Поняття та ознаки держави. Принципи права

5) пізнавальна функція права (гносеологічна), полягає в тому, що особа вивчаючи право, набуваючи життєвого досвіду отримує необхідні знання, так як право будь-якої держави є не тільки регулятором суспільних відносин, а і джерелом знань;

6) орієнтаційна функція права, полягає в тому, що особа, знаючи приписи правових норм, сама будує свою поведінку правомірним чином, саме цього прагне держава визначаючи в правових нормах зразки правомірної поведінки;,

7) профілактична функція права, полягає в тому, що певна частина правових норм містить заборони небажаних для суспільства діянь і передбачає негативні для особи наслідки, пов'язані з втратою особою певних належних їй благ (свободи, матеріальних, організаційних благ), що стримує особу від протиправної поведінки.

Спеціально-юридичними функціями права є: 1) регулятивна функція права, полягає у визначенні в правових нормах міри суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин і тим самим упорядкування цих відносин у вигляді бажаної правомірної поведінки. Ця функція може бути:

а) статистичною, пов'язаною із встановленням певного статусу особи, її прав та обов'язків. Так, ст. 75 Конституції України закріплює положення про те, що "Єдиним органом законодавчої влади України є парламент - Верховна Рада України", а ст.1 Закону України "Про систему оподаткування" надає повноваження Верховній Раді України, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, сільським, селищним і міським радам щодо встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів;

б) динамічною, пов'язаною з активними діями учасників правовідносин. Так, ст. 655 Цивільного кодексу України, врегульовуючи відносини купівлі-продажу, закріплює "За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму";

2) охоронна функція права полягає в тому, що право спрямоване на охорону суспільних відносин, воно забороняє здійснення дій, які визначені як протиправні, а в разі порушення встановлених державою заборон, передбачає застосування компетентними органами (посадовими особами) юридичних санкцій до правопорушників. Суспільні відносини охороняють норми Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, Особливої частини Кримінального кодексу та інших нормативно-правових актів;

3) стимулююча функція права полягає в тому, що в окремих правових нормах визначені позитивні наслідки, пов'язані з покращенням правового статусу особи, наданням їй певних пільг у разі здійснення правомірної суспільно корисної поведінки. Так, ст. 108 Кодексу законів про працю передбачає підвищення розміру оплати праці за роботу в нічний час, ст. 254 Сімейного кодексу закріплює встановлення плати за виховання дитини патронатному вихователю;

4) функція оперативної дії права в ситуаціях, які передбачити наперед було неможливо. Так, патову ситуацію, яка була виникла в Україні після проведення другого туру президентських виборів і визнання результатів голосування Верховним Судом України сфальсифікованими, вдалося врегулювати шляхом прийняття нових правових норм, передбачаючих третій тур голосування і виділення із державного бюджету коштів на його проведення.

Джерела права: поняття і види

Правила поведінки, що встановлюються державою, що є правовими нормами, завжди виражаються у вигляді певних форм, які називаються джерелами права. Джерела (форми) права - способи закріплення і зовнішнього вираження правових норм.

Правові норми не можуть існувати без їх зовнішнього прояву. Зовнішня форма права тому є спосіб встановлення правових норм. Для цього і використовується поняття "джерело права" - спеціальний правовий термін, яким позначають зовнішні форми вираження юридичних норм. Виділяють такі основні форми (джерела) права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - історично сформоване шляхом багаторазового повторення правило поведінки, яку взято під охорону державою як джерело права. Звичаї складаються в процесі життєдіяльності суспільства. Санкціоновані звичаї набувають характеру загально-обов'язкових правил поведінки. Приклад давніх правових звичаїв - джерела рабовласницького права: Закони XII таблиць (Стародавній Рим V ст. До н. Е..), Закони Драконта (Афіни VII ст. До н. Е..) Та ін

Найчастіше звичаї не закріплюються в їх якості державою, а виступають основою для правотворчої діяльності державних органів, що виражається у виданні нормативно-правових актів. В даний час, коли головним і переважним джерелом права вважається закон, правовий звичай не має серйозного значення як джерело права.

