Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади

У другому підрозділі “Політико-правове забезпечення етнополітичних процесів” зазначається, що особливе значення для формування політики взаємовигідних відносин між Україною та Росією має порівняльний аналіз політико-правового забезпечення етнополітичних процесів у двох державах, що вийшли із лона однієї країни (колишнього СРСР), із одного політико-правового простору, а тому тенденції політичного, соціально-економічного, духовно-культурного розвитку, в тому числі й сфери етнонаціональних відносин обох країн, значною мірою мають схожість. Осмислення етнополітики Російської Федерації, правових механізмів її формування та реалізації допомагає краще зрозуміти сутність процесу етнонаціонального розвитку в Україні, прийняти більш зважені державні рішення у цій делікатній сфері національного співжиття. Порівняльний аналіз концептуальних підходів до формування державної етнополітики в Росії і Україні показує, що дві незалежні держави в основу цієї діяльності поклали правові процедури та політичні механізми, які грунтуються на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права.

Стабілізуючим фактором вирішення етнополітичних проблем в Україні і Росії стало прийняття ними нових конституцій. Це відкрило громадсько-політичну перспективу в утвердженні у суспільствах демократичної міжнаціональної усталеності. Невирішеною проблемою у російському законодавстві залишається питання статусу національних меншин. Специфічна етнічна гетерогенність населення Російської Федерації обумовлює необхідність у створенні гнучкої і розгалуженої правової системи, яка регулювала б у цілому міжнаціональні відносини в цій багатонаціональній державі. Важливим кроком на цьому шляху могло б стати прийняття окремого правового документа на зразок Закону України “Про національні меншини в Україні”, зрозуміло, з урахуванням етнонаціональних особливостей Російської Федерації. У цьому зацікавленість має й Україна, оскільки на території Росії проживає третя за чисельністю після титульної російської нації українська меншина, яка разом з іншими етнічними групами потребує визначеності свого правового статусу.

“Полікультурний характер українського соціуму та його розвиток” - така назва п'ятого розділу, що містить три підрозділи. Перший з них “Духовно-культурний розвиток українського етносу” розкриває особливості сучасної етнокультурної політики, здійснюваної в Україні. Звертається увага на те, що в умовах незалежності закладаються такі основи етнополітики, які б надали процесам національно-культурного відродження невідворотного поступу, еволюційного, а не вибухового характеру, аби люди різної етнічної приналежності не сприймали свої національні інтереси як суперечливі або ворожі одне одному. Важливо, щоб громадяни України були впевнені у захищеності власних національних прав та інтересів з боку державних і політичних інститутів Української держави. Саме це дасть змогу зберігати в українському суспільстві міжетнічну злагоду, національну довіру і витримувати політичну стабільність, протидіяти руйнівним силам сепаратизму, консолідувати зусилля щодо розбудови суверенної України. Дисертант підкреслює, що від самопочуття українців залежить етнокультурний розвиток усіх національних меншин та міжетнічна злагода в суспільстві. Тому процеси духовно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, держава спрямовує на консолідацію української нації, розвиток її історичної самосвідомості, традицій і культури. Особливо велика увага приділяється здійсненню системи заходів щодо зміцнення позицій української мови в усіх сферах життя, підняття її престижу на всій території України.

Логічним продовженням цих проблем є другий підрозділ “Етнокультурне відродження національних меншин”, у якому висвітлюється діяльність держави щодо відродження, збереження і розвитку поряд з українською і культур усіх національних меншин і на цій основі забезпечення етнокультурного багатства, подальшого зростання ролі духовно-культурної сфери у суспільстві. Іноетнічним громадянам гарантується право на національно-культурну автономію, створюються умови для вільної духовно-культурної творчості, доступу до надбань світової культури. Політика полікультурності спрямована на те, щоб етнокультурний ренесанс національних меншин відбувався паралельно з трансформацією етнічних фрагментів соціуму в єдиний етносоціальний та етнополітичний організм - громадянське суспільство. У цілому створення сприятливих умов для духовно-культурного розвитку іноетнічних громадян - процес довготривалий, вимагає постійних зусиль, диференційованого підходу, значних матеріальних ресурсів, врахування балансу інтересів.

