Правові та криміналістичні проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності (На матеріалах органів внутрішніх справ України)

При висвітленні питань провадження дізнання у внутрішніх військах аналізуються Закони України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України”, Інструкція про проведення дізнання у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністерства оборони України № 235 від 20 серпня 1995 року. Ряд положень цих документів не узгоджується з Конституцією України і КПК, у зв'язку з чим дисертантом висловлені конкретні пропозиції щодо усунення наявних суперечностей.

Діяльність органів держпожнагляду регламентується Законом України “Про пожежну безпеку” і низкою підзаконних актів. Порядок проведення перевірок обставин пожеж визначається у Настанові з організації роботи органів державного пожежного нагляду. Але ряд положень цього документу також є суперечливими і не узгоджуються з іншими чинними законами і підзаконними актами України. Звертається увага, зокрема, на питання проведення пожежно-технічного розслідування і перевірки заяви або повідомлення про пожежу, їх спільні й відмінні риси; залучення спеціалістів для встановлення обставин пожеж, складання ними підсумкових документів за результатами дослідження тощо. По цих та інших питаннях діяльності органів держпожнагляду, які чітко у законодавстві України не врегульовані, обґрунтовані пропозиції щодо їх вирішення.

У підрозділі 2.2. “Питання вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України відповідно до міжнародно-правових актів з кримінального судочинства” розглядається співвідношення норм КПК та міжнародно-правових документів, які визначають основні права і свободи людини, зокрема, Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Декларації про права і обов'язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини і основні свободи від 9 грудня 1998 року тощо.

Так, при висвітленні проблем дотримання прав потерпілого у кримінальному судочинстві, відшкодування йому збитків, нанесених злочином, аналізуються міжнародно-правові документи, а також положення нормативно-правових актів України та окремі законопроекти, які передбачають ефективне відшкодування збитків потерпілому, у тому числі у випадках, коли не встановлено особу, що вчинила злочин.

Найважливіші положення щодо забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності закріплені у Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і цілому ряді норм КПК. У підрозділі розглянуті різні види заходів забезпечення безпеки, точки зору вчених України і країн СНД з цього питання, наведені результати анкетування практичних працівників МВС України. Обґрунтовується положення про те, що найбільш дієвим серед заходів безпеки є дотримання вимог конфіденційності даних про особу, стосовно якої застосовуються такі заходи.

Актуальною є проблема участі адвокатів як захисників підозрюваних і обвинувачених, право подання ними доказів у кримінальних справах. Такий процес включає пошук, встановлення, отримання, процесуальне закріплення інформації, отриманої адвокатом при здійсненні ним захисту. Спірною є пропозиція вважати документами як джерелами доказів письмові свідчення громадян, отримані адвокатом за їх згодою, з приводу відомих їм обставин, завірені нотаріально або самим адвокатом (Т.В. Варфоломеєва). Аналізуючи норми статті 83 КПК, можна дійти висновку, що письмові пояснення можуть бути визнані джерелами доказів, оскільки в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи. Однак у такому випадку виникає неузгодженість з положеннями частини четвертої статті 97 КПК. У ній зазначається, що перевірочними діями на стадії порушення кримінальної справи є відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб і витребування необхідних документів. З зазначених питань обґрунтовується висновок, що ці дії визначаються у КПК як окремі засоби, які не співпадають між собою. На стадії досудового розслідування адвокат, реалізувавши своє право опитати громадян, повинен надати слідчому отримане від них пояснення. Лише після допиту такого громадянина слідчим і фіксації його показань у протоколі, саме цей процесуальний документ, а не пояснення, стає джерелом доказів відповідно до частини другої статті 65 КПК.

Третій розділ “Проблеми науково-методичного забезпечення провадження дізнання й досудового слідства в кримінальних справах” складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Поняття та структура науково-методичного забезпечення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України” зазначається важливість подальшої розробки цих питань шляхом аналізу і систематизації криміналістичних рекомендацій з метою створення сприятливих умов для їх практичного застосування.

Під науково-методичним забезпеченням розуміється система науково визначених напрямів діяльності, в кожному з яких цілеспрямоване здійснення певних заходів сприяє оптимізації кримінально-процесуальної діяльності. Ці напрями класифіковані на дві групи: наукове забезпечення і методичне забезпечення.

До наукового забезпечення віднесені:

а) визначення проблем, які мають місце у практичній діяльності й вимагають відповідного рішення чи розробки;

б) апробація наукової розробки, визначення рівня її новизни і наукової корисності;

в) встановлення практичної значущості розробки, можливості її використання;

г) впровадження розробки у практичну діяльність, визначення форми, порядку і умов її реалізації.