Судовий прецедент - судове рішення по конкретній юридичній справі, якій держава надає загально-обов'язкове значення. Суть судового прецеденту в тому, що винесена судом у конкретній справі рішення та його обґрунтування стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічного справи. Фактично таке рішення набуває чинності правової норми.

Судовий прецедент - більш поширений, ніж правовий звичай, джерело права в сучасному світі. Прецедентна форма права широко використовується в Англії, США, Канаді. Тут судовий прецедент лежить в основі всієї англосаксонської правової системи. У країнах романо-германською системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону. Проте прецедент часто має значення для вирішення питань застосування права, заповнення прогалин у законі і т. д.

Визнаючи судовий прецедент джерелом права, не можна не відзначити, що практика, представляючи об'єктивувати досвід реалізації права, все ж таки не повинна встановлювати первинні норми, вносити доповнення та виправлення до загальних нормативні приписи. Її роль суто службова, допоміжна - конкретизувати в процесі тлумачення юридичні норми з урахуванням даної обстановки в рамках застосування права1.

Нормативно-правовий акт - це акт правотворчості, в якому містяться норми права. Серед сучасних джерел права нормативно-правовий акт займає провідне місце. До нормативно-правових актів відносяться конституції, інші закони, нормативні рішення органів виконавець. На відміну від інших джерел права, нормативні акти найбільш повно і оперативно відображають змінюються потреби суспільного розвитку, забезпечують необхідну стабільність і ефективність правового регулювання.

Норми права - поняття й структура

Норма права - це встановленою або санкціоноване, а також охоронюване державою правило поведінки, що визначає права й обов'язки осіб у регульованих суспільних відносинах.

Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

позиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

У статтях нормативно-правових актів звичайно зустрічаються норми, що мають два структурних елементи: гіпотезу й диспозицію або гіпотезу й санкцію. "Гіпотеза - диспозиція", "гіпотеза - санкція" - це парні структурні елементи норми, при наявності яких вона взагалі може відбутися як регулятор суспільних відносин. Норма права, що має структуру "гіпотеза- диспозиція", називається регулятивною нормою. Норма права, що має структуру "гіпотеза- санкція", називається охоронною нормою.

Дія регулятивних норм доповнюється дією охоронних норм. Іншими словами, при порушенні диспозиції регулятивної норми гіпотеза відповідної їй охоронної норми може розглядатися як ланка, що поєднує їх у єдине ціле, тобто в так звану логічну норму, у структурі якої можна розрізняти три елементи, логікові взаємозв'язку яких виражає схема: "якщо - те - інакше" (гіпотеза - диспозиція- санкція). Наприклад, згідно п. 3 ст. 2 Закону України "Про власність", "кожний громадянин в Україні має право володіти, користуватися й розпоряджатися майном особисто або разом з іншими". Право володіти, користуватися, розпоряджатися майном охороняється, зокрема, дією норм Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за злочини проти індивідуальної власності громадян.

Таким чином, гіпотеза, диспозиція, санкція - це взаємозалежні структурні елементи норми права, при наявності яких вона (норма) є повноцінним регулятором суспільних відносин у плані її забезпеченості охороною державою від порушень. Наприклад, що зобов'язує диспозицію регулятивної норми юридично безвідповідально можна не виконувати, якщо немає норми, що передбачає санкцію, застосовувану у випадку невиконання цього обов'язку. Однак відносна самостійність, самодостатність дії охоронних норм припускає, що питання про залучення правопорушника до юридичної відповідальності може вирішуватися правоприменителем винятково в рамках порушеної охоронної норми, без пошуку її зв'язку з відповідною регулятивною нормою.

