного права вважався в Австрії К. Адлер. Таким же авторитетом користувався викладач кримінального права і кримінального процесу Ф. Екснер. Назвемо в цьому ряду і професорів А. Скедля (цивільний процес), А. фон Гальбана (німецьке право).

Викладання на факультеті велось виключно німецькою мовою. Абсолютну більшість викладацького складу становили німці. Німецькою мовою велось і діловодство. Це не могло не позначитись на національному складі студентства. В ньому переважали німці і євреї. Значно поступалися їм румуни, поляки, українці. Найчисленніша етнічна група Буковини - українці - на юридичному факультеті була представлена найслабше. У 1906 р., наприклад, на факультеті навчались: німців і євреїв - 191, румунів - 79, українців - 67, поляків - 19. Загалом започаткування підготовки юристів у Чернівцях мало важливе значення для політико-правового розвитку краю. Кілька поколінь спеціалістів, безумовно, вдихнули свіжий струмінь у діяльність адміністративних, судових та правоохоронних органів, сприяли підвищенню правової культури населення краю.

У “Висновках” підведені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що визначають зміст дисертаційної роботи:

– приєднання Буковини до Австрії було типовим для епохи європейського абсолютизму актом анексії, який переслідував чітко визначену стратегічну мету австрійського уряду: зміцнення австрійських кордонів та покращення сполучення між австрійськими провінціями, перш за все між Семигородом та новоприєднаною (у 1772 р.) Галичиною. Ніякі наступні історико-правові аргументи на користь австрійських прав щодо Буковини не витримують жодної критики;

– роки належності Буковини до монархії Габсбургів викликали і досі продовжують викликати суперечливі оцінки. При цьому одні дослідники посилаються на безсумнівні факти соціально-економічного та культурного прогресу краю, підтвердження якого спостерігаються і сьогодні, а інші - на констатацію такого ж незаперечного факту, що Буковина і близько не досягла рівня розвинутих земель Австрійської корони. Історія, як відомо, не знає умовного способу, хоча альтернативність в історії була завжди. В різні часи Буковина перебувала під зверхністю різних держав. Історична справедливість вимагає визнати, що Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної і західної цивілізацій;

– у відповідності з названими вище підходами оцінювалася в історико-правовій і історичній науці й система державно-правових інститутів Буковини в розглядуваний період, хоча предметом окремого аналізу її функціонування досі не було. У 1774-1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею (в ХХ столітті історія розділила її на дві частини: південна опинилася у складі Румунії, а північна, як Чернівецька область, - у складі України). За цей час тут сформувалася система органів адміністративного управління, самоврядування, судових і правоохоронних органів європейського зразка, яка базувалася на законі, хоча, державу Габсбургів тільки у порівнянні із попередніми володарями Буковини можна визнати правовою;

– двадцять п'ятий "клаптик" Австрії - Буковина була восьмою у Ціслейтанії за територією і чисельністю населення, дев'ятою - за густотою населення, але найпослушнішою в політико-адміністративному плані. Австрійська адміністрація Буковини, безумовно, представляла перш за все монархічну владу Габсбургів. У своєму розвитку вона послідовно пройшла етапи військового (1774-1786 рр.), окружного - у складі Галичини (1787-1849 рр.) та крайового (1849-1918 рр.) управлінь. На кожному з цих етапів Буковина мала різний правовий статус, суть якого визначалась співвідношенням централізму і федералізму в державному устрої Австрії, рівнем крайової автономії, формами і методами управління. Проте для кожного з них основними ознаками управління в краї були німецька урядова мова, німецькомовні урядові чиновники і загальноавстрійська законодавча база. Ні один із представників українського населення - найчисельнішого й автохтонного на Буковині - ніколи не посідав помітної посади в крайових чи повітових урядових установах;

– з 1848 р. населення Буковини отримало право на представництво в австрійському парламенті. В різні часи різними були його масштаби (від 8 депутатів у складі рейхстагу 1848 р. до 14 - у державній раді 1911 р.), різним був рівень демократизму виборів (тільки у 1907 р. було введене загальне пряме виборче право). Це представництво не принесло краю особливих політичних, економічних та культурних вигод (як через обмеженість прав парламенту, так і через малочисельність буковинського представництва в ньому), але відіграло загалом позитивну роль у становленні демократичних традицій політичного життя, формуванні національних політичних еліт Буковини, в тому числі й української. Ряд її представників, перш за все Микола Василько і Степан Смаль-Стоцький, стали помітними постатями не тільки на буковинській, а й загальноавстрійській політичній арені. Революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної самосвідомості так званих "неісторичних", "недержавних" народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини. Саме в цей час була зроблена перша спроба добитися адміністративного поділу Галичини за етнічною ознакою з виділенням української її частини (в т.ч. й Північної Буковини) в окрему австрійську провінцію. Ідея ця жила до кінця перебування Галичини і Буковини у складі Австрії;

– на основі австрійського законодавства 60-х рр. ХІХ ст. на Буковині сформувалася система органів самоврядування. Воно здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та громадському (міському і сільському). Спроба організації повітових органів управління (1868 р.) була короткочасною Компетенція буковинського сейму, порядок його формування і функціонування визначалися загальноавстрійськими і крайовими законами. Сеймові повноваження стосувалися перш за все крайових господарських справ, питань соціального та культурного розвитку. Сейм володів правом звернення до центральних органів влади, обговорення загальнодержавних законів, встановлення додаткових місцевих податків. Але його рішення не були остаточними: вони санкціонувались цісарем. Вплив сейму постійно зростав, хоча "сеймова автономія" Буковини так і не піднялася до рівня найбільш розвинутих австрійських земель. І це при тому, що саме Буковина у 1910 р. дала Австрії зразок національного компромісу в організації сеймової діяльності, відомий в історії під назвою "буковинська злагода".

