На відміну від інших галузей права (наприклад, кримінального), в яких закладено принцип невинності, в цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини боржника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважається винним у цьому порушенні доти, доки не доведе відсутності своєї вини.

За загальним правилом, форма вини боржника --не обережність -- не впливає на обсяг його відповідальності, яка повинна бути повною. Проте в порушенні договору може бути винним сам кредитор. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або не обережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 Цивільного кодексу). Іноді невиконання виникає з вини обох сторін. Тоді суд, арбітражний або третейський суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з не обережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.

Якщо в договірних зобов'язаннях на обсяг відповідальності боржника впливає вина кредитора у будь-якій формі (умисел, груба чи легка не обережність), то в зобов'язаннях із заподіяння шкоди проста не обережність потерпілого не впливає на відповідальність заподіювача. Це випливає із ст. 454 Цивільного кодексу: якщо груба не обережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (за вини заподіювана шкоди -- і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану.

Для покладення на боржника відповідальності у формі неустойки (штрафу або пені) кредиторові досить довести, що поведінка боржника була протиправною, а вина його припускається доти, поки він не доведе відсутності своєї вини у порушенні зобов'язання.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно із ст. 212 Цивільного кодексу, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що при неможливості організації розрахуватися з кредиторами через відсутність коштів на її рахунку в банку вона не звільняється від відповідальності, якщо навіть доведе, що її нинішні фінансові труднощі викликані несправністю її контрагентів.

Відповідальність без вини настає також за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною для оточення небезпекою (транспортні чи промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непоборної сили або умислу потерпілого.

Джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею з боку людини, а також діяльність щодо використання, транспортування, зберігання предметів, речових та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну такими джерелами, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, при мимовільному русі автомобіля).

Власником джерела підвищеної небезпеки вважається юридична особа або громадянин, які здійснюють його експлуатацію на основі права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав, наприклад, договору оренди, довіреності тощо. Не вважається власником джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності перед потерпілим особа, яка управляє цим джерелом внаслідок трудових відносин з його власником (водій, оператор та ін.). Якщо джерело підвищеної небезпеки належить. організації - юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду, але в порядку регресу (зворотної вимоги) може перекласти відшкодовані потерпілому збитки на винного працівника (наприклад, водія).

Іноді джерело підвищеної небезпеки виходить з володіння власника внаслідок протиправних дій інших осіб (наприклад, внаслідок крадіжки). Особи, які вчинили ці протиправні дії, відшкодовують шкоду за правилами відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Але коли цьому сприяла винна поведінка й самого володільця (не була забезпечена належна охорона тощо), відповідальність може бути покладено на особу, що протиправне заволоділа цим джерелом, і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них.

Буває так, що шкода потерпілому завдається внаслідок зіткнення джерел підвищеної небезпеки, що належать різним особам. В цьому разі володільці несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, незалежно від їх вини. Але якщо шкода заподіюється й самим джерелам підвищеної небезпеки, то питання про відповідальність одного володільця перед іншим вирішується на загальних засадах цивільно-правової відповідальності, зазначених у ст. 440 Цивільного кодексу. Це означає, що шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним; при наявності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується; при наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного; при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди жоден з них не має права на відшкодування.

Відповідно до ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну громадянина внаслідок наявності конструктивних, рецептурних або інших недоліків товару або результатів виконання робіт, підлягає відшкодуванню продавцем або виробником цього товару (робіт) незалежно від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах. Вони звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що шкода виникла внаслідок порушення потерпілим правил користування товаром або його зберігання.

Присуджуючи відшкодування шкоди, завданої майну, суд, арбітражний суд або третейський суд відповідно до обставин зобов'язує заподіювача відшкодувати шкоду в натурі, зокрема надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо. Коли ж за обставинами справи відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача. Якщо на час виконання рішення про відшкодування шкоди ціни на майно або роботи збільшились, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з заподіянням шкоди його майну.

