Так, принципово невірною є посилка про те, що судова влада виділяється із державної влади як її елемент, що судова влада є лише однією із функцій державної влади. Насправді, судова влада не народжується шляхом розподілу державної влади на три складові, на три функції. Навпаки, державність народжується і формується зусиллями, в тому числі судової влади. Зокрема, історично так склалось, що творення державності сучасних європейських країн в процесі централізації влади спиралось на діяльність саме загальних судів, які поширювали на всю територію відповідної країни дію загального для всіх підданих (громадян) права [17, с. 59].

Окрім того, визначення судової влади в буквальному розумінні як органу державної влади не узгоджується і з фундаментальним правилом про те, що ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. Виходячи із цього правила, суд як орган державної влади не може визнаватись належним судом для спорів, однією із сторін в яких є будь-який орган державної влади.

Виходячи із природи судової влади не може поряд з державною політикою існувати окрема судова політика, але, одночасно, не може бути ефективного правосуддя без ґрунтовної правової ідеології, у формуванні якої судова влада повинна брати найактивнішу участь.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, українська правова система послідовно втілює і розвиває принцип розподілу влад. В системі розподілу влад кожна влада є самостійною та незалежною, є владою з належною повнотою повноважень та відповідальності перед суспільством за свою сферу. Повнота судової влади цілком обумовлена її природою. Виходячи із того, що судова влада є владою над правовим конфліктом, відповідно, і весь механізм розв'язання правових конфліктів має перебувати в сфері дії судової влади.

Абсолютно правильно зосереджуючи увагу на важливості ідеї розподілу влад, ми не рідко перебільшуємо значення, обсяги покриття цього принципу. Зокрема, лінії розподілу влад не проходять і не можуть проходити через юридичну систему як механізм розв'язання правових конфліктів. Як відомо, юридична система має свій спосіб розподілу функцій. Цей розподіл - процесуальний, і здійснюється він в межах процесуальної форми та за її логікою. Саме за правилами побудови процесуальної форми суб'єкти процесуальних відносин поділяються на тих, хто обвинувачує і хто захищається, хто позивається до суду і хто тримає відповідь перед судом.

Відповідно, вся юридична система як система розв'язання правових конфліктів має перебувати під єдиною владою - владою судовою.

Розуміння повноти судової влади має цілий ряд вимірів.

В формулі незалежності суддів традиційно закріплюється вимога їх підкорення закону (в демократичному суспільстві застосовується широке розуміння, тобто підкорення праву) [16, с. 45].

Будучи владою «підзаконною» і не маючи повноважень відміняти закони, суд наділений повнотою права їх тлумачити. При цьому, всі судді, незалежно від інстанції, мають рівне право на тлумачення законів. Будучи владою «підзаконною», судова влада є відповідальною за забезпечення законності в усіх сферах суспільного життя, а у випадках неповноти, недосконалості та суперечливості закону повнота судової влади забезпечується дією принципу верховенства права.

Повнота судової влади над сферою розв'язання правових конфліктів вимагає повноти повноважень не лише при розгляді справ в суді, але і при здійсненні судового контролю. В сфері кримінальної юстиції поза судовим контролем не можуть перебувати ані стадії провадження, ані органи кримінального переслідування.

Повнота судової влади неминуче вимагає контролю суду і за сферою виконання судових рішень.

Під повною владою суду має перебувати і сфера дисциплінарної відповідальності суддів, прокурорів та адвокатів.

Не може бути відділеною судова влада і від сфери навчання правників - майбутніх учасників процесу розв'язання правових конфліктів.

А навчання суддів є прямим обов'язком судової влади.

В системі розподілу влад важливе значення мають інструменти стримувань і противаг [15, с. 57].

Судова влада не може мати ні повноважень, ні засобів для оцінки державної політики, що реалізується Парламентом, Президентом та Урядом, водночас саме вона повинна мати необхідну владу для розв'язання всіх правових спорів, захисту прав і свобод особи, забезпечення додержання законності і конституційності в діях і рішеннях всіх суб'єктів правовідносин, що виникають у державі.

Участь представників інших гілок влади у роботі інституцій з формування корпусу суддів та забезпечення функціонування судової влади цілком допустима, але, ця участь має виключати будь-які політичні та інші негативні впливи.

Водночас, коректною має бути участь судової влади в сфері відповідальності інших влад, зокрема у процедурах застосування імпічменту до вищих посадових осіб у державі.

