Система конституційних прав та свобод людини і громадянина

- право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав, і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно (ст. 59);

- принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

- принцип презумпції невинуватості людини, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

- гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права й свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої в Конституції і в законах України можливості до реальної дійсності.

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайно, щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина. Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми й принципи матеріального та процесуального права, які закріплені у Конституції і які повинні бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать: принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України); принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються, тощо.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється, звичайно, завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню.

Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права і свободи громадян чи створені перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до якої-небудь відповідальності.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.).

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими й судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів й у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається об'ємом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Об'єм правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції.

Мова йде про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах. Наприклад, стаття 3 Загальної декларації прав людини, вказує на те, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність [14].

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини й громадянина (ст. 102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободу людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199 Конституції), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції), Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону «Про Конституційний Суд України»); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

4. Основні тенденції розвитку та конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі

Основних тенденцій сучасного розвитку прав людини належать насамперед:

- усе ширше запровадження в суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб'єктом невід'ємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер);

- поширення принципу правової рівності на все більше коло людей;

- збільшення «каталогу» цих прав (як наслідок збагачення, зростання потреб їхніх носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав;

- зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.

Після Другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою держав; відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших «праволюдинних» тенденцій його формування слід назвати такі:

- універсалізація проблематики й концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

- поширення примату, верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства;

- диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах.

- об'єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах;

- утворення й розгортання діяльності недержавних, неурядових організацій із захисту прав людини, міжнародна та державна підтримка таких правозахисних структур;

- підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини.

Яскравим виявом більшості зазначених тенденцій стала, зокрема, друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. У роботі конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь урядові делегації майже 170 держав, у тому числі й України.

У сучасному світі однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є, як зазначалось, його глобальна універсалізація.

У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту невід'ємних, «природних» прав і свобод людини та необхідність поступового розв'язання таких проблем;

- погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних державних законів);

- домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю й впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів;

- дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов'язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша - зрештою, протилежна - загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв'язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

- з'ясування сутності (визначення поняття) феномену прав людини та можливостей його однозначного розуміння;

- «дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

- витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні.

Чого варті загальнолюдські назви прав людини - це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація виявляється тоді, коли у процесі державно-юридичного регулювання неминуче постає проблема меж прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, стандартним.

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (витлумачується) - причому, як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації -у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних спільностей, їхніх індивідуальних чи колективних представників - як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Будь-яке тлумачення законів спрямовується на поліпшення умов існування і життєдіяльності його суб'єкта (або тих спільностей, угруповань, об'єднань, інтереси яких він -- усвідомлено чи не усвідомлено - відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, як правило, саме в пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об'єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи.

Висновок

Саме поняття «демократії» передбачає, що влада в Україні здійснюється її громадянами в рівних правах і на підставі закріплення цих прав у Конституції України. Значення Конституції визначається тим, що норми, установлені в ній, повинні виступати як форма втілення державної волі народу, тобто ті завдання, які ставить перед собою суспільство, вказують принципи його організації й життєдіяльності.

Конституція закріплює найбільш важливі й соціально значимі для окремої людини, суспільства й держави права й свободи. Для людини вони є необхідними умовами забезпечення його достоїнства й честі, властивої людської особистості; природного права на участь у рішенні питань упорядкування й керування тим суспільством, членом якого вона є; соціальних і економічних умов, необхідних їй для задоволення життєво важливих для неї матеріальних і духовних потреб. Тому основні фундаментальні права, зафіксовані в конституції держави й найважливіші міжнародно-правові акти, є правовою базою для важливих прав.

Конституційні права й свободи є головним елементом конституційних правовідносин, у якому бере участь держава й громадянин. Для громадянина зміст таких правовідносин складаються в одержанні захисту своїх прав, а для держави - в обов'язку надати цей захист. Основні права й свободи - поняття, широко використовуване в конституційному лексиконі й означаюче ті права й свободи людини й громадянина, які закріплені в конституції держави. Ці права й свободи є найважливішими, основними для статусу особистості в даних державі й суспільстві, вони визначають зміст інших прав і свобод громадян. Основні права й свободи не тільки зізнаються державою, але й захищаються нею, тому що значимість конституційно закріплених прав виражається в тім, що саме їх реалізація забезпечує оголошення держави як демократичної й правовій.

Список літератури

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141 (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

2. Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини 1960 року: Закон України // Голос України. - 2008. - 24 липня.

3. Конституційне право України / За ред.. докт. юр. наук, проф. В.Ф. Погорілка. - К.: Видавництво «Наукова думка», 2000. - 731с.

4. Рабінович П. М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004. - 464с.

5. Кримінально - процесуальний кодекс України: Закон України від 28.12.60р. // Відомості Верховної Ради України. - 1961. - № 2. - Ст.15. (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

6. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5.04 2001р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131. (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод / Рада Европи від 04.11.1950р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - С.270-302 (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

8. Про друковані засоби масової інформації: України від 16 листопада 1992 року № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 2 (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

9. Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підруч. для студ. вищ. закл. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрі», 2003. - 672с.

10. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 283 (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

11. Про об'єднання громадян:Закон України від 16 червня 1992 року N 2460-XII // Відомості Верховної Ради. - 1992.- N 34.- Ст. 505 (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

12. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22. - Ст. 144. (із змінами й доповненнями за станом на 2010 рік).

13. Колодій А.М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 336с.

14. Загальна декларація прав людини // Права людини: Міжнародні договори України. Декларації, документи. - 2-е вид. / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ, 1992. - 2002с.

Размещено на Allbest.ru