Транспортне право

Транспортно-правові норми мають своє зовнішнє закріплення у відповідній системі нормативно-правових актів, які є засобом надання правовим нормам визначеності, загальності й офіційності. Система цих нормативно-правових актів побудована за відповідною ієрархічною структурою. Кожен нормативно-правовий акт являє собою джерело транспортного права і відрізняється від інших за своїми особливостями, які зумовлені цільовою спрямованістю і змістом норм, їх юридичною силою.

Система джерел транспортного права є однією з найбільш розгалужених серед інших галузей права, що значною мірою зумовлено порівняно широкою сферою використання транспортних послуг, значною роллю і місцем транспорту в суспільному виробництві. З огляду на різноманітність джерел транспортного права з урахуванням ієрархічної підлеглості їх доцільно кваліфікувати таким чином.

Конституція України -- як основний закон.

Законодавчі акти України: закони України; кодекси, статути, настанови та інші кодифіковані акти.

Постанови Верховної Ради України.

Укази та розпорядження Президента України.

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

Нормативні накази, інструкції та інші документи центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів і відомств).

Нормативні акти (накази, інструкції, правила та інші документи) структурних підрозділів транспорту. Наприклад, Укрзалізниці або Управління Південно-Західної залізниці.

Нормативні акти державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, які стосуються транспортних відносин.

Міжурядові угоди України з іншими державами, міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані Україною.

До джерел транспортного права належать також окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР, що не відмінені й не оновлені в установленому порядку та не суперечать Конституції України й чинному законодавству.

Нормативні договори та з урахуванням раніше викладеного -- судова й адміністративна практика.

Керівною в системі джерел є Конституція України, яка має вищу юридичну силу і виступає як юридична база поточного законодавства. В Конституції України законодавчо закріплені основи державного й суспільного ладу, права та обов'язки громадян, усіх суб'єктів права власності і господарювання. Регламентуються основні засади управління державою, об'єктами державної власності, проведенням економічної, фінансової, цінової політики, а також природокористуванням. Зазначені положення є визначальними для правового регулювання діяльності з надання транспортних послуг.

Закони, що видаються в порядку поточного законодавства, регулюють різні сторони транспортних суспільних відносин. Базовим виступає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. Він визначає правові, економічні, організаційні й соціальні основи діяльності транспорту. Разом з тим видається і на цей час є чинними ціла низка законів, що регулюють відносини у конкретних транспортних підгалузях. Це Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 p., який визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя і здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього природного середовища. Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р. визначає правові, помічні й організаційні принципи діяльності трубопровідного транспорту. Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування. Закон України «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» від жовтня 1998 р. встановлює правові та організаційні основи функціонування єдиної транспортної системи в особливий період виходячи з положень законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про транспорт», «Про оборону України» та інших актів з питань мобілізації. Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р. визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України. Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 р. Визначає правові засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. Закон України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. визначає засади організації та експлуатації автомобільного транспорту.

Такий повний перелік законів, що безпосередньо регулює транспортну діяльність, дає змогу пересвідчитися в розгалуженості транспортного права й обсягах та змісті правового регулювання. Кодекси, статути, настанови як джерела транспортного права являють собою найвищий рівень систематизації транспортного законодавства -- кодифікацію. Але на відміну від норм деяких галузей права (житлового, сімейного, земельного та ін.) норми транспортного права в цілому всієї галузі неможливо об'єднати в одному комплексному акті з причин, як вже зазначалося, досить широкого кола регулювання суспільних відносин. Тому норми транспортного права при їх кодифікації об'єднуються, як правило, в нормативних актах за ознаками належності до одного правового інституту -- підгалузі транспортного права. До таких комплексних актів (джерел) транспортного права належать:

Повітряний кодекс України, який визначає правові засади діяльності користувачів повітряного простору України; державного регулювання діяльності цивільної авіації; господарської і комерційної діяльності авіації; встановлює авіаційні правила; визначає правове положення повітряних суден, аеродромів, аеропортів, нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден; повітряні перевезення; авіаційні роботи.

Кодекс торговельного мореплавства України як джерело транспортного права встановлює правові, економічні та соціальні засади діяльності морського транспорту з питань використання суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей.

3. Статут залізниць України, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, визначає обов'язки, права та відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян при користуванні залізничним транспортом. Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, в тому числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких відбувається на залізничних під'їзних коліях незалежно від форм власності, які не належать до залізничного транспорту загального користування. На підставі цього Статуту Мінтранс затверджує: Правила перевезень вантажів, технічні умови навантаження й закріплення вантажів; Правила перевезень пасажирів, багажу і пошти, інші нормативні акти. Серед джерел транспортного права чинне місце посідають комплексні нормативні акти колишнього Союзу РСР, як наприклад: Устав внутреннего водного транспорта СССР, утвержденный Постановлением Совета Министров СССР от 15 октября 1955 г. № 1801; Статут автомобільного транспорту УРСР, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969р. №401.

Важливим джерелом транспортного права є Цивільний кодекс України, в якому розкрито зміст договору перевезень та відповідальність сторін за неналежне виконання умов договору перевезень і в разі втрати, нестачі або пошкодження багажу, а також за заподіяння ушкодження його здоров'я або смерті пасажира.

