Трансформація інституту національної держави в умовах глобалізації

У третьому підрозділі “Нові тенденції глобалізації у дискурсі дослідження інституту національної держави” йдеться про вироблення нової парадигми, оновлення методологічної культури, виникнення різноманітних наукових напрямів та шкіл у пізнанні сучасної дійсності. Аналізуються проекти майбутнього світопорядку, які є досить суперечливими і конфліктними. Автор розглядає альтернативні шляхи вирішення проблем суспільства, що глобалізується, пов'язані із створенням нових владних структур на світовому і локальному рівнях. Організації “антиглобалістів” не висувають реальної альтернативи процесу трансформації національної держави, який пропонується охарактеризувати не як конфронтаційний глобалізаційним процесам, а як один з проявів глобалізації. Характерними рисами трансформаційного процесу є: наднаціональність, відсутність єдиного керівного центру, демократичність, використання новітніх комунікаційних технологій тощо.

У дисертації показано, що в сучасній “поствестфальській” міжнародній системі національне право дедалі більше піддається впливу глобалізації й швидкому поширенню міжнародно-правових норм. Глобалізація робить виклик правовому полю кожної держави, а система міжнародного права істотно трансформується під впливом цих викликів. Автор відзначає еволюцію концепції державного суверенітету і констатує, що не всі держави в своїх практичних діях дотримуються сучасного розуміння суверенітету та фундаментальних принципів поваги суверенної рівності й невтручання у внутрішні справи держав. Тому багато дій однобічного характеру зустрічає критику з боку міжнародного співтовариства.

З огляду на те, що жодна з держав не погоджується на будь-яке обмеження свого суверенітету, автор піддає сумніву той факт, що делегування або повна відмова держави від низки регуляторних функцій і передача їх наднаціональним органам або іншим суб'єктам міжнародних відносин буде благом для суспільства. Тому, як стверджує дисертантка, будь-якій державі, яка прагне стати повноправним учасником регіональної або глобальної міжнародної системи, доведеться піти на певні поступки. Проте збереження суверенітету в реалізації соціально-економічних і політичних заходів для захисту національних інтересів і підтримки балансу національних і наднаціональних інтересів, з урахуванням специфіки політичного та економічного потенціалу окремих держав, є найефективнішим підходом до участі більшості держав, у тому числі України, в сучасній глобальній політиці.

У третьому розділі “Вплив глобалізації і регіоналізації на розвиток інституту національної держави” здійснено аналіз співвідношення процесів глобалізації, європейської інтеграції та регіоналізації, місця і ролі національної держави, нових політичних акторів у цих процесах.

У першому підрозділі “Взаємодія міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій з інститутом національної держави” здійснено політологічний аналіз взаємодії національних держав, ТНК і міжнародних організацій, що, на думку автора, слід характеризувати як співробітництво й конкуренцію, в процесі яких зростає асиметрія економічної влади на користь ТНК. Дисертантка підкреслює необхідність посилення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності й участі держави в розробці колективних міжнародних угод з регулювання діяльності ТНК. При цьому необхідно враховувати зміну методів, форм роботи, організаційної структури й характеру конкуренції корпорацій, що діють на глобальному ринку. При цьому домінують ті структури, які виявляють максимальну гнучкість, адаптацію до мінливих умов ринку, сприйнятливість до інновацій; апробують нові стратегії й організаційні принципи побудови та діяльності, в тому числі у відносинах з національною державою. У дисертації зазначається, що ТНК за силою впливу перевершують інших суб'єктів і можуть порівнюватися лише з національною державою. Ядро сучасної глобальної економіки - це своєрідний замкнений відтворювальний простір, організований ТНК на основі мережевого принципу, які взаємодіють з окремими компонентами національних економік, включаючи або виключаючи їх з цього глобального транснаціонального ядра. Компоненти національних економік, орієнтовані на внутрішній ринок, і ті, що не включені до внутрішньоекономічного обігу ТНК або не витримують конкуренції, змушені залишатися на периферії та бути ресурсною базою ТНК.

