Основи цивільного права

З усіх відомих господарській практиці видів господарських товариств вітчизняний законодавець виокремив п'ять видів: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю та акціонерне товариство.

Порядок утворення юридичної особи

Юридичні особи створюються в порядку, встановленому законом.

Залежно від характеру участі державних органів та її засновників традиційно розрізняють такі способи утворення юридичної особи:

*розпорядчий;

*нормативно-явочний;

*дозвільний;

*договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права -- власник або уповноважена ним особа.

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених в такому акті вимог дає право на визнання за таким утворенням статусу юридичної особи, і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи.

Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України).

Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.

Незалежно від порядку утворення всі юридичні особи повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї настає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування регламентовані Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Водночас особливості державної реєстрації професійних спілок, благодійних організацій, політичних партій, банків, кредитних спілок, бірж встановлені спеціальним законодавством. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.

Державна реєстрація передбачає:

*перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

*внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;

*оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів.

Юридичній особі видається свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить:

*найменування юридичної особи;

*ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

*місцезнаходження юридичної особи;

*місце і дату проведення державної реєстрації;

*відомості про державного реєстратора.

Припинення юридичної особи

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.

Реорганізація може здійснюватися в таких формах:

*злиття;

*приєднання;

*поділ;

*виділ;

*перетворення.

При злитті дві або більше юридичні особи припиняють своє існування, а майно, права та обов'язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.

При приєднанні одна юридична особа припиняє своє існування, а її активи та пасиви переходять до іншої юридичної особи.

При поділі юридичної особи вона припиняє своє існування, а її майно переходить до нових юридичних осіб, які виникли на її базі.

При виділі юридична особа продовжує здійснювати свою діяльність, але з її складу виокремлюється і починає функціонувати нова юридична особа (наприклад, із складу університету виокремлюється факультет і набуває статусу самостійного навчального закладу -- інституту).

При перетворенні відбувається зміна організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено на акціонерне товариство).

Ліквідація юридичної особи означає, що воно припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб'єктів.

Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.

Добровільна ліквідація може мати місце за рішенням засновників, у разі закінчення строку, на який створювалася юридична особа, чи по досягненні визначеної мети (наприклад, закінчено будівництво мосту) тощо.

Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення господарського суду про визнання юридичної особи банкрутом; рішення суду про визнання недійсними установчих документів про створення юридичної особи як такої, що систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або здійснює діяльність, заборонену законом.

Юридична особа є такою, що ліквідована, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:

1)у першу чергу -- вимоги щодо відшкодування шкоди,завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2)у другу -- вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3)у третю -- вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4)у четверту -- всі інші вимоги.

Юридичні факти

Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони виникають, змінюються і припиняються на підставі передбачених в законі обставин -- юридичних фактів. Всі юридичні факти можна поділити на дві групи: події і дії.

Події -- настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людини, закінчення строку тощо). Але внаслідок подій у спадкоємців виникає право на спадщину, у страхувальника -- право на відшкодування шкоди.

Дії -- результат свідомої діяльності людини. Вони поділяються на:

*правомірні (тобто такі, що відповідають приписам закону);

*неправомірні (такі, що суперечать закону).

Правомірні дії поділяються на правочини, юридичні вчинки, адміністративні акти. Якщо правочини (за ЦК 1963 p. -- угоди) -- це вольові, правомірні дії осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу покупець має на меті стати власником майна, а продавець -- набути гроші за це майно), то юридичні вчинки створюють правові наслідки незалежно від спрямованості волі осіб, які їх вчиняють. Так, створення художнього твору може бути спеціально і не спрямоване на виникнення правовідносин, але незалежно від цього художник набуває авторське право.

Неправомірні дії можуть бути підставами виникнення правовідносин у випадках заподіяння шкоди, набуття чужого майна без достатніх правових підстав тощо

Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин -- це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

*це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

*це правомірні дії, тобто вони вчиняються відповідно до закону;

*спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи в тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Умови дійсності правочину

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна -- від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такими.

1.Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.

2.Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину неповинен суперечити моральним засадам суспільства.

Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.

3.Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

4.Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5.Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені

Нотаріальне посвідчення правочинів

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Обоє 'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

*договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);

*іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст. 577 ЦК);

*договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід прававласності та про передачу права власності на земельні ділянки;про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних ділянок (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 ЗК, ст. 14 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");

*договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 72 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), ст. 23 Закону України від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.));

*договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94, 104, 189, 190 СК);

*договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);

*договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);

*договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

*договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

*заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);

*договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);

*доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб,за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші правочини.

