Право спільної власності

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відособленими приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є обов'яз-ковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне отримання дозволу виконкому місцевої Ради народних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жилому будинку. Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму ВС України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної власності. При неможливості виділення частки в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною Постановою дані й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебувають у власності окремих громадян, то одночасно виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником всього будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші - на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносинами, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об'єднання) власників квартир (будинків), статутами цих товариств (об'єднань).

4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб)

спільний право власність житловий

До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про власність», як вже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено безпосередньо всього кілька статей (ст. ст. 112-117,430-434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, які володіли майном на праві оперативного управління[11].

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було укладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва і експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних, жилих будинків тощо.

В колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації на свої кошти утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної особи, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єднань визначався переважно спеціальним законодавством, наприклад. Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію в системі Держ-агропрому СРСР. Нині такі підприємства реформуються шляхом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єктами права власності, а тому не вправі були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні діяльності міжгосподарського підприємства його майно ділилося у відповідних частках між усіма учасниками. Виробничі і агропромислові об'єднання мали права юридичної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Одночасно колгоспи і радгоспи зберігали свою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднання - так звані РАПО. Проте така форма об'єднань виявилась малоефективною, у зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надане право вільного виходу з них, що фактично призвело до їхньої ліквідації.

В ході економічних реформ в Україні були зняті політичні і правові перешкоди на шляху створення більш ефективних форм співпраці підприємств різних форм власності та виробничої кооперації. Правовою підставою для цього служить, зокрема, ст. З Закону України «Про власність», якою передбачається об'єднання майна громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цих випадках між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

В ринкових умовах переважною формою підприємства стають різноманітні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідні корпоративні права, в т.ч. право на одержання дивідендів з врахуванням його частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасника), наприклад, з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі (ст. 54 Закону «Про господарські товариства»). Тобто, можливі випадки, що засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найбільш простою і розповсюдженою формою об'єднання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникнути спори.

Так, державна комунальна фірма «Київпобут» у зв'язку з відсутністю власних коштів 4.02.1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частково фінансувати будівництво Будинку побуту, а фірма «Київпобут» зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма «Київпобут» відмовилася виконати це зобов'язання. Рішенням арбітражного суду М. Києва від 9.03.1994 р. було задоволене позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв. м (Архів арбітражного суду М. Києва, справа №11/14. -1996).

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі «Про власність» власність такого підприємства одержала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що з однієї сторони власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої - колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного і того ж майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., в якій не передбачена колективна форма власності.

Висновок

В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними особами - право спільної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів.

Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, економії коштів і ресурсів.

Отже, право спільної власності є невід'ємною ланкою у суспільних відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне захищатися законом.

Отже, існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.

Відносини спільної власності дістали у новому ЦК України більш повне врегулювання, порівняно з чинним поки що ЦК УРСР. При цьому в ньому вперше детально регламентовано крім спільної часткової власності, спільну сумісну власність (статті 371-374). Спільна власність подружжя врегульована також новим Сімейним кодексом України. однак, слід зазначити що законодавче регулювання інституту спільної власності в Україні є досконалим. Існують певні недоліки, що призводять до помилок у судовій практиці застосування правових норм. Виникають дискусії стосовно правового статусу окремих об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тут слід зазначить, що чинні нормативно-правові акти нашої держави повинні бути приведені у відповідність до нового Цивільного кодексу України. Окремі питання власності подружжя повинні детальніше врегулюватися Сімейним кодексом. Залишається також невизначеною у законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, основаного на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі України «Про власність» власність такого підприємства дістала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки дає підстави для ототожнювання її зі спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що, з однієї сторони, власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої - колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного й того самого майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., у якій не передбачено колективної форми власності.

Список використаних джерел

1. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я.М. Шевченко. - К., 2003.-Т. 1.-С. 340.

2. Мисник Н.Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. - №1.-С. 32.

3. Мананкова Р.П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.

4. Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України №7 від 4 жовтня 1991 р. із змінами «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок»; постанову Пленуму Верховного Суду України №20 від 22 грудня 1995 р. із змінами «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» // Законодавство України про нерухомість / Упорядник Гутарін Я.М. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 62-68, 69-75.

5. Право власності в Україні /За ред. Я.М. Шевченко - К.: Бліц-Інформ, 1996. - С. 21.

6. Право власності в Україні /За ред. Я.М. Шевченко - К.: Бліц-Інформ, 1996. - С. 21.

7. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2006-07

8.http://pidruchniki.ws/16150322/ekonomika/selyanske_fermerske_gospodarstv

9. Цивільне право України: Підручник / Д.В. Боброва, О.В. Дзера

10. http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/686/80/

11. zakon.rada.gov.ua/laws/show/v1305400-90

Размещено на Allbest.ru