У третьому підрозділі “Розширення національно-культурного співробітництва із зарубіжними українцями” аналізується політика держави у цій сфері. Дисертант підкреслює, що вперше за всю свою історію Українська держава конституційно закріпила положення, що вона дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб зарубіжних українців. Політика щодо української діаспори, налагодження духовного співробітництва з нею ґрунтуються на загальновизнаних нормах міжнародного права, власних законах та законах держав проживання українців. У дисертації виокремлюються три послідовні етапи у розвитку духовно-культурного співробітництва держави із зарубіжними українцями, визначаються концептуальні засади цього процесу. Суть їх полягає у наступному: по-перше, державна політика щодо української діаспори грунтується на дотриманні чинних універсальних міжнародно-правових норм, відповідно до яких зарубіжні українці за своїм правовим статусом є громадянами інших країн, живуть за їх законами, мають певні права і зобов'язання, розглядаються з огляду міжнародного права як національна меншина. По-друге, держава бере активну участь у роботі таких міжнародних організацій, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, СНД тощо, що дозволяє Сторонам виробляти ефективний механізм захисту прав національних меншин, в тому числі й правового забезпечення етнокультурного розвитку української діаспори. По-третє, Україна, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо захисту національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу у цій сфері, прагне і домагається, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства.

Шостий розділ “Державна політика щодо репатріантів” ґрунтується на висвітленні проблем депортованих і репатріації вихідців з України. У першому підрозділі “Відновлення історичної справедливості щодо осіб, депортованих за національною ознакою” показано, що Українській суверенній державі у спадок від колишнього СРСР дісталась одна із найскладніших етнополітичних проблем: адаптація та інтеграція в суспільство депортованих кримських татар та осіб інших національностей. Роки незалежності, особливо перші, відзначені активним процесом повернення в місця свого історичного розселення раніше депортованих кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців після півстолітнього вигнання з території України. Епіцентром цього процесу стала Автономна Республіка Крим. Подолання наслідків такої політики - головна передумова подальшого зміцнення міжетнічної злагоди, формування та розвитку демократичного суспільства в Україні. Основними завданнями держави у інтеграційному процесі депортованих в український соціум виступають: по-перше, створення відповідних політико-правових гарантій у чинному законодавстві для їх адаптації; по-друге, вирішення комплексу питань, пов'язаних з соціально-економічними умовами облаштування раніше депортованих кримських татар та осіб інших національностей; по-третє, відродження та розвиток їх освіти та культури; по-четверте, сприяння процесу репатріації депортованих на міждержавному рівні шляхом укладання угод з іншими зацікавленими державами.

Вирішуючи проблеми кримськотатарського народу, Українська держава враховує також інтереси депортованих вірмен, греків, болгар, німців, інших етнічних груп. При цьому вона активно розвиває прямі зв'язки з їх національною елітою через Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, Раду представників кримськотатарського народу при Президентові України, Міжвідомчу координаційну раду з питань етнополітики при Кабінеті Міністрів України та ін.

Серед політико-правових питань найскладнішим залишається проблема правового статусу корінних народів, зокрема, кримськотатарського народу. Ряд статей Конституції України ввели поняття “корінні народи” як окремого етнокомпонента в структуру українського суспільства і відповідного суб'єкта правових відносин поряд з українською нацією та національними меншинами. Проте, визнавши на конституційному рівні корінні народи суб'єктом правових відносин, держава не врегулювала їх правовий статус.

Другий підрозділ “Репатріація вихідців з України та набуття ними громадянства” розкриває таку важливу державницького значення проблему, як репатріація українців і вихідців з України інших національностей. Її актуальність спричинена загостренням етнічних питань в суспільно-політичному житті пострадянських держав, встановленням в них етнократичних режимів; вибухом міжетнічних конфліктів у ряді колишніх радянських республік. До цієї категорії мігрантів Українська держава має особливі зобов'язання. Це знайшло відображення у низці правових актів, які прийняті в останнє десятиліття і свідчать, що захист колишніх своїх громадян Україна розглядає як найважливішу державну функцію. Особи, які з різних причин опинилися за межами України і бажають повернутися на батьківщину, мають право на отримання українського громадянства. Центральні та місцеві органи влади зобов'язані вживати заходи щодо прийому переселенців, виділяти бюджетні кошти.