Правові наслідки порушення форми правочину

За загальним правилом порушення встановленої законом форми правочину має наслідком не недійсність правочину, а неможливість посилання на свідчення свідків у суді (ст. 218 ЦК).

Тобто порушення письмової форми, наприклад, договору позики (нагадаємо, згідно зі ст. 1047 ЦК договір позики між фізичними особами на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян повинен укладатися у письмовій формі), не має наслідком його недійсність, оскільки порядні люди незалежно від того, укладено такий договір в належній письмовій формі чи гроші "під чесне слово" позичили сусіди, товариші по роботі, знайома дівчина, свої зобов'язання виконують. Але якщо між кредитором і боржником виникне спір (наприклад, позичальник "забув", що брав гроші, вважає що "вже повернув" або помер, а його спадкоємці про борг нічого не знають, то в судовому засіданні кредитор може обґрунтовувати свої вимоги лише письмовими доказами, засобами аудіо- та відеозапису, іншими доказами, але не свідченнями свідків.

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (йдеться про такі виді забезпечення зобов'язання як порука, застава, гарантія, завдаток, притримання, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в ч. 2 цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов'язкова письмова форма.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочину (договору) має наслідком його нікчемність. Але із цього загального правила існує виняток. Правочин з порушенням обов'язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов'язок нотаріально посвідчити договір, ухилилася від цього обов'язку. У такому випадку наступного нотаріальне оформлення правочину не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Мнимі та удавані правочини

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тобто в цьому разі завжди має місце правочин, який сторони вчинили фактично, і правочин, який сторони вчинили формально-юридично з метою замаскувати справжній правочин. Наприклад, щоб позбавити колишню дружину (співвласника квартири) можливості скористатися правом переважної купівлі, колишній чоловік (продавець) маскує договір купівлі-продажу під договір дарування;

Мнимий(фіктивний) правочин -- це правочин укладений без наміру створення правових наслідків,тобто правочин "про людське око". На відміну від загального правила, фіктивні правочини визнаються недійсними судом

Правові наслідки визнання правочину недійсним

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед з правовою долею отриманого за правочином.

Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься в ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення (одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) -- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Це правило в науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна із сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція як правовий наслідок визнання правочину недійсним передбачена при укладенні правочину:

*з малолітнім (ст. 221);

*з неповнолітнім (ст. 222);

*з недієздатним (ст. 226);

*з порушенням простої письмової форми (ст. 218);

*з порушенням нотаріальної форми (ст. 220);

*юридичною особою, укладати який вона не мала права (ст. 227);

*під впливом помилки (ст. 229);

*внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Крім того, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди. Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).

Поняття, підстави та види представництва

Представництво -- це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити в суді. В цих випадках допомогу йому надає представник.

Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси в суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

Представництво характеризується такими ознаками:

*цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

*представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);

*представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

*представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

*правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

В широкому розумінні термін "представництво" охоплює відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження -- це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

*волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або найчастіше у вигляді довіреності;

*призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

--призначення або обрання керівником підприємства;

--призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання договорів(касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. Водночас коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки ця особа припиняє бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;

--призначення опікуном;

--наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи.

--відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;

--спільне ведення фермерського господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє голова господарства;

--членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна розрізняти представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа представника, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом такого представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.

Представництво за договором -- це таке представництво, яке виникає в результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального. Процесуальне представництво має місце як в цивільному, так і у кримінальному процесах. Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладення договорів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладенні договору представник завжди замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому представництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути застережені в довіреності.

Поняття довіреності та її види

Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність -- це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю -- довіреним. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язується від імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Проте довіреність не тотожна договору доручення.

Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, і трудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреність адресована насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності, бере на себе той, хто представляє.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:

*разова -- на виконання однієї конкретної дії (наприклад,продати чи купити будинок);

*спеціальна -- на виконання якихось однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);

*генеральна (або загальна) -- на загальне управління майном довірителя.

Генеральна довіреність уповноважує особу на виконання не якоїсь окремої угоди чи якихось певних категорій, а на укладання будь-яких угод.

Форма довіреності

Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому без письмової форми немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, мають бути посвідчені уповноваженими на це особами. Так, щодо угод, які вимагають нотаріальної форми, довіреність має бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом. До нотаріально посвідчених довіреностей зокрема прирівнюються (ст. 40 Закону України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат"):

*довіреності осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, лікарнях, санаторіях, будинках престарілих, посвідчені головлікарями, начальниками госпіталів, заступниками з медичної частини, черговими лікарями;

*довіреності громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

*довіреності громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та подібних експедиціях, посвідчені начальниками експедицій;

*довіреності військовослужбовців, посвідчені командирами частин, з'єднань, установ і закладів;

*довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками виправно-трудових установ.