Окремі норми транспортного права містяться у Водному кодексі України (статті 52, 53 і 67) та Земельному кодексі України (статті 67--74). Норми транспортного права, як вже зазначалося, містяться в нормативних постановах Верховної Ради України, указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, правилах, положеннях, інструкціях, настановах, порядках, умовах, рішеннях міністерств і відомств, державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Характерною ознакою цих актів є те, що їх нормами регулюють суспільні відносини в конкретних, більш визначених сферах надання транспортних послуг. Наприклад, «Правила користування трамваєм і тролейбусом у містах України», затверджені наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 18 листопада 1997 р. № 22, або «Порядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 21 січня 1998 р. №21, та ін.

Вагоме місце в системі джерел транспортного права Україні посідають міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані Україною, міжурядові угоди України з іншими державами. Йдеться про договори, що укладаються між Україною та іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також договори між транспортними підприємствами й організаціями України та зарубіжних країн. Це можуть бути договори, укладені спеціально для врегулювання правовідносин в галузі транспортної діяльності, а також інші договори, які визначають основні засади правового регулювання цієї сфери.

Прикладом таких міжнародно-правових актів може бути Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про принципи співробітництва й умови взаємовідносин в галузі транспорту від 26 травня 1993 p., де зазначається, що Договірні Сторони розвиватимуть взаємне економічне й науково-технічне співробітництво, сприятимуть розвитку прямих економічних зв'язків транспортних підприємств і організацій обох країн. Умови й порядок організації перевезень пасажирів, вантажів, руху транспортних засобів між державами--учасницями цієї Угоди, а також транзитом цими територіями, визначаються окремими угодами для певних видів транспорту з урахуванням вимог законодавств Договірних Сторін. Договірні Сторони прагнутимуть забезпечити уніфікацію транспортного законодавства, що діє на їх територіях.

З метою зміцнення взаємовідносин у справі забезпечення пасажирського, вантажного двостороннього та транзитного сполучень Урядом України укладені угоди зі Словацькою Республікою, Республікою Польща, Угорською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Цікавим в імплементації норм міжнародного права в правову систему України з транспортного права є питання про співвідношення національного та міжнародного законодавства і способи врегулювання відносин, пов'язаних з міжнародним співробітництвом.

Ставши на шлях суверенності й незалежності, Україна заявила про свою відкритість для міжнародного спілкування і взаємодії. За основний принцип тут було покладено те, що національне право є частиною міжнародного і будується в узгодженості з міжнародним, а міжнародне право має превалювати перед національним.

Це видно зі ст. 9 Конституції України, де зазначено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (за такий приклад може правити Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу, підписана 9 жовтня 1997 року в м. Бішкеку й ратифікована Законом України від 8 квітня 1999 року). Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Не обминуло це і діяльність у сфері транспорту, який за своєю внутрішньою природою носить інтернаціональний характер. Так, у ст. 42 Закону України «Про транспорт» зазначається: якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про транспорт, то застосовують правила відповідного міжнародного договору.

Стаття 54 Закону України «Про дорожній рух» констатує: якщо в міжнародній угоді України встановлені інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, то застосовуються правила міжнародної угоди. В статті 112 Водного кодексу України міститься таке: якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлені інші норми, ніж ті, що передбачені водним законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору.

Кодекс торговельного мореплавства України статтею 7 відносить дане положення до інших нормативно-правових актів, вказуючи, що міжнародні договори України з питань торговельного мореплавства застосовуються в Україні в порядку, передбаченому Законом України «Про міжнародні договори України».

Таким чином, проаналізувавши транспортне законодавство, можна зробити висновок, що воно, регулюючи відносини в певній сфері, зокрема транспортній, все ж таки є частиною законодавчої системи України -- відповідно зорієнтованої і спрямованої.

При співіснуванні міжнародного й національного транспортного права можливі нюанси: коли з міжнародним починає взаємодіяти національний елемент чи, навпаки, з національним починає взаємодіяти міжнародний елемент.

Діяльність транспорту базується на правових, економічних, організаційних і соціальних засадах, визначених законами, кодексами, статутами та іншими державними й міжнародними нормативними актами.

Нормативні документи, що визначають порядок і умови перевезень, користування засобами транспорту, безпеки руху, охорони праці, забезпечення громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні норми та правила на транспорті України, є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб на території України.

2.3 Транспортні правовідносини. Поняття, ознаки та їхня характеристика

Правові відносини -- це частина суспільних відносин, врегульованих нормами права, суб'єкти яких є носіями прав і юридичних обов'язків. Вони завжди являють собою відомий суспільний зв'язок між особами -- громадянами, організаціями, державними органами, транспортними підприємствами, підприємницькими структурами, державою в цілому, який визначає забезпечену законом міру можливої та необхідної поведінки.