Органами міського самоврядування були міські управи. Тільки у Чернівцях - як столиці краю - діяли магістрат і міська рада. В селах функції самоврядування виконували громадські управи та громадські ради. Громадські ради обиралися громадами у складі від 9 до 30 осіб залежно від кількості виборців. Зі складу ради обирався двірник (громадський голова). Він виконував ухвали ради, завідував всіма громадськими справами, представляв громаду перед властями. Громадська рада і громадський голова переобиралися кожні три роки. Досить обширна компетенція органів громадського самоврядування стосувалася виключно місцевих питань (громадське майно, розвиток освіти, охорона здоров'я, будівництво, дороги і мости, нагляд за торгівлею і наймом), але її реалізація повністю залежала від повітових та крайової адміністрацій. Загалом громадське самоврядування забезпечувало виконання урядових рішень і досить ефективне управління громадським життям без додаткового державного фінансування, сприяло підвищенню політичної культури населення;

- важливим напрямком державно-правового розвитку Буковини в розглядуваний період було формування системи судових, правоохоронних та правозахисних органів, яка включала в себе суди, судову та фінансову прокуратури, поліцію і жандармерію, адвокатуру і нотаріат. Процес цей пройшов ряд послідовних етапів, які загалом відповідають періодам розвитку австрійської держави та Буковини як її провінції.

– приєднання Буковини до Австрії припало на початок кодифікації австрійського права. Але запровадження його на Буковині відбулося не відразу, тривалий час тут ще діяли норми попереднього права. Тільки після адміністративного включення Буковини до складу Галичини основним джерелом права в ній стало австрійське законодавство: цивільне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне. Навіть після розпаду Австро-Угорщини та окупації Буковини у 1918 р. Румунією австрійські кодекси ще тривалий час діяли в краї. Крім загальноавстрійських законів важливим джерелом права були постанови - розпорядження, які роз'яснювали чи доповнювали положення законів, унормовували конкретні правові відносини, наприклад, надання привілеїв. Залежно від форми, в якій видавалися постанови, розрізнялися цісарські патенти і дипломи, урядові декрети і розпорядження. Крайове законодавство як джерело права відігравало другорядну роль і стосувалося в основному господарського життя краю;

включення Буковини до австрійського правового простору через введення в дію на її території джерел австрійського права вимагало наявності підготовлених правничих кадрів. Більше 100 років ця проблема вирішувалася виключно шляхом присилання працівників для адміністративних органів, судів, прокуратури з інших коронних австрійських земель. Такі працівники не знали традицій, специфіки краю, менталітету його населення. Та й свою службу на Буковині вони розглядали лише як чергову сходинку у своїй кар'єрі. Відкриття у 1875 р. університету в Чернівцях і юридичного факультету в ньому корінним чином змінило ситуацію з кадрами в краї, сприяло росту правової культури населення. Крім того на факультеті зародилися визнані світом наукові традиції, сформувалися відомі наукові школи з соціології права, криміналістики, державного права.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ У НАСТУПНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЯХ ДИСЕРТАНТА

1. Податкова справа на Буковині в 1774-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер. Правознавство. Збірник наук. праць. Вип. 1. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 30-35.

2. Австрійська адміністрація на Буковині // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 4-5. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1996. - С. 118-131.

3. Деякі питання історії виборів до Буковинського сейму (1861-1911 рр.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 4-5. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1996. - С. 132-137.

4. До питання про сеймову реформу на Буковині // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 11. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 92-99.

5. Адвокатура на Буковині в період її входження до Австрії // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 14. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 73-83.

6. Деякі історико-правові аспекти приєднання Буковини до Австрії // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 18. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 18-28.

7. З історії поліції та жандармерії на Буковині // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 24. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: ЧДУ, 1998. - С. 25-32.

8. Формування системи правоохоронних органів на Буковині в період її входження до Габсбургської держави. // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 33. Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1998. - С. 59-73.

9. Деякі питання історії самоврядування у сільських громадах Буковини (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 48: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - С. 20-24.

10. З історії Чернівецького магістрату // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 55: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - С. 21-26.

11. Нотаріат на Буковині в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 62: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - С. 61-63.

12. Державний лад і право на Буковині у 1774-1918 рр.: історіографія, проблеми // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 70: Правознавство. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 21-26.

13. Австрійський парламентаризм і буковинські парламентарії // Держава і право. Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. - С. 23-34.

14. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 75: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 2000. - С. 23-26.

15. З історії кодифікації австрійського цивільного та цивільно-процесуального права // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 2000. - С. 18-21.

16. Джерела кримінального та кримінально-процесуального права на Буковині у 1975-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 91: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 2000. - С. 14-17.

17. Судоустрій на Буковині у 1774-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 100. Правознавство. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 32-34.

18. Фінансова прокуратура Буковини у 1867-1918 рр. // Право України. - 2001. - № 1. - С. 133-134.

19. Про джерела вивчення державного ладу і право на Буковині в період її перебування у складі Австрії (1774-1918) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 36. - Львів, 2001. - С. 52-54.

20. До питання про порядок роботи та компетенцію Буковинського сейму // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 103. Правознавство. - Чернівці: Рута, 2001. - С. 10-12.

21. Розвиток правових основ австрійського парламентаризму у 1859-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 105. Правознавство. Збірник наук. праць. - Чернівці: Рута, 2001.

22. З історії вищої правничої освіти на Буковині // Юридический вестник. - Одесса. - 2000. - №3. - С.135-140.

23. До питання про правовий статус української мови на Буковині за Австрії // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 121. Правознавство. - Чернівці: Рута, 2001. - С.15-19.