Міжнародні злочини

Ці вимоги зафіксовані в деяких статтях Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні, громадянські і політичні права 1966 р., а також в спеціально прийнятих в цих цілях міжнародних документах - Конвенції проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність, чесноту, достоїнство видів поводження, звертання, ставлення, обігу і покарання 1984р.;

Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими (прийнятих Конгресом ООН з попередження, запобігання злочинності і правопорушниками 30 серпня 1955 р. і схвалених Економічною і Соціальною Радою ООН в його резолюціях від 31 липня 1957 р., від 13 травня 1977 р. і 25 травня 1984 р.), Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню в якій би то не було формі (затверджених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.); Стандартних мінімальних правилах ООН відносно осіб, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила 1990 р.); Мінімальних стандартних правилах ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила, затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1985 р.); Правилах ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи (прийнятих Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками 14 грудня 1990 р.); Конвенції про захист прав людини і основних свобод і інші документи Ради Європи.

Розвиваючи основоположні принципи дотримання прав людини у сфері кримінального правосуддя, зафіксовані в Загальній декларації прав людини, Міжнародний пакт про цивільні, громадянські і політичні права конкретизує права арештованого і затриманого. Вони полягають в наступному.

Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється звинувачення, що пред'являється йому. Кожна арештована або затримана по звинуваченню в кримінальному злочині особа в терміновому порядку доставляється до судді або іншого посадовця, якому згідно із законом належить право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення.

У міжнародному пакті сформульовані наступні гарантії права обвинуваченого на справедливий розгляд пред'явленого йому кримінального звинувачення:

а) бути в терміновому порядку і детально повідомленим на мові, яку він розуміє, про характер і підставу, заснування пред'явленого йому кримінального звинувачення;

б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і зноситися із вибраним їм самим захисником;

в) бути судимим без невиправданої затримки;

г) бути судимим в його присутності і захищати себе особисто або через вибраного ним захисника, а якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника у будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в будь-якому такому випадку, коли у нього немає достатніх коштів для оплати цього захисника;

д) допитувати тих, що свідчать проти нього свідків або мати право на те, щоб ці свідки були допитані, і мати право на виклик і допит його свідків на тих же умовах, які існують для свідків, що свідчать проти нього;

е) користуватися безкоштовною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить на цій мові;

ж) не бути змушеним до надання свідчень проти самого себе або до визнання себе винним.

Відносно неповнолітніх процес повинен бути такий, щоб враховувалися їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню.

Кожен, хто засуджений за який-небудь злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно закону.

На європейському рівні міжнародні стандарти в області правосуддя і виконання покарань зафіксовані в Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основних свобод 1950 р. і одинадцяти Протоколах до неї, прийнятому в подальші роки.

Міжнародний пакт про цивільні, громадянські і політичні права проголошує, що ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстоким, нелюдяним або таким, що принижує його гідність, чесноту, звертанню, ставленню, або покаранню. Це положення конкретизоване в спеціальній Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження, ставлення і покарання від 10 грудня 1984 р.

Відповідно до Конвенції кожна держава-учасник зобов'язана вжити ефективних законодавчих, адміністративних, судових і інших заходів для попередження, запобігання актів тортур на будь-якій території, що знаходиться під його юрисдикцією. При цьому жодні обставини, наскільки винятковими вони б не були (стан війни або її загроза, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан), не можуть служити виправданням тортур. Не може служити їх виправданням, захистом і наказ вищестоящого начальства або державної влади.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими конкретизують реалізацію прав ув'язнених, зафіксованих в Міжнародному пакті, і призначені для того, щоб на основі загальновизнаних досягнень сучасної правової думки і з урахуванням основних елементів найбільш задовільних існуючих пенітенціарних систем викласти те, що звичайно вважається за правильне з принципової і практичної точок зору у області поводження з ув'язненими. Вони діляться на загальнозастосовні правила, вживані до всіх категорій ув'язнених незалежно від того, чи знаходяться останні в ув'язненні у кримінальній або цивільній справі і чи перебувають вони лише під слідством чи ж засуджені, включаючи ув'язнених, "заходів безпеки" або виправних заходів, призначених суддею, що з'являються, предметом, і правила, вживані до особливих категорій ув'язнених (тобто індивідуальні правила). У основі перших лежить проголошений в них основний принцип неприпустимості якої-небудь дискримінації ув'язнених за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних і інших переконань, національного або соціального походження, майнового положення становища, сімейного походження або соціального положення.