Автор робить висновок про те, що національна держава залишається “несучою” інституціональною конструкцією економіки, що глобалізується, та її політичною організацією, частина функцій якої або відмирає, або трансформується. До наддержавних органів передаються функції координації багатостороннього співробітництва; серед традиційних економічних функцій залишаються: забезпечення зовнішньоекономічної стабільності й ефективності; нормативно-правове регулювання; стимулювання структурних перетворень, інноваційних змін; розвиток охорони здоров'я, освіти, культури; регулювання соціальних питань тощо. Водночас набір цих функцій у розвинених державах і країнах, що розвиваються, а також можливості їх використання різні.

На думку дисертантки, без ефективної, сильної держави сталий розвиток, як економічний, так і соціальний, неможливий. В роботі здійснено класифікацію міжнародних, міжурядових фінансових і економічних організацій, а також регіональних економічних організацій. Визначено їх роль у формуванні нового глобального порядку, вплив на зростання взаємозалежності держав, а також на розвиток інституту національної держави.

У другому підрозділі “Регіоналізація як чинник забезпечення національних інтересів” з'ясовується питання про те, чи є регіоналізм “побічним продуктом” глобалізації (оскільки пов'язаний з об'єктивною неоднорідністю економічного простору різних країн), чи самостійним явищем? Автор зазначає, що теоретичний аналіз регіоналізму як явища й процесу є частиною наукового дискурсу процесів глобалізації.

У роботі показано, що подолання бар'єрів між державами в політичній, економічній, соціальній і навіть у валютній сферах призводить до відносного ослаблення держави як способу організації політичного простору. Відбувається докорінна зміна у розумінні понять “суверенітет” і “територіальність”. В результаті посилюються позиції регіонів щодо національних держав, адже регіони прагнуть посісти гідне місце в межах вже не однієї країни, а ширшої спільноти. В дисертації досліджується нова форма спільноти - транскордонний регіон (що може виступати одночасно актором як держави, так і окремих земель держав, що свідчить про гетерогенність транскордонного регіону) та нове явище - транскордонне співробітництво.

Автором проаналізовано основні площини взаємодії регіонів: міждержавну і міжрегіональну. Зроблено висновок про те, що регіональна інтеграція найкраще відбувається саме на субрегіональному рівні, що в основі регіоноформування лежать не тільки об'єктивні економічні фактори, а й суб'єктивні, політичні. Взаємодія глобальних і регіональних інтеграційних процесів визначається багатьма факторами, які ускладнюють економічну взаємодію держав. Дисертантка доводить тезу про амбівалентний характер процесів регіоналізації, в основі яких лежить масштаб країни і рівень соціально-економічного розвитку, використання потенціалу, “енергії” взаємодії різноспрямованих тенденцій. Регіоналізація є універсальною й найбільш ефективною формулою сталого розвитку.

У третьому підрозділі “Місце і роль Європейського Союзу в просторі глобалізаційного розвитку” досліджується механізм зміни трьох основних напрямів, які характеризують сучасну європейську інтеграцію: територіального, функціонального і координаційно-міжнародного. Показано, що всі ці напрями взаємозалежні при вирішенні конкретних проблем.

Автор зазначає, що складним розмаїттям і специфікою відрізняються форми, методи й напрями інтеграційних відносин. Це наднаціональне управління; регулювання ринкових відносин; узгодження розподілу ресурсів як на рівні урядів, так і на субнаціональному рівні; прийняття рішень щодо розвитку нових форм внутрішньорегіонального співробітництва; інтенсивна взаємодія на міжурядовому рівні. Підкреслюється особливість європейського інтеграційного процесу, яка полягає в тому, що глибина, послідовність і реальні досягнення взаємодії поєднуються зі збереженням національно-культур них розбіжностей, хоча й супроводжуються наростанням елементів спільності під впливом глобалізації.

