Співвідношення законності та правопорядку

Рівень законності визначається й ефективною діяльністю політичних сил, правильно вибраними пріоритетами при прийнятті політичних рішень, готовністю і вмінням відповідних органів вести боротьбу за зміцнення законності.

Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правилах законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об'єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.

Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності [6, 107].

Спеціальні засоби забезпечення законності -- це юридичні й організаційні засоби, призначені виключно для забезпечення законності. Серед них можна виділити юридичні й організаційні гарантії (засоби).

Юридичні гарантії -- це обумовлена особливостями економічного і суспільного ладу система умов і засобів, яка закріплена в діючому законодавстві і безпосередньо спрямована на забезпечення законності, безперешкодне здійснення, захист прав і свобод.

На підставі викладеного можна визначити загальні риси юридичних гарантій. Вони обумовлені соціально-економічним і державно-правовим розвитком суспільства і природою законності.

Вони носять безпосередній і цільовий характер; закріплені в чинному законодавстві; нормативно-юридичною основою їх застосування є право.

Серед юридичних гарантій розрізняють наступні:

1. Засоби виявлення (розкриття) правопорушення. Ці гарантії пов'язані з роботою компетентних державних органів, яка спрямована на виявлення правопорушень із метою припинення і ліквідації їх наслідків. Деякі гарантії пов'язані з діяльністю громадян. Наприклад, оскарження незаконних дій посадових осіб у суді.

2. Засоби попередження правопорушень. Це закріплені в праві засоби, що дозволяють запобігти можливим правопорушенням. Наприклад, ст. 36 КЗпП України передбачає підстави припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу (ст. 40, 41 КЗпП) тільки за попередньою згодою профспілкового органу.

Ця згода має єдину мету -- попередити можливе порушення адміністрацією трудових прав громадян, не допустити незаконного звільнення. Попереджувальну роль відіграють і такі засоби, як огляд багажу, митний огляд та ін.

3. Засоби припинення правопорушень. До них відносяться засоби, що спрямовані на припинення, недопущення правопорушень, порушення прав, свобод громадян і організацій. Це -- затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд, інші заходи (призупинення, скасування незаконних актів тощо).

4. Заходи щодо захисту і відновлення порушених прав, ліквідація наслідків правопорушень. Такими є примусове стягнення коштів на утримання дитини (аліментів), віндикація (примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння) та ін.

5. Юридична відповідальність. Під нею ми розуміємо покарання особи, яка винна в скоєнні правопорушення. Цей засіб є важливим і необхідним для зміцнення законності, причому його ефективність визначається не жорстокістю, а невідворотністю.

6. Серед юридичних гарантій особлива роль належить процесуальним гарантіям, тому що процес є формою життя матеріального права. Формально закріплені права можуть отримати реальне життя лише маючи процесуальне забезпечення.

Сьогодні ми справедливо можемо пишатися широтою правового статусу особи, який закріплений у Конституції України. Проте це не дає підстав заплющувати очі на недоліки правового механізму, реалізації цих прав, їх забезпечення і захист. Юридичний механізм реалізації правових норм передбачає наявність чіткої, розгалуженої нормативної бази. Конституційні норми, що закріплюють права і свободи, достатньо визначені, хоча багато з них не підкріплені чинним законодавством, чітким юридичним механізмом реалізації, що ускладнює їх виконання.

7. Важливою гарантією законності є правосуддя -- діяльність судів, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення цивільних і кримінальних справ із метою всебічного зміцнення законності.

Під організаційними гарантіями розуміються різні заходи організаційного характеру, що забезпечують зміцнення законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав людини, громадянина. Сюди слід віднести кадрові, організаційні заходи щодо створення умов для нормальної роботи юрисдикційних і правоохоронних органів, наявність у структурі останніх спеціальних підрозділів (для боротьби з організованою злочинністю, корупцією та ін.).

Організаційна гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:

-- чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;

-- функціональне розмежування діяльності владних структур;

-- конституційне закріплення принципів організації державного апарату;

-- незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;

-- створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;

-- добір та розстановка державних кадрів;

-- наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;

-- наявність системи отримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.

У сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, проф. О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують форму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Проф. М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а проф. Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством, та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин [6, 111].

Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб'єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Проф. О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючі, відновлюючі, каральні) та за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Проф. В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку, виявляється у активному здійсненні належних прав та обов'язків а, з іншого -- у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.

Гарантіями законності є певні суб'єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб'єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:

-- пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;

-- вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;

-- діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;

-- формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об'єктивних потреб та умов;

-- ефективна діяльність політичного керівництва держави;

-- вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;

-- вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;

-- бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;

-- значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином законність як складне багатоаспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм.

Тільки цілеспрямована праця щодо удосконалення об'єктивних (загальних) умов, ефективність застосування спеціальних засобів, постійний розвиток законодавства дозволить забезпечити стабільну законність і стійкий правопорядок -- основу нормального життя суспільства.

законність правопорядок законодавство

Розділ 2. Теоретико-правничі аспекти правопорядку

2.1 Поняття, ознаки та функції правопорядку

Розуміння права як функціонуючої комунікативної системи пов'язується з визначенням його мети -- створення такого суспільного порядку, суб'єкти якого задовольняють власні інтереси шляхом реалізації суб'єктивних прав та обов'язків. Суспільний порядок при цьому розуміється як система суспільних відносин, заснована на сукупності соціальних норм як засобів їх упорядкування і розвитку. Він забезпечує соціалізацію людини, наділяючи її можливістю спілкуватися за певними правилами з іншими суб'єктами. Багатоаспектність суспільного порядку обумовлює функціонування у його складі різноманітних типів порядку. Невід'ємною частиною суспільного порядку є правопорядок, який у свою чергу є результатом дії права.

Звернемося до етимології слова «правопорядок». Перш за все правопорядок -- це порядок, організованість, стійкість. Отже, правопорядок характеризує ступінь впорядкування суспільних відносин, виступає антиподом хаосу, анархії, неорганізованості. Правопорядок -- це правовий порядок, стан суспільних відносин, які запрограмовані правом. Правовий порядок можна розглядати як мету правового регулювання, створення за допомогою права і правових засобів такого порядку і такої врегульованості суспільних відносин, які служать збереженню і зміцненню існуючого ладу.

Виходячи з цього, правопорядок можна визначити як засновану на праві й законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання чинних правових норм [7, 412].

Незважаючи на те, що категорія «правопорядок» достатньо широко використовується у чинному законодавстві, сучасна наука ще не відпрацювала її єдиного поняття. Одні автори визначають правопорядок як різновид суспільного порядку, що утворюється під впливом права, інші характеризують його яку засновану на праві та законності організацію суспільного життя чи як об'єктивно обумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та врегульованістю системи правових відносин. Найбільш відомий дослідник проблем правопорядку академік В. Борисов визначає правопорядок як об'єктивно зумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та впорядкованістю системи правових зв'язків. Л. Морозова характеризує цю категорію як засноване на праві упорядкування суспільних відносин, що є результатом здійснення принципів законності та відображається у правомірній поведінці їх учасників. Проф. О. Скакун характеризує законність як стан правової упорядкованості системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності [14, 523].

Правопорядок -- це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності.

Природа правопорядку та його сутнісна характеристика пов'язується із визначення основних ознак цієї категорії:

1) Це результат свідомої, раціональної, вольової діяльності як окремих соціальних суб'єктів, так і держави.

2) Засіб забезпечення і результат правової самоорганізації суспільства.

3) Правопорядок підтримується і забезпечується державою.

4) Він існує у режимі законності.

5) Підставою правопорядку є правові норми, вміщені у правові тексти.

6) Змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів, що використовують надані права та виконують покладені обов'язки.

7) Є результатом реалізації правових норм.

8) Забезпечує необхідні умови щодо здійснення суб'єктами наданих прав.

9) Засновується на своєчасному та усвідомленому виконанні обов'язків.

