Інформаційне забезпечення розслідування злочинів

Зазначається, що психологічний вплив розглядають як самостійний прийом проведення слідчої дії, як складову частину тактичного прийому, як напрямок діяльності слідчого (Ф.М.Сокиран, О.Є.Моісеєва). Не принижуючи значення психологічного впливу в кримінальному судочинстві, і зокрема в криміналістичній тактиці, зазначимо, що він не є тактичним прийомом або його частиною. Психологічний вплив є результатом застосування тактичного прийому, а не тактичним прийомом. Той самий прийом, та сама слідча дія в різних ситуаціях і до різних осіб можуть справляти вплив, а можуть залишитися для них байдужими і не викликати будь-якої відповідної реакції. Здобувач підтримує думку В.Г.Гончаренка про те, що психологічний вплив відбувається як природний довільний або цілеспрямований акт спілкування особи з особою і не може розглядатися, як вважає Б.М.Звонковой, насильницьким вторгненням в психіку людини.

У підрозділі аналізується вживання в кримінально-процесуальному законодавстві вказівки про заборони домагатися показань допитуваних осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, без їх чіткого визначення. В цьому зв'язку, на підставі аналізу точок зору з цих питань в літературі обґрунтовується міркування і висновок про те, що віднесення тих або інших заходів до незаконних має важливі правові наслідки, оскільки може тягти не тільки моральну, але і кримінальну відповідальність. Тому перелік незаконних заходів має бути чітко визначеним у законі. Неприпустимо, щоб у правовій державі у кожному випадку визначення правомірності тих або інших дій, порядку і умов їх застосування залежало від угляду судді або слідчого. Невизначеність в галузевому законодавстві, яке регулює порядок, форми і повноваження суб'єктів досудового провадження, змісту незаконних заходів і прийомів, призводить на практиці до порушень вимог Конституції про гарантії прав і свобод, честі і гідності людини, ставить працівників органів дізнання і слідства в положення потенційних заручників нечітко визначеної норми і посадових осіб, що її застосовують.

У підрозділі 3.3. Протидія розслідуванню та заходи її подолання звернено увагу на зміни у характері злочинної діяльності, що вимагає адекватних змін у тактиці застосування засобів інформаційного забезпечення розслідування. Аналізуються питання щодо допустимості, рівня і умов застосування тактичних прийомів, які можуть неправильно сприйматися і оцінюватися в кримінально-процесуальній та оперативно-розшуковій діяльності. Зазначається, що помилкове уявлення щодо тих чи інших обставин справи може сформуватися у особи під впливом різних чинників, які на неї впливають в процесі розслідування і не обов'язково неправдивих. Деякі з них безпосередньо передбачені законом (необхідність роз'яснення обставин, що пом'якшують відповідальність, нерозголошення даних досудового слідства тощо). Інші обумовлюються міркуваннями тактичного характеру і без обмеження волі вибору власної поведінки дозволяють сформувати у особи помилкове сприйняття того, що відбувається. Такі умови і обставини у більшості випадків мають об'єктивне підґрунтя і в залежності від ситуації нерідко створюються штучно.

Питання щодо можливості застосування в процесі розслідування тактичних прийомів, які можуть бути неправильно оцінені протидіючою стороною, в літературі вирішується по-різному. Одні науковці до їхнього використання ставляться категорично негативно (А.Ратінов, Ю.Зархін, М.Вандер). На відміну від них Р.С.Бєлкін зазначав, що обман можна побачити майже у кожному тактичному прийомі, не кажучи про тактичні комбінації. З аналізу наявних думок з цього приводу та за результатами проведеного опитування слідчих і співробітників органів дізнання у підрозділі викладається висновок, що абстрактне уявлення про моральність має узгоджуватися з конкретними життєвими ситуаціями і завданнями боротьби зі злочинністю. Правоохоронні органи не можуть задовольнятися застарілими методиками, тактичними прийомами і рекомендаціями. Поки науковці обговорюють питання щодо доцільності і правомірності застосування психологічного впливу на учасників кримінального судочинства, допустимості тактичних прийомів і комбінацій, які можуть бути неоднозначно оцінені особами, до яких застосовуються практичні працівники усе це використовують для вирішення конкретних ситуацій. Опитування 1274 слідчих і працівників органів дізнання свідчить, що близько 80% вважають допустимим застосування тактичних прийомів, якими на особу задається вплив або вона вводиться в оману в слідчій і 92% в оперативно-розшуковій діяльності. При цьому, результати анкетування показують, що опитані навіть не замислюються над моральністю засобів, які застосовували для вирішення завдань розслідування. Оскільки наперед на етапах досудового слідства неможливо передбачити усі заходи діяльності і поведінки слідчого, які можуть бути неправильно (спотворено) сприйняті особою, що бере участь у слідчій дії, пропонується на законодавчому рівні визначити загальні правила (умови) допустимості тактичних прийомів, слідчих дій та їх комбінацій. При проведенні кожної слідчої дій особа повинна мати можливість вільно сприймати інформацію, аналізувати її і без примусу приймати власне рішення.