Головну особливість сучасного етапу дисертантка вбачає в тому, що Європейський Союз не обмежується рухом в обраному напрямку до перебудови європейського дому на федеративних засадах, тобто до синергетичної єдності й цілісності, для яких уже створені необхідні передумови. ЄС переживає новий етап федералістського процесу. Принцип субсидіарності й прийняття рішень кваліфікованою більшістю залишаються визначальними для зміцнення системи наднаціонального регулювання й атрибутики єдиної держави. Подальший розвиток європейської спільноти супроводжується створенням її особливої структури. Аналізуються альтернативні варіанти політичного розвитку: федеративна держава або часткова конфедерація й консорціум для виконання деяких функцій. До компетенції ЄС при цьому можуть бути віднесені різні території та функції, що збережуть політичну ідентичність. Акцентується увага на тому, що саме політична ідентичність зазнає випробувань сучасними інтеграційними процесами, глобальними й регіональними процесами.

У четвертому розділі “Механізм забезпечення сталого розвитку національної держави в умовах глобалізації” здійснено аналіз функціонування національної держави в контексті глобального розвитку. Досліджено концепцію міжнародної безпеки, включаючи вирішення проблем тероризму, міграції. Розглянуто особливості зростання націоналізму в різних регіонах світу, зумовлені процесами глобалізації. Проаналізовано теоретичні й практичні труднощі реалізації принципу національного самовизначення, проблеми пошуку національної ідентичності сучасною Україною, а також детермінанти ефективності сталого розвитку Української держави.

У першому підрозділі “Проблеми безпеки інституту національної держави в глобалізованому світі” аналізуються соціально-політичні проблеми, з якими зіткнулася національна держава в епоху глобалізації (тероризм, міжнародна міграція), а також пропонуються нові підходи до розробки стратегії управління глобалізаційними процесами на основі застосування інституціональних, демократичних принципів, а також принципів корпоративного управління. Автор зосереджує увагу на принципово новій концепції національної безпеки в період глобалізації, основними складовими якої виступають безпека особистості, безпека суспільства і безпека держави.

У роботі показано, що в новому середовищі світової і національної політики, у неурядових організаціях, академічних колах формується розуміння змін, які відбулися в самому змісті безпеки в сучасному світі, де національна безпека й територіальна цілісність перестають бути гарантією реальної безпеки людини. Дисертантка доводить, що традиційний погляд на безпеку з його фокусом на використанні військової сили для забезпечення територіальної цілісності суверенних держав і відповідний йому підхід до зовнішньої й світової політики поступово поступається місцем новому підходу до проблеми безпеки, в контексті якого вона розглядається вже не крізь призму інтересів окремих націй, а в глобальній перспективі. В дисертації аналізується перехід від державоцентричної концепції національної безпеки до мегарівневої і мікроорієнтованої концепції людської безпеки як основи сучасної світової політики. Автор аналізує існуючу класифікацію компонентів та основні параметри концепції людської безпеки, основні стратегії забезпечення безпеки людини в глобальному світі (оцінка ризиків, стратегія превентивних дій, стратегія захисту, стратегія компенсації, мережеві моделі забезпечення безпеки тощо).

Проведений аналіз дав підстави автору зробити висновок про те, що національна держава в мережевих моделях забезпечення безпеки є лише одним з елементів мережевої структури, компоненти й елементи якої взаємодіють, доповнюють і врівноважують один одного, функціонуючи на легітимній основі - системі багатосторонніх угод і міжнародних конвенцій, що включає підсистеми права окремих держав, інформаційний обмін та міждержавне співробітництво.

У дисертації визначаються універсальні принципи системи безпеки людини в глобальному світі, які проявляються в застосуванні мікробіхевіористської концептуальної лінії з акцентом на факторах психології та соціополітичної активності людини, політико-культурологічної концепції, в основі якої лежить осмислення цивілізаційних джерел тероризму. На основі аналізу глобальних змін у міграційних процесах визначено їх особливості й заходи щодо регулювання міграції на сучасному етапі розвитку світової політичної системи.