Сутністю методичного забезпечення визначається реалізація отриманого наукового результату шляхом:

а) розгляду наукової розробки і її апробації у компетентному відомстві, визначення порядку впровадження і затвердження інструктивно-методичних документів;

б) надіслання рекомендацій у практичні підрозділи щодо впровадження розробки при розслідуванні злочинів, встановлення термінів її реалізації та контролю виконання;

в) доведення сутності наукової розробки до широкого кола практичних працівників шляхом опублікування основних її положень у збірниках наукових статей, методичних посібниках, підручниках, монографіях, а також на науково-практичних семінарах тощо.

Діючі практичні підрозділи МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України та інших міністерств і відомств виконують лише ті завдання, що передбачені галузевими положеннями, наказами, розпорядженнями і інструкціями. Тому нагальною потребою сьогодення є створення міжвідомчого підрозділу, покликаного здійснювати науково-методичне забезпечення. Завданнями такого підрозділу мають бути: а) визначення корисності та ефективності пропонованих наукою рекомендацій і оперативне інформування про них зацікавлених осіб; б) узагальнення практики застосування наукових досягнень, з'ясування причин невикористання або критичного ставлення практичних працівників до рекомендацій; в) виявлення актуальних потреб практики розслідування і профілактики злочинів, надання науково-методичної допомоги у їх вирішенні (В.П. Бахін, В.К. Лисиченко).

Проаналізувавши висловлені у спеціальній літературі точки зору (А.В. Іщенко, В.С. Кузьмічов, Г.І. Грамович, В.В. Матвієнко, І.О. Ієрусалимов, О.О. Алексєєв та ін.), у підрозділі пропонується віднести до структури науково-методичного забезпечення законодавчий, інформаційний, науково-технічний, організаційний, кадровий і матеріально-технічний напрями.

Законодавче забезпечення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України полягає у розробці нових, удосконаленні й узгодженні між собою існуючих законів з питань здійснення кримінального судочинства і відомчих нормативно-правових актів України.

Сутністю інформаційного забезпечення є доведення до відома працівників органів дізнання й досудового слідства нормативно-правових актів, норми яких регулюють діяльність по розкриттю й розслідуванню злочинів, інформування про досягнення науки та використання у практичній діяльності наукових розробок криміналістичних засобів, тактичних прийомів підвищення ефективності провадження у кримінальних справах і створення на цій основі відомчих автоматизованих інформаційних систем повсякденного користування.

Під науково-технічним забезпеченням розуміється рівень використання працівниками органів дізнання, досудового слідства та спеціалістами науково-технічних засобів і методик виявлення, фіксації, вилучення і дослідження слідів злочину і речових доказів, вилучених при проведенні слідчих дій. У зв'язку з цим обґрунтовуються міркування про необхідність вдосконалення та оновлення системи криміналістичних обліків, зокрема, поділу їх на три функціональні види: оперативно-довідкові, криміналістичні та довідково-допоміжні, відповідно систематизувавши їх при накопиченні матеріальних і інших об'єктів в органах внутрішніх справ України за їх призначенням.

Організаційне забезпечення це забезпечення в цілому організації провадження дізнання чи досудового слідства, окремих слідчих дій: висунення версій, прогнозування, планування розслідування, види взаємодії між слідчими, працівниками органів дізнання, експертами і спеціалістами, особливості підготовки й порядок проведення слідчих дій.

Кадрове забезпечення полягає у належно організованій роботі з підготовки, добору й виховання кадрів, підвищенні професійної зрілості й ділової кваліфікації працівників органів внутрішніх справ, прищеплення високих моральних якостей при виконанні ними своїх службових обов'язків.

Основним завданням матеріально-технічного забезпечення є налагодження належного фінансування органів внутрішніх справ з метою придбання сучасних техніко-криміналістичних засобів, комп'ютерної техніки, замовлення й використання при розслідуванні кримінальних справ достатньої кількості бланків процесуальних документів, паперу тощо у відповідності з сучасними потребами органів дізнання й досудового слідства.

Підрозділ 3.2. “Проблемні питання використання техніко-криміналістичних засобів при провадженні дізнання й досудового слідства” починається з висвітлення дискусійних положень правового регулювання використання цих засобів у розслідуванні злочинів. У спеціальній літературі висловлена точка зору, згідно з якою всі засоби і процеси (фотографування, звукозапис, виготовлення знімків, відбитків і т.п.), в результаті застосування яких при провадженні розслідування і в суді можуть виникнути матеріально зафіксовані джерела або додатки до них, які мають доказове значення у зв'язку з належністю до даного джерела, обов'язково повинні бути передбачені у КПК (В.Г. Гончаренко, Ф.М. Сокиран).