На завершення підрозділу, в порядку постановки, обґрунтовується положення про відсутність однозначного вирішення в теоретичному і практичному плані належного інформаційного забезпечення питання про те, що застосування заходів і тактичних прийомів, які можуть бути неоднозначно оцінені протидіючою стороною обумовлюється об'єктивними потребами як слідчої, так і оперативно-розшукової діяльності і потребує бездоганного дотримання прав учасників слідчої дії. Подальші дослідження даної проблеми повинні визначити, які за формою, методами і прийомами подачі, змістом інформації тощо, заходи і тактичні прийоми взагалі є неприпустимими до застосування, а також унормувати їх допустимість у відповідній статті глави 11 КПК «Основні положення досудового слідства».

У підрозділі 3.4. Зняття інформації з каналів зв'язку як засіб інформаційного забезпечення аналізу піддається новий засіб інформаційного забезпечення, який передбачено кримінально-процесуальним і оперативно-розшуковим законодавством України, а також інших країн (наприклад, РФ, США). Аналізується нормативне унормування цього нового засобу в кримінально-процесуальному та оперативно-розшуковому законодавстві при провадженні в кримінальних справах. На цій основі обґрунтовується положення, що в зв'язку з включенням в чинне законодавство України в 2001 році норм про порядок зняття інформації з каналів зв'язку, правила документування цього засобу і використання його результатів як нового джерела доказів (ст. ст. 65, 66, 187 КПК) за своєю значущістю слід розглядати як розширення кола слідчих дій, особливістю проведення яких є те, що здійснюється воно безпосередньо не слідчим, а за його дорученням спеціальним оперативним підрозділом.

У підрозділі на основі аналізу ст. 187 КПК констатується, що в ній поєднані дві різні за об'єктами та змістом слідчі дії, а саме, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, процесуальні процедури яких змістовно різні, в цій статті визначені не чітко, що нерідко приводить до ускладнень на практиці. Зазначається, що цей недолік побудови даної статті має місце і в проекті нового КПК (ст. 276), назва якої дещо змінена, а саме, «Накладення арешту на кореспонденцію і застосування технічних засобів отримання інформації». В цьому зв'язку обґрунтовується пропозиція про внесення змін в текстову конструкцію цієї статті шляхом унормування у ній окремо порядку і правил накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку технічними засобами, враховуючи різницю їх за порядком, об'єктами, способами проведення і документування, або розділити її на дві окремі статті.

Завершується підрозділ пропозицією вилучити із ст. 187 КПК частину третю, в якій міститься вказівка про можливість проведення даної слідчої дії до порушення кримінальної справи з метою запобігти злочинові, оскільки це суперечить вимогамч. 1 даної статті, в якій застосування її передбачене тільки до підозрюваного чи обвинуваченого. Як відомо, до порушення кримінальної справи ні підозрюваного ні обвинуваченого в кримінальному судочинстві не існує. По-друге, суб'єкти кримінального судочинства мають чітко визначені процесуальні функції. Запобігання злочинів покладається на підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон про ОРД надає таким органам право застосовувати наявні оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень. Цього, як вважається, достатньо щоб запобігти злочинові, якщо слідчий або оперативний підрозділ безпосередньо отримають інформацію, про його підготовку.

Розділ четвертий «Роль інформаційного забезпечення розслідування в доказуванні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. Співвідношення інформаційного забезпечення і доказування розглядаються дискусійні і невирішені питання формування судових доказів та інформаційного забезпечення розслідування. Зокрема, зосереджується увага на з'ясуванні понять достовірності та імовірності, якими ми користуємося в пізнавальній діяльності. Вони розкриваються в гносеологічній, логічній та інформаційній площинах.