Довіреності, які видаються організаціями для укладання будь-яких договорів, не вимагають нотаріального посвідчення, оскільки вони посвідчуються самою організацією шляхом підпису її керівником та скріплюються печаткою. Довіреності на одержання чи видачу грошей та інших матеріальних цінностей мають бути також підписані головним бухгалтером.

Поряд з нотаріальною формою законодавець допускає випадки посвідчення довіреності за місцем роботи, навчання або місцем проживання довірителя. Це довіреності на: отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами; одержання винагороди авторів та винахідників; одержання пенсії, допомоги та стипендії; отримання грошей з Ощадбанку; одержання поштової та грошової кореспонденції.

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім'я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках -- посаду, яку вони займають, коло повноважень

Поняття та види строків позовної давності

Позовна давність -- це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого заінтерсована сторона може звернутися за захистом в суд, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно полегшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених в законодавстві, а саме:

*на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

*на вимоги вкладника про видачу вкладу;

*на вимоги про відшкодування школи, завданої каліцтвом,іншим ушкодженням здоров'я або смертю:

*на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та ін.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загальними можуть бути або скороченими, або подовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються зокрема до вимог:

--про стягнення неустойки, штрафу, пені;

--пов'язаних з недоліками проданого товару;

--про розірвання договору дарування;

--про спростування недостовірної інформації в засобах масової інформації;

Подовжені строки. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

Зупинення, переривання та поновлення перебігу позовної давності

Сторона, право якої порушено, може звернутися в юрисдикційний орган протягом визначеного законом чи договором часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності, наведений у ст. 263 ЦК:

1)надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (непереборна сила).

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути).

Непереборною силою є саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища -- повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об'єктивно зробили неможливим подання позову;

2)зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;

3)встановлене законодавством відстрочення виконання зобов 'язання (мораторій);

4)перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

В ст. 392 КТМ передбачено, що позовна давність зупиняється на час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній аварії).

На час існування обставин, які перешкоджають зверненню з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Переривання перебігу позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для переривання перебігу позовної давності, до уваги не береться

Після переривання позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини:

а)вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу(наприклад, часткове виконання зобов'язання, письмове прохання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

б)звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням перебігу позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача порушено, але строк позовної давності ним пропущений з поважних причин, поновлює цей строк.

Об'єкт цивільного права

Безоб'єктних цивільних правовідносин не існує. Суспільні відносини (в тому числі цивільні), позбавлені об'єкта, стають безглуздими.

Під об'єктом як одним із елементів цивільного право-відношення необхідно розуміти те, з приводу чого виникають правовідносини. Об'єктами цивільного права можуть бути як предмети матеріального світу, так і нематеріальні блага.

За правовим режимом і цільовим призначенням об'єкти цивільного права поділяються на:

*речі, включаючи гроші та цінні папери (облігації, векселі, депозитні та ощадні сертифікати, банківські ощадні книжки на пред'явника, коносаменти, акції, приватизаційні папери тощо);

*майнові права;

*результати інтелектуальної, творчої діяльності (група цивільних правовідносин, які виникають у зв'язку із створенням і використанням результатів творчої діяльності -- творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, промислових зразків тощо);

*інформацію як особливий об'єкт договірних відносин, пов'язаних з її збиранням, пошуком, зберіганням, переробкою, використанням;

*результати робіт, тобто в цьому разі ознака об'єкта цивільних прав полягає в тому, що результат роботи повинен бути виражений в уречевленій формі (створена нова річ чи поновлена, відрегульована чи налагоджена стара тощо);

*послуги. Це будь-яка корисна діяльність, починаючи від перевезення, комісії, зберігання і закінчуючи наданням юридичних, медичних, консультаційних та інших послуг;

*нематеріальні блага, такі як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо. Нематеріальні блага не можна відділити від особи і, відповідно, вони є невідчужуваними.

Класифікація речей

Класифікація речей проводиться за різними підставами і має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення.

Правовий режим речей -- це встановлений в законодавстві порядок набуття, користування та відчуження речей як об'єктів цивільного права.