Зведення, принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню в якій би то не було формі, підкреслює, що всі затримані мають право на гуманне звернення, ставлення, і повагу гідності, чесноти, достоїнства, властивої людській особистості. В порівнянні з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими конкретизує: права ув'язнених жінок, особливо вагітних і годуючих матерів, дітей, підлітків, старих, хворих або інвалідів; права всіх ув'язнених на отримання юридичної допомоги, у тому числі і від його адвоката, і багато інших прав, пов'язаних із знаходженням в пенітенціарній установі.

На європейському рівні вимоги Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими конкретизовані в Європейських пенітенціарних правилах 1987 р. - Додатку до Рекомендації Комітету Міністрів державам - членам Ради Європи щодо Європейських пенітенціарних правил, а також в записці, Поясненнях, до них. У цих документах достатньо детально регламентуються різні аспекти виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Так, підслідні або підсудні мають право негайно повідомити свою сім'ю про своє затримання, і їм надаються всі можливості для спілкування із сім'єю, друзями і особами, контакти із якими представляють для них законний інтерес. Їм також повинні надаватися побачення з цими особами в гідних умовах під спостереженням і при деяких обмеженнях, необхідних для здійснення правосуддя, безпеки і підтримки порядку в місцях позбавлення волі.

Підсудним або підслідним надається можливість користуватися окремою камерою, за винятком обставин, які роблять це небажаним. Їм дозволено носити власний одяг, набувати книг, газет, письмового приладдя, отримувати медичну допомогу від свого лікуючого зубного лікаря, якщо є підстави, заснування для такого прохання. Їм пропонується, в міру можливості, працювати, але їх не можна примушувати, силувати до цього.

Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила) і Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи, конкретизують загальновживані правила змісту, утримання ув'язнених і поводження з ними з урахуванням соціально-психологічних особливостей неповнолітніх засуджених, тобто з урахуванням їх віку, статі і особи, а також інтересів їх повноцінного розвитку, і виходячи з того, що метою перебування неповнолітніх в пенітенціарних установах є виховна робота із ними, що припускає забезпечення опіки над ними і їх захисту, освіти і професійної підготовки з метою надання допомоги для виконання ними в майбутньому соціально корисної і плідної ролі в суспільстві.

На європейському рівні міжнародні стандарти відносно виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, зафіксовані в наступних документах Ради Європи: Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р. і резолюції Комітету Міністрів Ради Європи про деякі заходи покарання, альтернативні позбавленню волі. Перша направлена на здійснення договірними сторонами взаємності, необхідної для соціальної реабілітації правопорушників. Ця допомога виявлятиметься у формі нагляду, метою якого являється сприяння поведінці і адаптації до соціального життя цих правопорушників, а також спостереження за їх поведінкою.

Резолюція Комітету Міністрів Ради Європи, слідуючи тенденції уникнути, по можливості, виголошення вироків, пов'язаних з позбавленням волі, рекомендує урядам країн-учасниць: проаналізувати своє законодавство усунути юридичні перешкоди впровадженню заходів покарання, альтернативних ув'язненню; вивчати нові методи застосування випробувального терміну; забезпечити ширше вживання штрафів і заходів по забезпеченню адекватності штрафу, що накладається, матеріальному стану караного; розглянути доцільність застосування відстрочення вироку, щоб вживані санкції брали до уваги поведінку злочинця після засудження; розглянути переваги покарання у вигляді суспільних робіт як альтернативи позбавлення волі; інформувати громадську думку щодо переваг альтернативних заходів покарання, щоб забезпечити сприйняття цих заходів громадською думкою, і деякі інші заходи.

злочин міжнародний інтерпол екстрадиція

4.2 Екстрадиція злочину, підстави та порядок здійснення

Видачею є оснований на міжнародних договорах і загальновизнаних принципах міжнародного права акт процесуальної взаємодії держав, який полягає в переданні звинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, яка вимагає його передання на її території видавана особа скоїла злочин або є її громадянином, чи державі, потерпілій від злочину, для притягнення звинувачуваного (засудженого) до кримінальної відповідальності або для виконання вироку.

Виділяють такі види видачі:

- повна;

- тимчасова (до 3 місяців -- ст.64 Мінської конвенції);

- відстрочена (умовна) (ст.19 Конвенції про видачу правопорушників);

- повторна (ст.68 Мінської конвенції).

