Правове регулювання використання майна сільськогосподарськими підприємствами

На період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності може бути збільшений або зменшений його статутний фонд. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за мінімальну. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.

Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. У випадках прийняття рішення акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6 місяців після Доведення до відома про це всіх акціонерів. Рішення товариства про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

Як суб'єкт права власності сільськогосподарські підприємства корпоративного типу здійснюють свої правомочності по володіння, користуванню, розпорядженню належним їм майном, виходячи з рішення органів управління в порядку, передбаченому законом і установчими документами.

майно сільськогосподарський фонд приватизація

6. Правове регулювання приватизації майна державних підприємств у системі АПК

Конституція України визначає, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності відповідно до закону (ст. 41). Але найефективнішим є використання для потреб господарювання приватної власності. Конституція України визначає право людини на приватну власність як непорушне. Таким чином, легалізується приватна власність. Існування такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особиста власність мала лише споживче призначення. Чинне законодавство передбачає, що об'єктом права приватної власності є майно як споживчого, так і виробничого призначення, отже, відкрився простір для здійснення господарської діяльності приватними власниками.

Світовий досвід і вітчизняна практика свідчать, що продуктивність праці в сільському господарстві України, де панівне становище донедавна належало державній та колгоспно-кооперативній власності, значно нижча, ніж у західних країнах, де сільськогосподарське виробництво базується на приватній власності. А там, де вітчизняний селянин почувається господарем, урожайність зернових та інших культур перевищує врожайність на колективних полях.

Ці обставини і визначили одне з головних завдань переходу до ринкової економіки в Україні - приватизацію значної частини державного майна взагалі, а особливо в аграрному секторі економіки. Приватизація майна в агропромисловому комплексі здійснюється відповідно до законодавства України з питань приватизації з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва, визначених законом від 10 липня 1996 року (ост. ред. 7.08.2011 р.) «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі».

Згідно з цим законом здійснюється приватизація майна підприємств, що перебувають у державній і комунальній власності, для яких основними видами діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, переробка і реалізація цієї продукції, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів працівників або зборів уповноважених.

Шляхом перетворення на відкриті акціонерні товариства в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів, приватизується майно підприємств харчової промисловості, що переробляють сільськогосподарську сировину, борошномельно-круп'яної і комбікормової промисловості, а також несільськогосподарських підприємств та організацій агропромислового комплексу, які виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від вартості об'єктів приватизації (але не менше суми, необхідної для створення статутного фонду акціонерного товариства згідно з законодавством України). При цьому зберігається профільність, технологічна єдність виробництва і цілісність майнових комплексів і технологій.

Приватизація майна державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом їх перетворення за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) на колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств-засновників. У разі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна безоплатно надається працівникам підприємства, що приватизується, та особам, які вийшли з цих підприємств на пенсію чи звільнені у зв'язку зі скороченням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що були створені на базі міжгосподарських підприємств, заснованих колгоспами і радгоспами без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом їх перетворення на відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств засновникам міжгосподарського підприємства. У разі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна приватизується, як і в попередньому випадку. На цих же умовах здійснюється приватизація майна сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на вирощуванні багаторічних насаджень (хміль, ефіроолійні та лікарські рослини).

Приватизація майна дослідних господарств, експериментальних виробництв, проектно-конструкторських та інших підприємств, підпорядкованих навчальним та науково-дослідним установам, радгоспам-технікумам, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів шляхом перетворення їх на акціонерні товариства. При цьому частка державного майна (акцій) повинна становити не менше 51 відсотка загальної вартості майна.

Об'єкти незавершеного будівництва агропромислового комплексу, які не були приватизовані відповідно до законодавства України з питань приватизації, можуть передаватися органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом викупу працівниками зазначених підприємств частки державного майна цих об'єктів.

Підприємства, створені шляхом викупу державного майна, зданого в оренду, які мають або мали прямі договірні зв'язки із сільськогосподарськими товаровиробниками, підлягають перетворенню за рішенням зборів учасників на відкриті акціонерні товариства.

Частка майна (акцій), що залишається у власності держави під час приватизації підприємств агропромислового комплексу, передається в управління органам, уповноваженим управляти державним майном.

Реформування аграрного сектора економіки на засадах приватної власності не обмежується приватизацією державного майна.

Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності; збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) і майнових паїв у групи власників цих часток, паїв; виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулась із заявами про відведення земельних ділянок в натурі, з метою спільного використання, або надання в оренду цих ділянок.

Таким чином, заходи по приватизації та реформуванню аграрних відносин на засадах приватної власності не виключають колективного господарювання сільськогосподарських товаровиробників, але вони мають здійснюватися на суто добровільних засадах без руйнації приватної власності на землю та інші засоби сільськогосподарського виробництва, як це було в часи радянської колективізації.

У наш час все більш зрозумілим стає висновок про те, що аграрний сектор економіки визначає розвиток внутрішнього ринку держави.

У законі України від 18 січня 2001 року (ост. ред. 26.06.11 р.) «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001--2004 років» зазначено, що пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом: підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва, крім випадків, передбачених законом; стимулювання розвитку приватного підприємництва; забезпечення захисту прав власності аграрних товаровиробників на землю, майно та результати їхньої праці; забезпечення державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоздатної вітчизняної продукції тощо.

7. Гарантії та захист майнових прав аграрних підприємств

Держава гарантує недоторканність майна суб'єктів господарювання взагалі і в тому числі в агропромисловому комплексі, законодавче забезпечує однакові умови захисту їхніх майнових прав. Згідно з Конституцією України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Вилучення державою в суб'єкта господарювання його основних і оборотних фондів та іншого майна, що ним використовується, не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, спричинені сільськогосподарському товаровиробнику внаслідок порушення юридичними чи фізичними особами, а також державними органами його майнових прав, відшкодовуються йому відповідно до чинного законодавства. Так, згідно із ч. 4 ст. 47 ГК України шкода (в тому числі й не одержаний прибуток), завдана підприємству внаслідок виконання вказівок державних органів, що порушили його права, а також через неналежне здійснення цими органами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємства, підлягає відшкодуванню за їх рахунок.

Законодавство України визначає, що власник майна має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також усунення будь-яких порушень його прав, навіть якщо ці порушення не були пов'язані з втратою володіння.

Уразі прийняття законодавчого акта, що припиняє право власності, держава відшкодовує власникові завдану шкоду в повному обсязі згідно з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, в тому числі й неодержані доходи.

Положення про захист права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Захист майнових прав здійснюється в судовому порядку.

Майнові права аграрних підприємств в сучасний період вони регулюються здебільшого законами - актами з вищою юридичною силою. Серед цих законів найбільш важливими є: Закон України "Про фермерське господарство" , Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", Закон України "Про оренду землі", Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", які, як бачимо, регулюють різноманітні сторони суспільних аграрних відносин. Важливою сьогодні є проблема збереження тенденції до врегулювання аграрних відносин нормативно-правовими актами вищої юридичної сили та дотримання суб'єктами правотворчості вимог Конституції України з цього приводу.

Ядром захисту і гарантій майнових прав залишаються нормативно-правові акти, що забезпечують проведення аграрної реформи. До них належать: постанова Верховної Ради України "Про земельну реформу", Земельний кодекс України, Закони України "Про фермерське господарство", "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", "Про фіксований сільськогосподарський податок" та інші нормативно-правові акти земельного і аграрного законодавства.

Характерною рисою нормативно-правових актів аграрного законодавства України є їх комплексний характер, оскільки спрямовані вони на регулювання різних видів суспільних відносин, що складаються у сфері сільськогосподарського виробництва (земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських та інших). Це певним чином зумовлено своєрідністю предмета правового регулювання однойменної комплексної галузі права, що полягає в його неоднорідності.

8. Правове регулювання насіннєвої діяльності в Україні. Ринок зерна

Зернова галузь -- пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна -- подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Україні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. (ост. ред. 3.04.02 р.) та ринок зерна в Україні”. Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, використовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних цілей. Суб'єктами ринку зерна Закон визнає: суб'єктів виробництва зерна, суб'єктів зберігання зерна, суб'єктів заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані біржі, інших суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна. Суб'єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із заставних закупок зерна, суб'єктами інтервенційних операцій -- сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені з цих операцій.