Специфічні ознаки правових відносин виділяють їх серед інших суспільних відносин, а саме:

а) правові відносини -- це зв'язок між особами на основі норм права;

б) зв'язок між особами виникає на основі норм права через їх суб'єктивні юридичні права й обов'язки;

в) цей зв'язок між особами на основі норм права підтримується і гарантується державою (в окремих випадках її примусовою силою);

г) цей зв'язок між особами на основі норм права має індивідуальний характер. Причому, як зазначає С.С. Алексеев, в одних випадках має місце повна двостороння індивідуалізація (стосовно транспортного права -- це права й обов'язки щодо надання транспортних послуг), в інших випадках одностороння індивідуалізація, коли фіксуються суб'єктивні права тільки однієї сторони правовідношення (наприклад, право транспортного органу встановлювати правила завантаження).

Отже, норма права є основною або необхідною передумовою виникнення, зміни і припинення правовідносин. В юридичній літературі під правовідносинами розуміються врегульовані нормами права суспільні відносини, в яких сторони виступають як носії взаємних прав і обов'язків, установлених і гарантованих державою.

Дійсно, право -- це особливий регулятор суспільних відносин. У своєму соціальному та юридичному змісті воно достатньо чітко виражає владні засади. Ані цивільно-правові, ані адміністративно-правові відношення, ані які інші правовідносини не виникають самі по собі, оскільки вони узаконенні й виникнення їх зумовлено нормами права. Отже, влада проявляє себе в усіх випадках, оскільки вона має змогу спонукати суб'єкти діяти в інтересах влади.

Нагадування про владну природу права має пряме відношення до виявлення змісту транспортних правовідносин, проблема яких завжди була гостро дискусійною для поняття сутності транспортного права взагалі і засобів транспортно-правового регулювання зокрема.

У юридичній літературі й досі вважається, що транспортні правовідносини мають всі ознаки цивільно-правових відносин, які врегульовані нормами цивільного права на підставах договору перевезень і не враховують інші засоби транспортно-правового регулювання. Звичайно, транспортне право як комплексна галузь права регулює і значне коло інших суспільних відносин (цивільних, трудових, земельних), що ґрунтуються на рівності сторін суб'єктів цих відносин.

Проте, транспортне право -- це окрема спеціальна галузь права, де транспортні правовідносини мають свої особливі ознаки, серед яких можна виділити такі.

1. Транспортні правовідносини складаються у сфері, де перевезення виступає у формі процесу виробництва на транспорті, закінченим продуктом якого є доставка вантажу до споживача або надання послуг. Вироблена в галузях промисловості та сільського господарства продукція має бути доставлена до споживача -- це основне завдання транспорту. Доведення продукту від виробника до споживача є продовженням процесу виробництва у сфері обертання «все равно, перевозит ли она людей или товары» (Маркс К, Энгельс Ф. Собр. Соч. - Т.26.- Ч.1.- С. 422). Але виробництво продукції транспорту є одночасно і її споживанням. Тобто продукція транспорту існує в формі корисного ефекту (діяльності).

Транспортні правовідносини виникають у разі обов'язкової участі відповідного транспортного органу або посадової особи цього органу (підприємства, організації, установи). Для цих відносин характерна наявність державно-вкладного організуючого впливу або виконавчо-розпорядчої діяльності (наявність відповідних нормативних актів, планів перевезень, графіків руху транспортних засобів, дозволів на використання шляхів сполучення, ліцензування тощо).

Транспорті правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін. Проте згода чи бажання другої сторони майже завжди є обов'язковою (крім випадків, передбачених законодавством -- військові перевезення, перевезення зв'язку із запровадженням у країні особливого стану, ліквідація наслідків стихійного лиха та ін). Наявність згоди другої сторони відокремлює транспортні правовідносини від адміністративних.

4. Транспортні правовідносини виникають з приводу експлуатації транспортних засобів і шляхів сполучення, які виконують роль засобів виробництва, а відповідно і роль засобів праці робітників транспорту.

Предметом транспортних правовідносин завжди є діяльність з наданням послуг. Як зазначає В.В. Луць, головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги. Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги.

Перераховані особливості транспортних правовідносин та їхня характеристика дають змогу зробити висновок про те, що не будь-які суспільні відносини входять до кола транспортно-правових. Деякі ознаки мають місце і в інших, наприклад, цивільно-правових відносинах. Лише наявність у правовідносинах сукупності всіх наведених вище ознак дає підстави вважати його транспортним.

Самі по собі факти експлуатації транспортних засобів -- рухомого складу залізниць, морських і річкових суден, авіаційного та автомобільного транспорту -- не дають підстав вважати їх транспортними правовідносинами. Експлуатація транспортних засобів має правову природу договорів майнового найму, передбачених відповідною главою Цивільного кодексу України, або договору лізингу відповідно до Закону України «Про лізинг» або до статті 215 Кодексу торговельного мореплавства.

Участь транспортного підприємства (чи організації) в правовідношенні теж не дає права вважати його транспортним, оскільки це можуть бути відносини підряду на капітальне будівництво або кредитні відносини, або відносини з постачання енергетичних та інших ресурсів чи зберігання, страхування та інші зобов'язання, де однією із сторін може бути транспортне підприємство чи організація. Отже, послугу, яку надають за допомогою транспорту, сама по собі не породжує транспортні правовідношення.