Ґрунтуючись на пізнавальній сутності процесу розслідування відмічається, що ні чинний (ст. 66), ні проект нового КПК не регламентують порядок прийняття та залучення до справи предметів і документів, які подаються підозрюваним, обвинуваченим, його захисником та іншими учасниками процесу, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями. З аналізу змісту ч. 2 ст. 66 і ч. 2 ст. 65 КПК України вбачається, що фізичні та юридичні особи, володіють не доказами, а інформацією, в розумінні певних відомостей, предметами, документами, які можуть подавати слідчому або суду. На основі такої інформації, документів, предметів особи, які здійснюють провадження у справі можуть формувати у встановленому КПК порядку судові докази. За такого розуміння доказів, знімається питання відносно суб'єктів, які правомочні їх формувати, та процесуальної значущості інформації, предметів і документів, які подаються слідчому або судді переліченими в названих статтях особами.

На думку здобувача потребує також уточнення назва ст. 66 КПК України. Замість «збирання і подання доказів» доцільно вказати «формування доказів». В частині другій даної статті зазначити, що «інформація, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями». Це потребує відповідних уточнень ст. 48 КПК України, окремі пункти якої мають суперечливий характер і стосуються права адвоката подавати докази, та узгодження її з ч. 1 ст. 6 Закону України „Про адвокатуру» згідно з якою адвокат вправі збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у справі.

У підрозділі також розглядається дискусійне в літературі питання про те, чи кожне порушення закону під час формування доказів тягне їхню недопустимість. Одні науковці вважають, що будь-яке порушення закону при формуванні доказів робить їх недопустимими (Ю.А.Ляхов, В.М.Савицький). Другі (Ю.К.Орлов, В.В.Плетнев) пропонують визнавати недопустимими лише ті докази, які сформовані з суттєвими порушеннями закону і пропонують такі критерії: а) вплинуло чи могло вплинути на достовірність одержаної інформації; б) чи можуть бути усунені або доповнені процесуальними засобами допущені порушення. На думку дисертанта, інформація (відомості), яка не відповідає вимогам допустимості не може складати зміст доказів у кримінальній справі і тому у практиці неприпустима.

Досліджуючи питання про доцільність розширення кримінально-процесуальних засобів формування судових доказів і доведення у справі, дисертант підтримує опубліковану в літературі пропозицію (І.Козьяков) про законодавчу регламентацію використання результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві. Поряд з цим вважає сумнівними і неприйнятними рекомендації (І.В.Строков) щодо можливості використання для доказування «непроцесуальних засобів». Однозначне вирішення цього питання з метою усунення розбіжностей на практиці потребує визначення в кримінально-процесуальному законі переліку оперативно-розшукових заходів та його узгодження з Законом України «Про ОРД» (ст. 8), в якому визначаються права підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також чітке унормування загальних правил складання протоколів про їх проведення та використання при провадженні в кримінальних справах.

У підрозділі 4.2. Документування процесу інформаційного забезпечення розслідування розглядаються обов'язкові і факультативні види способів документування процесуальних дій і рішень.

Відмічається, що в кримінально-процесуальному законодавстві термін документування не застосовується. Між тим, протягом останнього часу він набув поширення в літературі з кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності в різних понятійно-смислових значеннях, в тому числі у розумінні фіксація. По цьому питанню здобувач підтримує точку зору З.Т.Гулкевича та В.К.Лисиченка про те, що поняття документування і фіксація змістовно не рівнозначні і запропоноване ними визначення документування в процесуальному і криміналістичному значенні - як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі та оформлення конкретних процесуальних рішень.

Згідно з цим визначенням у підрозділі аналізуються опубліковані дискусійні погляди ряду авторів щодо понять документування і фіксація та класифікації застосовуємих на практиці видів документування, порядку, правил і умов їх здійснення. В цьому відношенні у підрозділі обґрунтовуються міркування здобувача про практичну доцільність розподіляти їх за своїм призначенням на обов'язкові (складання протоколу, тощо) і факультативні, застосування яких залежить від конкретних обставин справи і віддається на угляд слідчого. Розглядаються типові ознаки, складові та вимоги, яким повинен відповідати протокол як обов'язковий засіб документування перебігу і наслідків окремих видів слідчих дій в формі описання та додатків. Підкреслюється важливість дотримання визначених у КПК вимог. Враховуючи те, що в чинному КПК передбачено 40 різновидів протоколів, які відрізняються між собою не лише назвою але і функціональним призначенням - одні види уявляють собою самостійне джерело доказів (ст. ст. 65, 82), другі, як спосіб закріплення показань допитуваних осіб, де джерелом доказів виступають самі показання (ч. 2 ст. 65 КПК України), треті, як засіб засвідчення дотримання встановлених законом вимог (протокол про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому і його захисникові матеріалів справи).