Проте за таких обставин в умовах розвитку науки і техніки, вдосконалення існуючих і впровадження нових засобів і методів виявлення, фіксації інформації та її дослідження, надання дозволу на їх використання буде пов'язане з потребою постійних змін до КПК. Тому в підрозділі підтримується інша точка зору (П.Д. Біленчук, Є.Д. Лук'янчиков, Р.С. Бєлкін), згідно з якою у законі повинні бути чітко викладені лише загальні правові засади щодо використання окремих видів технічних засобів і методів, умови їх допустимості і порядок застосування. Інші питання використання в розслідуванні технічних засобів і методів можна визначати у підзаконних актах. Це дозволить без перешкод впроваджувати у кримінальне судочинство нові, ефективні засоби і методи роботи з доказами, зробить роботу слідчого і суду більш результативною.

Єдиним шляхом ефективної обробки і використання дактилоскопічних картотек є автоматизація накопичення дактокарт та процесу їх перевірок з використанням ЕОМ. Нині в Україні використовуються різні автоматизовані дактилоскопічні ідентифікаційні системи (далі АДІС), виготовлені за кордоном. Це не дозволяє створити єдину розподілену систему дактилоскопічної реєстрації, унеможливлює взаємодію між регіонами, перешкоджає здійсненню централізованого управління системою. Тому нагальною проблемою є створення власної АДІС з однотипним програмним забезпеченням та сучасними високоякісними телекомунікаційними мережами, кадровим забезпеченням по експлуатації АДІС та їх супроводженню, створення нової чіткої системи формування дактомасивів.

Протилежні погляди висловлені у питанні щодо можливості використання у розслідуванні одорологічних методів. На думку ряду авторів (В.С. Кузьмічов, І.В. Строков, В.Д. Басай), сучасні методики проведення вибірки запахових слідів свідчать про те, що нині є всі умови для проведення судово-одорологічної експертизи.

Разом з тим, жодним з цих авторів не заперечується, що така вибірка здійснюється собаками-детекторами, а за її результатами складається акт. Такий документ до матеріалів кримінальної справи не прилучається і за чинними кримінально-процесуальними нормами до джерел доказів не відноситься. Для того, щоб результати вибірки мали значення доказів у кримінальній справі, її форма, зміст і прийоми фіксації повинні відповідати критеріям слідчих дій, регламентованих КПК. Оскільки нині умови для такої відповідності відсутні, результати вибірки використовуються у розслідуванні лише з тактичною метою отримання напрямів проведення слідчих, розшукових і оперативно-розшукових заходів.

Інші автори (В.Г. Гончаренко, Г.В. Федоров, Г.Б. Дергай) вважають, що у перспективі, при створенні інструментальних детекторів, що зможуть ідентифікувати людину за запахом, можна буде вести мову про отримання доказів, які фіксуватимуться у висновку експерта як джерелі доказів відповідно до частини другої статті 65 КПК. На думку дисертанта, ця точка зору також є спірною, оскільки створення універсального детектора розпізнавання індивідуальних запахів людини на сьогодні є надто проблематичним і складним. Тож у підрозділі висловлені міркування про доцільність проведення на базі ДНДЕКЦ МВС України за участю фахівців інших наукових установ ґрунтовних експериментальних досліджень використання одорологічних методів, вивчення досвіду з цих питань правоохоронних органів інших країн і на цій основі вирішення питання про межі застосування описаних у літературі методів дослідження запахів людини, їх оформлення у відповідності з вимогами чинного кримінально-процесуального законодавства України і допустимість використання результатів цих досліджень як доказів.

Проблема застосування поліграфу в діяльності органів внутрішніх справ України розглядається у технічному, етичному, тактичному і процесуальному аспектах. Їх сутність послідовно визначається.

Нині використання поліграфу в КПК не врегульоване і до процесуальних дій не відноситься. Щоправда, у 2001-2002 роках в Україні проводився експеримент щодо використання комп'ютерних поліграфів у діяльності органів внутрішніх справ України. Відповідно до наказу МВС України № 743 від 28 серпня 2001 року, поліграфна перевірка здійснювалася при опитуванні кандидатів на службу в органи внутрішніх справ чи навчання в учбових закладах МВС України, осіб, які включалися до складу миротворчих місій, висувалися на керівні посади.

Експеримент по використанню комп'ютерних поліграфів у кадровій роботі продовжувався до 1 вересня 2002 року. Однак у подальшому ні Концепція використання поліграфу в діяльності органів внутрішніх справ України, у тому числі по розкриттю й розслідуванню злочинів, ні інший відомчий документ, який регламентував би питання використання поліграфу, не прийнятий. За умов відсутності правового регулювання поліграф не може застосовуватися у кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ України.