Ще раз зазначимо, що для визнання правовідношення транспортним необхідна сукупність усіх зазначених вище ознак.

Транспортні правовідносини мають свою структуру, яка складається з таких елементів:

а) юридична основа;

б) юридичні факти;

в) суб'єкти транспортних правовідносин;

г) об'єкти транспортних правовідносин;

г) зміст правовідношення.

Юридичною основою транспортних правовідносин є транспортно-правові норми, що містяться в законодавчих і нормативних актах. Ці норми опосередковують зміст транспортних правовідносин, визначають права й обов'язки учасників таких відносин, їхню поведінку і впливають на характер і мету діяльності.

Юридичні факти -- це певні дії та події, які слугують фактичною підставою для виникнення, зміни чи припинення транспортних правовідносин.

Дії -- це результат діяльності й волевиявлення людей. Дії бувають як правомірні, так і неправомірні.

Правомірні дії -- це такі юридичні факти, що відповідають вимогам транспортного законодавства та умовам надання транспортних послуг.

Неправомірні дії -- це такі дії або бездіяльність, що не відповідають вимогам законодавства, порушують транспортно-правові норми, а також умови надання послуг. Наприклад, несвоєчасна подача транспортних засобів під навантаження чи розвантаження визнається порушенням умов надання послуг і тягне за собою юридичну відповідальність.

Події -- це явища, незалежні від волі людей, але мають юридичне значення в разі невиконання або неналежного виконання умов про надання послуг і притягнення до юридичної відповідальності. Це, зокрема, непереборна сила, стихійне лихо -- повінь, пожежа, інші природні явища.

Суб'єктами транспортних правовідносин є конкретні їх учасники (сторони) -- юридичні та фізичні особи, які наділені правами й обов'язками у сфері транспортної діяльності, надання послуг, передбачених транспортно-правовими нормами. Ними можуть бути громадяни, підприємства, організації, державні органи, недержавні структури тощо. В законодавчих і нормативних актах вони зазначаються узагальненою термінологію як вантажовідправник, перевізник, вантажоодержувач, пасажир.

Об'єктом транспортних правовідносин є суспільні відносини, що уособлюють у собі характер діяльності суб'єктів і юридичні наслідки їх поведінки щодо забезпечення потреб населення та виробництва в перевезеннях і надання транспортних послуг.

Деякі автори, уникаючи пострадянського словосполучення «суспільні відносини» вказують на правові відносини в тій чи іншій галузі права, спрямовані на виконання відповідних дій з метою задоволення певних інтересів. Наприклад, Д.В. Боброва зазначає, що об'єкт цивільно-правових відносин -- це тe на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення відповідних інтересів, а об'єктами цивільних правових відносин вона вважає, що є а) речі; б) дії, в тому числі - послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага, що звичайно, не викликає сумніву. Але відносини, врегульовані нормами права, не можуть бути поза суспільними відносинами і виключати із вживання словосполучення «суспільні відносини», на нашу думку, не має сенсу.

Отже, об'єктом транспортних відносин є врегульовані нормами транспортного права суспільні відносини, які уособлюють в собі дії, спрямовані на забезпечення потреб населення і виробництва в перевезеннях і надання транспортних послуг.

Зміст правовідношення характеризує сукупність прав і обов'язків учасників цих відносин, їх правові інтереси, взаємовідносини, предмет і мету таких відносин. В юридичній літературі це зазначається як статус, компетенція, повноваження, суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів відносин, їх гарантії і відповідальність.

Транспортні правовідносини є багатогранними за своїм змістом і формами, умовами функціонування й розвитку та іншими ознаками. Їх можна класифікувати за інститутами і нормами транспортного права, за суб'єктами й об'єктами транспортних правовідносин, за повноваженнями, за простором і часом, за організаційними та правовими формами тощо. Транспортні правовідносини можна поділити також за змістом на матеріальні й процесуальні, за формою -- на короткотермінові і довготермінові; за простором -- на місцеві, регіональні та загальнодержавні; за правовою природою -- на правомірні та протиправні.

Головну і найбільш важливу частину, на нашу думку, транспортних правовідносин складає діяльність відповідних органів та організації транспортного процесу, використання засобів перевезень і шляхів сполучень та діяльності з надання транспортних послуг і забезпечення потреб населення і виробництва у перевезеннях. У цьому зв'язку найбільш значний інтерес становить класифікація транспортних правовідносин за характером юридичних зв'язків між сторонами цих відношень, які поділяються на вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні транспортні правовідносини -- це відносини субординаційного характеру. Вони виражають юридичну залежність однієї сторони від другої. Це взаємовідносини, які існують між органами виконавчої влади як, наприклад, відносини між Міністерством транспорту України й Державною адміністрацію залізничного транспорту (Укрзалізниця). Вони, як правило, виникають з приводу організації транспортного процесу, використання засобів перевезень і шляхів сполучень. Звичайно, вирішення цих питань не може здійснюватися без державного впливу в галузі транспорту. Стаття 3 Закону України «Про транспорт» закріплює головну мету й завдання державного управління в галузі транспорту:

· своєчасне, повне, і якісне задоволення потреб населення та виробництва в перевезеннях і потреб оборони України;

· безпечне функціонування транспорту;

· обмеження монополізму й розвиток конкуренції;

· координація роботи різних видів транспорту;

· ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

· охорона дозвілля від шкідливого впливу транспорту тощо.