Враховуючи, що поняття протокол в главі 6 КПК, на відміну від таких процесуальних актів як ухвала, постанова, не визначено пропонується доповнити ст. 32 КПК самостійним пунктом з таким змістом «протокол - це письмовий акт, який складено в порядку передбаченому цим Кодексом уповноваженими на то особами про зміст і наслідки проведених ними дій». Загальні вимоги до протоколів викласти в одній статті і назвати її «Протоколи за результатами процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів».

Поряд з цим у підрозділі розглядається дискусійне в літературі питання про участь понятих у проведенні ряду слідчих дій. Дослідивши думки науковців з цього питання, вирішення його в інших країнах світу та висловлювання практиків, дисертант робить такі висновки: а) поняті по суті не створюють умови для об'єктивного і тим більше правильного проведення слідчих дій, оскільки це сторонні і необізнані з процесуальним законом особи; б) в чинному законодавстві (ст. 127 КПК) передбачена обов'язкова присутність не менше двох понятих при проведенні перелічених у ній слідчих дій, але не визначено порядок їх залучення і участі, що дає підстави для сумнівів в їх необхідності. Крім цього, як видно з аналізу законодавства і опублікованої літератури (США, ФРН) багатьом країнам світу взагалі невідомий інститут понятих. Здобувач, спираючись на наведені аргументи і результати опитування працівників правоохоронних органів обґрунтовує висновок про доцільність скасування інституту понятих у стадії досудового слідства і виключення з чинного законодавства. Цей висновок співпадає з міркуваннями опитаних практичних працівників, які на питання про роль та значення понятих в анкетах відповіли, що при виключенні інституту понятих, для забезпечення правомірності і законності слідчих дій: достатньо тих процесуальних гарантій, які встановлені нині чинним КПК України і належним ставленням до їх виконання посадовими особами - 8%; більш широким використанням технічних засобів фіксації зображення і звука - 69%; запрошенням спеціалістів відповідних галузей - 62%; залученням захисника навіть тоді, коли у слідчій дії не бере участь підозрюваний або обвинувачений - 27%.

У підрозділі 4.3. Достатність інформації як основа для прийняття процесуальних і тактичних рішень зазначається, що в процесуальній і криміналістичній літературі словосполучення достатність інформації зустрічається не рідко, але понятійна сутність його не визначена. В цьому зв'язку обґрунтовується міркування, що під достатністю інформації, як основи прийняття рішень належить розуміти реальну ситуаційну тенденцію, при якій встановлені у справі дані у своїй сукупності виступають умовою вибору відповідного напрямку чи методів подальшого здійснення слідчих дій на даному етапі досудового провадження. Відмічається важливість більш ґрунтовної галузево-предметної розробки цього питання в теорії кримінального процесу щодо типізації підстав на відповідних етапах досудового слідства, визначення ситуаційних завдань, які з неї випливають і можливих тактичних операцій та систематизація відповідних криміналістичних рекомендацій щодо їх реалізації.

У підрозділі розглядаються запропоновані А.Я.Дубинським положення про достатні підстави та механізм прийняття процесуальних рішень слідчим. Підтримуючи ці положення, здобувач на додаток висловлює своє міркування, що підставою для прийняття окремих процесуальних рішень є сукупність не тільки доказів але всієї встановленої інформації, якою володіє слідчий на момент їх прийняття. Це міркування ґрунтується на вказівках в нормах КПК: 1) Так, в ст. 177 КПК говориться не про докази, а про достатні дані. 2) По різному визначається і рівень достатності їх сукупності для прийняття процесуальних рішень: достатні дані (ч. 2 ст. 177 КПК), точні дані (ст. 178 КПК). Враховуючи викладене здобувач вважає недоречним визначення підстав для проведення обшуку через «достатні підстави» і пропонує відповідні зміни до ч. 1 ст. 177 КПК України.

