Поняття неосудності та її критерії

Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію.

Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.

Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Згідно з законом (ч. 3 СТ. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95). Фесенко Є.В. Кримінальне право України. Загальна частина: Схеми. Таблиці. Визначення: Навч. посібник / Київ: Юрінком Інтер

Відповідно до прямої вказівки закону (ст. 19 КК) особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності, незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До таких осіб можуть бути застосовані тільки примусові заходи медичного характеру. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак на відміну від звичайного психіатричного лікування є примусовим і спрямовані як на лікування хворих, так і на охорону суспільства та держави від можливого повторення ними нових суспільно небезпечних діянь.

Неосудність як і осудність - поняття юридичне. У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд, спираючись на результати судово-медичної експертизи. Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначення експертизи. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі не є обов'язковим для органів досудового розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитись з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. - Київ: «Центр навчальної літератури»

Для кримінального законодавства України обмежена осудність абсолютно новий інститут, хоча він давно відомий законодавству багатьох країн світу. Вперше законодавець зазначив кримінальну відповідальність за обмежену осудність ст. 20 ККУ. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявні у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Визнання особи обмежено осудною вираховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та /або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності: "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною...".

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак -інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність та вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Згідно із законом: "визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру" . Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

Положення щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеження осудності. Адже у п.З ст.93 КК йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.

Такі суспільно-небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст.96 КК, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. На відміну від них, до обмежено-осудних осіб (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічно-хворий у стані абсистенції не здатний керувати своїми суспільно-небезпечними діяннями), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними. Богомягков Ю.С. Кримінально-правова неосудність: критерії й ознаки // Радянська держава і право.

Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки:

1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;

2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;

3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

III. Значення суб'єкту злочину в кримінальному праві

Питання про суб'єкт злочину протягом багатьох років було і залишається дискусійним в теорії кримінального права. Визначаючи цей елемент складу злочину, немає розбіжностей щодо визнання суб'єктом злочину фізичної осудної особи, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Злочин неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб'єкт злочину є обов'язковим елементом складу злочину. Суспільно небезпечне діяння може зробити тільки людина. Однак для залучення конкретної людини до кримінальної відповідальності необхідна наявність у нього ряду ознак, що характеризують його як суб'єкта злочину: осудності, досягнення визначеного віку, ознак спеціального суб'єкта.

Можна сказати, що визначення особи, що підлягає кримінальній відповідальності у кримінальній науці та процесі має вагоме значення. Кожен суддя повинен, і це є вимогою, враховувати особу винною при призначенні покарання; окремі властивості особи, що вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань, наприклад питання про звільнення від кримінальної відповідальності. Хохлова І.В., Шем'яков О.П. Кримінальне право України (Загальна частина): Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури

Проте на відміну від ознак суб'єкта злочину, що закріплені в законі, інші дані про особу перебувають за межами складу злочину, а тому не можуть бути покладені в обґрунтування поняття особи, яка підлягає кримінальній відповідальності. По цьому видно, що характеристику ознак суб'єкта злочину побудовано не принципі кримінального права - принципу гуманізму.

У теорії кримінального права поряд з поняттям "суб'єкт злочину" виділяється поняття "особистість злочинця". У кримінально-правовому аспекті поняття "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним.

Суб'єкт злочину як учасник кримінально-правових відносин перебуває у центрі уваги кримінально-правового регулювання з моменту виникнення цих відносин і до закінчення їх існування.

Першою обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є те, що ним може бути лише фізична особа, тобто людина. Сучасне кримінальне право України визнає лише індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинення ними злочинів.

В юридичній літературі неодноразово зверталась увага на те, що у стародавні й середньовічні часи суб'єктом злочину могли виступати і тварини (щоправда, на теренах України таких випадків практично не зафіксовано). У країнах середньовічної Західної Європи досить поширеними були суди над тваринами. Суди світські судили тварин, що завдали смерть людині (найчастіше - бики, кабани), а суди духовні - тварин, визнаних джерелом громадських лих. Документально зафіксовано судові процеси над комахами і тваринами, що знищували посіви, виноградники тощо, так, наприклад, від XII до XVII ст. лише у Франції винесено більше ста смертних вироків тваринам.