Автор дійшла висновку про те, що нарад і угод на вищому рівні недостатньо для викорінення тероризму і боротьби з нелегальною міграцією. Для ефективної протидії цим явищам необхідні розробка й реалізація комплексної програми, що має політичний, соціальний, економічний, правовий, ідеологічний та інші аспекти, враховує інтереси населення, конфліктогенні чинники тероризму та нелегальної міграції в усьому світі; умови досягнення сталого розвитку та здатність системи зберігати рівновагу і повертатися до неї у випадку відхилення від цього стану.

У другому підрозділі “Концепція “занепаду” національної держави в контексті сучасного націоналізму” досліджується вплив сучасного націоналізму на трансформацію інституту національної держави; аналізуються теоретичні й практичні проблеми реалізації принципу національного самовизначення, питання пошуку національної ідентичності політичними елітами сучасної України.

Автор відзначає, що процеси глобалізації викликали до життя феномен, названий у науковій літературі “етнічним парадоксом сучасності”. Інтенсивність культурних та інформаційних обмінів, посилена новітніми засобами комунікацій, унеможливлюють автаркію, самоізоляцію та збереження “єдиної національної культури” - одного з головних маркерів національної держави. Як реакція на ослаблення інституту національної держави під тиском процесів глобалізації виникає локальний націоналізм і відбувається етнічне відродження в промислово розвинених країнах.

Дисертантка наводить поширену в наукових колах думку про те, що нині виявився надто сумнівним висновок про швидку “смерть” національної держави на Заході, хоча ерозія національно-державних основ європейських країн безперечна. Взаємозумовлені процеси глобалізації і регіоналізації приводять до подальшого загострення суперечностей по осі “Північ - Південь”, однобічного збагачення держав, транснаціональних корпорацій та інших гравців, що представляють розвинені регіони Європи й Північної Америки, водночас “південна периферія” - країни і народи “третього світу” відстають, перетворюючись на заручників системи. Автор показує, що антизахідні протести в “третьому світі” дедалі частіше спрямовуються проти секулярної національної держави. Глобалізація у формах, які нав'язуються Заходом, сприймається в цих регіонах світу як загроза подальшому існуванню, тому висувається гасло повернення до традиційних форм спільності - релігійної чи етнічної.

У дисертації показано труднощі практичної реалізації принципу національного самовизначення в умовах глобалізації. Адже дедалі частіше виникають колізії між індивідуальними правами людини та колективними правами національних меншин. Право націй на самовизначення становить єдине ціле із забезпеченням рівноправності всіх народів, а це означає, що самовизначення одного народу не може й не повинно завдавати шкоди такому ж праву іншого народу.

Автор зазначає, що право на самовизначення не обов'язково передбачає політичне самовизначення, тобто сецесію й створення нової суверенної держави. У зв'язку з цим розглядаються можливі форми реалізації цього права й робиться висновок про те, що органічне поєднання колективних прав національних меншин у політичному, полікультурному суспільстві та прав людини є найменш конфліктогенним способом артикуляції демократичної політики національної держави.

У третьому підрозділі “Детермінанти оптимізації сталого розвитку національної держави в Україні” розглядається концепція сталого розвитку як необхідна умова подальшої еволюції людства й державності, що відповідає вимогам стабільності й здатна вирішувати глобальні проблеми (політичні, економічні, екологічні, ресурсні, культурні). Результати дослідження свідчать про те, що докорінною умовою виживання всіх країн стає збереження розмаїтості цивілізаційних форм, включаючи форми організації суспільного життя, оскільки тільки на цій основі можливе об'єднання в процесі глобалізації, тобто консолідація цивілізаційних досягнень і людського потенціалу.

І хоча тенденція до загальної гомогенізації сьогодні переважає, вона, як показано в дисертації, не є загальною, а взаємозалежність - диференційованою. Завдання полягає в тому, щоб знайти модель інтеграційного розвитку, яка була б орієнтована на розбіжності, на різні підходи, місцеві умови, традиції та обставини.