Звертається також увага, що в чинному КПК по різному визначаються фактичні підстави для прийняття окремих видів процесуальних рішень. У трьох статтях вказується, що рішення має ґрунтуватися на доказах (ст. ст. 131, 218, 223 КПК); в чотирьох - на достатніх даних (ст. ст. 29, 94, 148, 177 КПК). Підстави інших процесуальних рішень взагалі не згадують, а прийняття їх пов'язують з метою, умовами, необхідністю або потребою, що виникла в конкретній слідчій ситуації. Здобувач обґрунтовує необхідність чіткого викладення у законі фактичних підстав для прийняття процесуальних рішень у вигляді доказів або належним чином встановленої орієнтуючої інформації з зазначенням ступеня їх достатності (наприклад, точно встановлено, дає підстави вважати).

У підрозділі простежується специфіка процесуальних і тактичних рішень та їх відмінності. Погоджуючись з думкою науковців (А.В.Дулов, Ю.І.Новик), що змістом тактичного рішення є результат вибору, здобувач додає, що вибір способу дій або лінії поведінки здійснюється в межах, які визначені процесуальними правилами. Звертається увага на те, що деякі тактичні прийоми з часом можуть бути закріплені в нормах кримінального процесу. Від цього такі дії не втрачають тактичного характеру, але їх застосування вже не залежить від вибору слідчого. Вони стають обов'язковими в конкретній ситуації за своїм унормованим законом призначенням.

Досліджуються дискусійні питання щодо порядку прийняття і форми виразу процесуальних і тактичних рішень. Зазначається, що рішення, які мають тактичний або процедурно-розпорядчий характер не мають жорсткої регламентації у кримінально-процесуальному законі. Наводяться додаткові обґрунтування думки А.Я.Дубинського про те, що будь-яке процесуальне рішення слідчого має отримати письмове відображення в матеріалах справи, оскільки воно має функціональне значення для його юридичних наслідків та контролю за законністю і своєчасністю реалізації. На основі положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано розрізняти процесуальні рішення у вигляді постанов, види яких унормовані у КПК і тактико-розпорядчих рішень, які відрізняються від перших ситуаційно процедурною значущістю (виклик особи на допит, витребування документів та інші). В цьому зв'язку пропонується в теорії кримінально-процесуального права загальне поняття процесуального рішення - як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства при провадженні в кримінальній справі.

Завершується підрозділ розглядом опублікованих точок зору процесуалістів і криміналістів про природу та сутність внутрішнього переконання слідчого, судді при прийнятті відповідних рішень (В.Д.Арсеньєв, В.Д.Берназ, П.А.Лупинська, Ю.К.Орлов, О.Р.Ратинов, С.М.Смоков, М.С.Строгович та інші). При цьому, зокрема, звертається увага на те, що на формування внутрішнього переконання слідчого впливає також інформація встановлена оперативно-розшуковими заходами, яку він отримує внаслідок взаємодії з оперативними підрозділами. У цих випадках вплив такої інформації на внутрішнє переконання слідчого, на думку здобувача, після її оцінки повинен знайти своє відображення при оформленні приймає мого рішення.

Висновки

1. Такі загальнонаукові категорії як інформація, інформаційні системи, інформаційний підхід та інші з 60-х років минулого століття поширюються в юридичній науці та правоохоронній діяльності, а також в кримінальному судочинстві. В цьому зв'язку в кримінальному процесі і криміналістиці останнім часом при висвітленні проблемних питань удосконалення кримінально-процесуальної діяльності та оптимізації розкриття й розслідування злочинів, як один із їх аспектів, застосовується словосполучення інформаційне їх забезпечення. В дисертації аналізується поняття інформаційного забезпечення, його структура, засоби та предметно-галузеве процесуальне і криміналістичне значення.

Стосовно до етапів стадії досудового розслідування, розслідування злочинів розглядається в двох аспектах: як нормативно регулює мий чинним КПК порядок провадження в конкретних кримінальних справах, а з другого боку як пошуково-пізнавальний процес, що відбувається за загальними законами гносеології, носить об'єктивно-ситуаційний характер, пов'язаний з виявленням джерел інформації про подію злочину, встановленням на основі їх аналізу і оцінки предмету доказування, згідно з ст. 64 КПК і прийняття відповідних процесуальних рішень. В цьому зв'язку, інформаційне забезпечення на досудових стадіях в дисертації визначається у широкому, міжгалузевому розумінні як система напрямків оптимізації кримінально-процесуальної діяльності в формах дізнання і досудового слідства, які включають постійне узагальнення слідчої практики, виявлення недоліків, проблем, їх наукову розробку і практичне вирішення. У предметно-галузевому, криміналістичному значенні інформаційне забезпечення розглядається як виокремлені напрями, в яких розробка і впровадження конкретних засобів сприяє ефективному виявленню, дослідженню і фіксації джерел інформації у передбаченому законом порядку з метою формування на їх основі доказів про обставини вчинення злочину і причетних до нього осіб.