Дисертант звертає увагу на те, що негативно на цей процес впливають наступні фактори. По-перше, гучні політичні заяви щодо необхідності матеріальної, правової і моральної підтримки українців, що проживають за межами України, щодо створення сприятливих умов для їх повернення в Україну, які проголошувались у перші роки незалежності, у подальшому не були підкріплені адекватними державними рішеннями. По-друге, гальмівний вплив на розгортання контрольованих міграційних процесів в Україні, у тому числі й репатріації, має відсутність концепції і програми державної міграційної політики, власного досвіду у цій сфері, а також матеріальних ресурсів, можливостей для впровадження в життя прийнятих законів, інших нормативних актів.

У висновках підбито підсумки дослідження. Формування концепції етнополітичного розвитку відбувається в державі з урахуванням таких чинників. По-перше, власного історичного досвіду (позитивного й негативного). Історична практика української титульної нації, яка виборола власне право на незалежне державницьке існування, сприяла утвердженню гуманістичного змісту державної етнополітики. По-друге, етнонаціональна проблематика, перспективи її розвитку розглядаються у контексті міжнародних стандартів захисту прав людини, осіб, які належать до національних меншин, використання світового досвіду розв'язання етнополітичних конфліктогенних ситуацій. По-третє, на концептуальні засади етнополітики має значний вплив міжетнічна і міжнаціональна ситуація на пострадянському просторі, зокрема у такій найбільшій державі на території колишнього СРСР, як Російська Федерація.

Узагальнення в цілому результатів політологічного аналізу взаємопов'язаних державотворчих та етнополітичних процесів в Україні дозволяє зробити низку інших висновків, що мають теоретичне і теоретико-практичне значення.

Історичними засадами державної етнополітики є теоретична і практична діяльність української інтелігенції протягом декількох століть, що визначила базисні підвалини, на основі яких повинна створюватись сучасна етнополітична доктрина. Період із середини XIX століття характеризується активним розгортанням процесу власного національного самоусвідомлення українською інтелігенцією в поняттях та категоріях політологічного мислення. Важливо відзначити, що від засновників та активних діячів Кирило-Мефодіївського братства через М.Драгоманова і до М.Грушевського та його однодумців український політичний рух розвивався під гаслами федералізму і автономії. Метою такої поведінки була ідея досягнення компромісу між російськими і українськими інтересами, яка знайшла втілення у змісті перших трьох Універсалів Центральної Ради. Проте, історичні події початку ХХ століття переконливо довели, що Росія, весь спектр її політичних сил навіть і не прагнули їх збалансувати. Водночас, вони засвідчили і те, що політичне керівництво Центральної Ради спочатку не наважувалось на різкий розрив з Росією, тобто на більш радикальніші дії. Тож наслідком стало проголошення у IV Універсалі Центральної Ради ідеї соборності України. Цим було доведено, що українці є державним народом, який здатний не тільки виявити, а й реалізувати політичну волю. Ідея незалежності України стала у перспективі стратегічним гаслом українського суспільно-політичного руху, яку вдалось втілити в життя на початку 90-х рр. Ставши основним політичним чинником, Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики, прагнула вибороти право на суверенний розвиток не тільки українського народу, а й інших поневолених царизмом іноетнічних громадян тогочасної України.

2. Офіційні підходи щодо регулювання міжетнічних процесів в Україні, їх змістовна сторона та напрями за роки її існування у складі СРСР визначались в Москві. Тому назвати здійснювані заходи у галузі міжетнічних відносин в Україні етнополітикою не має жодних підстав, оскільки вони відзначались надзвичайною тенденційністю, супроводжувались нерідко моральним та фізичним терором проти національної інтелігенції, депортаціями цілих народів з місць їхнього постійного проживання, суцільною русифікаторською політикою, насадженням великодержавної ідеї. Втім, виняток складають 1920-ті і початок 30-х рр., коли істотні корективи у державній кадровій, мовній, культурній, інформаційній політиці проводились радянською владою на усій території під назвою політики “коренізації”, а в Україні вона трансформувалась в політику “українізації”.

3. Обравши в умовах незалежності шлях побудови відкритого демокра- тичного правового суспільства, Україна як європейська країна активно вивчає і застосовує у власному чинному законодавстві великий досвід захисту прав національних меншин, який нагромадили європейські держави впродовж багатьох десятиліть і, навіть століть. Цей досвід втілює у собі теоретико-методологічні досягнення багатьох європейських народів, їх культур, численних наукових шкіл.