Розглядаються питання використання при проведенні слідчих дій пакувальних матеріалів, даються рекомендації по розробці нових уніфікованих матеріалів для виявлених і вилучених слідів і речових доказів; вказується на необхідність визначення комплексу ознак для встановлення фактів підробки грошових знаків України та інших країн за допомогою органолептичних методів з використанням найпростіших технічних засобів тощо.

У підрозділі 3.3 “Умови та особливості застосування окремих різновидів тактичних прийомів і рекомендацій при проведенні слідчих дій” розглядаються дискусійні положення криміналістичної тактики. Зокрема, зосереджується увага на з'ясуванні допустимості використання при проведенні допиту обману, слідчої хитрості і провокації. Проаналізовані точки зору авторів, які висловлювалися як за можливість використання цих психологічних тактичних прийомів (О.М. Ларін, М.І. Порубов, І.О. Возгрін), так і проти їх застосування (М.С. Строгович, І.П. Пантелєєв, Т.В. Варфоломеєва). У цьому зв'язку висновуються положення, які за своєю сутністю співпадають з міркуваннями Р.С. Бєлкіна, В.П. Бахіна, В.С. Кузьмічова про те, що використання прийомів і засобів психологічного впливу допустиме лише за умови, якщо вони необхідні для усунення або локалізації протидії встановленню істини, ґрунтуються на реальних даних, не обмежують законних прав осіб і не пов'язані з введенням їх в оману і фальсифікацією. Дисертант вважає неприпустимим застосування як тактичних прийомів будь-якого іншого обману і слідчої хитрості, якщо вони суперечать завданням кримінального судочинства (стаття 2 КПК) та вимогам статті 22 КПК.

При розгляді проблем використання негативних обставин у розслідуванні злочинів вказується, що до них відносяться зміни у матеріальній обстановці події злочину, які не відповідають його встановленому механізму. Між тим, на думку дисертанта, слушною є висловлена останнім часом пропозиція віднести до негативних обставин також ознаки приховування інформації, які проявляються у показаннях і актах поведінки допитуваних осіб, за умови, що їх прояв не є закономірним наслідком ситуаційного походження за певного перебігу подій в момент проведення слідчої дій і не пов'язаний зі змістом поставлених завдань чи обстановкою, яка відтворюється за їх участю (В.К. Лисиченко, І.І. Когутич). У підрозділі підтримується позиція цих авторів щодо віднесення зазначених проявів до дисимуляції і поділу їх на два види. По-перше, це суперечливі, з суттєвими прогалинами пояснення обставин події і діянь її учасників, по-друге, це неконтрольовані прояви підвищеної внутрішньої емоційної напруги, які проявляються у нетипових ознаках поведінки і реакціях організму на поставлені запитання. Враховуючи новизну і практичну значущість цих видів негативних обставин психологічного характеру та їх розповсюдженість при розслідуванні конкретних злочинів, дисертант висновує положення про необхідність проведення спеціальних досліджень вказаних проявів дисимуляції як різновиду негативних обставин у поведінці допитуваних осіб на основі розроблених у психології типологічних моделей індивідуального характеру і психоаналітичних методів їх дослідження (А.Е. Личко, П.Б. Ганнушкін, Р. Мей та інші), описаних у спеціальній літературі засобів візуальної психодіагностики (К.Г. Юнг, Г.В. Щокін та інші) і розробки на цій основі відповідних положень криміналістичної тактики.

У підрозділі наводиться критичний аналіз дискусійних точок зору (Р.С. Бєлкін, О.О. Закатов, С.А. Велічкін) відносно співвідношення тактичних комбінацій і тактичних операцій і їх призначення у кримінально-процесуальній діяльності при провадженні дізнання й досудового слідства, обґрунтовуються міркування дисертанта про неправомірність ототожнення тактичних комбінацій і тактичних операцій, недоцільність поділу тактичних комбінацій на прості й складні, застосування терміна “тактична задача”.

Аргументується точка зору дисертанта, згідно з якою побудова норм статей 143, 167 КПК дозволяє органу дізнання чи слідчому вийти за межі предмету допиту й отримати від допитуваного інформацію про вчинення інших злочинів. У зв'язку з цим у підрозділі пропонується визначити розвідувальний допит як один з тактичний прийомів отримання відомостей про факти від осіб, які за матеріалами кримінальної справи можуть бути обізнані про інші злочини чи їх епізоди, а також осіб, до них причетних. Насамперед такими особами можуть бути громадяни, які мають тісні стосунки зі злочинним середовищем, а також особи, допитані у конкретних кримінальних справах, які бажають допомогти слідству в розкритті інших злочинів.