Згідно із Законом зернові ресурси України складаються із: зерна державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не витребуваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєвого страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресурсів зерна суб'єктів ринку. Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється укладенням договорів купівлі-продажу на акредитованих біржах. Реалізація зерна державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси зерна формуються Державним агентом із проведення інтервенційних операцій за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах шляхом закупок на акредитованих біржах. Інтервенційні ресурси зерна використовуються зазначеним Державним агентом для підтримання цін на зерно та продукти його переробки на внутрішньому ринку України. Формування державних ресурсів не витребуваного заставного зерна здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням Кабінету Міністрів України.

Формування ресурсів державного насіннєвого страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах. Кабінет Міністрів визначає також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зерна формуються укладенням угод на акредитованих біржах за рахунок коштів місцевих бюджетів. Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фуражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забезпеченості ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на конкурентних засадах через акредитовані біржі.

Законом запроваджується декларування зерна, яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як діяльність суб'єктів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходиться на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденційною і під час декларування зерна не розголошується. Зернові склади зобов'язані щомісячно подавати декларації про обсяги заставного зерна, зерна державного резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та іншого зерна, що зберігається. Порядок декларування зерна суб'єктами його зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції місцевих державних адміністрацій усіма суб'єктами господарської діяльності із зберігання зерна з використанням власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за результатами лабораторного аналізу непридатними для продовольчого використання, підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можливість їх подальшого використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р. “Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції”. Здійснення експертизи зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх подальшого використання або знищення покладаються на спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України державний орган у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки. Витрати, пов'язані з транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються власником зерна та продуктів його переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Приймаючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним законодавством і договором складського зберігання зерна, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських документів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. №510. Кожна зі сторін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона -- ініціатор. Зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова форма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. №510. За цим договором, зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомірної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умовами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором складського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне зберігання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закінчення строку його зберігання, а зерновий склад -- письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажодавця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо продажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця складського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі володілець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зобов'язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Заставними закупками зерна закондоваство визнає гарантовані державою закупки його в сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права витребувати це зерно. Кабінет Міністрів України щорічно передбачає в проекті Державного бюджету України надання коштів на закупівлю зерна для продовольчих і насіннєвих потреб. Заставні закупки зерна здійснюють Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна в межах своїх повноважень. Згідно з Указом Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 “Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна” Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна є Державна акціонерна компанія “Хліб України”.

Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські товаровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Строк його зберігання у зернових складах починається з приймання його на зберігання після 1 липня поточного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здійснення заставних операцій із зерном, Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. №164.

Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерновим складом за дорученням Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або на підставі договору між зерновим складом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна (уповноваженими із забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши зерно на зберігання, зернові склади виписують та видають сільськогосподарським товаровиробникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання. Вони зобов'язані: застрахувати заставне зерно, прийняте на зберігання, від ризиків випадкової загибелі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його прийняття на зберігання за рахунок коштів поклажодавця, вести реєстр заставного зерна, прийнятого на зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряджатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам витрати за зберігання заставного зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував це зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету. Порядок проведення розрахунків за заставними операціями із зерном і Порядок проведення розрахунків за зберігання заставного зерна, що перейшло у власність держави, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. №164.Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарські товаровиробники здійснять відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на заставне зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних закупок зерна, то таке зерно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Щоправда, законодавство не визначає розміру відсотків, що нараховуються, а тому ця норма нині не діє.

Заставне зерно видається сільськогосподарському товаровиробнику не пізніше 3 робочих днів з моменту його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженого із забезпечення заставних закупок зерна отриманих ним коштів під час застави зерна та відшкодування витрат зерновому складу за зберігання такого зерна. Заставне зерно видають його виробнику в обмін на виписані на це зерно складські документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає договір заставних закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна за умови зберігання його зерновим складом. Важливими умовами договору заставних закупок зерна є:

- найменування зерна;

- термін договору закупок зерна;

- ціна на зерно;

- кількість зерна;

- ціна зберігання;

- відповідальність сторін;

- страхування ризиків випадкової загибелі та ушкодження заставного зерна.

За згодою сторін у договорі заставних закупок зерна можуть бути передбачені й інші умови. Примірна форма договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників затверджена наказом Мінагрополітики від 11 червня 2002 р. №156.

Закон визначає порядок укладення договору про заставну закупівлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення договору заставних закупок зерна не допускається, за винятком:

- неможливості зберігання заставного зерна визначеного товарного класу в запропонованих обсягах;

- можливого погіршення якості зерна, що вже знаходиться на зберіганні;

- відсутності коштів для здійснення заставних закупок зерна;

- наявності інших підстав, передбачених законодавством.

