Адміністративно-територіальний устрій України

3. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації.

Адміністративно-територіальний устрій - це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці з метою раціональної організації державного та громадського управління регіонами, народним господарством, загалом політичним і культурним життям Енциклопедія сучасної України: Т. 1 .А / ПАН України. - К., 2001. - С. 193.. Територіальний устрій є «каркасом» організації держави і суспільства загалом та системи державного управління зокрема, тому його розглядатимемо в тісному взаємозв'язку з системою організації влади у державі. Відповідно до територіального устрою створюється система органів державної влади і місцевого самоврядування. Отже, адміністративно-територіальна реформа має передбачати змінення обох цих складових: і системи територіального устрою, і системи територіальної організації влади в державі.

Формування адміністративно-територіального устрою - тривалий і складний процес. Він поєднує як елементи природного відокремлення територій, кожна з яких об'єднується власною системою господарських, соціальних, культурних зв'язків, транспортних комунікацій, у окремих випадках - особливостями етнічного і конфесійного складу населення, так і заходи, ініційовані органами влади, зацікавленими у структуруванні території, впорядкуванні її організації з метою вдосконалення системи управління, підвищення ефективності фіскальної політики.

Важливість реформування адміністративно-територіального устрою України обумовлюється низкою обставин:

По-перше, адміністративно-територіального устрою держави є її неодмінним атрибутом, чинником забезпечення її територіальної цілісності, динамічного і збалансованого соціально-економічного розвитку, передумовою для практичної реалізації принципів сталого розвитку в межах територіальних адміністративних утворень та держави в цілому.

По-друге, сучасний адміністративно-територіального устрою України сформувався за відсутності самостійної методології й визначався імперськими ідеями управління територіями в межах колишнього СРСР. Він був адаптований до командно-адміністративної системи управління.

По-третє, лише з часу отримання Україною статусу незалежної держави з'явилися політичні

умови для п розвитку як цілісного державного утворення та проведення зміни адміністративно-територіального устрою на наукових засадах та виходячи з інтересів забезпечення безпеки Української держави.

По-четверте, залучення України до загальносвітових процесів глобалізації та регіоналізації, її кроки щодо запровадження європейських стандартів у всі сфери суспільного життя, ставлять питання щодо відповідності адміністративно-територіального устрою держави основним європейським принципам побудови системи управління регіональним і місцевим розвитком, розбудови місцевого самоврядування, відповідності об'єктивним тенденціям регіоналізації соціально-економічних процесів.

По-п'яте, існуючий адміністративно-територіальний устрій заважає здійсненню ефективної регіональної політики, гальмує становлення базового інституту демократії - місцевого самоврядування.

По-шосте, час від часу українське суспільство втягується в дискусії щодо федералізації України, які загрожують територіальній цілісності держави.

Нинішній етап державного будівництва в Україні потребує створення системи державного управління, яка могла б найефективніше реалізувати наявний в країні економічний потенціал, забезпечити динамічний розвиток як країни загалом, так і кожної території зокрема. Реформування адміністративно-територіального устрою держави має встановити чітку вертикаль виконавчої влади, дієве розмежування функцій центральної та регіональної державної влади, автономізацію місцевого самоврядування, економію бюджетних коштів та попередження бюрократичних інформаційних потоків, розширення власних можливостей регіонів щодо самофінансування регіонального розвитку Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети. - К.: Наукова думка, 2006.-510с. .

Сьогодні правове регулювання питань адміністративно-територіального устрою України недостатнє і потребує вдосконалення. Конституцією України визначено, що її територіальний устрій ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демократичних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: «Автономна Республіка Крим, області, райони, райони в містах, селища і села. ... Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України». Крім кількох положень Конституції України, базовим нормативним актом з цих питань залишається Положення «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» від 12 березня 1981 р. Павлюк А.П. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації// Стратегічні пріоритети, №1(2), 2ОО7 p Очевидно, що оскільки Україна стала незалежною, суверенною державою, створила нову систему землекористування, змінила бюджетні відносини між центром і регіонами, вона потребує адекватного вирішення питання адміністративно-територіального устрою на законодавчому рівні.