10) Пов'язаний з невідворотністю відповідальності за правопорушення.

Вказані ознаки характеризують правопорядок як юридичну категорію. Однак він має і практичне призначення, що визначається у процесі аналізу функцій.

Функції правопорядку -- це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв'язки між елементами структури правопорядку.

У сучасній юридичній науці обґрунтовується можливість виокремлення трьох основних функцій правопорядку [14, 527].

1. Функція взаємодії з оточуючим середовищем має зовнішній характер і характеризує взаємодію правопорядку і соціальної системи, у межах якої він діє. Змістом цієї функції є зміцнення, стабілізація і упорядкування певної

соціальної системи. Правопорядок займає певне місце у рамках системи, перебуває під впливом різноманітних факторів системи і сам активно впливає на неї. В результаті реалізації цієї функції забезпечується стабілізація та вдосконалення суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

2. Функція зміцнення внутрішніх відносин і зв'язків має внутрішній характер і забезпечує взаємодію цілого та його складових частин. Вона надає можливість визначити рівні упорядкованості, забезпечити їх дієвість, охарактеризувати підпорядкованість цих рівнів та визначити можливості їх взаємодії та взаємодоповнення. З одного боку, вона забезпечує якісне функціонування правопорядку як узгодженої структурованої категорії, а з іншого -- характеризує правовий стан системи як результат дії правопорядку.

3. Функція забезпечення вдосконалення правопорядку зумовлюється його функціонуванням у межах соціальної системи, яка схильна до змін та розвитку, а також його динамічним характером, що забезпечує розвиток складаючи правопорядок елементів. Саме ця функція забезпечує збереження самостійності правопорядку та його відновлення у процесі взаємодії із суспільством. Адже результатом такої взаємодії може бути не лише підтримка та вдосконалення правопорядку шляхом створення ефективного законодавства, зміцнення дисципліни та організованості суспільства, а й негативний вплив на правопорядок, що зменшує його потенціал та можливості протистояти свавіллю і беззаконню. Це вимагає зміцнення, відновлення та вдосконалення правопорядку, що і забезпечується аналізованою функцією.

Функція забезпечення та вдосконалення правопорядку має різноманітні напрями. Основними є управління правопорядком; захист від негативного впливу різноманітних факторів; зміцнення організованості та єдності структурних елементів правопорядку; підтримка його стабільності та стійкості; розвиток автономності як цілісного утворення; зміцнення основ законності, справедливості та демократизму.

Засобом реалізації всіх зазначених функцій є елементи правопорядку.

2.2 Принципи та структура правопорядку

Реальність правопорядку та його єдність забезпечується системою принципів, які формують правопорядок та є основою його функціонування.

Принципи правопорядку -- вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку та забезпечують розуміння його природи та сутності.

За характером та значимістю принципи класифікують на: загально-соціальні, загально-правові та спеціальні.

Загально-соціальні принципи визначаються закономірностями і тенденціями суспільного розвитку та характеризують правопорядок як суспільну категорію, що функціонує в суспільстві та забезпечує його системність. Це принципи демократизму, гуманізму, справедливості, верховенства інтересів суспільства, які отримують правове закріплення та виявляються в існуючому правопорядку.

Загально-правові принципи характеризують всі правові реалії, забезпечуючи єдність права та відображаючи особливості окремих правових понять. Вони визначають правопорядок як політико-правове явище. Основними серед них є: рівність перед законом; обов'язковість закону для всіх суб'єктів; верховенство Конституції; законність, верховенство прав людини і громадянина; невідворотність відповідальності тощо [14, 534].