Задача

1. Державне сільськогосподарське підприємство «Україна» продало Сумському мя'сокомбінату трактор, два вантажних автомобілі та п'ять коней.

Наступного дня директор цього підприємства та голова сільськогосподарського переробного кооперативу «Промінь» уклали договори оренди ставка та ділянки лісу загальною площею 27 га, що належали державному сільськогосподарському підприємству.

Прокурор області звернувся з позовом до господарського суду про визнання договорів купівлі-продажу та оренди недійсними, мотивуючи тим, що майно повинно бути передано м'ясокомбінату безоплатно, а при укладенні договору оренди директор вийшов за межі своїх повноважень.

Оцініть ситуацію. Зробіть письмовий правовий висновок щодо питань правомірності укладення вказаних вище договорів. Який порядок управління об'єктами державної власності?

Як зазначається у ч. 3 ст. 73 ГК України майно державного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Проте самостійність державного комерційного підприємства при здійсненні господарської діяльності не є абсолютною. Воно зобов'язано виконувати розпорядження державного органу, уповноваженого державою на управління ним. Свою господарську діяльність державне комерційне підприємство здійснює у відповідності з виробничою програмою, розробленою ним самим та затвердженою органом, уповноваженим ним управляти. У програмі обов'язково враховуються державні замовлення та завдання. (ч. 1 ст. 75 ГК України). Розпоряджатися майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ГК України та законодавством. Таким чином, якщо Державне сільськогосподарське підприємство «Україна» продало Сумському м'ясокомбінату трактор, два вантажних автомобілі та п'ять коней з дозволу органу, уповноваженого ним управляти та при умові, що Сумський м'ясокомбінат виграв конкурс серед претендентів на придбання вказаного майна, даний правочин є правомірним (ст. ст. 202, 203 205 ЦК України).

Стосовно договору оренди, укладеному директором державного сільськогосподарського підприємства та головою сільськогосподарського переробного кооперативу «Промінь», то, оскільки спірне нерухоме майно не належить до об'єктів, оренда яких заборонена законом відповідно до ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про оренду державного і комунального майна» та ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про приватизацію державного майна» та, якщо на укладення договору оренди було отримано дозвіл від уповноваженого органу, при умові, що Сумський м'ясокомбінат виграв конкурс серед претендентів на укладання договору оренди на вказане майно, даний правочин також є правомірним ( ст. ст. 202, 203205 ЦК України).

Прокурору області у задоволенні позову буде відмовлено, оскільки у ч. 3 ст. 73 ГК України прямо зазначено, що державне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, а при укладенні договору оренди директор не вийшов за межі своїх повноважень, якщо ним було отримано дозвіл від органу, уповноваженого управляти вказаним майном.

Держава має право і зобов'язана в особі уповноважених органів здійснювати управління господарською діяльністю в державному секторі економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики, та окреслюють коло суб'єктів господарювання у цьому секторі.

Суб'єктами господарювання в державному секторі економіки відповідно до ГК (ст. 2, 55) є учасники відносин у сфері господарювання, а саме: органи державної влади, наділені господарською компетенцією, державні унітарні підприємства (ст. 73), державні комерційні підприємства (ст. 74), казенні підприємства (ст. 76), об'єднання підприємств (статті 70, 119--120). До компетенції держави у сфері управління господарською діяльністю в державному секторі економіки належить також визначення об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. На такі підприємства держава зберігає право державного впливу, якщо частка державної власності в їх статутному фонді перевищує п'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій.

Відповідно до ч. З ст. 22 ГК України повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки визначаються: Конституцією України (ст. 116), Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 p., Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 p., Законом України «Про управління об'єктами державної власності» від 21 вересня 2006 року (ост. ред. 2.10.11 р.) іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з Конституцією (ст. 113) КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади, він забезпечує рівні умови розвитку суб'єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки. Окрім того, Кабмін забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади також входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство підпорядковане КМУ, є центральним (головним) органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у відповідній галузі. Державний комітет (державна служба) -- центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у певній сфері діяльності (галузі), здійснює управління в ній. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом -- це орган, який відповідно до законодавства України має особливі завдання та повноваження щодо реалізації державної політики у певній галузі. Питання створення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності такого органу вирішуються у спеціальному порядку, встановленому законодавством.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно суб'єктам державного сектору економіки.