Завершується підрозділ питанням правового регулювання проведення виїмки документів у банківських установах України. У галузевих законах, що регулюють банківську діяльність, і у КПК чітко не вказано, які дії проводить слідчий на стадії досудового розслідування: складає письмову вимогу за підписом керівника слідчого підрозділу чи виносить постанову про проведення виїмки, санкціоновану прокурором або його заступником. Враховуючи невизначеність зазначених питань, по цих суперечливих приписах формулюються пропозиції щодо внесення змін і доповнень до окремих чинних законів України, які наводяться у висновках.

У підрозділі 3.4. “Проблеми вдосконалення методики розслідування окремих видів злочинів і напрями їх розв'язання” на основі аналізу висловлених у юридичній літературі поглядів щодо структури окремих методик розслідування злочинів (А.І. Вінберг, С.П. Мітричев, І.О. Возгрін, М.С. Уткін, В.О. Ледащев, О.Н. Колесніченко) робиться висновок про те, що до такої структури доцільно віднести: 1) криміналістичну характеристику злочинів; 2) обставини, що підлягають встановленню; 3) типові слідчі ситуації і напрями їх розв'язання на початковому і подальших етапах розслідування; 4) побудову й перевірку версій, планування розслідування; 5) особливості проведення слідчих дій на початковому етапі розслідування; 6) проведення слідчих дій на наступному і заключному етапах розслідування.

Основна увага у підрозділі приділяється криміналістичній характеристиці як одному з найважливіших елементів методики розслідування окремих видів злочинів. Аналізуються точки зору вчених, які висловилися проти подальшого використання криміналістичної характеристики в криміналістичній методиці (Р.С. Бєлкін), розглянуті різноманітні погляди авторів щодо визначення, структури і класифікації криміналістичної характеристики. Дисертантом висловлюється думка про те, що криміналістична характеристика як наукова абстракція має значення при напрацюванні рекомендацій по значній кількості розслідуваних кримінальних справ. Ці рекомендації розробляються за видами і групами злочинів на основі вивчення обставин конкретних злочинів, які відносяться до цих видів і груп, і визначення їх типових ознак. Отже, те, що інші автори (І.І. Артамонов, Г.А. Густов, І.П. Пантелєєв, А.В. Старушкевич) називають криміналістичною характеристикою конкретного злочину, є по суті лише розкритою і розслідуваною кримінальною справою. На її основі, з урахуванням встановлених обставин, виділяються суттєві складові елементи і розробляється типова криміналістична характеристика окремих видів (груп) злочинів.

Значення структурних елементів типової криміналістичної характеристики на початковому етапі розслідування показане у підрозділі на прикладах розслідування вбивств на замовлення і злочинів у сфері господарської діяльності, пов'язаних з розкраданням матеріальних цінностей у банківській системі України.

У підрозділі 3.5. “Дискусійні питання щодо поняття матеріалів оперативно-розшукових заходів та норм чинного законодавства України про їх використання при провадженні досудового слідства у кримінальних справах” наголошується на спірних і неврегульованих проблемах правового врегулювання оперативно-розшукової діяльності та її співвідношення з кримінально-процесуальної діяльністю органів внутрішніх справ України. Розглядаються висловлені у літературі пропозиції (В.М. Єгоршин, В.В. Зорін, О.Ф. Долженков та інші), які саме матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть використовуватися слідчим у розслідуванні злочинів та аргументується точка зору дисертанта з цього питання.

На основі порівняльного аналізу норм Законів України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, відомчих підзаконних актів, які регламентують дії експертів системи МВС України і Міністерства юстиції України, робиться висновок, що попередні дослідження об'єктів до порушення кримінальної справи, які проводяться цими експертами, не можуть розглядатися як оперативно-розшукові дії. У зв'язку з цим пропонуються конкретні зміни до нормативно-правових актів України.

Неоднозначно у відомчих нормативних актах і юридичній літературі викладений порядок ознайомлення слідчого з матеріалами оперативно-розшукової діяльності органів дізнання. У підрозділі висловлюється пропозиція щодо вирішення цього питання залежно від наявності допуску до роботи з таємними документами. В одних випадках такий допуск прямо передбачений у законах України для працівників органів дізнання. В інших випадках потрібне рішення комісії з режиму таємності, яка визначає рівень теоретичних знань слідчого, а також знання ним документів, що регламентують оперативно-розшукову діяльність органів внутрішніх справ України. Це положення торкається як слідчих МВС України, які закінчили цивільні вузи, так і слідчих органів прокуратури, податкової міліції, а також прокурорів, суддів.

Теоретичний і практичний інтерес становить питання подання матеріалів оперативно-розшукової діяльності слідчому. У Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність” лише зазначається, що такі матеріали можуть використовуватися для взаємного інформування підрозділів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність, та інших правоохоронних органів. Однак конкретні правила і вимоги такого інформування не визначені. Враховуючи викладене, обґрунтовується положення про те, що дозвіл для направлення матеріалів оперативно-розшукової діяльності слідчому має давати керівник оперативного підрозділу, надіславши слідчому підсумковий рапорт оперативного працівника або супровідний лист керівникові слідчого підрозділу для вирішення питання про прилучення таких матеріалів до кримінальної справи.