4. У межах пострадянського простору центральною константою зовнішньої політики України і Росії є встановлення сталих взаємовигідних відносин. Обидві країни об'єднує спільне взаємотяжіння, обумовлене економічними, духовно-культурними, етнічними, цивілізаційними та геополітичними чинниками, а також досвід кількасотрічного співжиття в одній державі. Економічні, духовно-культурні і політичні інтереси Росії в Україні виступають безперечним і довготривалим фактором, який необхідно якнайуважніше аналізувати й враховувати з погляду розбудови добросусідських стосунків, а також рівноправного партнерства між двома країнами.

5. Головною ланкою в системі етнополітики виступають державно-управлінські відносини в етнонаціональній сфері, які обумовлені своєрідністю та специфікою і суб'єктів, і об'єктів цього процесу. Механізм управління етнополітичним розвитком включає у свою структуру декілька рівнів: стратегічний (прийняття етнополітичних рішень Президентом, Верховною Радою України); тактичний (розробка конкретних підходів, методів та засобів впровадження прийнятих рішень відповідними виконавчими органами у структурі Кабінету Міністрів); оперативний (реалізація етнополітичних заходів у регіонах).

6. Ретроспективне дослідження етнонаціонального процесу в Україні свідчить про діалектичний взаємозв'язок між духовно-культурним розвитком українців як титульним етносом та представниками інших народів, які проживають в Україні. Важливим завданням етнополітики є забезпечення етнокультурного плюралізму, що грунтується на збереженні, відродженні і розвитку культур усіх етнокомпонентів українського суспільства. Вирішення цієї багатоаспектної проблеми на авторську думку можливе шляхом розробки комплексної державної програми розвитку багатокультурності, яка була б розрахована на взаємодію різних етнічних груп.

7. Особливий загальнонаціональний контекст серед складових зовніш-ньополітичної сфери етнополітики має напрям, пов'язаний з формуванням концептуальних засад взаємодії держави із зарубіжними українцями та вихідцями з України. Уперше українська діаспора включена у політико-правове поле України і її офіційна політика грунтується на дотриманні діючих універсальних міжнародно-правових норм.

8. Найскладнішою етнополітичною проблемою незалежної Української держави є відновлення історичної справедливості щодо осіб, депортованих за національною ознакою з території України. Держава в складних економічних умовах здійснює заходи щодо їх правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Проте вирішення у повному обсязі усіх питань депортованих обумовлює необхідність комплексного аналізу усіх їх аспектів, зокрема і тих, що стосуються насильницького виселення українців з нинішньої території України. Прискорення потребує прийняття на рівні Верховної Ради України державної програми адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей.

9. У визначенні перспектив етнополітичного розвитку особливої уваги необхідно приділити сприянню поверненню на батьківщину українців і вихідців з України інших національностей, які свого часу опинилися за кордоном внаслідок політичних репресій, масових переслідувань і депортацій, інших причин. На авторську думку, найважливішим питанням є розробка і концепції державної міграційної політики, і міграційної програми як механізму її реалізації.

10. Одним із пріоритетних завдань залишається вдосконалення і роз-ширення правової бази забезпечення проведення державної етнополітики. Вона (база) повинна формуватись як цілісний, взаємопов'язаний комплекс нормативно-правових актів і містити спеціальні закони; окремі статті в законодавчих актах з інших сфер права; пакет підзаконних нормативних актів. Слід, передусім, із залученням широкого кола науковців визначити правовий статус української нації, корінних народів, національних меншин. Важливо здійснити уточнення критеріїв, за якими ті чи інші етнічні спільноти можуть бути віднесені до національних меншин, або до переселенців-мігрантів останніх років, чи отримають зовсім новий правовий статус, поки що не визначений у правовому полі. Не здійснено правової інтерпретації змісту національно-культурної автономії в Україні. Підготовлений законопроект міг би визначити індивідуальні та колективні права громадян, які належать до національних меншин, права їх на вільний культурний розвиток, збереження традицій, мови, релігій, представництва самоврядних національних спільнот в органах державної влади та місцевого самоврядування. Потребує прискорення розгляд законопроектів щодо змін і доповнень до Закону України "Про національні меншини в Україні", реабілітації та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, які зазнали репресій та були депортовані з території України; необхідна нова редакція закону про мови в Україні тощо. Актуальним залишається і питання відпрацювання на законодавчому рівні відповідних механізмів залучення представників національних меншин до розробки і прийняття рішень, що стосуються етнонаціонального розвитку.