Управління державним майном здійснюють уповноважені державою державні органи, які вирішують питання створення державних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації, здійснюють контроль за використанням та збереженням державного майна відповідно до законодавчих актів України (статті 56, 73--77 ГК). Майно, яке є державною власністю і закріплене за держаним підприємством, належить останньому на праві господарського відання ( ст. 136) чи оперативного управління (ст. 137).З метою забезпечення ефективності управління державним сектором економіки КМУ постановою від 14 квітня 2004 р. запровадив Єдиний реєстр об'єктів державної власності. Цим Реєстром встановлено систему збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду, лізинг, концесію або заставу державних підприємств, їх об'єднань, установ та організацій, а також про корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

До суб'єктів господарювання в державному секторі економіки застосовуються засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК з урахуванням особливості їх правового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ним покладено на міністерства та інші підвідомчі КМУ органи державної виконавчої влади. Кабмін може делегувати повноваження з управління об'єктами державної власності іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, об'єднанням підприємств, організаціям, які стають таким чином органами, уповноваженими управляти об'єктами державної власності.

Забороняється делегування органами управління, що здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, іншим суб'єктам повноважень щодо розпорядження державною власністю і повноважень щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до законодавчих актів.

Що стосується повноважень органів управління в частині розпорядження державною власністю, то основні умови передачі об'єктів права державної власності передбачені ГК (ст. 141), Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Цей Закон регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності -- в державну.

Передача об'єктів з державної в комунальну власність територіальних громад здійснюється за рішенням КМУ за наявності згоди відповідних рад, а в спільну власність територіальних громад зазначених населених пунктів -- за наявності згоди районних і обласних рад. Якщо об'єкт права державної власності передається від одного підприємства іншому і обидва належать до сфери управління одного й того самого органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації. Порядок передачі об'єктів права державної власності, компетенцію органів управління державним майном та повноваження цих органів щодо розпорядження майном визначено в постанові КМУ «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 21 вересня 1998 р.

Використана література

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» №959-ХІІ від 16.04.91 р. (ост. ред.. 7.08.11 р.). - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

2. Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» №147/98-ВР від 3.03.98 р. (ост. ред.. 7.05.11 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

3. Декрет КМУ «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ, організацій» №48-93 від 10.05.93 р. (ост. ред. 1.01.04 р.)- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

4. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» №996-ХІV від 16.07.99 р. (ост. ред. 14.01.12 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

5. Закон України «Про особливості приватизації мана в агропромисловому комплексі» №290/96-ВР від 10.07.96 р. (ост. ред. 7.08.11 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

6. Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 р.» №2238-ІІІ від 18.01.01 р. (ост. ред. 26.06.01 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

7. Закон України «Про господарські товариства» №1576-ХІІ від 19.09.91 р. (ост. ред. 18.12.11 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

8. Закон України «Про зерно та ринок зерна» №37-ІV від 04.07.02 р. (ост. ред. 3.04.09 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

9. Закон України «Про управління об'єктами державної власності» №185-V від 21.09.06 р. (ост. ред. 02.10.11р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

10. Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» №469/97-ВР від 17.07.1997 (ост. ред. 18.12.11 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

11. Постанова КМУ «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності» №203 від 19.03.1993 р. (ост. ред. 4.02.09 р.) - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

12. Закон України «Про фермерське господарство» №973-IV від 19.06.03 (ост. ред. 17.07.11 р.) - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

13. Законом України «Про Кабінет Міністрів України» №2591-IV від 21 грудня 2006 p (ост. ред. 7.08.2011 р.)- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

14. Постанова КМУ «Про затвердження порядку відчуження об'єктів державної власності» Постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. ? № 803 - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

15. Указ Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» № 1575/99 від 15.12.1999р. (ост. ред. 9.04.2006 р.).- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

16. Господарський кодекс України -№436-IV від 16.01.03 р. (ост. ред. 19.01.12 р.) - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

17. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.03 р. (ост. ред. 19.01.12 р.)- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

18. Аграрне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного. -- К.: Істина, 2007.- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

19. Аграрне право України: Підручник/ За ред. В.З. Янчука.- Юрінком, 2000.- http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main

Размещено на Allbest.ru