Коротко охарактеризуємо стан, основні проблеми і протиріччя системи АТУ України. Сучасний адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: Автономна Республіка Крим, область - район - населений пункт (сільрада). Станом на 1.01.2006 р. до системи адміністративно-територіального устрою увійшли: АР Крим, 24 області, 490 районів, 457 міст, 885 селищ міського типу, 10281 сільська рада, 28562 сільських населених пункти. Павлюк А.П. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації// Стратегічні пріоритети, №1(2), 2007 p

Суттєвим недоліком сучасного адміністративно-територіального устрою є його надмірна подрібненість. А це не відповідає європейським тенденціям, згідно з якими територіальні адміністративні утворення повинні мати достатній фінансово-економічний, інституційний та кадровий потенціал для забезпечення в межах визначених повноважень високого рівня суспільних послуг населенню та поступального соціально-економічного розвитку відповідних територій.

Зазначимо, що впродовж періоду незалежності в умовах політичної нестабільності, послаблення керованості державою, несистемного підходу до розбудови місцевого самоврядування в Україні почали досить активно створюватися шляхом подрібнення нові адміністративні райони і особливо сільські ради. Зокрема, з 1991 р. по 2006 р. було створено 5 нових адміністративних районів, а кількість сільських рад зросла майже на 800 одиниць.

За розрахунками В. Нудельмана, співвідношення між одиницями першого і другого рівнів АТУ України становить 1:20, а з урахуванням міст республіканського і обласного значення - 1:26. Між одиницями другого і третього рівнів - 1:60, а якщо врахувати лише кількість місцевихрад-1:48. Проте з теорії управління відомо, що воно (особливо за умов недостатньої фінансової, економічної та адміністративної самостійності середньої та нижньої ланок місцевої влади) малоефективне, якщо відповідний суб'єкт має понад 8-10 об'єктів управління. На думку вченого, збереження існуючого адміністративно-територіального устрою унеможливлює проведення сучасної регіональної політики та розкриття потенціалу місцевого самоврядування. Нудельман В. Удосконалення адміністративно-територіального устрою України / Інноваційні механізми місцевого та регіонального розвитку. За матеріалами VIII Всеукраїнських муніципальних слухань «Ресурси місцевого і регіонального розвитку: національний та міжнародний аспекти», 29 липня - 2 серпня 2002 року, Судак, АР Крим / Наук. ред. М. Пухтинський. - К.: Атака-Н, 2003. -с. 281

Принциповою зміною в адміністративно-територіальному устрої унітарної держави Україна стала зміна статусу Кримської області, яку 12 лютого 1992 р. перетворено на Автономну Республіку Крим у складі України. Ця подія надалі спричинила цілу низку проблем, насамперед політичних, правових, управлінських, майнових тощо, які й сьогодні у повному обсязі ще не вирішені. Загалом цей факт ще чекає на своє глибоке осмислення й комплексну оцінку..Пирожков С. І., ПавлюкА. П. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: актуальні питання методології та практики // Економіка України. - 2005.-№ 6.-С. 5-16.

До проблемних питань адміністративно-територіального устрою можна віднести: законодавчу неврегульованість правового статусу адміністративно-територіальних одиниць; розташування на території міст інших міст, а також сіл, селищ як окремих адміністративно-територіальних одиниць; існування серед категорій адміністративно-територіальних одиниць таких категорій, як селище міського типу, сільрада, а також селищна та міська рада; відсутність чітких критеріїв для утворення районів, районів у міста, приналежність населених пунктів до категорій сіл, селищ, міст; відсутність відповідних картографічних матеріалів та невинесення їх у натуру тощо. 11. Адміністративно-територіальний устрій України: Проблемні питання та можливі шляхи їх вирішення / За загальною ред. В. Г. Яцуби. - К., 2003. - 322 с.

Потреба обґрунтування оптимальної схеми адміністративно-територіального устрою, яка має якнайкраще відповідати розбудові Української держави і узгоджуватися з об'єктивною територіальною диференціацією соціально-економічних процесів на теоретичному рівні постала ще на початку періоду незалежності. Зазначимо, що серед інших дискутувалася ідея макрорегіоналізації України і на її основі - переходу до федеративного державного устрою, яка не здобула широкої підтримки. Проте здійснення деяких заходів щодо обгрунтування засад реформи розпочалося з 2000 р. Метою такого реформування було проголошено «поліпшення управління територіями», а також створення фінансової рівноправності між регіонами.