Легалізація матеріалів, отриманих у ході проведення оперативно-розшукових заходів, проводиться шляхом їх процесуальної перевірки. Ці матеріали після прилучення їх за постановою слідчого знаходяться у кримінальній справі, на них як на документи відповідно до статті 83 КПК посилається слідчий при аналізі й оцінці доказів, складанні обвинувального висновку або прийнятті іншого підсумкового процесуального рішення у справі.

ВИСНОВКИ

Констатується, що у дисертації за її темою наведене теоретичне узагальнення і вирішені завдання правового регулювання і науково-методичного забезпечення кримінально-процесуальної діяльності підрозділів дізнання і досудового слідства МВС України, обґрунтована авторська концепція шляхів і напрямків її оптимізації при провадженні в кримінальних справах за встановленою для цих органів підслідністю. Головними науковими і практичними результатами дисертації є:

1. Обґрунтування положень про те, що кримінальний процес це один із врегульованих законодавством видів судочинства, який складається з кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання й досудового слідства при провадженні у кримінальних справах, та суду по їх розгляду, має визначену чинним КПК стадійність, мету і завдання кожної зі стадій, визначає вичерпний перелік учасників і суб'єктів судочинства, їх права, обов'язки і відповідальність, умови реалізації і прийняття відповідних рішень. Сутністю кримінально-процесуальної діяльності, яку здійснює визначене коло уповноважених суб'єктів, є, по-перше, дотримання процесуальної форми провадження у кримінальних справах і прийняття необхідних процесуальних рішень; по-друге, здійснення пошуково-пізнавальних дій, спрямованих на збирання фактичних даних про подію злочину й доведення винуватості у його вчиненні конкретних осіб.

2. Визначення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України як регламентованої законом діяльності органів дізнання й досудового слідства по здійсненню своїх повноважень при проведенні процесуальних дій по розкриттю і розслідуванню злочинів, у результаті яких виникають, змінюються або припиняються кримінально-процесуальні відносини між суб'єктами і учасниками такої діяльності, збирається та досліджується сукупність доказів, необхідних для прийняття відповідного передбаченого законом рішення в конкретних кримінальних справах.

3. Виснування положень, згідно з якими до видів кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України віднесені дії органів дізнання, дії слідчого, дії експерта; до етапів кримінально-процесуальної діяльності попередній, початковий, наступний і заключний; формулювання пропозиції, яка змістовно співпадає з висловленими міркуваннями у літературі (В.Т. Маляренко та інші) про те, що у чинному КПК стадія порушення кримінальної справи названа невдало і її слід замінити згідно з призначенням назвою “перевірка і вирішення заяв і повідомлень про злочини”.

4. Теоретико-прикладне мотивування міркувань з дискусійних питань про припустимість збирання доказів захисником, у тому числі шляхом застосування науково-технічних засобів при участі у проведенні слідчих дій, а також про проведення так званих попередніх досліджень чи експертиз у експертних установах МВС України і Міністерства юстиції України за безпосереднім зверненням захисника та необхідність у зв'язку з неясностями, що виникають при провадженні у кримінальних справах, чіткого законодавчого врегулювання цих питань.

5. Розробка текстових доповнень і уточнень до чинних норм законодавчих актів України (до Законів України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” тощо) і відомчих нормативно-правових документів (до Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України, Інструкції про проведення дізнання у Збройних Силах України та ін.) з суперечливих питань правового врегулювання проведення таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка, призначення експертизи, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку та інших слідчих дій.

6. Функціонально-змістовні прикладні пропозиції деталізації поняття “конфіденційна інформація”, призначення її видів залежно від специфіки кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України і правового врегулювання порядку її використання уповноваженими суб'єктами при провадженні дізнання і досудового слідства.

7. Обґрунтування положень про наявність протиріч, які породжують неясності при вилученні правоохоронними органами документів у банківських установах України та пропозиції щодо доповнення статті 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” вказівкою про те, що на стадії досудового розслідування вилучення банківських документів повинно здійснюватися за постановою слідчого про проведення виїмки, санкціонованою прокурором або його заступником, як це нині передбачено у статті 178 КПК.