За оборотоздатністю речі поділяються на:

*речі, вилучені з обігу. Відчуження таких речей за загальним правилом не дозволяється. Вони не можуть бути предметом цивільно-правових правочинів. Наприклад, зброя стратегічного призначення, порнографічні видання, підроблені грошові знаки, об'єкти державної власності, що перебувають в громадському користуванні -- шляхи, річки, національні бібліотеки тощо;

*речі, обмежені в обігу. Вони можуть належати і набуватися лише певними учасниками цивільного обігу, і їх перебування в обігу регламентується спеціальними правилами. Обмеження в обігу таких речей пов'язане, як правило, з мотивами державної чи суспільної безпеки. Так, встановлено спеціальний правовий режим щодо вогнепальної мисливської зброї, газової зброї, сильнодіючих отрут тощо;

*речі, які вільно перебувають в обігу. Ці речі можуть відчужуватися, переходити у власність будь-якого суб'єкта цивільних правовідносин без обмежень. В умовах ринкової економіки більшість речей належать саме до цієї категорії.

Наука цивільного права розрізняє такі основні класи речей:

*нерухомі і рухомі.

До нерухомих речей належать земельні ділянки, багаторічні насадження, будівлі та споруди, тобто такі об'єкти, переміщення яких у просторі неможливе без певних пошкоджень, а також майно, яке за своєю суттю є рухомим, але законодавець відносить його за статусом до нерухомого (морські та повітряні судна, космічні об'єкти).

Особливостями правового режиму нерухомості є спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна реєстрація), виконання зобов'язання про передання нерухомого майна за місцем його знаходження (ст. 532), більш тривалі строки набувальноі давності порівняно із рухомим майном (ст. 344), державна реєстрація речових прав (ст. 182 ЦК). Мета державної реєстрації полягає у веденні єдиного обліку нерухомості, а також у виключенні можливості укладення кількох договорів різними суб'єктами на один і той самий об'єкт;

*родові та індивідуально-визначені.

Родові речі характеризуються ознаками, загальними для речей такого ж роду: мірою, вагою, числом (цукор, порох, зерно, цегла). Загибель родової речі не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі. Якщо на елеваторі згоріло зерно, це не звільняє зберігача від обов'язку повернути власнику таку ж кількість зерна певного найменування, вологості, забрудненості, яка була здана на зберігання. Невипадково римському праву було відоме правило -- res non pereunt (родові речі не гинуть).

Речі, наділені особливими, тільки їм властивими ознаками, що дозволяють виділити їх з маси однорідних речей, є індивідуально визначеними. Правове значення цього поділу полягає в тому, що предметом одних договорів можуть бути виключно речі, визначені індивідуальними ознаками (майновий найм, позичка), а інших -- тільки речі, визначені родовими ознаками (контрактація, позика), а в окремих договорах предметом можуть бути речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками (купівля-продаж міна, зберігання).

Зважимо, що така класифікація є досить умовною. За певних обставин родові речі можуть переходити в категорію індивідуально визначених. Так, звичайний стілець в магазині є річчю родовою, але після того, як він був придбаний організацією і отримав певний інвентаризаційний жетон, стілець перетворився на річ індивідуально визначену. І, навпаки, якщо довірена особа отримала доручення придбати на аукціоні сучасного живопису будь-яку картину українського майстра, то в цьому разі предметом договору буде річ родова, хоча кожна картина належить до категорії індивідуально визначених речей;

*подільні та неподільні речі.

Подільними є речі, які в результаті їх натурального поділу не втрачають свого первісного господарського призначення. Наприклад, відро молока можна розлити по пляшках, мішок зерна -- розсипати по відрах тощо. Неподільні речі -- це речі, поділ яких неможливий без зміни або навіть пов'язаний із втратою ними їх корисних властивостей (стілець, телевізор, теля тощо). При поділі спадщини, спільного майна подружжя, фермерського господарства якщо річ належить до категорії неподільних, то поділити її в натурі неможливо, тому одному із співвласників надається річ, а іншому сплачується грошова або товарна компенсація;

*споживні і неспоживні.

Споживними є речі, які внаслідок однократного використання втрачають свою натуральну форму або стають органічною частиною інших речей (продукти харчування, паливо, будівельні матеріали). Неспоживні втрачають свої властивості поступово (автомобіль, телевізор, сукня). Предметом договору найму, оренди можуть виступати лише неспоживні речі, оскільки по закінченні договору предмет найму чи оренди підлягає поверненню власнику з урахуванням природного зносу чи амортизації;

*головні речі і приналежні.