Спеціальні принципи характеризують правопорядок як самостійну і якісно відокремлену структуру. Основними серед них є [14, 535]:

- визначеність забезпечує закріплення вимог правопорядку та його функціонування на основі формально-визначених правових приписів. Це забезпечує визначеність суспільних відносин, що регулюються правом та сфери дії правопорядку;

- системність забезпечує наявність системи відносин, що регламентуються правом, формуються і функціонують під впливом єдиних економічних, політичних і соціальних факторів, засновуються на єдиній сутності права та забезпечуються силою єдиної державної влади. Саме ці відносини і складають правопорядок;

- стійкість правопорядку забезпечується державою шляхом закріплення його положень правовими нормами, створення умов щодо його реалізації, вимог правопорядку та діяльності правоохоронних органів зі стабілізації і охорони правопорядку;

- єдність правопорядку забезпечується його заснованістю на єдиних політичних і правових принципах, гарантованістю єдиною державною волею і законністю, поширеністю правопорядку на територію всієї держави та взаємодією структурних його елементів;

- принцип конституційності означає, що правопорядок складають конституційно закріплені положення, реалізація правопорядку забезпечується законодавчо, а порушення його вимог тягне застосування нормативно закріплених засобів відповідальності;

- принцип законності зумовлює призначення законності як умови виникнення та функціонування правопорядку. Законність є основною юридичною характеристикою правопорядку, що зумовлює всі сторони його функціонування;

- принцип цілісності та структурності визначає правопорядок як складну динамічну систему, як цілісний та складний механізм, що характеризується цілеспрямованою взаємодією багаточисленних структурних елементів. Цілісність і структурність виступають тими життєво необхідними властивостями правопорядку, що надають можливість звести воєдино існуючі нормативні акти і багаточисельних суб'єктів у одне цілісне утворення -- суспільство;

- принцип субординації визначає чітке підпорядкування та ієрархічну субординацію елементів структури правопорядку, взаємодію учасників за функціями, їх компетенцією, правами та обов'язками. Цей принцип характеризує зв'язки структури правопорядку по вертикалі з врахуванням ієрархічної субординації і по горизонталі як рівноцінні компоненти. Названий принцип забезпечує: субординацію органів держави, посадових осіб та організацій за соціальним призначенням, функціями та місцем у механізмі держави; підпорядкування нормативних актів за юридичною силою; підпорядкування актів реалізації права та їх відповідність нормам закону;

- принцип гарантованості правопорядку має декілька аспектів. По-перше, це гарантованість прав та інтересів людини, задоволення яких є підставою вступу суб'єктів у взаємодію у сфері права. По-друге, це гарантованість правових приписів, що забезпечується державою та правомірною поведінкою суб'єктів права; по-третє, гарантуються можливості бути учасником правопорядку шляхом використання суб'єктивних прав та добровільного виконання обов'язків. По-четверте, гарантується можливість досягнення правомірними засобами законного результату як основи стабільного правопорядку;

- принцип підконтрольності забезпечує нормальне функціонування правопорядку. Постійний, загальний та універсальний контроль здійснюється суспільством у процесі реалізації демократичних інститутів, державою -- у процесі регулятивного впливу на суспільство та громадянами -- у процесі реалізації ними прав з управління суспільством. Контроль правопорядку здійснюється шляхом перевірки якості законів, відповідності підзаконних актів, ефективності правореалізаційної практики; ступеня реалізації прав та свобод людини; добровільністю виконання юридичних обов'язків та ступенем досягнення мети правового регулювання.

Зазначені принципи поширюються на всі сфери прояву правопорядку, забезпечуючи його стабільність, якість, повноту, ефективність та єдність структурних елементів.

Елементами структури правопорядку є [7, 415]:

1. Правова структура суспільства, яка отримує правове закріплення, елементами якої є держава, державні органи, установи і організації; недержавні об'єднання, соціальні групи, громадяни, які є суб'єктами права. їх особливостями є чітке визначення компетенції, повноважень, функціонального призначення та сфер можливої взаємодії. Учасники правопорядку визначаються конституційно, вони повинні бути офіційно оформленими, мати визначений правовий стан та правовий статус.

Суб'єкти суспільних відносин визнаються учасниками правопорядку лише державою. Саме вона визначає перелік учасників, їх субординацію; забезпечує правову процедуру взаємозв'язків між учасниками та обирає правові методи, форми їх регулювання.

Правова структура закріпляє фактичну будову суспільства, що забезпечується організаційними і правовими засобами.