Тобто складається відповідна управлінська вертикаль, яка найбільш традиційна у транспортних відносинах, де всі структури майже напіввоєнізовані (спеціальні ранги, звання, знаки розрізнення, уніформа; чітка субординаційна побудова органів управління і т. ін.).

Вертикальні транспортні правовідносини існують і тоді, коли одна із сторін, наділена певним обсягом владних повноважень, має право видавати акти, здійснювати приписи, які є обов'язковими для іншої сторони. Прикладом цього може бути закріплене Статутом залізниць України право Міністерства транспорту України затверджувати Правила перевезення вантажів, пасажирів, багажу, технічні умови навантаження й кріплення вантажів, інші нормативні акти (ст. 5 Статуту залізниць України), які є обов'язковими для пасажирів, вантажовідправників і вантажоодержувачів. Статтею 21 цього Статуту передбачено, що начальник залізниці та уповноважені посадові особи за заявою вантажовідправника без додаткової оплати:

а) дозволяють завантаження понад і поза планом;

б) змінюють передбачені планом залізниці та станції призначення в порядку та розмірах, установлених Правилами;

в) дозволяють внутрішньостанційні перевезення вантажів.

Отже, наочно виявляється метод владної підпорядкованості та нерівності сторін у той час, як деякі автори вважають, що транспортні правовідношення -- це врегульовані нормами цивільного права зобов'язання, в основ яких лежать цивільно-правові норми, зокрема договори про перевезення. Навіть сам договір про перевезення, який є оплатним, двостороннім у більшості випадків, укладається на основі плану перевезень (владно-правового акта). Крім цього, укладання договору перевезень, на нашу думку, теж не передбачає повної рівності сторін, оскільки оформлення договору перевезень здійснюється спеціальними транспортними документами -- квитками, накладними, квитанціями тощо -- форма і порядок заповнення яких затверджує Мінтранс. Оплата за перевезення також не визначається ревністю сторін, оскільки тарифи на перевезення пасажирів, вантажів, багажу встановлюються у порядку, що визначає Кабінет Міністрів України, а в деяких випадках встановлюються відповідними залізницями, місцевими органами виконавчої влади, іншими транспортними органами. Тобто істотні умови договору перевезень встановлюються одноосібно, інша сторона може тільки погоджуватися чи ні з цими умовами. Це ще раз унаочнює специфіку транспортних правовідносин і взагалі норм транспортного права, як окремої комплексної галузі права.

Характерна особливість вертикальних відносин полягає в тому, що в них найбільш виразно виявляється метод владної підпорядкованості учасників відносин. Владною стороною при цьому у більшості випадків виступає відповідний суб'єкт органів транспорту або органів виконавчої влади. Усі вертикальні відносини такого типу практично виражають юридичну залежність однієї сторони від другої.

Транспортні правовідносини не завжди бувають відносинами, що будуються за методом влади й підпорядкування. В багатьох випадках транспортні відношення будуються на умовах рівності сторін, де права одних суб'єктів відповідають обов'язкам інших, і навпаки. В юридичній літературі такі відносини прийнято називати горизонтальними.

Горизонтальними транспортними правовідносинами визнаються відношення, в межах яких сторони відносно фактично і юридично рівноправні. Це відносини, учасники яких не перебувають у підпорядкування один одного. Саме такі відносини при певному виключенні, виникають:

· з договору про перевезення вантажів;

· договору про буксирування;

· договору про експлуатацію під'їзних колій, подачу та збирання вагонів;

· договору про перевезення пасажирів і багажу; договору про експедицію тощо.

Вони характеризуються:

· наявністю однакового правового рівня сторін;

· відсутністю будь-якої форми співпідпорядкованості;

· відсутністю юридично-владного волевиявлення одної сторони відносно другої.

Таким чином, транспортні правовідношення -- це врегульовані нормами транспортного права дії, спрямовані на забезпечення потреб населення й виробництва в перевезеннях і наданні транспортних послуг.

Захист транспортних правовідносин здійснюється як в судовому, так і в адміністративному порядку. Судовий захист гарантує Конституція України та іншими законами України шляхом не тільки оскарження протиправних дій посадових осіб, а й поданням позову стосовно предмета захисту. В адміністративному порядку розглядають питання, в основному, щодо організації діяльності транспорту та забезпечення взаємодії різних видів транспорту.

Лекція 3. Організаційно-правові засади діяльності транспорту в Україні

3.1 Поняття та структура транспортної системи України

Транспорт, як галузь економіки являє собою систему організації суспільного виробництва, засновану на єдності його елементів, включаючи підприємства, організації, фірми й певні виробничі комплекси, такі як залізничний транспорт, автомобільний транспорт та ін.

Транспортні виробничі комплекси характеризуються однорідністю операцій, що виконуються, та подібністю технологічних циклів. У своїй сукупності вони утворюють важливу галузь економіки -- транспорт, який є самостійною галуззю господарства, але який може нормально функціонувати й розвиватися тільки за умови взаємодій з іншими галузями економіки, що зумовлено суспільним характером виробництва.