Головними вважаються речі, які мають самостійне господарське призначення (будинок, автомобіль, рушниця). Приналежні речі -- це ті, які слугують головній і пов'язані із нею спільним господарським призначенням (футляр до музичного інструмента, корабельна шлюпка, запасне колесо до автомобіля). Не є приналежністю речі, які за своєю суттю складаються з двох або більше речей (пара ковзанів, десятитомне зібрання творів). За загальним правилом приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не передбачене законом чи договором, тобто при відчуженні приналежність слідує за головною річчю;

*складові речі і складна річ.

Складові речі -- все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.

Складна річ складається із різнорідних предметів, що становлять єдине ціле і передбачають використання їх як єдиної речі. В цивільному обігу ці речі мають одну і ту ж долю, і договір, укладений стосовно складної речі, поширюється на всі її частини. Так, горіховий меблевий гарнітур майстра Гамбса складався з дивану, дванадцяти стільців та круглого столика на шести ніжках. Ця класифікація має важливе значення для визначення поняття "комплектність товару" (ст. 682 ЦК) та при виконанні зобов'язання частинами, оскільки, наприклад, договір купівлі-продажу вважається виконаним з моменту передання продавцем усього товару, включеного в комплект (ст. 683 ЦК);

*продукція, плоди та доходи.

Продукція -- це все те, що отримано внаслідок виробничого використання речі (напівфабрикат, компоненти сировини, готовий продукт).

Доходи -- це грошові та інші прибутки з речі внаслідок її участі в цивільному обігу (орендна плата, відсотки за вкладом в кредитній установі).

Плоди -- це речі, які виникають внаслідок природного розвитку іншої речі (приплід тварин та птахів, молоко, вовна, врожай). Відповідно до чинного вітчизняного законодавства продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 189 ЦК).

Цікаво, що російський законодавець займає протилежну позицію. Так згідно зі ст. 136 ЦК Російської Федерації плоди, продукція та доходи належать особі, яка використовує це майно на законних підставах, якщо договором не передбачено інше. Крім поняття речей, в цивільному праві виділяють окреме поняття "майно". Поняття "майно" ширше, ніж поняття "річ", оскільки охоплює:

а)окрему річ;

б)сукупність речей;

в)майнові права та обов'язки.

Цінні папери

Об'єктами сучасного цивільного обігу, крім матеріальних речей, є також майнові права, виражені в певних документах, які називають цінними паперами. Вони визнаються об'єктами договорів купівлі-продажу, зберігання, застави та інших правочинів.

Згідно зі ст. 194 ЦК цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Цінні папери мають такі ознаки:

1)це -- документ, який посвідчує певне майнове право, яке можна реалізувати шляхом використання папера;

2)цей документ має суворо формальний характер, тобто повинен мати визначену форму і встановлені реквізити. Цінні папери випускаються на спеціальних бланках з певним ступенем захисту;

3)цінні папери є оборотоздатними документами, тобто можуть переходити від однієї особи до іншої. При передачі цінного папера до нового власника переходять усі права, які закріплюються в ньому.

Вексель у цивільному праві

Вексель -- це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселе-держателеві).

Для запровадження комерційного кредиту, поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України "Про застосування векселів в господарському обороті України" від 17 червня 1992 p.1 введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 p.

Поняття та зміст права власності

Право власності -- центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні -- це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності -- право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування -- це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження -- це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

Підстави набуття права власності

Підстави набуття права власності -- це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна

Право спільної власності

Власником майна зазвичай є одна особа -- громадянин, організація, держава. Якщо майно належить одночасно кільком особам, то такі правовідносини називають спільною власністю.

Право співвласників спільно володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном називається правом спільної власності. Спільна власність може виникнути внаслідок отримання у спадщину неподільних речей кількома спадкоємцями, при спільному створенні речі, її придбанні тощо.

Законодавець передбачає два види спільної власності:

*спільну сумісну;

*спільну часткову.

У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них поширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу). Спільна сумісна власність виникає в силу закону.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної часткової тим, що її учасники не мають наперед визначених часток в праві на спільне майно. В ній право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно.

Режим спільної сумісної власності визначено у статтях 368-- 372 ЦК, статтях 60--74 СК, статтях 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність".

Виходячи зі змісту ст. 368 ЦК, можна виокремити два види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу:

а)спільна сумісна власність подружжя;

б)спільна сумісна власність членів сім'ї.

Майно подружжя, набуте після реєстрації шлюбу в органах РАЦС, належить їм на праві спільної сумісної власності. За правилом ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між суб'єктами.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється учасниками за їх згодою.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Водночас у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Відповідно до ст. 357 ЦК розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу (1/2; 1/4; 1/6 та ін.). Таку частку називають "ідеальною". Ідеальна частка має відповідати реальній частці. Реальна частка -- це частка майна в натурі.