2. Змістовну сторону судових доказів складає інформація (у розумінні відомості), яка встановлена з джерел та у порядку передбаченому законом. Доказовий або орієнтуючий характер інформації визначається відносно факту, який нею встановлюється. Доказово значущою слід розуміти інформацію, яка своєю сутністю, змістом підтверджує або спростовує існування будь-якої події або явища. Застосування зазначеного терміну припустимо не тільки до інформації, яка встановлена процесуальними засобами, а і до інформації, встановленої оперативно-розшуковими засобами і не замінювати ним поняття «докази», оскільки кожне з цих понять має свій зміст і конкретне значення.

3. Провадження за заявами і повідомленнями про злочин є процесуальною формою кримінального судочинства. Відбувається воно специфічними засобами і методами виявлення джерел, одержання з них інформації та її зберігання для забезпечення можливості формування судових доказів та використання їх в доказуванні по справі. Визнання за цією діяльністю самостійного характеру дозволяє визначити початок стадії порушення кримінальної справи, а відповідно, і початок усього досудового провадження. Ним буде надходження до правоохоронного органу інформації (приводу) про злочин, який вчинено або готується, що спонукає правоохоронний орган розпочати перевірку у відповідності зі ст. 97 КПК України.

4. Розглянувши зміст та характер інформаційно-пізнавальної діяльності в стадії досудового розслідування, вважаємо за доцільне виділити у цьому процесі три етапи, розмежувальними ознаками яких є наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень. Взяті разом, вони дозволяють встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування, назва яких має містити вказівку на їх завдання та процесуальні рішення про початок і завершення: 1) встановлення особи, що вчинила злочин; 2) перевірки пред'явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування; 3) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов'язаних з підготовкою підсумкового рішення.

5. Сучасний стан і суттєві зміни у характері злочинності ставлять завдання розробки нових засобів інформаційного забезпечення, коли слідчі дії проводить не сам слідчий, а за його дорученням співробітники оперативних підрозділів. Цей напрям встановлення інформації про злочинну діяльність є перспективним, і потребує наукового обґрунтування: а) видів нових слідчих дій, які будуть проводитися за дорученням слідчого; б) чіткого розмежування повноважень кожного з суб'єктів такої діяльності; в) обґрунтування правової природи і процесуального значення встановленої інформації.

6. Правова природа затримання підозрюваного неоднозначна. В одних випадках це захід процесуального примусу для позбавлення особи можливості вільного пересування (її ізоляція), з'ясування причетності до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. В інших випадках для з'ясування істини у справі суттєвого значення набуває місце, час, умови і обставини фізичного затримання підозрюваного, що є притаманним слідчим діям і складає їхню сутність. Отже, затримання підозрюваного може розглядатися і як захід процесуального примусу, і як слідча дія, що має бути у новому КПК України чітко визначено.

7. Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснення оперативно-розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи відповідних відомств. Виходячи із буквального розуміння закону, органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукових заходів. Такий підхід законодавця до визначення в Законі про ОРД органів, які правомочні здійснювати оперативно-розшукову діяльність є цілком слушним і відповідає Концепції судово-правової реформи в Україні про чітке розмежування функцій органів досудового розслідування і органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність як у процесуальному, так і організаційному плані.

8. Дізнання є одною з форм досудового розслідування і здійснюється уповноваженими на те особами і органами. Покладення законодавцем на орган дізнання повноважень з вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК України мають бути чітко визначені кримінально-процесуальні повноваження органу дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов'язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов'язковим. Норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно-розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями Закону про ОРД. Для цього ч. 3 та 4 ст. 104 КПК викласти у такій редакції: «Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, оперативні підрозділи міністерств, служб, відомств, що визначені в ст. 5 Закону про ОРД продовжують виконувати оперативно-розшукові заходи і повідомляють слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій, а оперативний підрозділ - оперативно-розшукових заходів».