У дисертації обґрунтовано поляризацію в оцінках вітчизняними і зарубіжними дослідниками того, наскільки глобалізація позитивно впливає на Україну, який з варіантів найбільш оптимальний для України - інтеграція до європейських структур, інтернаціоналізація економіки поза межами інтеграційних проектів чи повна закритість. Дисертантка доводить, що перспектива України залежить від рівня її політичної та економічної самодостатності. Перед політичними елітами нині постало нагальне завдання чіткої артикуляції національних інтересів, вироблення та послідовного здійснення зовнішньої політики, орієнтованої на захист національних інтересів, а не потреб інших держав. Проблема самовизначення України в сучасному глобальному світі пов'язана не стільки з нарощуванням її економічного потенціалу, скільки є найгострішою світоглядною проблемою, що випливає з відсутності чітких перспектив розвитку суспільства й держави, єдиних пріоритетів й цінностей.

У висновках узагальнені теоретико-методологічні підходи й основні положення дисертації, сформульовані практичні рекомендації. На основі здійсненого аналізу визначено наступне.

Національна держава є результатом складного історичного розвитку європейської культури. Це історичний тип держави, що приходить на зміну державі станового типу і відрізняється від останньої рядом ознак (соціокультурна однорідність населення, юридична рівноправність громадян), що дістає вираження в нації як головному системоутворюючому елементі. Національна держава - це політична організація суспільства, що історично сформувалася в індустріальну епоху, легітимність якої забезпечується представництвом і захистом інтересів громадян на основі ідей і цінностей територіальної, соціокультурної, історичної, економічної спільності.

Проблематику трансформації інституту національної держави в умовах глобалізації формують наступні моменти: виявлення характерних рис і особливостей глобалізації як закономірного процесу сучасного світового розвитку; пошук взаємозв'язку між тенденціями світового розвитку й сучасною формою організації публічної влади, вираженою в національній державі; виявлення проблем і аналіз перспектив розвитку національної держави в епоху глобалізації.

Трансформація інституту національної держави відбувається під впливом процесів глобалізації. Сучасна глобалізація - це незавершений, нерівномірний і нелінійний процес, який супроводжується контртенденціями й суперечливими явищами, проявляється у колосальному ускладненні міжцивілізаційних зв'язків. Глобалізація виступає також як інструмент управління світовими політичними й економічними процесами, переформатування сформованої системи міжнародних відносин. Вона викликає інтенсивну взаємодію і взаємозалежність націй-держав.

Методологічний контекст аналізу основних тенденцій глобалізації повинен включати сукупність методологій, необхідних для розкриття сутності глобалізаційних процесів: інституційну методологію, методологію процесів, методологію відносин, методологію спільнот, методологію цінностей, методологію норм, методологію систем, діяльнісну методологію в контексті методології пізнання, оцінки, практики.

Концептуальні підходи до аналізу трансформації інституту національної держави в умовах глобалізації мають специфіку, детерміновану складністю і неоднорідністю глобалізаційних процесів, суперництвом різних традицій, парадигм, напрямів. Основними з них є: реалістська, неоліберальна та марксистська парадигми. Однією з вимог до вибору методологічного інструментарію та концептуальних підходів є їхня здатність виявлення й аналізу закономірностей розвитку та перспектив об'єкта дослідження в умовах глобалізації.

Характерною рисою трансформації інституту національної держави в економічній, політичній, соціальній і культурній сферах є відносне домінування процесів уніфікації та диверсифікації. Це пов'язано з формуванням глобальної економіки й нової світової політичної системи. Водночас глобалізація ініціювала зростання різноманітності в господарсько-економічному та політичному житті. Подібні тенденції намітилися й у культурній сфері (з одного боку, прагнення до стирання відмінностей між окремими спільнотами, а з іншого - ускладнення, диверсифікація соціокультурного життя) та механізмах взаємодії народів і держав. Період зближення, інтеграції цих історичних суб'єктів пов'язаний з уніфікацією, універсалізацією різних інститутів і відносин, поширенням певних “стандартів” поведінки в межах нових структур. Цей період закономірно змінюється періодом домінування диверсифікаційних процесів, коли накопичені на периферії розмаїтість, локальні “збурення” визначають розвиток соціального середовища. І будь-який із “пропонованих” варіантів може стати визначальним після його “обрання” на поліфуркаційному повороті. Відповідно глобалізація є закономірним етапом соціальної еволюції, пов'язаним з уніфікацією різних структур у світовому масштабі, становленням нового світового порядку, глобальної спільності. Оскільки ж зростання розмаїтості закладає потенціал “готовності” системи до виходу на наступний рівень розвитку, остільки глобалізація є історично обмеженим етапом соціально-історичної динаміки, після якого людство очікує новий еволюційний поворот.

