Права людини: поняття, ознаки, види

2.3 Основні універсальні міжнародно-правові акти у сфері прав і свобод людини

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 (набув чинності 23.03.1976).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.

Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.

Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.

Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.

Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.

Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.

Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.

Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.

Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну.

Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами.

Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.

Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.

Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.

Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.

Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.

Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.

Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.

Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).

Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.

Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).

Ст.1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.

Ст.З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.

Ст.6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.

Ст.7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.

Ст.8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.

Ст.9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.

Ст.10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.

Ст.11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.

Ст.12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.

Статті13,14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти.

Ст.15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.

Ст.16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).

Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.

Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.

Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.

Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.

Інша природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).

У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.

Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

До таких актів варто віднести:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);

- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);

- Декларацію прав дитини (1989);

- Декларацію про територіальний притулок (1967);

- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);

- Конвенцію щодо рабства (1926);

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);

- Конвенцію про права дитини (1989);

- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.

Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.

Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).

Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".
На Мадридській зустрічі учасників ОБСЕ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.

На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір ОБСЕ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.

На Копенгагенській нараді з питань людського виміру ОБСЕ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЕ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.

У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЕ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.

У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЕ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.

У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.

Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).

Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.

В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.

В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.

Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:

- Генеральну Асамблею ООН;

- Економічну і Соціальну Раду ООН;

- Комісію з прав людини;

- Комісію з прав жінок:

- Верховного комісара ООН з прав людини;

- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);

- органи МОП;

- органи регіональних систем.

У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН - у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.

Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:

- скарга-ресурс;

- скарга-інформація;

- моніторинг і звіти.

За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав - членів ООН - або відповідних організацій.

Висновки

Права людини - це широке та комплексне поняття, що пронизує усі сфери людського буття. Сучасна концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і необхідності конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Основні положення сучасної концепції прав людини зводяться до наступних принципів: всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав - головне призначення держави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині; межі свободи можуть бути визначені лише законом; частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках.

1. Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

Питання прав людини на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері прав особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства вцілому.

Права людини можна визначити як можливості людини діяти певним чином або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності. Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.

Є ще кілька класифікацій прав людини. Одна з класифікацій поділяє права на “класичні” та “соціальні”.

Розглядаючи права людини, необхідно виділити фундаментальні та основні права. Фундаментальними вважаються право на життя та право на недоторканість особи.

Що ж до основних прав, то до них належать ті, що мають абсолютний пріоритет у внутрішній та зовнішній політиці. Вони включають усі права, що стосуються первинних матеріальних та нематеріальних потреб людини.

Існує також класифікація, що поділяє права людини на права першого, другого та третього покоління. До прав першого покоління належать громадянські та політичні права. Правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права. Правами третього покоління є так звані права “солідарності”, які включають право на мир, на чисте навколишнє середовище, на рівне користування спільною спадщиною людства і т.д.

2. Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах і обов'язкові для законотворчості розвинутих держав є міжнародними стандартами. Як визнано у літе ратурі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості. Отже, міжнародними стандарти - це обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіональними міжнародно-првовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і всободи.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодер жавному праву. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини.

Норми, що регулюють права людини на міжнародному рівні умовно можна поділити на декілька груп.

Перша група включає норми, які є обов'язковими для всіх держав у їх відносинах з людьми. До неї належать невід'ємні права та основні свободи особи, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Друга група відбиває норми, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин. Такі норми містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства 1968 р., а також у деяких інших договорах. Наступна група норм об'єднує типові положення, що стосуються забезпечення ряду конкретних прав людини: Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 р., Конвенція про статус біженців 1951 р. Існує група норм, метою яких є захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 р., Конвенція про боротьбу з дискримінацією у галузі освіти 1960 р.

3. Основним нормативно-правовим актом, що закріплює права і свободи людини в Україні є Конституція України 1996 року. Вона втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню. Цим визначається її гуманістичне спрямування. Важливіше є те, що текст більшості цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним стандартам прав і свобод людини. Відповідно до ст..3 Конституції України людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

право міжнародний соціальний

Список використаної літератури

1. Загальна декларація прав людини, 1948р. - Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р. // Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

4. Міжнародна конвенція про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них, 1973 р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

5. Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.

6. Конвенція про запобігання злочинам геноциду та покарання за них, 1948 р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

7. Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства, 1968 р. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

8. Конвенція про права дитини, 1989 р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

9. Конвенція про статус осіб без громадянства, 1954 р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

10. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок, 1979р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

11. Конвенція про статус біженців, 1951 р.- К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

12. Конституції України, 28 червня 1996//Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

13. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

14. Бородін І. Права та свободи громадян, іх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 1992- №4.

15. Нерсесянц B.C. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. - М., 1989.

16. Буткевич В.Г. Права людини в Україні // Політична думка. - 1993. - № 1.

17. Орзіх М. Міжнародно-правові стандарти і права людини в Україні // Право України. - 1992. - № 4.

18. Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини // Право України. - 2000. - № 9.

19. Погорілко В. Загальна декларація прав людини - одна з найважливіших загальнолюдських цінностей 20 століття.// Право України.-1999.-№7.

20. Рабинович П.М. Загальна декларація прав людини - вселюдський ідеал гуманізму// Право України.-1998.-№12.

21. Федик С. До характеристики тлумачення Конвенції про захист прав і основних свобод людини.// Право України.-2000.-№11.

22. Заблоцька Л., Євінтов В. Права людини. -- К., 1997.

23. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право.-К.-2000.

24. Мюллерсон Р. А. Права людини: ідеї, норми, реальність. - М.- 1991.

25. Гом'єн Донна. Короткий путівник по Європейській Конвенції з прав людини.-Львів.-1998. Дженіс М. Єввронейське прво у галузі прав людини. Джерела і практика застосування.-К.-1997.

26. Трошкин Ю.В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и прессы. - М., 1997

27. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. - К., 2004

28. Конституція України. - К., 2006

Размещено на Allbest.ru