9. Психологічний вплив в кримінальному судочинстві слід розуміти як мету і результат спілкування, засобом реалізації яких виступають тактичні прийоми та їх комбінації, які мають відповідати вимогам допустимості: змістовної та процедурної. Таке розуміння психологічного впливу відповідає побудові норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства.

10. Зняття інформації з каналів зв'язку - нова слідча дія, проведення якої допускається до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину (ч. 3 ст. 187 КПК). Це суперечить вимогам ч. 1 цієї ж статті, оскільки дана слідча дія застосовується тільки щодо підозрюваного чи обвинуваченого. Запобігання злочинів покладається на спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон України «Про ОРД» надає таким органам право застосовувати оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень, зокрема, знімати інформацію з каналів зв'язку до порушення кримінальної справи. Тому ч. 3 із ст. 187 КПК України доцільно вилучити, щоб виключити можливість застосування даної слідчої дії за межами досудового провадження.

Із назви і диспозиції чинної ст. 187 видно, що в ній поєднані дві різні за об'єктами та змістом слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, які розрізняються як процедурно, так і за суб'єктами, що їх безпосередньо здійснюють. Враховуючи ці відмінності та для унормування особливостей їх реалізації у новому КПК пропонується виділити їх у самостійні слідчі дії.

11. Готових судових доказів не існує оскільки злочин їх не породжує, а відбивається в оточуючому середовищі (в предметах, свідомості людей) у вигляді слідів. Фізичні та юридичні особи зазначені в ч. 2 ст. 66 КПК України, володіють не доказами, а інформацією, предметами, документами. На основі такої інформації, документів, предметів відбувається формування судових доказів, під яким розуміється врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і документуванню в процесуальних актах і додатках до них матеріальних та ідеальних відображень злочину або іншої події як інформації, що має доказове значення. У зв'язку з цим пропонується уточнення ст. 66 КПК України, яку доцільно назвати «формування доказів». В її другій частині зазначити, що «інформація по справі, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями».

12. Враховуючи зростаючу роль оперативно-розшукової діяльності в боротьбі з професійною та організованою злочинністю, а також пряму вказівку КПК про те, що порядок кримінального судочинства в Україні визначається лише чинним кодексом, доцільно, щоб основні положення, пов'язані з використанням результатів оперативно-розшукової діяльності, були закріплені безпосередньо в КПК України, а не будь-яких інших нормативних актах.

13. Доповнення ст. 65 КПК України новим джерелом доказів, а саме «протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів» слід розглядати як введення в кримінальне судочинство специфічного, раніше невідомого в теорії кримінального процесу і галузевому законодавстві способу встановлення інформації про злочин для формування судових доказів.

14. Фактичні підстави для прийняття процесуальних рішень мають бути чітко викладені у законі і під ними слід розуміти, залежно від значущості, докази або встановлену законними шляхами орієнтовну інформацію. В конкретних нормах має чітко визначатись ступінь їх «достатності» (доказів, інформації) для прийняття процесуальних рішень (точно встановлено, дає підстави вважати). Такий підхід до побудови правових норм сприятиме правильному застосуванню їх на практиці та уникненню можливих порушень вимог закону через його нечіткість і багатозначність розмитих формулювань.

15. З урахуванням положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано загальне поняття процесуального рішення - як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства.

16. Документування у процесі інформаційного забезпечення розслідування слід розуміти як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі, а також прийняття конкретних процесуальних рішень. Обов'язковим способом документування є протокол як письмовий акт, складений в передбаченому законом порядку уповноваженими на то особами про перебіг і наслідки проведених ними дій, що має знайти відображення в ст. 32 КПК «Роз'яснення термінів». Загальні вимоги до протоколів доцільно викласти в одній статті, як це зроблено в ст. 85 КПК і назвати її «Протоколи за результатами процесуальної та оперативно-розшукової діяльності». Це буде охоплювати як слідчі так і інші процесуальні дії, а також оперативно-розшукові заходи.

У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції з окремих питань інформаційного забезпечення процесу розслідування, спрямовані на подальше вдосконалення його правового врегулювання і практики застосування. Вони можуть бути також використані у навчальному процесі і науково-дослідній роботі навчальних закладів МВС України та Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності з розкриття й розслідування злочинів.