В основі базових концептів політичної глобалізації знаходяться економічні детермінанти. Глобальна економіка обмежує можливість національних урядів втручатися в регулювання економічних процесів. Національна держава в новому історичному контексті передає деякі функції громадянському суспільству, поступається частиною політичної ініціативи новим економічним суб'єктам і неурядовим організаціям - місцевим, регіональним, національним і міжнародним, які дедалі частіше нав'язують свою волю як самим державам, так і міждержавним організаціям.

Класифікація теорій щодо обмеження державного суверенітету в умовах глобалізації включає дві групи. Першу групу становлять ті теорії, які обстоюють втрату суверенними державами своїх функцій щодо управління соціальними й політичними процесами як всередині країни, так і за її межами. Другу групу становлять теорії, згідно з якими глобалізація не вносить якісно нових змін у сформовану міжнародну структуру, де суверенні держави, як і раніше, є головними акторами. Дослідники, обстоюючи ту чи іншу теорію, по-різному оцінюють масштаби і характер явища “розмивання” державного суверенітету.

Групи суб'єктів міжнародного та внутрішньополітичного життя, які впливають на обмеження державного суверенітету, мають власну динаміку розвитку, тому їм держави з різною мірою добровільності поступаються частиною суверенітету: 1) міжнародні інститути та організації; 2) транснаціональні економічні актори, що діють на глобальному ринковому просторі; 3) субдержавні регіональні актори (федеральні землі, регіони, кантони, республіки), які діють у транснаціональних просторах, не вдаючись до посередництва урядів; 4) неурядові організації; 5) гібридні утворення (державно-приватно-суспільні групи, або актори третього сектора).

До нових тенденцій глобалізації в дискурсі інституту національної держави належать проекти майбутнього світопорядку, альтернативні шляхи вирішення проблем суспільства, що глобалізується. Одним з них є створення нових владних структур на світовому і локальному рівнях, де державні структури виявляються безсилими. Свідченням цієї нової тенденції є рух “антиглобалістів” як якісно новий, широкий інтернаціональний соціальний рух за іншу модель інтеграції - в інтересах людини, культури і природи, яка здійснюється демократичними методами. Дослідження впливу міжнародного права на національне право провідними зарубіжними школами права свідчить про те, що глобалізація не дає швидкого ефекту в національному праві, адже імплементація міжнародно-правових норм прямо залежить від особливостей політичного розвитку кожної держави.

Глобалізація змінює всю систему прийняття державних рішень, висуваючи на перший план принцип субсидіарності (питання вирішуються на тому рівні, який забезпечує найбільш кваліфіковану й ефективну їх реалізацію). Національний рівень залишається найважливішим, оскільки має достатні правові механізми розв'язання широкого кола проблем. Коли ж політичні цілі на рівні окремих держав стають недосяжними внаслідок ерозії суверенітету, тоді вони частіше виносяться на регіональний і міжнародний рівні. Це актуалізує завдання гармонізації національних правових систем і встановлення прийнятних правил гри для економічних і політичних суб'єктів.