Система права - поняття й структура

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Іншими словами, система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності, взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам

Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави. Основні структурні елементи системи права: а) норми права; б) інститути права, в) галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини). Види критеріїв розподілу норм права по галузях права: а) предмет правового регулювання; б) метод правового регулювання. Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом. Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) дозвіл; в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника). За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон -- це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини. Ознаки закону:

1) приймається органом законодавчої влади -- парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;

2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) -- основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони -- вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони -- акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»); за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні -- їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це -- принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження -- це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків».

Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів -- це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази -- розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції -- встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути -- закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування -- приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти -- це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права -- правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Стародавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юстиніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прийняттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова доктрина отримала у період середньовіччя і нового часу в провідних європейських університетах і тривалий час була пануючою. У сучасний період правова доктрина також визнається джерелом права, але є найбільш актуальним для країн мусульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найвідомішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, грунтуючись на Корані та Сунні, -- основних джерелах мусульманського права -- виробили правову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської общини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині являє собою єдину догматичну основу мусульманського права, Коран і Сунна -- це лише його історичні основи. Дане джерело мусульманського права має виключно велике практичне значення. Лише записані в Іджму норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.

На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавець.

Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концепціях та ідеях і таким чиномб впливають на процес правотворчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин -- науковий пошук -- поява ідеї і її обґрунтування -- підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схвалення громадськістю -- перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Особливого значення правова доктрина як джерело права набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкретних питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».

Однією із сфер духовного життя суспільства є релігія як система відносин між людьми з приводу вірування або між людьми та предметами віри. Складовим елементом цієї системи відносин є релігійні норми -- правила поведінки загальнообов'язкового характеру, що встановлені або затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах власної компетенції. Зміст релігійних норм обумовлюється релігійними потребами віруючих, у християнських країнах джерелами релігійного (канонічного) права були постанови Вселенських соборів, папські були та енцикліки, Біблія тощо; у мусульманських -- це Коран, Сунна. Неоднозначність змісту релігійних норм дозволяє їх класифікувати наступним чином.

1. Відповідно до значення у системі віровчення:

-- догматичні норми -- є первинними, визначають філософську спрямованість релігії, її постулати;

-- канонічні -- прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово представниками органів релігійної влади (папою,єпископами тощо) регулюють внутрішньо-церковне життя;

-- побутові -- визначають зміст правил, які використовуються віруючими в побуті.

2. За змістом і характером реалізації:

-- доктринальні -- визначають принципові положення віровчення;

-- культові -- регулюють порядок (процес) і зміст проведення релігійних обрядів і служб.

3. За сферою поширення дії:

-- внутрішньо-церковні -- регулюють відносини, що вникають у церковному середовищі;

-- світські -- регулюють відносини, що виникають між церквою, її діячами, віруючими особами та суспільними організаціями, у тому числі й державою.

Ознаки релігійних норм:

-- нормативність -- розповсюдження дії на невизначене і неперсоніфіковане коло суб'єктів;

-- формальна визначеність -- зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Сунна, Каббала, постанови Вселенських, помісних соборів тощо);

-- офіційний характер -- мають релігійні норми, прийняті органами церковної влади (постанови Вселенських соборів, рішення Помісних соборів Російської Православної Церкви тощо);

-- загальність -- регулювання внутрішньо-церковних відносин, відносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є символи віри, шлюбно-сімейні відносини тощо. У християнських країнах змістом релігійних норм вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт, порядок богослужіння тощо.

Реалізація релігійних норм відбувається шляхом переконання, виконання, дотримання і примусу. Щодо примусовості, то Церква нікого не примушує вступати з нею у союз, але якщо будь-хто вже увійшов в нього і належить їй, якщо побажає користуватися її благами, повинен підкорятися її законам, заснованим на Божественній волі.

Сукупність релігійних норм утворює цілісну систему правил поведінки, взаємозалежних і взаємообумовлених, які містять релігійні приписи, звернені до осіб, що сповідують релігію.

Як правило, релігійні (канонічні) норми мають систематизований характер і існували чи існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Звід канонічного права, Кодекс канонічного права тощо. У міру підвищення ролі судової та законодавчої влади в державі, канонічні норми як джерела права втратили суттєве значення і забезпечують регулювання лише внутрішніх церковних справ.