Сукупність транспортних виробничих комплексів з урахуванням юридичних і економічних чинників складають єдину, цілісну транспортну систему, яка покликана задовольнити потреби населення й виробництва в перевезеннях. У цьому понятті міститься цілий комплекс відповідних елементів і транспортних ланок, які в сукупності становлять єдину транспортну систему України, призначену, згідно з ст. 21 Закону України «Про транспорт»:

задовольняти вимоги суспільного виробництва й національної безпеки;

мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування та технологічної підготовки вантажів для транспортування;

3) забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Ця система дуже складна й налічує певну кількість підсистем, які є організаційною основою значної кількості підприємств, установ і організацій, що діють безпосередньо в галузі транспорту. Так, наприклад, якщо розглядати автомобільний транспорт та його склад, то згідно зі ст. 30 Закону України «Про транспорт», до складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні та шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали й автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації і соціально-побутові установи, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, які забезпечують роботу автомобільного транспорту. Відповідно до Закону України «Про транспорт» (статті 21--37), до транспортної системи України належать:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

Кожний із зазначених видів транспорту, своєю чергою, має свою структуру, свою внутрішню побудову, яка складається з цілого ряду матеріальних елементів, серед яких:

підприємства залізничного, морського, річкового, автомобільного, авіаційного та міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів; підприємства трубопровідного транспорту; підприємства промислового залізничного й відомчого транспорту,

залізничні, морські, річкові, повітряні, автомобільні шляхи сполучення, трамвайні та тролейбусні лінії, канатні дороги;

засоби перевезення (рухомий склад залізничного, автомобільного й міського електротранспорту, судна, літаки, транспортні засоби підприємств, установ і організацій);

пасажирські вокзали, залізничні станції, автовокзали, автостанції, порти, пристані, аеропорти, аеродроми;

5) землі транспорту, захисні та укріплюючі насадження, берегоукріплюючі споруди, снігозахисні споруди, придорожні лісосмуги тощо;

6) промислові, будівельні підприємства; підприємства промислового залізничного транспорту; судноремонтні, суднобудівні-судноремонтні заводи; ремонтні заводи цивільної авіації; ремонтно-будівельні організації; ремонтно-експлуатаційні депо; заводи з ремонту рухомого складу та виготовленню запасних частин; підприємства зв'язку, споруди локомотивного, вагонного, колійного, вантажного, пасажирського енергетичного господарства й сигналізації; системи управління повітряним рухом, навігаційного господарства; водопостачання, каналізації; гідротехнічні споруди тощо;

7) науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, навчальні заклади, технічні школи; заклади підготовки й перепідготовки кадрів, підвищення їх кваліфікації; кваліфікаційно-експертні заклади;

8) підприємства, установи й заклади соціально-культурної сфери (заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, дитячі дошкільні заклади); постачальницькі й торговельні підприємства; інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують діяльність і розвиток транспорту.

Отже, сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних, соціально однорідних транспортних засобів, з допомогою яких забезпечується організуючий і стабілізуючий вплив на виконання основних завдань в перевезеннях, відображає структуру і складає єдину цілісну транспортну систему.

Важливе значення Законодавець приділяє функціонуванню єдиної транспортної системи в особливий період. Закон України «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» від 20 жовтня 1998 р. встановлює правові та організаційні основи функціонування, виходячи з положень законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про транспорт», «Про оборону України» та інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки самої мобілізації.

Єдину транспортну систему України в особливий період складають транспорт і транспортна інфраструктура незалежно від форм власності, крім тих, що належать або передані Збройним Силам України іншим військовим формуванням відповідно до мобілізаційних завдань. Управління єдиною транспортною системою в особливий період здійснюється Міністерством транспорту України. Основними завданнями єдиної транспортної системи в особливий період є:

- забезпечення потреб в перевезеннях;

- своєчасна поставка транспортних засобів Збройним Силам України та іншим військовим формуванням;

- проведення ремонту транспортних засобів;

- технічне перекриття та відбудова найважливіших об'єктів і споруд оборонного значення;

- виробництво промислової продукції військового та загального призначення, необхідної для функціонування транспорту.

Таким чином, єдина транспортна система країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку, та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України.

3.2 Державне управління в галузі транспорту, його цілі й завдання

Державне управління -- складне й багатогранне явище. З ним пов'язано з'ясування суті, змісту та форми держави, розкриття функціональних, організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки державної влади, особливість якої полягає в тому, що саме в процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів і нормативних актів на управління важливими процесами суспільного розвитку.

Державне управління має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади, в процесі якої реалізуються завдання, функції та інтереси держави. Разом з тим для безпосереднього управління галузями економіки, соціально-культурною сферою й адміністративно-політичною діяльністю характерною є розпорядча діяльність. Виконавча й розпорядча діяльність органів виконавчої влади має свої характерні риси:

по-перше, ця діяльність має загальнодержавний характер і охоплює найбільш важливі сторони життя суспільства;

по-друге, ця діяльність спрямована на виконання законів України, інших нормативних актів, а також міжнародних правових актів;

по-третє, ця діяльність носить організаційний зміст, за допомогою якого здійснюється безперервний, постійний, цілеспрямований вплив на волю громадських колективів з метою регулювання й координації їх спільної праці;

--по-четверте, ця діяльність носить юридично-владний розпорядчий характер.