Криміналісти звертають увагу на те, що сьогодні можуть виникнути інші, сучасні, проблеми, пов'язані із застосуванням поняття «суб'єкт злочину». Наприклад, у США тривають інтенсивні дослідження й експерименти зі створення першої в світі штучної людини. Це буде найновітніший комп'ютер зі зворотним зв'язком, штучним інтелектом, сформованим світоглядом, розвиненою самосвідомістю, з бажаннями, страхами, намірами, з повним комплексом психічних станів, властивих людині. Чи буде підлягати штучна людина кримінальній відповідальності, якщо своєю поведінкою спричинить, наприклад, тяжкі наслідки? Очевидно, це мають вирішувати законодавці. Використаний інтернет ресурс.

Якщо в діях, вчинених від імені юридичних осіб, є склад злочину, відповідальність мають нести конкретні фізичні особи, які в цьому винуваті. Лише таким чином може бути втілений у життя принцип індивідуальної особистої відповідальності. Так, за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212 КК України), за випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227 КК України) тощо відповідальність мають нести не підприємства, установи, організації, а їх керівники.

Висновок

Частина 1 ст. 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна яка досягла певного віку.

Згідно зі статтею 22 КК України кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК).

Це загальна кримінальна правосуб'єктність.

За деякі злочини, суспільна небезпечність та забороненість кримінальним законом яких зрозуміла особам і меншого віку, кримінальна відповідальність настає з 14 років.

Частина 2 ст. 22 КК встановлює спеціальну кримінальну правосуб'єктність. Практичне значення спеціальної кримінальної правосуб'єктності полягає в тому, що відповідальності з 14 років особа може підлягати лише за злочини, які її утворюють, тобто ті злочини, які вказані (містяться) у ч. 2 ст. 22 КК. Ні за які інші злочини неповнолітні від 14 до 16 років не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності. Тобто, перелік діянь, за які кримінальна відповідальність настає з 14 років у ч. 2 ст. 22 КК вичерпний.

У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки» [10].

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднав у цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб вніс поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені у законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.

В ч. 1 ст. 20 КК України говориться, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, була не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) свідомо керувати ними. Як зазначено ч. 2ст. 20 КК, визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Размещено на Allbest.ru

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України

2. Кримінально процесуальний кодекс України

3. Антонян Ю.М., Бородін С.В. Злочинність і психічні аномалії / Отв. ред. И.Л. Кудрявцев.- М.: Наука, 1998.

4. Бажанов М.І. Кримінальне право України (загальна частина) / Київ- Харків.: Юрінком Інтер - Право, 2001.

5. Богомягков Ю.С. Кримінально-правова неосудність: критерії й ознаки // Радянська держава і право - 1997 - № 4

6. Гришковец А.А. Правове регулювання державної служби // Журнал українського права - 2000 - № 7

7. Егорова Н. Суб'єкт злочинів проти інтересів служби // Законність - 2000 - № 9

8. Іванов Н.Г., Брыка И. Проблеми обмеженої осудності // Законність - 2001 - № 10

9. Іванов Н.Г Відповідальність за злочини, зроблені в стані сп'яніння // Законність - 2000 - № 3

10. Іванов Н.Г. Кримінальна відповідальність осіб з аномаліями психіки // Держава і право - 2000 - № 3

11. Коментар до Кримінального кодексу України / Під общ. ред. Ю.И. Скуратова, В.М. Лебедєва. - М.: Инфра-м-норма, 2001.

12. Крепицкий И. "Посадова особа” у карному праві (еволюція поняття) // Законність - 2001 - № 10

13. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. - Київ: «Центр навчальної літератури», 2004.

14. Хохлова І.В., Шем'яков О.П. Кримінальне право України (Загальна частина): Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури 2006.

15. Фесенко Є.В. Кримінальне право України. Загальна частина: Схеми. Таблиці. Визначення: Навч. посібник / Київ: Юрінком Інтер, 2007