Суб'єктами видачі, тобто особами, які можуть бути видані, є: підозрюваний, звинувачений, підсудний або відповідні їм за процесуальним статусом законодавства іноземної держави інші особи, щодо яких ведеться кримінальна справа.

Існують такі підстави й мотиви видачі:

- нормативно-правові підстави: наявність міжнародного договору; наявність відповідних положень національного законодавства про видачу; наявність кримінальної юрисдикції держави, яка подала запит;

- екстрадиційність злочину, яка може визначатися за такими критеріями: шляхом переліку складів злочинів у міжнародних договорах про видачу; за критерієм суворості кримінально-правових санкцій (п.2 ст.56 Мінської конвенції; п.1 ст.2 Конвенції про видачу правопорушників -- видача допускається за злочини, за які передбачено як вид покарання позбавлення волі терміном не менше ніж 1 рік); подвійна осудність (подвійна кримінальність), діяння, що спричиняє видачу, має бути кримінальним як за законодавством запитуваної, так і за законодавством держави.

Процесуальним приводом для видачі є вимога про видачу (доручення) і підтверджуючі документи.

Цілі ресоціалізації засуджених осіб і зменшення витрат, пов'язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності, вимагають, щоб іноземцям, позбавленим волі у зв'язку зі скоєнням злочину, була надана можливість відбувати призначене їм покарання в їхньому суспільстві, і ця мета може бути найкращим чином досягнута шляхом передання в країни їхнього громадянства. Законом від 22.09.95 Україна приєдналася до Конвенції про передання засуджених осіб, прийняту в Страсбурзі 21.03.83.

Основними суб'єктами передання засудженої особи є:

- держава винесення вироку, тобто держава, в якій був ухвалений вирок особі, яка може бути або вже була передана;

- держава виконання вироку -- держава, в яку засуджена особа може бути або вже була передана для відбування покарання;

- засуджена особа, яка може бути або вже була передана.

Відповідно до п.2 ст.2 цієї конвенції "особа, засуджена на території однієї Сторони, може бути передана на територію іншої Сторони згідно з положеннями цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою відповідно до цієї Конвенції".

Із запитом про передання засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку.

4.3 Договори України з іншими країнами щодо правової допомоги в кримінальних справах

Співробітництво держав у кримінальній сфері здійснюється задля досягнення цілей правосуддя. Воно може існувати як на стадії розслідування і розгляду кримінальної справи, так і після набрання законної сили рішенням (вироком) суду і має багато аспектів.

Форми такого співробітництва є різноманітними, основні з яких це:

1) надання правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо;

2) видача правопорушників (або іншими словами екстрадиція) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду;

3) передача засуджених осіб для подальшого відбуття покарання;

4) арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держави, зокрема, зобов'язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо.

Правовою підставою для такого співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську конвенцію про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків.

Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 року, та Протокол до цієї Конвенції 1997 року.

В рамках ООН застосовується Конвенція проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року разом з двома Протоколами до неї.

Застосування багатосторонніх міжнародних договорів передбачає дотримання одноманітної схеми співробітництва правоохоронних та судових органів у відносинах з усіма державами, що є стороною відповідного договору.

Двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах включають у себе весь комплекс питань, пов'язаних зі співробітництвом компетентних органів у кримінальних справах. Практика укладення таких договорів була започаткована за часів Радянського Союзу, деякі з договорів того часу залишаються чинними і на сьогоднішній день.

Останнім часом практика щодо укладення міжнародних договорів йде шляхом укладення міжнародних договорів з окремих видів правової допомоги: про правову допомогу у кримінальних справах, про видачу правопорушників, про передачу засуджених осіб.

Україною укладені наступні двосторонні міжнародні договори про правову допомогу:

- Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 06.04.2000р.;

- Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.1995р.;

- Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.1995р.;

- Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.1995р.;

- Договір між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993р.;

- Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.;

- Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993р.;

- Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31.10.92 р.;

На багатосторонньому рівні:

- Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р.

4.4 Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція

У липні 1998 року в Римі 120 держав--членів Організації Об'єднаних Націй уклали договір для заснування вперше за всю історію постійного Міжнародного кримінального суду. Цей договір набрав чинності 1 липня 2002 року, через 60 днів після того, як 60 держав ратифікували або приєдналися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. МКС покликаний був покласти край системі "одноразових" судів, що розглядали справи про військові злочини, зокрема, спеціальних трибуналів, заснованих для розслідування подій у колишній Югославії і геноциду в Руанді.