Таким чином, під державним управлінням розуміється організаційно-владна виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління, яка функціонує на основі і для виконання законів та перебуває у повсякденному практичному здійсненні функцій держави.

Нормальне й безпечне функціонування транспортної системи, як одне з найскладніших галузей виробництва, можливе лише за умови відповідного державного регулювання, всебічної державної фінансової, економічної, соціальної та адміністративної підтримки.

Законодавством України визначена мета та завдання державного управління в галузі транспорту на принципах, закріплених Конституцією України і досить повно висвітлених в юридичній літературі.

Управління в галузі транспорту має забезпечувати своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення й суспільного виробництва в перевезеннях і потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту і споживачів транспортних послуг; створення однакових умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координації роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту й охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту (ст. 3 Закону України «Про транспорт»).

Ще конкретніше визначені цілі й завдання державного регулювання в галузевих нормативних актах. Стаття 4 Закону України «Про залізничний транспорт» установлює, що з метою забезпечення державних і суспільних інтересів, свободи підприємництва і формування ринку транспортних послуг, безпеки перевезень, захисту навколишнього природного середовища Кабінет Міністрів України визначає умови й порядок організації діяльності залізничного транспорту. Крім того, управління процесом перевезень у внутрішньому та міжнародному сполученнях, а також регулювання виробничо-господарської діяльності у сфері організації і забезпечення цього процесу залізницями, підприємствами, установами та організаціями проводяться централізовано і належать виключно до компетенції Укрзалізниці, яка здійснює функції господарського суб'єкта.

В Законі України «Про автомобільний транспорт» (ст. 6) закріплено, що основним завданням державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є формування ринку його послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної і соціальної політики.

Держава здійснює регулювання діяльності цивільної авіації через Міністерство транспорту України та Комітет по використанню повітряного простору України за такими напрямами: забезпечення розвитку цивільної авіації; нагляд за безпекою польотів повітряних суден; сертифікація, реєстрація та ліцензування; регулювання використання повітряного простору й обслуговування повітряного руху; захист авіації України від незаконного втручання в її діяльність та інші (ст. 3 Повітряного кодексу України). Аналогічні цілі та завдання державного регулювання торговельного мореплавства закріплені у ст.. 3 Кодексу торговельного мореплавства України щодо розвитку мореплавства, його правового забезпечення та умов праці на морському транспорті.

Отже, як бачимо, державне регулювання відносин передбачено на всіх видах транспорту. Воно має своїм завданням організаційно забезпечити подальший розвиток і вдосконалення діяльності транспортної системи України і на цій основі сприяти більш повному задоволенню матеріальних і культурних потреб суспільства.

Зазначені цілі й завдання управління реалізуються в процесі повсякденного функціонування спеціально уповноважених на це органів управління, які пов'язані з підприємствами транспорту управлінськими відносинами і наділені управлінськими функціями.

У процесі управління здійснюються різноманітні за своїм призначенням і характером функції, які формуються на основі обміну організаційних, економічних і технічних потреб транспортного процесу та його управління, а також відповідно до чинного законодавства і компетенції органів управління.

Найбільш узагальненими функціями державного управління для всіх видів транспорту є такі.

1. Функції, пов'язані з експлуатаційною діяльністю транспортних засобів, до яких належать:

координація роботи підприємств, установ і організацій автомобільного, авіаційного, залізничного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства та їхніх об'єднань;

підготовка та направлення рухомого складу транспортних засобів відповідно до планів перевезень і укладених договорів;

складання й узгодження графіка руху транспортних засобів;

забезпечення розвитку ремонтної бази транспортних засобів і рухомого складу, розроблення і впровадження в практику сучасних засобів автоматики, телемеханіки, зв'язку, енергетики, обчислювальної техніки;

розроблення та впровадження нових маршрутів вантажних і пасажирських перевезень у внутрішньому та міжнародному сполученні;

встановлення технічних вимог до нових видів рухомого складу й обладнання, формування замовлень для промисловості та контроль за їх виконанням;

-- придбання нового рухомого складу й контейнерів, забезпечення їх капітального ремонту й модернізації.

2. Функції, пов'язані з правовим забезпеченням діяльності транспортної системи:

-- розроблення й затвердження в установленому порядку Правил перевезень вантажів, технічних умов навантаження і кріплення вантажів, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, Правила дорожнього руху, правила надання послуг, інші нормативні акти пов'язані з забезпеченням на транспорті норм санітарного стану і гігієни, безпеки руху транспортних засобів, охорони праці та пожежної безпеки, сертифікації і технічної експлуатації рухомого складу, правил поведінки громадян на транспорті та їх безпеки;

затвердження статусів (положень) підприємств, укладання та розірвання контрактів з керівниками підприємств, підготовка та укладення договорів;

участь у розробці й підготовці міжнародних договорів, представлення інтересів транспорту України в міжнародних організаціях; відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. забезпечення ліцензування діяльності про надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів на всіх видах транспорту.