8. Виснування точки зору з дискусійних у спеціальній літературі й практичній діяльності органів внутрішніх справ України питань застосування у розкритті й розслідуванні злочинів деяких технічних засобів виявлення, фіксації, вилучення, дослідження і використання слідів і речових доказів (поліграфу, одорологічних методів тощо). Враховуючи, що протягом тривалого часу висловлені спірні міркування з цих питань на рівні лише теоретичних узагальнень, доцільне створення на базі Науково-дослідного інституту проблем боротьби зі злочинністю і ДНДЕКЦ МВС України спеціальної науково-дослідної групи фахівців по проведенню поглибленого комплексного дослідження цих проблем, вивченню досвіду правоохоронних органів інших держав, розробці пропозицій щодо законодавчого унормування, порядку і умов використання цих методів, їх впровадження у діяльність органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів України.

9. Визначення сутності розвідувального допиту як одного з тактичних прийомів отримання відомостей про факти від осіб, які за матеріалами кримінальної справи можуть бути обізнані про інші злочини чи їх епізоди, а також осіб, до них причетних; суперечливих питань щодо залучення спеціалістів органами міліції, внутрішніх військ, державного пожежного нагляду на досудових стадіях процесу та висловлення пропозицій про врегулювання у відомчих нормативних актах України порядку і умов їх допустимості при розслідуванні кримінальних справ.

10. Теоретико-процесуальне обґрунтування спірних питань віднесення до оперативно-розшукових матеріалів, зібраних органами дізнання, порядку прилучення їх слідчим до кримінальної справи шляхом винесення відповідної постанови і використання цих матеріалів при проведенні слідчих дій.

11. Формулювання на основі критичного аналізу законопроектів з окремих питань кримінального судочинства (“Про дактилоскопію”, “Про працівників органів досудового слідства та їх соціальний захист”, “Про відшкодування громадянам матеріального збитку, заподіяного злочинами” та ін.) пропозицій щодо усунення наявних у них невідповідностей нормам Конституції України, чинному кримінально-процесуальному законодавству України.

У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції по окремих питаннях здійснення кримінально-процесуальної діяльності органами внутрішніх справ України, спрямовані на подальше вдосконалення її правового врегулювання, які можуть бути використані у навчальному процесі вищих навчальних закладів МВС України та Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності по розкриттю й розслідуванню злочинів, законодавчій роботі.

кримінальний процесуальний внутрішній право

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України. К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. 300 с.

Статті в наукових фахових виданнях України і країн СНД

1. Про деякі питання діяльності слідчого, що потребують свого вирішення // Право України. 1992. № 10. С. 3234 (у співавторстві з В.П. Климчуком, частка дисертанта 75 %).

2. К вопросу о проведении экспертизы в стадии возбуждения уголовного дела // Теоретические и практические проблемы обеспечения раскрытия и расследования преступлений криминалистическими методами и средствами. Научные труды. К.: КВШ МВД СССР, 1992. С. 5056.

3. Теоретичні аспекти початкового етапу розслідування // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства: Міжвузівський збірник наукових праць. К.: УАВС, 1993. С. 154159.

4. Вилучення речових доказів при проведенні слідчих дій: проблеми та деякі шляхи їх вирішення // Теоретичні та практичні проблеми використання можливостей криміналістики і судової експертизи у розкритті й розслідуванні злочинів. К.: УАВС, 1996. С. 120124.

5. Деякі проблеми законодавчого врегулювання діяльності органів внутрішніх справ по перевірці заяв (повідомлень) про злочини // Актуальні питання розслідування злочинів у сучасних умовах: тактика, методика, інформаційне забезпечення: Збірник наукових праць. К.: УАВС, 1996. С. 155160.

6. Тактична інформація та її значення у ході розслідування злочинів // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. Донецьк, 1998. № 2. С. 115121.

7. Вдосконалення навчального процесу працівників органів внутрішніх справ України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 1998. № 3. С. 4649.

8. Конфіденційна інформація: поняття, зміст і значення в кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 1999. № 1. С. 168174.

9. Вбивства на замовлення (Криміналістична характеристика виконавців) // Економіка, фінанси, право. 1999. № 8. С. 2931.

10. Суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності на досудових стадіях процесу // Вісник Запорізького юридичного інституту, 1999. № 3. С. 7683.

11. Значення інформації, отриманої у ході розвідувального допиту (процесуальний та криміналістичний аспекти) // Збірник наукових праць Академії Прикордонних військ України. Хмельницький, 1999. № 8. С. 201205 (у співавторстві з В.П. Кологривовим, частка дисертанта 50 %).

12. Використання поліграфу: за і проти // Українське право. 2000. № 1 (13). С. 172175.

13. Участь громадян у кримінальному судочинстві та проблеми їх захисту за чинним законодавством // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Донецьк, 2000. № 2. Ч. 2. С. 202205.

14. Особливості дослідження елементів криміналістичної характеристики у справах про вбивства на замовлення // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2000. № 2. С. 221225 (у співавторстві з В.П. Кологривовим, частка дисертанта 50 %).