2. Правові відносини та зв'язки є найбільш динамічним елементом правопорядку. Вони характеризуються послідовністю виникнення, розвитку, зміни, припинення та отримують відображення у нормах процесуального законодавства. До відносин та зв'язків включаються: реалізованість прав та обов'язків, свобода та відповідальність особи, правова обґрунтованість дій суб'єктів та їх гарантованість; законність та справедливість відносин і зв'язків. Правовідносини являють собою систему взаємозв'язків. Що характеризуються ієрархічною підпорядкованістю, організованістю та упорядкованістю. Необхідною умовою їх розвитку є послідовність, черговість та етапність.

3. Атрибутивні елементи правопорядку виявляються в упорядкуванні елементів структури. Як правило, вони закріпляються в розпорядженнях, регламентах, протоколах і визначають урегульованість учасників та їх відносин; зв'язки та властивості; методи впливу на поведінку суб'єктів; процедури виникнення і розвитку елементів. Акти, що регламентують процеси та розвиток, мають юридичну форму, значний ступінь формальності, нормативний характер, ієрархічне підпорядкування, юридичну силу та засновані на вимогах законності.

Наявність трьохрівневої структури правопорядку забезпечує стійкість та стабільність, що характеризує його як монолітне утворення.

Важливим для характеристики правопорядку є визначення його змісту. Зміст правопорядку -- де система правових та неправових процесів, властивостей та ознак, які визначають його сутність.

Розрізняють три аспекти змісту правопорядку [7, 418]:

-- матеріальний зміст складають закономірності виникнення, функціонування та розвитку процесів, що складають структуру правопорядку у взаємозв'язку з економічною системою суспільства;

-- державно-вольовий зміст складають аспекти вияву волі держави та інтересів всіх учасників правопорядку;

-- юридичний зміст правопорядку характеризується ступенем реалізації права і законності; узгодженістю суб'єктивних прав та юридичних обов'язків; стан урегульованості та упорядкованості правових відносин та зв'язків.

Зміст правовідносин взаємодіє зі структурою правопорядку, виявляючись у кожному з його елементів.

2.3 Правопорядок і громадський порядок

Правопорядок слід відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища -- громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. На відміну від правопорядку, громадський порядок створюється під впливом не тільки правових, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, релігійних, корпоративних, естетичних норм та ін. Отже, громадський порядок є стан врегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Громадський порядок забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для нашої держави. З одного боку, важливою частиною громадського порядкує правопорядок. З іншого -- стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не здійснюючи впливу на громадський порядок, який нерідко підтримується примусовою силою держави. Так, ст. 296 КК України передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку.

Таким чином, правопорядок і законність -- мета і результат правового регулювання, важливе юридичне і політичне явище, стан якого здійснює безпосередній вплив на суспільне життя. Тому не випадково, що одним з основних напрямів діяльності юристів-практиків є робота щодо забезпечення (зміцнення) правопорядку і законності [7, 421].

Сьогодні викликає стурбованість порушення законності тими органами держави, що за характером своєї діяльності покликані охороняти правопорядок, -- органами юстиції, суду, прокуратури, міліції.

За законність і порядок необхідно боротися на всіх рівнях суспільного життя як в органах державної влади і громадських організаціях, так і в індивідуальному порядку. Коли для перших двох можна створити контролюючі органи, то під індивідуальним порядком розуміється свідоме дотримання законів особою. Отже, дотримання законності, належного порядку громадянами України є найважливішим напрямом формування правової держави й добробуту нашого народу в майбутньому.

Розділ 3. Співвідношення законності та правопорядку

3.1 Право, законність, правопорядок

У правовій системі суспільства є три категорії, що тісно взаємопов'язані між собою. Це право як система загальнообов'язкових норм; законність як рівень реалізації правового закону та правопорядок як рівень правового регулювання суспільних відносин.

Вказані категорії мають самостійне значення, характеризуються певним функціональним призначенням, структурою, принципами та змістом. Однак у процесі регулювання суспільних відносин вони є взаємодіючими і взаємопов'язаними, оскільки законність забезпечує реалізацію права, а правопорядок є результатом дії законності та права.