3. Функції, пов'язані з фінансово-економічною діяльністю:

формування ринку послуг, утворення нових організаційних структур усіх форм власності;

формування й реалізація єдиної тарифної та цінової політики на транспорті, організація проведення розрахунків за перевезення вантажів і пасажирів, здійснення інноваційної та інвестиційної політики;

управління майном, що перебуває в загальнодержавній власності та закріплення його за підприємствами; здійснення контролю за ефективністю використання й збереженням закріпленого за підприємствами державного майна.

4. Функції, пов'язані з соціальним розвитком, охороною навколишнього середовища:

здійснення добору кадрів у системі Мінтрансу, організація роботи з підготовки та перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників транспортного комплексу й дорожнього господарства;

формування галузевих програм наукових, проектних і проектно-конструкторських розробок, впровадження в практику досягнень науки і техніки та нових технології; здійснення заходів, спрямованих на створення безпечних умов праці, соціальний захист працівників транспорту, поліпшення житлових і культурно-побутових умов;

розробка та здійснення заходів, спрямованих на зменшення шкідливого впливу транспорту на навколишнє природне середовище.

5. Функції, пов'язані з адміністративно-політичною діяльністю:

-- вжиття заходів щодо розвитку єдиної транспортної системи України, створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів і інфраструктури транспортного комплексу, і дорожнього господарства України;

вжиття заходів щодо реалізації галузевого співробітництва України з європейським Союзом, підготовки пропозицій про укладення й денонсацію міжнародних договорів;

здійснення управління єдиною транспортною системою України в особливий період;

контроль за станом профілактики і попередження правопорушень, додержанням законодавства України та міжнародних договорів;

розробка та здійснення заходів стосовно захисту державної, службової і комерційної таємниці;

організація та забезпечення мобілізаційної підготовки і цивільної оборони на транспорті, розробка заходів на час ліквідації наслідків аварій, стихійного або іншого лиха.

Вивчення та аналіз зазначених функцій показує, що транспорт є самостійною галуззю економіки, до складу якої входять комплексні системи -- авіаційний, автомобільний, залізничний, морський, річковий, повітряний транспорт, міський електротранспорт, метрополітен тощо, які крім процесу транспортування включають організаційні (управлінські) процеси, процеси матеріального та нематеріального виробництва; охоплюють значну кількість працюючих; розташовуються на всій території України та мають у своїй структурі підприємства й організації різних форм власності. Отже, і його правове регулювання потребує значної комплексної нормативної бази, яка б змогла презентувати себе як окрема комплексна галузь національного права України і ніякі цивільно-правові договори перевезення не врегулюють зазначені у функціях організаційні (управлінські) питання. Тому транспортне право може існувати як самостійна галузь права. Ці обставини необхідно підкреслювати тому, що в літературі існує думка, згідно з якою підставою утворення галузі права може бути тільки наявність окремо кодифікованої самостійної галузі законодавства.

Державне управління транспортом -- це врегульована нормами права юридично владна діяльність органів виконавчої влади й місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, яка спрямована на задоволення в повному обсязі матеріальних і культурних потреб суспільства та зміцнення обороноздатності країни.

3.3 Суб'єкти (органи), які здійснюють управління транспортом, їхня структура й повноваження

В юридичній літературі під суб'єктами управління розуміють носія прав і обов'язків у тій чи іншій сфері правовідносин, здатного своїми діями реалізовувати надані права й виконувати покладені на них обов'язки. Це означає, що суб'єкт права повинен мати комплекс передумов, які б дозволяли надати йому певні суб'єктивні права і обов'язки. До таких передумов належать:

наявність певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правова форма передбачає, по-перше, певну структуру суб'єкта (органа управління), яка регулюється нормами права, статутним або штатно-посадовим розкладом. По-друге, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації, який в основному встановлюється законодавством України;

зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак, а саме: юридично відокремлене і закріплене майно, самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках, установчі документи (договір, статут, акт про створення суб'єкта, положення) та інші атрибути;

здатність виражати і здійснювати волю у відносинах з державою, або державну волю в процесі управління, можливість набувати від свого майнові й особисті немайнові права, вступати в зобов'язання і виступати в судових органах.

Отже, суб'єкти управління транспортом -- це органи, організації та їхні посадові особи, створені у встановленому законодавством порядку спеціально для здійснення управлінських функцій, наділені правами й обов'язками, щоб своїми діями реалізовувати надані права і виконувати покладені на них обов'язки.

Управління транспортом як цілісною єдиною системою персоніфіковано, уніфіковано та розподілено між органами державної влади відповідно до їх компетенції Управління транспортом здійснюють:

Верховна Рада України;

Кабінет Міністрів України;

Міністерство транспорту України;

спеціально уповноважені на це органи транспорту відповідно до чинного законодавства;

місцеві органи виконавчої влади (держадміністрації та органи місцевого самоврядування.