Винятком із загального правила можуть служити норми мусульманського права, які поширені в арабських та деяких інших країнах Сходу. Такі норми закріплюють загальні правила поведінки мусульман з точки зору добра і зла (відповідно: дозволено -- заборонено) і вказують їм на необхідну поведінку згідно з релігійними настановами.

Сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових правил, що має назву шаріат, покликані регламентувати поведінку мусульман у всіх сферах суспільного життя, їх думки і почуття. Особливість полягає у тому, що практично всі нормативні приписи походять з обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини. Шаріат містить чотири групи приписів: норми, які фіксують релігійну догматику ісламу; норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; норми, які регламентують відносини між віруючими і Аллахом; правила поведінки між мусульманами і немусульманами.

Особливостями норм мусульманського права є його сприйняття як результат божественного откровення; неможливість їх зміни; не територіальне, а персональне обмеження дії: всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходилися, утворюють одну общину і тому зобов'язані підкорюватися її приписам; не поширюються на неправовірних і невілюються стосовно правовірних жінок; можуть виступати в двох формах: первинній і похідній; імперативний характер і відповідна спрямованість на задоволення загальних потреб; переважне закріплення лише обов'язків.

Формальне відображення норми мусульманського права знайшли у Корані -- священній книзі, Сунні -- зібранні традиційних правил, які стосуються дій Магомета, Іджмі -- висновках вчених-мусульман щодо конкретизації положень Корану, Киясі -- роздумах щодо тих життєвих обставин мусульман, які не були охоплені попередніми джерелами.

Правовідносини - поняття, основні ознаки

державний влада правовий закон

Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою. Основні ознаки правовідносин: Правовідносини являють собою вид соціального зв'язку (юридичний зв'язок) суб'єктів соціального спілкування; Правовідносини виникають на основі норм права, тобто правовідносини - це не всяке фактичне відношення, а тільки те яке врегульовано нормами права; Суб'єкти правовідносин мають взаємозалежними (взаємними) юридичні права й обов'язки; Правовідносини є двостороннім юридичним зв'язком, тобто здійснюється через взаємні юридичні права й обов'язки; Правовідносини існують остільки, оскільки учасники є носіями відповідних прав і обов'язків; Правовідносини є вольовим юридичним зв'язком, тобто є результатом волевиявлення обох сторін правовідносини, або однієї з його сторін; Правовідносини - індивідуалізований юридичний зв'язок, оскільки індивідуальні його суб'єкти, об'єкт. Правовідносини гарантуються державою: у випадках передбачених законом або договором, виконання невиконаних або неналежне виконаних обов'язків, захист, відновлення порушених прав суб'єктів правовідносини забезпечуються примусовими заходами. Види правовідносин Наприклад, розрізняють: По галузевій ознаці - конституційні, цивільні, адміністративні й т.д.; За рівнем правового регулювання - матеріальні (цивільні, карні), процесуальні (цивільно-процесуальні, карно-процесуальні); По характері юридичного обов'язку - активні (відбуваються певні дії на користь управомоченного), пасивні (не відбуваються певні дії на користь управомоченного); По кількісному складі учасників - прості (виникають між двома суб'єктами), складні (виникають між трьома й більше суб'єктами); По тривалості дії - короткочасні, довгострокові (триваючі); По ступені визначеності сторін - відносні (поіменно визначені всі управомоченные й зобов'язані суб'єкти правовідносин), абсолютні (конкретно визначений управомоченный суб'єкт, абсолютно всі інші особи - особи правообязанные, тобто зобов'язані втримуватися від порушення інтересів управомоченного суб'єкта). По характері розподілу прав і обов'язків - однобічні (одна сторона правовідносин мають тільки права, інша - тільки обов'язку), двосторонні (обидві сторони мають як права, так і обов'язку).

Размещено на Allbest.ru