Взаємодія права, законності та правопорядку засновується на наявності спільних рис цих категорій та відмінностей.

Спільні риси забезпечують суспільно-політичний зміст права, законності і правопорядку, адже вони [6, 203]:

-- засновуються на єдиних принципах;

-- взаємопов'язані з державною владою;

-- функціонують в суспільстві;

-- мають спільний державно-владний зміст;

-- пов'язуються з інтересами певних суб'єктів (народу, держави, групи чи індивідууму);

-- вони пов'язані з правами, свободами та обов'язками суб'єктів права;

-- відображаються у відповідальності;

-- мають формальну визначеність;

-- характеризуються наявністю структури та змісту;

-- мають певне функціональне призначення;

-- охороняються і гарантуються державою;

-- забезпечують функціонування суспільства як певним чином упорядкованої соціальної системи.

Наявність спільних рис не відкидає, а стверджує наявність відмінностей, які визначають якісну самостійність цих категорій. Схематично ці відмінності можливо визначити за наступними підставами [6, 205]:

За змістом та характером

Право	Законність	Правопорядок
Це встановлена	Є стороною правової	Стан правового
законом державна	дійсності, характе	життя
воля, що має	ризує діяльність	суспільства,
формальну	суб'єктів права, є	система правових
визначеність та	методом, принци	відносин та
нормативний вираз	пом, режимом	зв'язків

За призначенням у процесі реалізації волі влади і народу

Право	Законність	Правопорядок
Засіб формування	Правова якість	Це реалізоване
та закріплення	актів, що закріплю-	право, реалізована
норм	ють волю та забез-	воля влади та
	печення їх	народу
	реалізації

За розвитком правової матерії

Право	Законність	Правопорядок
Складає початковий	Правовий рух, що	Є кінцевим ре-
етап, тобто правове	забезпечує реаліза-	зультатом, оскіль-
закріплення	цію права та мож-	ки визначає рі-
	ливість досягнення	вень упорядкова-
	правового	ності суспільних
	результату	відносин правом

За функціональним призначенням у сфері права

Право	Законність	Правопорядок
Є юридичною основою правопорядку	Засіб встановлення правопорядку та його вимога	Результат дії права та законності

За урегулюванням суспільних відносин

Право	Законність	Правопорядок
Визначає	Визначає реаль-	Характеризує
можливість	ність реалізації	дієвість
регулювання	процесу регулю-	регулювання
суспільних	вання суспільних	суспільних
відносин	відносин	відносин

Таким чином, право та законність є своєрідними інструментами, що забезпечують досягнення певної мети -- ефективний правопорядок. Тому досконалість правопорядку безпосередньо залежить від рівня законності та якості права як засобу надання суспільству рис системності.

3.2 Основні шляхи зміцнення законності та правопорядку

Законність і правопорядок -- найважливіші соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх зміцнення -- одне із головних завдань, яке стоїть перед суспільством, один із основних напрямів діяльності держави, її функція.

Велику роль у цьому процесі відіграють правоохоронні органи, зокрема, органи внутрішніх справ. Так, за словами міністра внутрішніх справ, починаючи від 1996 р. кількість злочинів, зареєстрованих співробітниками міліції, почала щорічно зменшуватися. Якщо 1995 р. вона становила майже 642 тис, то у 2000 р. -- 553,8. Змінилася на краще ситуація щодо протидії вбивствам на замовлення. їх розкриття протягом 1996--2001 pp. зросло з 13 до 89 відсотків. Потужного удару завдано організованим злочинним угрупованням. Якщо на початку 2001 р. було 96 бандформувань, то наприкінці року їх залишилося лише 8. У 2001 р. співробітники вилучили 5 тис. одиниць зброї, 600 кг вибухівки, 26,2 тонни наркотичного зілля на суму понад 7 млн доларів. Зупинена діяльність 50 тис. підпільних лабораторій із виготовлення синтетичних наркотиків, перекрито 20 каналів ввезення їх на територію нашої держави. Є успіхи і на інших напрямах боротьби зі злочинністю. Рівень її, за даними 11 місяців 2001 p., становив 94,2 із розрахунку на 10 тис. населення. І це нижче, ніж у Польщі, Росії, Румунії, Білорусі [6, 211].