Природа судової влади та логіка процесуальної форми має лежати в основі розбудови судової системи. Зокрема, її архітектуру у вертикальному вимірі визначають такі три основні процесуальні функції як розгляд справи по суті, апеляція та касація. Відповідно, штучно створені форми перегляду судових рішень на кшталт виключного провадження лише спотворюють та ускладнюють систему правосуддя.

Світовий досвід не знає прикладів побудови судової системи на засадах розподілу спорів на приватно-правові та публічно-правові. Навпаки, єдність права обумовлює єдність загальних судів, зокрема, органічне поєднання кримінальної та цивільної юстиції [15, с. 247].

Не можуть бути ідентифіковані як окремі принципи побудови судової системи принципи територіальності та спеціалізації. Зокрема, при розміщенні судів на території держави застосовуються різні підходи, які передбачають як співпадіння, так і неспівпадіння судових округів з адміністративно-територіальним устроєм.

Спеціалізація теж не є принципом. Відрізняють спеціалізацію суддів в межах судової ланки чи судової інстанції і спеціалізацію судів як форму утворення відмінних від загальних, тобто особливих, а саме спеціалізованих судів. В цьому ж контексті обґрунтованою є заборона на створення надзвичайних судів, але незрозумілою - заборона на створення особливих судів.

Через те, що спеціалізація, територіальність та інстанційність як категорії не відповідають характеристикам правового принципу і не мають однозначної визначеності, вони і не знайшли свого відображення у конституційній практиці, зокрема, європейських країн.

З огляду на вимоги, що диктуються правилами підсудності, судові системи, які поряд з загальними судами включають також і суди спеціалізовані, не можуть вибудовуватись у формі симетричної структури. Навпаки, всі сучасні розвинені судові системи є асиметричними.

З очевидністю українській судовій системі не вистачає мирових судів. Разом з тим, їх створення не може відбуватись на основі штучного виділення до їх майбутньої юрисдикції «всліпу» відібраних складів адміністративних правопорушень. Мирова юстиція потребує визначеності на рівні предмету і методу тих правовідносин, на сферу яких буде поширюватись її юрисдикція.

Один із фундаментальних принципів побудови судової системи полягає в необхідності забезпечення загального та рівного доступу до правосуддя. Загальновідомо, що більш високий рівень доступу забезпечує саме диференційована судова система, основу якої складають загальні суди як суди повної компетенції, а в якості логічного їх доповнення виступають суди спеціалізовані з обмеженою компетенцією, особливим статусом суддів та особливою спрощеною процедурою розгляду справ, а також мирові суди як форма місцевої юстиції [17, с. 68].

Історично розвиток судових систем відбувався на засадах утвердження тісних організаційних та функціональних зв'язків між судами та прокуратурою і адвокатурою. Цей напрямок неодмінно потребує додаткових акцентів на нинішньому етапі реформування.

Подальше здійснення судової реформи в Україні, зокрема і в умовах політичної та соціально-економічної кризи вимагає підкресленої уваги в частині збереження єдності, зовнішньої і внутрішньої самостійності та незалежності судової влади як найважливіших підвалин демократичного правопорядку.

Висновки

Судова система України - це сукупність усіх існуючих та функціонуючих судів в Україні, які мають повноваження здійснювати судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної юрисдикції. Суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції інших судів. Засади організації та діяльності місцевих судів закріплено в Конституції, Законах України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» і деяких інших нормативних актах. Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста.

До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України «Про статус суддів» (ст. 9).

Література

1. Конституція України.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України.

3. Цивільно-процесуальний кодекс України.

4. Господарсько-процесуальний кодекс України.

5. Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р.

6. Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р.

7. Закон України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р.

8. Закон України «Про правові засади цивільного захисту» від 24.06.04 р.

9. Військові суди - органи правосуддя у Збройних Силах України / За заг. ред. В.В. Денисенка. - К.: Реферат, 2002.

10. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. К., Юрінком Інтер. - 2004.-с. 69 - 146.

11. Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповіді на виклики часу. - Право України. - №5. - 2003.

12. Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є. Марочкін, В.В. Афанасьєв, В.С. Бабкова та ін., За ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової, О.М. Толочка. - Харків: Право, 2006.

13. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С. Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е. Демський та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

14. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. - К.: Хрінком Інтер, 2005.

15. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2008 р., м. Харків/ Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. - К.; Х.: Юрінком Інтер, 2007. - 288 с.

судовий інстанція касаційний призначення

Размещено на Allbest.ru