Потрібно відзначити, що Міжнародний кримінальний суд не має жодного відношення до Міжнародного суду ООН, який є її головним судовим органом і розглядає спори між державами. Він не пов'язаний і з міжнародними трибуналами по колишній Югославії і Руанді, які є тимчасовими органами і створені для розгляду конкретних ситуацій. Всі ці органи правосуддя ООН, окрім руандійського трибуналу, розташовані в Гаазі, однак завдання і цілі у них різні.

Станом на серпень 2006 року юрисдикцію МКС визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, які побоюються переслідування своїх солдатів. Ще два члени Ради безпеки ООН -- Росія і Китай -- також утрималися від участі в роботі Суду.

Компетенція МКС поширюється на всі найбільш тяжкі міжнародні злочини, вчинені після 1 липня 2002 року (дати набрання чинності Римським статутом). У березні та червні 2003 року були приведені до присяги перші судді і прокурор.

Виходячи із ст. 92 Уставу ООН, Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення -- у вирішенні будь-яких міжнародних спорів, що будуть передані Суду державами, які спорять. У п. 1 ст. 33 Уставу ООН названі мирні засоби врегулювання міжнародних спорів, одним з яких є судовий розгляд, а саме Міжнародним судом, що постійно функціонує.

Усі члени ООН одночасно є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 13 Уставу ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для держав-неучасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки (ст. 35 Статуту).

Міжнародний суд складається з п'ятнадцяти чоловік, які утворюють колегію незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства з числа осіб високих моральних якостей, та задовольняють вимогам, що пред'являються до їх країн для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права (статті 2, 3 Статуту). Кандидати в члени Суду висуваються в кожній державі так званими "національними групами", які складаються з членів Постійної палати Третейського суду. Якщо та або інша держава не бере участі в Палаті, то вона утворює національну групу спеціально для висування кандидатів у члени Міжнародного суду. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з числа осіб, занесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду.

Усі держави-члени і не члени ООН перебувають в однакових умовах при висуненні кандидатів у судді та при їх обранні.

Суд обирає Голову і Віце-голову на три роки з правом їх переобрання. Вибори відбуваються таємним голосуванням на підставі принципу абсолютної більшості. Якщо Голова є громадянином держави-сторони у справі, що розглядається судом, він поступається головуванням. Таке ж правило застосовується як до Віце-голови, так і до того з членів Суду, який буде покликаний здійснювати функції Голови. Крім п'ятнадцяти членів Суду, при розгляді окремих справ можуть брати участь так звані судді ad hoc, тобто ті, які обираються згідно із ст. 31 Статуту за вибором держави-сторони у спорі, якщо вона не представлена у Суді.

Судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені.

Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.

Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Згідно з п. 1 ст. 23 Статуту Суд засідає постійно, за винятком судових вакацій, строки і тривалість яких ним встановлюються. Члени Суду зобов'язані знаходитися в його розпорядженні в будь-який час, за винятком перебування у відпустці і відсутності у зв'язку з хворобою або з інших серйозних підстав.

Якщо держава зобов'язалася підкорятися компетенції Суду, справа проти неї може бути розпочата за одностороннім письмовим зверненням держави-позивача.

У п. 2 ст. 94 Статуту передбачено спосіб забезпечення виконання рішення Міжнародного суду. Так, якщо будь-яка сторона у справі не виконує зобов'язання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки. А остання, якщо визнає це за необхідне, дає рекомендації щодо вжиття заходів для приведення рішення до виконання.

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов'язковою, а факультативною.

Незважаючи на відносно низький рівень визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі розв'язання міждержавних спорів.

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити. Консультативний висновок Міжнародного суду є лише вираженням думки міжнародних суддів з того чи іншого юридичного питання міжнародного права.

Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів.

Звідси, рішення Міжнародного суду повинні стосуватися національних судів у наступних випадках:

- рішення і консультативні рішення Міжнародного суду використовуються при встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допоміжні засоби. Якщо Міжнародний суд використовує рішення національних судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний суд;

-- рішення зобов'язує державу суду і, отже, всі державні органи, включаючи судові, ним керуватися;

-- рішення визначають об'єктивний режим, наприклад, лінію проходження державного кордону. В даному разі не тільки суди держав, що брали участь у справі, а й треті сторони зобов'язані виходити з такого рішення.

Протягом всієї історії існування Міжнародного суду дебатувалось питання про посилення його ролі та впливу.