Вагомі здобутки правоохоронців на пріоритетних напрямах щодо захисту економіки від кримінального впливу. Вони взяли під контроль стратегічні об'єкти, що випускають високоліквідну продукцію, паливно-енергетичний сектор, сферу приватизації, банківську і кредитно-фінансову системи, зовнішньоекономічну діяльність тощо. Тільки у 2001 р. підрозділи служби боротьби з економічною злочинністю виявили майже 23 тис. тяжких та особливо тяжких злочинів. Понад дві тисячі посадових осіб затримано за хабарництво. Понад сто посадових осіб сільгосппідприємств та керівників чотирьох комерційних структур, які використали не за цільовим призначенням 30 млн гривень бюджетних коштів.

Юридична й політична практика довела, що причини правопорушень потрібно шукати не в «пережитках», не в минулому, а в дійсності. Вони породжені тими об'єктивними умовами (економічними, політичними, соціальними), в яких знаходиться суспільство на конкретному етапі розвитку.

Проблема ліквідації порушень законності не тільки юридична проблема. Для її вирішення перш за все повинні бути усунені, викоренені ті об'єктивні фактори, які підтримують, «живлять» злочинну активність, створюють умови для здійснення правопорушень, для відступу від вимог законів. Стабілізація економічних відносин, зростання матеріальної забезпеченості людей, їх моральне виховання, зміцнення соціальних зв'язків, розвиток демократії -- необхідна передумова і найважливіші шляхи зміцнення законності і правопорядку.

Разом із тим було б неправильним розраховувати тільки па ці об'єктивні процеси. В суспільстві необхідна спеціальна юридична, державно-владна діяльність щодо забезпечення законності. До основних її напрямів слід віднести, зокрема, такі, як переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадський вплив на порушників і застосування до них засобів державного примусу.

Переконання як метод зміцнення законності полягає в підвищенні правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання передбачає впровадження в свідомість людей знань права, розуміння необхідності виконання його вимог, відчуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. Це забезпечується створенням злагодженої системи правового виховання, навчання, засобів масової інформації й систематизованої планомірної роботи в цьому напрямку. На нашу думку, дуже важливого значення набуває навчання громадян. Вони повинні знати і вміти відстоювати свої права [6, 213].

З переконанням тісно пов'язана профілактика правопорушень. Суть її полягає в запобіганні можливих правопорушень шляхом ретельного вивчення причин і умов, які сприяють здійсненню порушень законності, і вжиття заходів щодо їх ліквідації.

Не слід скидати з рахунків і роль громадськості в забезпеченні законності. В колишньому СРСР була багата практика залучення громадськості до цієї діяльності. Товариські суди, народні дружини, різні громадські утворення громадян проводили велику роботу щодо забезпечення законності і зміцнення дисципліни в трудових колективах, за місцем проживання, в громадських місцях. На жаль, сьогодні ці традиції забуті, у свідомість людей все більше проникають ідеї індивідуалізму, що базуються на принципі «моя хата з краю». На нашу думку, процес становлення і розвитку місцевого самоврядування повинен залучати громадськість до вирішення регіональних проблем, утому числі зміцнення законності.

Найважливіша роль тут, без сумніву, належить державі. Власне вона реалізує функції охорони свобод, власності, правопорядку, які втілюються вжиття перш за все правовими засобами. Можна назвати такі шляхи здійснення цих функцій:

-- постійне удосконалення і своєчасне оновлення чинного законодавства;

-- піднесення ролі правосуддя;

-- ефективна діяльність правотворчих і правоохоронних органів;

-- дієвість заходів державного примусу [6, 214].