Упродовж наступних чотирьох років не було розроблено (принаймні не подавалося на розгляд суспільства) ані засад реформи адміністративно-територіального устрою, ані конкретних проектів. Спочатку набула поширення ідея щодо укрупнення регіонів. Потім було вирішено здійснювати територіальні перетворення лише на рівні району. Натомість розроблено проект Концепції удосконалення системи адміністративно-територіального устрою, який не передбачав кардинальних змін адміністративно-територіального устрою, а удосконалював існуючу його систему. Вже через чотири роки очевидною стала відсутність концептуального підходу до розв'язання даної проблеми. Замість реформи було запропоновано провести косметичний ремонт територіального устрою.

Підготовці засад реформи адміністративно-територіального устрою не сприяла й інституційна неузгодженість у даному питанні, оскільки ним займалися тимчасові комісії або робочі групи, що діяли не на постійній основі. Зокрема, з питань адміністративно-територіального устрою були створені: Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Міжвідомча робоча група з підготовки проекту Концепції удосконалення системи адміністративно-територіального устрою України, Міжвідомча рада з підготовки проекту Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України.

Після змінення політичного керівництва держави у 2005 р. питання реформи адміністративно-територіального устрою було винесено на порядок денний діяльності нового Уряду. За дорученням прем'єр-міністра України від 14 лютого 2005 р. створено робочу групу з адміністративно-територіальної реформи, відповідний напрям діяльності очолив віце-прем'єр-міністр Р. Безсмертний. Робочою групою підготовлено законопроект щодо реформування адміністративно-територіального устрою, який досить широко обговорювався громадськістю. Проте з відставкою Уряду в серпні 2005 р. активна діяльність щодо реформи адміністративно-територіального устрою практично призупинилася. Павлюк А.П. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації// Стратегічні пріоритети, №1(2) 2ОО7

Таким чином, сьогодні фактично єдиним системним проектом реформи адміністративно-територіального устрою, викладеним у формі закону України, є проект, розроблений робочою групою під керівництвом Р. Безсмертного. У зазначеному проекті відтворено концептуальні засади реформи та деякі питання її практичної реалізації. Згідно проекту, філософія реформи полягає у максимальному делегуванні повноважень органам місцевого самоврядування. Кількість та склад нових адміністративно-територіальних одиниць мають визначатися, передусім, такими пріоритетними стратегічними цілями соціальної політики, як доступність усім громадянам ресурсів розвитку людського потенціалу, зокрема комплексу соціально-культурних закладів з надання різноманітних послуг.

Законопроектом пропонується встановити трирівневу систему адміністративно-територіального устрою: регіони (міста-регіони) - райони (міста-райони) - громади. Базовою ланкою адміністративно-територіального устрою визначено громаду. Запропоновано також кількісні параметри нових адміністративно-територіальних одиниць: для громад, як правило, не менше 5 тис. жителів, для району - не менше 70 тис., для регіону - не менше 750 тис. Визначено також критерії віднесення населених пунктів до окремих категорій - село, містечко, місто, порядок утворення та ліквідації адміністративно-територіальних одиниць, встановлення їхніх меж, перейменування тощо. Принципово важливим положенням законопроекту є те, що територіальну реформу пропонується здійснювати за принципом «знизу догори», розпочинаючи із формування громад.

Очікуваними наслідками реформи адміністративно-територіального устрою має стати: зменшення кількості міст обласного значення; зменшення кількості районів; виведення з-під обласного підпорядкування міст державного значення; зменшення кількості сільських та селищних рад.

Законопроектом також передбачено створення виконавчих комітетів селищних, районних, обласних рад, залишення виконавчих органів державної влади на рівні області з функціями координації та управління підрозділами центрального уряду на місцевому рівні й контрольними функціями щодо органів місцевого самоврядування.

Для апробації основних положень цього законопроекту спеціальна комісія працювала у Вінницькій, Луганській, Івано-Франківській та Одеській областях і запропонувала варіанти проектів перерозподілу районів у межах цих областей.