У самому Статуті ООН, по суті, закладена необхідність створення мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний суд ООН визнається головним судовим органом Організації.

Міжнародно-правова відповідальність держави-агресора за порушення миру і безпеки доповнюється мірами відповідальності фізичних осіб за порушення ними норм щодо забезпечення миру, законів і звичаїв війни. Судити воєнних злочинців можуть як спеціально створені міжнародні суди (міжнародні воєнні трибунали), так і національні суди тих держав, на території яких ці особи скоїли злочини. У 1993 р. Радою Безпеки ООН прийнято рішення про створення Міжнародного кримінального трибуналу із злочинів, вчинених на території колишньої Югославії. Було затверджено Статут Трибуналу, а у 1995 р. розпочався процес над керівниками деяких держав. У 1994 р. Резолюцією 955 Рада Безпеки ООН заснувала Міжнародний кримінальний трибунал для Руанди з метою переслідування осіб, винних у геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права протягом 1994 р. Діяльність трибуналів для Югославії і Руанди -- помітний крок у формуванні міжнародного кримінального права.

ВИСНОВКИ

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку - це ті злочини, які в усьому світі визнаються найбільш суспільно небезпечними і з ними мають боротися всі країни світу без винятку. Це зумовлено тим, що ці злочини можуть загрожувати існуванню всього людства.

Проаналізувавши дані міжнародних злочинів можна дійти висновку, що більшість з них - злочини з формальним складом.

Щодо диспозицій цих злочинів, то більшість з них є відсильними, тобто потребують звернення до інших нормативно-правових актів, які не є кримінальним законом.

Необхідно також відмітити, що в Кримінальному кодексі 1960 року був відсутній розділ, присвячений цим злочинам, хоча такі злочини вже мали місце.

Щодо проблеми найманства, то її наявність зумовлена низьким рівнем забезпеченості громадян. Особливо гостро проблема найманства стояла під час Чеченської кампанії, коли чимало українців жертвували своїми життями для того, щоб прокормити свої сім'ї в Україні.

Слід також мати на увазі, що давність притягнення особи до кримінальної відповідальності та давність виконання щодо неї обвинувального вироку не застосовується у випадку, якщо особа вчинила один із злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, що говорить про їх особливу суспільну небезпечність.

Список використаної літератури

1 Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.1959р.

2 Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993р.

3 Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957р.

4 Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15.10.1975р.

5 Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17.03.1978р.

6 Конвенція про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р.

7 Додатковий протокол до європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 17.03.1978р.

8 Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15.05.1972р.

9 Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.

10 М.О. Баймуратов. Міжнародне право. Підручник. "Одісей", Харків - 2002р.

11 С. Кравчук. Міжнародна правова допомога в кримінальних справах. Право України № 12/1999р., стор. 59-61

12 В.М. Філатов, С.А. Солоткий. Застосування норм міжнародних договорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальному судочинстві. Вісник верховного Суду України № 7/2004, стор. 32-38

13 В. Іващенко. Проблеми відповідальності за міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру. Юридичний журнал № 6/2005

14 Іванов Ю. Ф. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. -- К.: КНЕУ, 2003.

15 Кримінальний кодекс України редакцiя вiд 10.09.2009р.

16 Навроцькйй В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. - К., 2000.

17 Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів- К.: Атіка, 2004.

18 Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.

19 Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля" від 10.12.2004 р.

20 Женевська конвенція від 12 серпня 1949 р.

21 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - 3-тє вид., перероб. та допов. - К.: Атіка, 2005. - 1063 с.

22 Савченко А.В. та ін. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій/ А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько. - 2-ге вид. виправл. та доповн. - К.: Вид. Паливода, 2006 р. - 635 с.

23 Хохлова І.В., Шем'яков О.П. Кримінальне право України (особлива частина) за станом на 03.03.2006.: Навч. посіб. для ВНЗ. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 685 с.

24 В. Миронова. Наукове тлумачення ст. 438 КК України про порушення законів та звичаїв війни.// Право України. - 2004. - №11. - с. 85-87

25 О. Наден. Найманство: міжнародно-правове визначення та проблеми криміналізації.// Право України. - 2005. - №3. - с. 90-94

26 М. Куцевич. Проблемні аспекти об'єктивної сторони складу злочину "екоцид" за КК України// Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №1. - с.131-134

27 М. Куцевич. Екоцид за нормами міжнародного кримінального права// Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №9. - с.125-128

28 www.pravoznavec.com.ua

Размещено на Allbest.ru