Література

1. Лук'янчиков Є.Д. Пред'явлення для впізнання: Навчальний посібник. - Макіївка: МЕГІ, 1998. - 104 с.

2. Лукьянчиков Е.Д. Криминалистическая идентификация объектов по следам памяти. - Донецк: Академия, 1998. - 112 с.

Статті у наукових фахових виданнях

1.Лук'янчиков Є.Д. Щодо видів пред'явлення для впізнання // Правничий часопис Донецького університету, 1997. № 1. - С. 34-36.

2.Лук'янчиков Є.Д. Достатність інформації - підстава до пред'явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту. - Запоріжжя, 1997. - № 1. - С. 109-115.

3.Лук'янчиков Є.Д. Щодо вдосконалення правового регулювання і тактики пред'явлення особи для впізнання // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 1998. - № 3. - С. 43- 48.

4.Лук'янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення пред'явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту, 1998. - Вип.2. - С. 144-153.

5.Лук'янчиков Є.Д. Забезпечення недоторканості потерпілого при провадженні пред'явлення для впізнання // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ, 1998. - № 7. - С. 46-55.

6.Лук'янчиков Є.Д. Удосконалення засобів інформаційного забезпечення розслідування // Науковий вісник НАВС України, 1998. - № 3. - С. 114-119.

7.Лук'янчиков Є.Д. Зміни у характері злочинності - об'єктивна передумова удосконалення слідчих дій // Науковий вісник НАВСУ. - 1999. - № 1. - С. 50-56.

8.Лукьянчиков Е.Д. Предъявление для опознания как средство собирания криминалистической информации // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. - 1998. - № 1. - С. 137-147.

9.Лук'янчиков Є.Д. Слідчі дії як засоби збирання криміналістичної інформації // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - № 3. - С. 49-55.

10.Лук'янчиков Є.Д. Деякі проблеми досудового провадження // Правничий часопис Донецького університету. - 2000. - № 1 (4). - С. 68-70.

11.Лук'янчиков Є.Д. Кримінальне переслідування та його інформаційне забезпечення // Науковий вісник НАВСУ. - 2000. - № 4. - С. 95-99.

12.Лук'янчиков Є.Д. Щодо співвідношення предмета доказування та криміналістичної характеристики злочинів // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 2001. - № 1. - С. 26-33.

13.Лук'янчиков Є.Д. Деякі питання побудови характеристик злочинів // Правничий часопис Донецького університету. - 2001. - № 1(6). - С. 60-64.

14.Лук'янчиков Є.Д. Пред`явлення для впізнання при розслідуванні насильницьких злочинів // Бюлетень з обміну досвідом роботи. - 2001. - № 131. - С. 3-6.

15.Лук'янчиков Є.Д. Структура досудового провадження // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2000. - № 4. - С. 100-106.

16.Лук'янчиков Є.Д. Предмет доказування (напрями удосконалення) // Бюлетень з обміну досвідом роботи. - 2001. - № 130. - С. 50-54.

17.Лук'янчиков Є.Д. Психологічний контакт і психологічний вплив у тактиці провадження слідчих дій // Бюлетень з обміну досвідом роботи. - 2002. - № 138. - С. 8-12.

18.Лукьянчиков Е.Д. О соотношении криминалистической и оперативно-тактической характеристик преступления // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. - 2003. - Вип.2. - С. 185-193.

19.Лук'янчиков Є.Д. Виклик на допит: правові, організаційні, тактичні аспекти // Науковий вісник НАВСУ. - 2003. - № 2. - С. 228-232.

20.Лук'янчиков Є.Д. Правове регулювання зняття інформації з каналів зв'язку // Науковий вісник НАВСУ. - 2004. - № 1. - С. 33-39.

21.Лук'янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв'язку як засіб інформаційного забезпечення розслідування // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2003. - № 4. - С. 245-252.

22.Лук'янчиков Є.Д. Негативні обставини та їх інформаційна сутність // Бюлетень з обміну досвідом роботи. - К., 2004. - № 153. - С. 51-58.

23.Лук'янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв'язку в оперативно-розшуковій і слідчій практиці // Бюлетень з обміну досвідом роботи. - К., 2004. - № 154. - С. 75-80.

24.Лук'янчиков Є.Д. Участь понятих у кримінальному судочинстві // Науковий вісник НАВСУ. - 2004. - № 5. - С. 196-203.

Размещено на Allbest.ru