Обговорення зазначеного законопроекту виявило проблемні питання і необхідність суттєвого доопрацювання і уточнення низки її положень. Проте даний законопроект цілком можна брати за основу у подальшому розробленні проекту реформування територіального устрою держави.

Щодо концептуальних засад реформи АТУ, то у законопроекті надто вузько сформульовано мету реформи, що впливає на вибір критеріїв та механізмів реформування. Головною метою реформи проголошено формування ефективної системи надання населенню комплексу послуг - адміністративних, соціально-побутових, соціально-культурних тощо. Однак система адміністративно-територіального устрою держави виконує набагато ширші й важливіші функції: вона є базою формування всієї територіальної організації суспільства та його окремих систем, основою створення системи територіальної організації влади, забезпечує стійкість держави в умовах виникнення зовнішніх і внутрішніх загроз її територіальній цілісності тощо. Забезпечення цих функцій вимагає проведення реформи адміністративно-територіального устрою у тісному взаємозв'язку насамперед із реформуванням бюджетним (у частині формування місцевих бюджетів і міжбюджетних відносин), податковим, муніципальним (комунальним), а також реформуванням всього комплексу галузей сфери послуг. Лише за таких умов можна очікувати підвищення ефективності управління в державі та значного зростання якості життя населення і забезпечення однакового рівня послуг кожному громадянину незалежно від місця його проживання.

Викликає застереження єдиний критерій реформування територіального устрою - критерій чисельності населення. Наприклад, навіть під час наймасштабнішої в Україні реформи адміністративно-територіального устрою 1922-1923 років, коли ієрархічну структуру губернія - повіт - волость було замінено на систему губернія - округа - район, адміністративні одиниці мали виділятися у такий спосіб, аби стати зрештою економічно цілісними утвореннями з потенціалом для подальшого господарського розвитку. Крім критерію чисельності населення територіальних одиниць враховувалися інші ознаки, зокрема: природно-історичні (ґрунти, клімат, щільність населення, етнографічні особливості тощо); економічні (зосередження промисловості, сільськогосподарські особливості, тяжіння населення до торгово-розподільчих центрів тощо); адміністративні (навантаження території за чисельністю населення, зручність управління, умови зв'язку, конфігурація шляхів сполучення).

Сучасна система адміністративно-територіального устрою в Україні повинна виходити насамперед з особливостей сформованої та перспективної системи розселення населення; мережі населених пунктів, спроможних бути центрами адміністративно-територіальних утворень і надавати відповідний обсяг послуг. У сфері дослідження системи розселення України існує вагомий науковий доробок. Щодо кількісних критеріїв, то вони мають диференціюватися залежно від щільності населення та особливостей урбанізації території.

В організаційному плані реформу слід розпочинати лише тоді, коли буде створено її достатнє нормативно-правове, кадрове та фінансове забезпечення. Реформу потрібно проводити поетапно, проте в доволі стислий проміжок часу.

Запровадження нової системи адміністративно-територіального устрою не можна здійснювати як окремо взяту реформу. Ефективності від реформи можна очікувати лише через деякий час і лише за умови, що вона здійснюватиметься у комплексі з урегулюванням проблем, що стосуються місцевого самоврядування, бюджетної політики, комунальної власності, ухваленням водного, лісового, житлового кодексів.

Підсумовуючи викладене, основними засадами реформи адміністративно-територіального устрою України вважатимемо:

- укрупнення масштабу адміністративно-територіальних одиниць з метою раціоналізації витрачання бюджетних коштів, зміцнення кадрового потенціалу місцевих органів влади, мобілізації та повнішого використання фінансово-матеріальних ресурсів;

- принцип перспективності - врахування прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил з тим, щоб адміністративно-територіальні утворення мали достатній потенціал для подальшого соціально-економічного розвитку;

- врахування особливостей регіональних систем розселення та прогнозів їхнього розвитку;

- комплексне врегулювання відносин між місцевими органами державної влади і органами місцевого самоврядування для забезпечення їхньої єдності у вирішенні питань місцевого значення;

- поетапність проведення реформи, розпочинаючи з низової ланки і закінчуючи регіональною;

- науково-методичне опрацювання всього комплексу питань адміністративно-територіальної реформи до початку її здійснення.