11. У контексті осмислення етнополітичних процесів в Україні набувають актуальності дослідження такі наукові проблеми, як-от:

роль і місце національного фактора в українському суспільстві, рівень його взаємозв'язку з соціально-економічними умовами;

основні характеристики етнокультурних відмінностей регіонів України;

побудова громадянського суспільства й правової держави на засадах української етнокультури;

теоретико-методологічне місце української етнокультури в інтеграції поліетнічного суспільства України в єдину громадянську спільноту - політичну націю;

перспективи побудови в Україні національної держави за зразком тих, що виникли у постреформаційній Європі;

проблеми державно-національної самоідентифікації України у контексті українсько-російських відносин;

етнополітична парадигма етногенезу кримськотатарського народу та інтеграція його в український соціум;

взаємозв'язок етнополітичних процесів в Україні та державах близького зарубіжжя;

міжнародно-правові основи взаємозв'язків нації з її зарубіжною (діаспор-ною) частиною;

врахування міжнародного досвіду у формуванні державної етнополітики.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади: Монографія. - К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999. - 284с.

Рецензії: Карабанов М.М. Етнополітична парадигма: витоки і сучасність // Грані. - 2000. - №5 (13); Наумкіна С.М. Етнополітичний розвиток України: концептуальні засади // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип. 8. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000; Кресіна І. Етнополітика в теорії і в дії // Віче. - 2001. - №2.

Статті:

Антонюк О. Українці в світі // Політика і час. - 1993. - №5. - С.22-28.

Антонюк О., Власенко О. Повага до себе починається з поваги до ближнього // Віче. - 1993. - №9. - С.103-113.

Антонюк О.В. Українська держава і українці в світі // Трибуна. - 2000. - №1/2. - С.30-32.

Антонюк О.В. Національна політика Центральної Ради // Трибуна. - 2000. - №3/4. - С.29-31.

Антонюк О. Державотворчий процес в етнополітичній сфері України: історична спадковість та сучасні концептуальні підходи // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - №2. - С.254-259.

Антонюк О. Національні меншини у сфері української етнополітики // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - №3. - С.303-309.

Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітики сучасної Росії // Політика і час. - 2000. - №5/6. - С.10-15.

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності - пріоритетний національний інтерес України і Росії // Політика і час. - 2000. - №9/10. - С.62-67.

Антонюк О. Становлення державної самоідентифікації України у контексті українсько-російських відносин // Людина і політика. - 2000. - №4. - С.17-20.

Антонюк О. Національна меншина як етнополітичний феномен // Нова політика. - 2000. - №2. - С.39-43.

Антонюк О. Національно-державні інтереси України у етнополітичній сфері // Нова політика. - 2000. - №4. - С.18-22.

Антонюк О. Сучасна українська етнополітика: проблема історичних засад // Нова політика. - 2000. - №5. - С.54-57.

Антонюк О. Діаспори в Росії та Україні. Формування правової бази співробітництва // Віче. - 2000. - №8. - С.114-126.

Антонюк О. Етнополітика. Проблеми і пріоритети // Віче. - 2000. - №11. - С.49-57.

Антонюк О.В. Етнокультурна політика в Росії та Україні: порівняльний аналіз політико-правового забезпечення // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.6. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. - С.389-395.

Антонюк О.В. Політико-правовий аспект кримськотатарської проблеми в українському суспільстві // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.7. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - С.456-461.

Антонюк О.В. Полікультурність як об'єктивний чинник консолідації українського суспільства // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.8. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - С.458-463.

Антонюк О. Європейський досвід формування механізму захисту прав національних меншин // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Міжнародні відносини. - 2000. - Вип. 17. - С.15-19.

Антонюк О.В. Зовнішньополітичні аспекти взаємодії України з діаспорою: концептуальні підходи // Наукові записки / Збірник. - К.: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. - Вип. 11. - С.281-289.

Антонюк О. Практика регулювання правового статусу національних (етнічних) меншин у країнах Європи: міжнародний досвід у контексті етнополітики України // Зб. наук. праць. Дослідження світової політики. - К.: Ін-т світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - 2000. - Вип. 12. - С.10-14.

Антонюк О.В. Вплив зовнішньої міграції на етнічний склад населення України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К.: Ін-т міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка, 2000. - Вип. 22. - С.20-28.