Особа не несе відповідальності, якщо в її поведінці немає хоча б однієї з ознак цивільного правопорушення: протиправності, шкоди, причинного зв'язку, вини. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок і непереборна сила. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. При відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини, наприклад при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Непереборна сила -- це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (ст. 78 Цивільного кодексу). Непереборною силою вважаються явища стихійного характеру (землетрус, повінь), військові дії, які перешкоджали боржникові виконати зобов'язання. Наприклад, господарство, яке вирощує сільськогосподарську продукцію, звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань за договором контрактації, якщо це сталось внаслідок стихійного лиха або інших несприятливих умов. Проте в деяких випадках, передбачених законом, і дія непереборної сили не звільняє заподіювача шкоди від відповідальності. Наприклад, авіатранспортне підприємство повинно відшкодувати шкоду, завдану життю або здоров'ю пасажира при польотах, посадці або висадці з повітряного судна, якщо це сталося навіть внаслідок несприятливих метеорологічних умов.

6. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Дисципліна відповідністьЮридична підстава - Кодекс законів про працю.є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, дотримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, підвищувати продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.

До окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальністьНакладається адміністрацією підприємств, установ, організацій за скоєння дисциплінарних проступків. працівників як наслідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. Підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок - це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує встановлений на підприємстві, в установі, організації внутрішній трудовий розпорядок. Дисциплінарна відповідальність працівника може настати лише у тому випадку, коли проступок пов'язаний з виконанням трудових обов'язків. Тому є неправомірним притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за негідну поведінку в сім'ї, за появу в нетверезому стані в громадських місцях тощо.

Поведінка працівників на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету. В окремих галузях народного господарства внутрішній трудовий розпорядок встановлюється статутами. Статути діють на залізничному транспорті, в морському, річковому, цивільному повітряному флоті, на підприємствах зв'язку і в деяких інших галузях народного господарства України. Враховуючи те, що в цих галузях народного господарства дисципліна і порядок у роботі мають особливо важливе значення, статути передбачають ширшу систему заходів щодо суворого додержання встановленого порядку праці. Статути поширюються тільки на основний склад працівників вказаних галузей народного господарства. На працівників служб, що безпосередньо не виконують оперативної роботи, поширюються Правила внутрішнього трудового розпорядку.

При порушенні працівниками трудової дисципліни власник або уповноважений ним орган відповідно до ст. 147 КЗпП України може застосувати тільки один з таких заходів стягнення, як догана або звільнення. Для окремих категорій працівників законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені і інші дисциплінарні стягнення.

Вибір власником або уповноваженим ним органом виду стягнення залежить від ступеня тяжкості вчиненого працівником дисциплінарного проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, попередньої роботи і поведінки працівника.

Притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не звільняє його від обов'язку нести матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Матеріальна відповідальність є відповідальністю юридичною, яка наступає за майнові збитки, заподіяні підприємству, установі, організації.

Основна мета матеріальної відповідальності працівників полягає у забезпеченні збереження майна підприємств, установ та організацій і відшкодуванні завданих їм збитків; сприянні зміцненню трудової дисципліни і вихованню бережливого ставлення до власності; гарантуванні працівникам збереження за ними у всіх випадках певної частини заробітної плати.

Матеріальна відповідальність працівників наступає за певних умов (підстав).

По-перше, при заподіянні прямої дійсної шкоди наявному майну підприємства. Шкодою вважається всяке зменшення майна або погіршення майнового стану підприємства, установи, організації.

При визначенні збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації, враховується тільки дійсна шкода, тобто зменшення або знецінення наявного майна, а втрачена вигода, тобто неодержані підприємством прибутки, не враховуються. Законодавство про працю не допускає покладення на працівників відповідальності за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

По-друге, якщо шкоду заподіяно протиправною дією або бездіяльністю працівника, тобто такою поведінкою працівника, яка суперечить вимогам закону, правилам внутрішнього трудового розпорядку і технологічним інструкціям, що призвело до матеріальної шкоди.

По-третє, наявність причинного зв'язку між майновою шкодою і протиправною поведінкою працівника, тобто що саме ці дії або бездіяльність працівника стали причиною матеріальних збитків.

По-четверте, необхідно встановити вину працівника, тобто що працівник заподіяв шкоду навмисно чи з необережності.

Для того щоб покласти на працівника, який заподіяв шкоду, обов'язок відшкодувати її, необхідна наявність усіх перелічених підстав. Відсутність хоча б однієї з них звільняє працівника від обов'язку відшкодувати збитки.