Варіант реформи, запропонований робочою групою під керівництвом Р. Безсмертного, не міг бути успішно реалізований, оскільки не враховував необхідності зазначеного вище комплексного підходу. Не було визначено вартості реформи, нереально встановлено темпи реформування - півтора року.

Одразу після оприлюднення проекту реформи розпочалися виступи проти неї. Насамперед -у західних областях - Чернівецькій, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській. Це пов'язано з тим, що зазначені області надто подрібнені й запропонований варіант реформи призведе до ліквідації низки адміністративних районів. Такі протести організовувалися місцевими керівниками. Наприклад, на Тернопільщині у місцевих ЗМІ розпочалася боротьба за збереження області. Зокрема, Громадська ініціатива Тернопільщини висловила ідею організувати загальнообласний масовий патріотичний рух усіх продуктивних сил області, щоб консолідувати зусилля владних структур, промислового та наукового потенціалів, підприємницьких та бізнесових кіл, громадськості краю на збереження області. На їхню думку, реформа територіального устрою держави має ґрунтуватися на вивченні думки громадян через референдум. Обласна рада підтримала ідею Громадської ініціативи. Павлюк А.П. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації// Стратегічні пріоритети, №1(2), 2007 p

Зазначимо, що за будь-якого варіанту реформи є сили, що будуть об'єктивно не зацікавлені в її здійсненні. Це насамперед: органи влади обласного рівня, що має у своєму підпорядкуванні міста державного значення, які виводитимуться з-під їхнього контролю; керівництво тих районів, які будуть ліквідовані; політичні сили, що зацікавлені у збереженні «ручного» управління територіями.

Висновки

Підводячи підсумки по даному дослідженню необхідно зазначити, що проблема вдосконалення територіальної організації нашої держави є досить складною і вимагає передусім всебічного наукового обґрунтовування, правового, організаційного й фінансового забезпечення. Теоретична та правова недбалість у підходах до вирішення цієї проблеми може призвести до вельми сумних наслідків. На жаль, дуже мало уваги цій проблемі приділено у вітчизняній правовій і політичній науці, хоча потреба і необхідність у цьому величезні. Звернемо увагу й на те, що адміністративно-територіальний устрій - це не просто проблема розподілу території держави на певні частини. Насамперед - це проблема влади та її організації, як у центрі, так і в територіальних утвореннях.

На мій погляд, для успішного проведення реформи необхідно, що б все суспільство було широко поінформоване на протязі тривалого часу про ціль і завдання цієї реформи, а також про особливості і громадські переваги, які будуть отримані в результаті її проведення. Потрібно змінити статус органів місцевого самоврядування і провести реальну децентралізацію влади і чітке розмежування компетенції та фінансів держави і місцевого самоврядування.

Дійсно, не викликає заперечень той факт, що Україна потребує зміни адміністративно-територіального устрою. Цей процес зумовлено інтеграційними зусиллями держави з наближенням до європейських стандартів, прагненням удосконалити систему державного управління, підвищити ефективність регіональної політики тощо. Необхідність реформування адміністративно-територіального устрою задекларовано найвищими владними інституціями в державі та зазначено у низці важливих документів. Сьогодні існують напрацювання щодо концептуальних засад та досить обґрунтовані орієнтири відносно можливої конфігурації системи адміністративно-територіального поділу держави.

Під час планування реформи адміністративно-територіального устрою важливо враховувати низку обставин. Насамперед те, що зазначена реформа не може здійснюватися як одноразова миттєва акція зусиллями відповідної політичної сили, що перебуває при владі. Це питання має перебувати над поточною політичною ситуацією. Проведення адміністративно-територіальної реформи потребує внесення змін до Конституції України, а, відтак - консенсусу в цьому питанні більшості політичних сил у Верховній Раді України.

За таких обставин необхідними передумовами проведення реформи адміністративно-територіального устрою є, по-перше, наявність сильної політичної волі на найвищому рівні керівництва державою та, по-друге, широка підтримка громадськості України, що потребуватиме тривалої й широкомасштабної пропаганди.