Аналіз трансформації інституту національної держави в контексті неоетатизму і пов'язаних із ним нових принципів організації державності виявляє можливості національної держави щодо сприяння інтеграції національної економіки і громадян у світове господарство. Її економічна функція здійснюється у двох аспектах: а) цілеспрямованому перетворенні країни на вузол транснаціональних геоекономічних відносин; б) соціальній відповідальності за громадян, які самостійно не здатні “влитися” до структур глобальної економіки, у наданні їм соціальної допомоги, регулюванні темпів перетворень з метою адаптації населення до мінливих умов.

Динаміка створення урядами суверенних держав транснаціонального світопорядку, який в умовах активізації інтеграційних процесів, що посилюють прозорість кордонів, формування глобальної системи фінансів і економіки, активної участі у міжнародному співробітництві, є єдиною можливістю зберегти власну роль і позиції у світовій політиці.

Глобалізація зберігатиме значення великих національних держав як постійних і найбільш впливових акторів у системі міжнародних відносин: США, Японія, Китай, Індія, Росія і надалі суттєво впливатимуть на світову політичну систему. Водночас ці держави, претендуючи на світове лідерство, відчуватимуть брак можливостей для реалізації цієї мети. Сама ж світова система коливатиметься між спробами здійснення однополярного домінування і фактичною багатополярністю. Відповідно високий рівень невизначеності системи спонукатиме по-новому оцінити переваги і недоліки європейської моделі лідерства.

Основними концепціями створення системи глобального управління є: 1) концепція світового уряду як моделі збільшеної національної держави, що в глобальному масштабі займається тим самим, чим уряди всередині окремих країн (визнана більшістю дослідників як маргінальна концепція); 2) концепція реформування ООН, перетворення Ради Безпеки на квазіуряд, а Генеральної Асамблеї ООН - на квазіпарламент; 3) концепція політичного управління глобальним розвитком з боку однієї держави-гегемона (США) або групи найбільших держав, об'єднаних у НАТО, ОЕСР чи “велику сімку (вісімку)”; 4) концепція корпоративного глобального управління, яка передбачає колективний процес пошуку і реалізації рішень.

Процес трансформації національної держави в умовах глобалізації посилює динаміку двох тенденцій: по-перше, до стирання граней між традиційними етнічними групами, “розчинення” їх у більших і розвинених у політичному, економічному й культурному відношенні “універсаліях”, що стали, незважаючи на збережену титульну історичну назву, наднаціональними одиницями; по-друге, зростання розмаїтості суспільства - важливого джерела розвитку і функціонування його як сталої системи.

Інститут національної держави потребує корекції соціально-політичного й інституціонально-правового статусу, звуження функцій до найнеобхідніших задля подолання суперечностей з інтересами громадянського суспільства та міжнародного розвитку.

В контексті основних тенденцій глобалізації і забезпечення сталого розвитку за національною державою зберігаються центральні позиції і переваги у вирішенні таких завдань, як: а) національна безпека, включаючи боротьбу з міжнародним тероризмом, транскордонною злочинністю; б) надання соціальних послуг; в) регулювання ринку; г) контроль над видобутком природних ресурсів; д) регулювання міграції; е) розв'язання міжетнічних суперечностей тощо. Основна стратегія національної держави у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й глобальному інтеграційному процесах, тому ізоляціонізм та наступальний інтервенціонізм є помилковими векторами розвитку національних держав в умовах глобалізації.

Використання нових методик і побудова нових моделей майбутнього повинна допомогти в розробленні реальної програми дій на завтрашній день. Певна реструктуризація владних інститутів і розподіл владних повноважень на трьох рівнях - наднаціональному, державному і локальному здатні створити нову, більш гнучку й ефективну систему управління в XXI столітті. Питання про перехід і адаптацію до нього національних держав є найважливішим для сучасної політичної науки. Цьому сприятиме поява нового ракурсу в дослідженні проблематики трансформації національної держави в умовах глобалізації - від акцентів на кризі національної держави в новому столітті до пошуку нових підходів вивчення цього інституту.

Основні публікації

1. Алєксєєнко І.В. Національні держави в умовах глобалізації світу (політичні і правові аспекти): Монографія. - К.; Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект - Поліграф”, 2006. - 360 с.