Зміцнення правової охорони державного і громадського життя передусім залежить від стану законності і правопорядку в роботі державного апарату. Порушення законності у його діяльності, як уже зазначалось, особливо, коли воно стає системою, перешкоджає здійсненню функцій держави, порушує упорядкованість, синхронність роботи.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної теорії держави і права - співвідношення законності та правопорядку. У цілому, аналіз низки літератури по даній темі дає підстави для таких висновків:

Поняття «законність» дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна поведінка» та «ефективність права». Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність -- це такий політико-правовий режим, такі умови життя, така правова атмосфера, які захищають особу від свавілля, народ -- від анархії, суспільство в цілому -- від насильства, хаосу, безпорядку.

Законність є комплексним політико-правовим явищем, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Не випадково раніше теорія правової держави носила іншу назву -- «планування права».

Законність виступає як необхідність, що виражена в системі відповідних об'єктивних вимог, які висуваються до всіх суб'єктів, учасників суспільних відносин, урегульованих правом. Одна частина цих вимог звернена безпосередньо до громадян, організацій, інша -- до різних гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Принципи законності -- це система керівних положень та ідей, що визначають при роду законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб'єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб'єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.

Правопорядок можна охарактеризувати як порядок, який забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих у країні політичних відносин.

Правопорядок включає в себе не тільки відносини людей у сфері громадянського суспільства, а й організацію власне політичної влади, яка базується на нормах права, тобто державу.

Функції правопорядку -- це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв'язки між елементами структури правопорядку.

Принципи правопорядку -- вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку та забезпечують розуміння його природи та сутності.

За характером та значимістю принципи класифікують на: загально-соціальні, загально-правові та спеціальні.

Правопорядок слід відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища -- громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. На відміну від правопорядку, громадський порядок створюється під впливом не тільки правових, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, релігійних, корпоративних, естетичних норм та ін. Отже, громадський порядок є стан врегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Взаємодія права, законності та правопорядку засновується на наявності спільних рис цих категорій та відмінностей.

Спільні риси забезпечують суспільно-політичний зміст права, законності і правопорядку, адже вони засновуються на єдиних принципах; взаємопов'язані з державною владою; функціонують в суспільстві; мають спільний державно-владний зміст; пов'язуються з інтересами певних суб'єктів (народу, держави, групи чи індивідууму).

Право та законність є своєрідними інструментами, що забезпечують досягнення певної мети -- ефективний правопорядок. Тому досконалість правопорядку безпосередньо залежить від рівня законності та якості права як засобу надання суспільству рис системності.

Законність і правопорядок -- найважливіші соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх зміцнення -- одне із головних завдань, яке стоїть перед суспільством, один із основних напрямів діяльності держави, її функція.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. -- 1996. -- 13 липня.

2. Алексеев С.С. Теория государства и права. -- М., 1997.

3. Загальна теорія держави і права. -- К., 2000. -- С. 214.

4. Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. -- Харків: Консум, 2002. -- С. 381.

5. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін. - К.: Юрі-нком Інтер, 1999. - 317 с.

6. Законність: теоретико-правові проблеми дослідження та впровадження. - К.: Юстиніан, 2004. - 215 с.

7. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права. -- К.: Кондор, 2006. -- 477 с.

8. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

9. Морозова Л. А. Теория государства и права. -- М.: Юристъ, 2002. -- С. 352 -- 353.

10. Общая теория государства и права. Академический курс: В 2 т. -- М.: Зерцало, 2000. -- Т. 2. -- С. 507.

11. Правознавство: Підручник. -- К., 2002. -- С. 111 -- 112.

12. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. -- Тернопіль: Карт-бланш, 2002. -- С. 138.

13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. -- Харків: Консум, 2001. -- С. 449.

14. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - 2-е вид. - Харків: Консум, 2005. - 656 с.

15. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

16. Теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.П. Пастухов, О.Д. Тихомиров; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. -К.: Юрінком Інтер, 2003. - 368 с.

17. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 688 с.

18. Хуторян Н. М., Пастухов В. П. Дисципліна праці // Юридична енциклопедія. -- Т.2. -- К., 1999. -- С. 200.

Размещено на Allbest.ru