Проведення такої масштабної, резонансної й суспільне важливої реформи, як реформа адміністративно-територіального устрою, потребує належного інституційного забезпечення. Насамперед має бути визначений або створений на центральному рівні інституційний орган із необхідним ресурсним та кадровим забезпеченням і достатніми повноваженнями для: 1) координації всіх робіт - від розроблення проекту реформи до його запровадження; 2) взаємодії з центральними і місцевими органами виконавчої та представницької влади; 3) взаємодії з науковими установами, громадськими організаціями, ЗМІ. Очолювати таку інституцію має авторитетна і відома широкому загалу особа, спроможна взяти на себе персональну відповідальність за успішність реформи.

Здійснення адміністративно-територіальної реформи з урахуванням зазначених засад дозволить підвищити ефективність єдиної державної політики на всіх територіальних рівнях, досягти гармонійного поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р. із змінами, внесеними згідно із Законом України N 2222-IV від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.44

2. Постанова Верховної Ради України від 6 лютого 2003 року № 476-ІV “Про проведення парламентських слухань “Регіональна політика та місцеве самоврядування в Україні: законодавчі аспекти”.

3. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 р. № 1001 / Офіційне інтернет-представництво Кабінету Міністрів України // www. kmu.gov.ua.

4. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році». - К., 2004. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 оці». - К., 2006- 182 с.

5. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році: Експертна доповідь (Проект) - К., 2006. - 256 с.

6. Універсал Національної Єдності, підписаний 3 серпня 2006 р. [Електронний ресурс] / Офіційне інтернет-представництво Президента України // www.president.gov.ua.

7. Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України". Проект. Кабінет Міністрів України. Київ, 2003

8. Адміністративно-територіальний устрій України: Проблемні питання та можливі шляхи їх вирішення. Монографія. / За загальною ред. В. Г. Яцуби. - К., 2003. - 322 с.

9. Невелєв О.М. Впорядкування адміністративно-територіального устрою та вдосконалення системи управління для зміцнення місцевого самоврядування в Україні: Пропоз. для обговорення. Монографія. - К.: НДІСЕП, 2003. - 27 с.

10. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність. - Монографія. / Олуйко В. М., Слободянюк П. Я., Баюк М. І. / За загальною редакцією Смолія В. А., Слободянюка П. Я. - Хмельницький, 2005.

11. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія/ Кол. авт.: Відпов. ред. проф. Н.Р.Нижник. - К.: УАДУ при Президентові України , 1997. - С.97-150

12. Державний устрій України. Проблеми політики, теорії і практики. - Івано-Франківськ, Лілея, 2000. - 344 с. (21,5 д.а.).

13. Енциклопедія сучасної України: Т. 1 .А / ПАН України. - К., 2001.

14. Годованець В. Ф. Конституційне право України. - К.: МАУП, 2005. - 360с.

15. Кравченко В. В. Конституційне право України. - К.: Університет "Україна", 2004. - 528с.

16. Погорілко В. Ф. Конституційне право України. - К.: Наукова думка, 2003. - 732с.

17. Шляхтун П. П. Конституційне право: словник термінів - К.: Либідь, 2005. - 568с.

18. Фрицький О.Ф. Конституційне право України.. - К.: Юрінком Інтер, 2006.

19. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети. - К.: Наукова думка, 2006.-510с.

20. Нудельман В. Удосконалення адміністративно-територіального устрою України / Інноваційні механізми місцевого та регіонального розвитку. За матеріалами VIII Всеукраїнських муніципальних слухань «Ресурси місцевого і регіонального розвитку: національний та міжнародний аспекти», 29 липня - 2 серпня 2002 року, Судак, АР Крим / Наук. ред. М. Пухтинський. - К.: Атака-Н, 2003. -с. 281.

21. Пирожков С. І., ПавлюкА. П. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: актуальні питання методології та практики // Економіка України. - 2005.-№ 6.-С. 5-16.

22. Коротич О.Б. Територіальний устрій України // Теорія та практика державного управління: Матеріали наук.-практ. конф., м. Харків, 27 листоп. 2002 р. Вип.1: Бюджет та фінансовий контроль у державному управлінні / Редкол.: Г.І. Мостовий (відп. ред.) та ін. - Х., 2003. - С. 154 - 157

23. Павлюк А.П. Реформування адміністративно-територіального устрою: проблеми та перспективи реалізації// Стратегічні пріоритети, №1(2), 2007 p

Размещено на Аllbest.ru