2. Алєксєєнко І.В. Інститут національної держави на початку ХХІ століття: проблеми і перспективи // Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник. - К.: Видавничій дім “Професіонал”, 2006. - Розділ 11. - С. 332-416; Національна держава і нові актори світової політичної системи // Там само. - Розділ 12. - С. 417-497 (у співавторстві з В.Г. Воронковою, О.М. Кіндратець, В.А. Жадько та ін.).

3. Алєксєєнко І.В. Трансформація ролі національної держави і природи суверенітету в умовах глобалізації світу // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 48. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 126-135.

4. Алєксєєнко І.В. Політична роль регіонів в умовах глобалізації світу // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 29. - С. 610-617.

5. Алєксєєнко І.В. Концептуальні основи європейського регіоналізму “Європа регіонів” // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 47. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 102-111.

6. Алєксєєнко І.В. Неокорпоратизм, цінність та ідентичність держав: до постановки проблеми // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. - Одеса: Фенікс, 2005. - Вип. 27. - С. 78-86.

7. Алєксєєнко І.В. Співвідношення глобальності і локальності в сучасній теорії глобальної системи // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 28. - С. 602-607.

8. Алєксєєнко І.В. Європейська політична інтеграція: цілі, методи, границі // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 43. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 114-122.

9. Алєксєєнко І.В. Теоретичні підходи до визначення процесу глобалізації в сучасній науці (на прикладах теоріх П. Склера і Є. Гідденса) // Нова парадиг ма: Журнал наукових праць. - Вип. 44. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 150-159.

10. Алєксєєнко І.В. Антиглобалізаційний рух - початок формування світової контркультури // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6(15). - С. 129-138.

11. Алєксєєнко І.В. Як почуваєшся, Україно, серед країн - глобалізаторів? // Віче. - 2004. - № 3. - С. 64-67.

12. Алєксєєнко І.В. Глобалізація крізь призму сучасних світових реалій.// Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 25. - С. 569-574.

13. Алєксєєнко І.В. Культура і цінності людини крізь призму глобалізації // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Вип. 22. - С. 597-603.

14. Алєксєєнко І.В. Демократія як ідеологія нового глобалізму // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 42. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 109-114.

15. Алєксєєнко І.В. Світові цивілізації в історичній динаміці // Політичний менеджмент. - № 3 (6). - 2004. - С. 152-162.

16. Алєксєєнко І.В. Глобалізація: сутність і тенденції // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Вип. 19. - С. 572-576.

17. Алєксєєнко І.В. Культура глобального мислення: політико-соціальні аспекти // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 23. - С. 573-578.

18. Алєксєєнко І.В. Концепція світового права і світової держави // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 50. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. - С. 131-142.

19. Алєксєєнко І.В. Зміст територіальності в епоху глобалізації. // Науковий вісник Чернівецького Університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 272. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 211-215.

20. Алєксєєнко І.В. Нові актори політичної системи в епоху глобалізації світу // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Вип. 31. - С. 508-514.

21. Алєксєєнко І.В. Універсалізація - інтеграція - глобалізація: питання методології та практики // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 24. - С. 578-583.

22. Алєксєєнко І.В. Міжнародні організації в системі міжнародних відносин // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 30. - С. 577-587.

23. Алєксєєнко І.В. Стратегічні партнери України на етапі глобалізації // Правова держава: Щорічник наукових праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 15. - С. 321-328.

24. Алєксєєнко І.В. Принцип самовизначення й захист прав національних меншин: теоретичні дискусії й практичні проблеми // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 53. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. - С. 106-116.

25. Алєксєєнко І.В. Вплив глобалізації на внутрішньодержавне право // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 51. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 101-109.

26. Алєксєєнко І.В. Сучасний націоналізм. Падіння нації-держави чи повернення етнічності? // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 54. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. - С. 157-165.

27. Алєксєєнко І.В. Антропологія політична // Політ. енцикл. словник / Упорядник В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004. - С. 32-33.

Размещено на Allbest.ru