Антонюк О.В. Міжнародна практика захисту прав корінних народів: стан, проблеми розвитку // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К.: Ін-т міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка, 2000. - Вип. 24. - С.45-53.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

Антонюк О.В. Державна політика щодо формування історичної самосвідомості українського народу // Українська державність: історія і сучасність: Матеріали наукової конференції. Січень, 1993 р. - К.: ІСДО, 1993. - С.317-320.

Антонюк О.В. Культурно-національні товариства // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - К., 1993. - С.461.

Антонюк О.В. Міністерство в справах національностей та міграції // Там само. - С.464.

Антонюк О.В. Німці в Україні // Там само. - С.473.

Антонюк О.В. Історична самосвідомість українців в контексті національного відродження // Проблеми соборності України в ХХ столітті. Матеріали круглого столу. 24 січня, 1994. - К.: Ін-т національних відносин і політології НАН України, 1994. - С.220-225.

Антонюк О.В. Деякі питання формування історичної самосвідомості українського народу // Український історичний журнал. - 1993. - №11/12. - С. 80-91.

Антонюк О.В. Історична самосвідомість як предмет етносоціологічних студій // Проблеми розвитку соціології на сучасному етапі (теоретичні та методологічні питання). Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - К.: Ін-т соціології НАН України, 1994. - С.143-146.

Антонюк О.В. Історична самосвідомість українців та її регіональні аспекти // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 10-11 листопада 1994 р. - К.: Ін-т національних відносин і політології НАН України; Ін-т держави і праваім. В.М.Корецького НАН України; Міністерство України у справах національнос-тей, міграції та культів, 1995. - С.58-59.

Антонюк О.В. Національне відродження і українська діаспора // Українська нація і етнічні меншини: перспективи інтеграції в громадянське суспільство та майбутнє Східної Європи. Зб. матеріалів до Міжнародного наукового симпозіуму. - К.: Ін-т національних відносин і політології НАН України; Наукова рада з проблем національних відносин НАН України, 1994. - С.30-32.

Антонюк О.В. Етнокультурна політика в Україні // Інформаційний бюлетень Міністерства України у справах національностей, міграції та культів. - 1995. - №3. - С.42-49.

Антонюк О. Діаспора // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза: Довіра, 1996. - С.464.

Антонюк О. Західна українська діаспора // Там само. - С.509.

Антонюк О. Історична пам`ять народу // Там само. - С.82.

Антонюк О. Історична самосвідомість // Там само. - С.516.

Антонюк О. Міністерство України у справах національностей, міграції та культів // Там само. - С.531.

Антонюк О. Східна українська діаспора // Там само. - С.607.

Антонюк О.В. Світові стандарти захисту прав нацменшин в українському законодавстві // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 1999. - №3. - С.36-45.

Антонюк О.В. Національні інтереси України і Росії у сфері етнополітики// Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. Авт. колектив. Відп.ред. Ю.Римаренко, І.Тимошенко, Е.Степанов. - К.: Вид-во Укр.-фін. ін-ту менеджм. і бізнесу, 1999. - С.91-93.

Антонюк О.В. Концептуальні підходи до формування етнополітики в Україні // Диалог украинской и русской культур в Украине: Материалы III конф./ Фонд поддержки русской культуры в Украине, Комитет Верховной Рады Украины по вопр. свободы слова и информации, Ин-т социологии НАН Украины; Национ. ин-т укр.-рос. отношений; Редкол. Н.А.Шульга (гл.ред.) и др. - К., 1999. - С. 102-109.

Антонюк О.В. Полікультурний розвиток українського соціуму // Українська культура і мистецтво у сучасному державотворчому процесі: стан, проблеми, перспективи: Матеріали до науково-практичної конференції (14-15 грудня 1999 р.) - К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999. - С.12-14.

Антонюк О.В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан // Укра-їнський історичний журнал. - 1999. - №3. - С.44-56.

Антонюк О. Академічна культура і наука // Енциклопедія етно-культурознавства. - К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2000. - Ч.1 (Особа, нація, культура). - С.27.

Антонюк О. Етнічна конверсація // Там само. - С.179.

Антонюк О. Етнічна популяція // Там само. - С.186.

Антонюк О. Етнічний склад населення // Там само. - С.220.

Антонюк О. Етноконтактна зона // Там само. - С.276.

Размещено на Allbest.ru