15. Перспективи та проблеми впровадження в практику органів внутрішніх справ України автоматизованих дактилоскопічних ідентифікаційних систем // Вісник Академії правових наук України. 2000. № 3. С. 189194 (у співавторстві з С.Ю. Петряєвим, частка дисертанта 55 %).

16. Співвідношення кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2000. № 3. С. 3640.

17. Деякі питання судового контролю за кримінально-процесуальною і оперативно-розшуковою діяльністю органів дізнання і досудового слідства // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 2000. № 4. С. 106111.

18. Деякі методи отримання інформації при дослідженні паперових грошей іноземних держав // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2000. № 4. С. 152156 (у співавторстві з С.Ю. Петряєвим, частка дисертанта 50 %).

19. Стан нормативного забезпечення діяльності органів дізнання по встановленню обставин пожеж // Право України. 2000. № 7. С. 7376.

20. К проблеме использования полиграфа органами предварительного расследования Украины // Теория и практика применения полиграфа в правоприменительной деятельности / Под ред. А.Г. Сапрунова и С.Л. Николаева. Сочи, 2000. - С. 4047 (у співавторстві з О.В. Бауліним, К.Л. Федоровим, частка дисертанта 60 %).

21. Проблеми використання конфіденційної інформації на досудових стадіях кримінального процесу // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 2001. № 2. С. 8792 (у співавторстві з В.В. Матвієнком, частка дисертанта 70 %).

22. Особливості провадження дізнання у внутрішніх військах МВС України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Донецьк, 2001. № 2. С. 211218.

23. Проблемні питання використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в розслідуванні злочинів // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2001. № 3. С. 220228.

24. Сутність кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. 2001. № 5. С. 170177.

25. Розкриття банківської таємниці: деякі проблеми співвідношення банківського та кримінально-процесуального законодавства // Підприємництво, господарство і право. 2001. № 6. С. 9092 (у співавторстві з Е.Г. Галецьким, частка дисертанта 70 %).

26. Сутність криміналістичного забезпечення розкриття і розслідування злочинів // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. 2001. № 6. С. 7377.

27. Использование специальных знаний при установлении обстоятельств пожаров // Криминалистика и судебная экспертиза. 2001. - № 50. С. 7885.

28. Застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав і свобод людини // Вісник Верховного Суду України. 2002. № 1(29). С. 5963.

29. Защита участников уголовного процесса и некоторые вопросы повышения ее эффективности // Вестник Калининградского юридического института. 2002. - № 1. С. 130133.

Інші статті, тези виступів на конференціях і семінарах

1. Використання в навчальному процесі матеріалів, зібраних в спеціалізованому класі криміналістики // Наукові розробки Академії вдосконаленню практичної діяльності та підготовки кадрів органів внутрішніх справ. К.: УАВС, 1994. С. 248251.

2. Дотримання прав громадян при розслідуванні кримінальних справ // Правовий статус особи: стан, проблеми, перспективи: Збірник наукових статей. К.: Академія праці та соціальних відносин, 1998. С. 2932.

3. Теоретичні і практичні проблеми використання конфіденційної інформації в розслідуванні злочинів // Актуальні проблеми юридичної психології: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 18-20 травня 1999 р. К.: РВВ КІВС,1999. С. 15-16.

4. Шляхи оптимізації навчального процесу // Збірник наукових праць Академії Прикордонних військ України. - Хмельницький, 1999. - № 8. - С. 206210.

5. Питання застосування поліграфу в діяльності органів внутрішніх справ // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності: Матеріали науково-практичної конференції. Дніпропетровськ, 1999. С. 321326.

6. Особливості отримання згідно з Конституцією України санкції суду на проведення слідчих дій (На матеріалах анкетування працівників органів дізнання та слідства МВС України) // Використання сучасних досягнень науки і практики у підвищенні ефективності боротьби зі злочинністю: Тези доповідей науково-практичної конференції. К.: НАВСУ, 2000. С. 113116.

7. Актуальні проблеми законодавчого забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України щодо розкриття і розслідування злочинів // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2001. № 1. С. 232240.

8. Проблеми законодавчого врегулювання експертної діяльності на підприємницьких засадах // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конференції. К., 2001. Ч. 1. С. 229232.

9. Дискусійні питання процесуального врегулювання зняття інформації з каналів зв'язку в чинному законодавстві України // Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах: Тези доповідей науково-практичної конференції. К., 2002. Ч. 2. С. 8-9.

10. Проблеми розкриття банківської таємниці в кримінальному судочинстві // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 2002. Спеціальний випуск у 2-х ч. Ч. 2. С. 5962.

11. Проблемні питання виїмки документів у банківських установах України // Актуальні проблеми сучасної криміналістики: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Сімферополь, 2002. Ч. 2. С. 144151.

Размещено на Allbest.ru