Трудове законодавство встановлює обмежену чи повну, а в окремих випадках і підвищену (кратну) матеріальну відповідальність. Вид матеріальної відповідальності залежить від того, хто заподіяв шкоду, характеру вини та об'єкта, якому завдано втрат.

Найпоширенішим (універсальним) видом матеріальної відповідальності є обмежена. Вона полягає в тому, що працівник, який заподіяв шкоду, несе відповідальність перед власником у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше від свого середнього місячного заробітку. Обмежену матеріальну відповідальність несуть працівники, з вини яких заподіяно шкоду підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків внаслідок недбалості або необережності. Така відповідальність працівників наступає за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів. Напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, в такому ж розмірі працівники відповідають за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники несуть обмежену матеріальну відповідальність, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоїв, випуску недоброякісної продукції, розкрадання, знищення і зіпсуття матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпПУкраїни).

Повна матеріальна відповідальність працівників за збитки, заподіяні з їх вини, передбачена ст. 134 КЗпП України.

Коли між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження майна й інших цінностей, переданих йому Для зберігання або для інших цілей.

Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність визначені в законодавстві. До них належать завідувачі касами, завідувачі складами, контролери, касири та інші особи, які безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені підприємством лише з працівниками, що досягли 18-річного віку.

Якщо письмовий договір про повну матеріальну відповідальність укладено з працівником, посада якого не включена в перелік посад і робіт, щодо яких укладаються письмові договори про повну матеріальну відповідальність, то працівник не буде нести повної відповідальності, а лише обмежену.

Укладання договору про повну матеріальну відповідальність з працівниками, що займають посади та виконують роботи, не зазначені в переліку, не породжує повної відповідальності за завдану шкоду, якщо закон не передбачає повної відповідальності за іншою підставою.

Відсутність такого договору з тими працівниками, з якими він повинен бути укладений при прийомі на роботу, позбавляє власника права стягнути завдану шкоду в повному розмірі, крім випадків, якщо працівник за законом несе відповідальність за цю шкоду в повному розмірі.

Різновидом повної матеріальної відповідальності на підставі договорів є колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих ним цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може застосовуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Вона широко застосовується на підприємствах державної, кооперативної торгівлі і громадського харчування, підприємствах побутового обслуговування за згодою всього складу бригади, а також за погодженням із профспілковим комітетом. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між власником і всіма членами колективу (бригади):

1. Коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.

2. Коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку. Якщо слідчими чи судовими органами в діях працівника виявлено ознаки кримінального злочину, то незалежно від того, винесено обвинувальний вирок чи справу закрито з яких-небудь мотивів, працівника можна зобов'язати відшкодувати збитки повністю.

3. Коли шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані.

4. Коли шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

5. Коли відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків.

6. Коли шкоду завдано не при виконанні трудових обов'язків.

7. Коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Підвищену матеріальну відповідальність несуть працівники у випадках, прямо передбачених законодавством за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або витратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Зокрема, підвищена матеріальна відповідальність встановлена за крадіжку, навмисне знищення або навмисне псування матеріалів, напівфабрикатів і виробів, а також інструментів, спецодягу та інших речей, виданих підприємством (установою) у користування працівникам (вимірювальні прилади, респіратори, маски, окуляри тощо). Винні особи повинні оплатити вартість цього майна в п'ятикратному розмірі.

Підвищена матеріальна відповідальність застосовується і в деяких інших випадках. Так, при розкраданні, недостачах і понаднормативних витратах коштовних матеріалів, дорогоцінних каменів та інших валютних цінностей працівники відповідають у підвищеному розмірі. Особи, винні у розкраданні великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз і коней, що належать державним і колективним сільськогосподарським підприємствам, також відшкодовують збитки у підвищеному розмірі.

Підвищену матеріальну відповідальність несуть працівники і в інших випадках, коли це прямо передбачено чинним законодавством.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкодження. Примусове стягнення заподіяних збитків здійснюється в такому порядку. Відшкодування збитків працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, здійснюється за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.

Розпорядження про утримання з заробітної плати має бути видане не пізніше двох тижнів від дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернене до виконання не раніше семи днів від дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згідний з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку вирішення трудових спорів.

У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником позову до районного {міського) суду протягом 1 року від дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку проводиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора. Збитки відшкодовуються незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 20%, а у випадках, окремо передбачених законодавством, -- 50 % заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.

Відповідно до чинного трудового законодавства, усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань. Кодекс законів про працю України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. та інші нормативні акти покладають на власника матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків. Відшкодування здійснюється у повному розмірі втраченого заробітку, а також сплачується потерпілому (членам сім'ї та утриманцям померлого) одноразова допомога. При цьому пенсії та інші доходи, одержані працівником, не враховуються. Розмір одноразової допомоги встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором).

При встановленні у потерпілого відповідно до медичного висновку - стійкої втрати працездатності ця допомога повинна бути не меншою від суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен відсоток втрати ним професійної працездатності. У випадку смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не меншим від п'ятирічного заробітку працівника на його сім'ю, крім того, не менше однорічного заробітку на кожного утриманця померлого, а також на його дитину, яка народилася після смерті.

Якщо нещасний випадок стався з вини потерпілого, що встановлено комісією по розслідуванню нещасного випадку, розмір одноразової допомоги може бути зменшено, але не більш як на 50 %. Власник також відшкодовує потерпілому витрати на лікування (в тому числі санаторно-курортне), протезування, придбання транспортних засобів, догляд за ним та інші види медичної і соціальної допомоги відповідно до медичного висновку, надає інвалідам праці допомогу у вирішенні соціально-побутових питань.

За працівниками, які втратили працездатність через нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов'язаний забезпечити відповідно до медичних рекомендацій його перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи. Працевлаштування таких осіб може здійснюватись державною службою зайнятості населення. Власник при цьому зобов'язаний відрахувати цільовим призначенням до Державного фонду сприяння зайнятості населення кошти у розмірі середньорічної заробітної плати працівників за кожне нестворене робоче місце для таких осіб.

Крім матеріальної відповідальності законодавство передбачає відшкодування власником працівникові моральної шкоди, причому таке відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Моральною втратою потерпілого вважаються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення можливостей реалізації ним своїх звичок, бажань та ін.

Виплата сум, що належать потерпілому працівникові за період його тимчасової непрацездатності або в порядку відшкодування збитків та одноразової допомоги, здійснюється із фонду соціального страхування.

Висновок

Підводячи підсумок вищевикладеного потрібно зазначити, що здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися у них; у випадку невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків. Відтак, правомірна поведінка як юридичний факт тягне за собою не просто виникнення правовідносин, а певну дію засобів правового регулювання, спрямовану на гарантування, захист і охорону правової форми реалізації інтересів суб'єкта і суспільства. Ця дія права і держави є лише одним із засобів їх реакції на правомірну поведінку. До інших слід віднести пряме заохочення з боку держави правомірних вчинків. Це стосується як використання суб'єктивних прав, так і виконання обов'язків.

Здійснення ж правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлюючи заходи до правопорушників. Останні зобов'язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому понесені ним збитки. Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1999.

Соціальне призначення юридичної відповідальності - охорона суспільних відносин - реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна - на функції спеціальної і загальної превенцій.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи: а) заборона суспільне небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.

Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обґрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

Література

відповідальність кримінальна юридична адміністративна злочин

1. Базылев В.Т. Юридическая ответственность (Теоретические вопросы). - Красноярск, 1995.

2. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. - М., 1996.

3. Волков А.Я. Юридическая ответственность работников милиции за вред, причиненный гражданину или организации. - М., 1991.

4. Гойман. В.И. Формирование правовой активности личности. - М., 1988.

5. Гусарєв С.Д. Теорія держави та права. Альбом схем. - К., 1997.

6. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. - Л., 1993.

7. Завадская Л.Н. Реализация судебных решений. - М., 1992.

8. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. К.: Юрінком Інтер. 2000р.С.320.

9. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

10. Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

11. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. - К.: А.С.К., 2002. - 223с.

12. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. - М., 1992.

13. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. - М., 1998.

14. Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення. - К., 1997.

15. Марченко М.Н. Теория государства и права. Московский университет 1987. С.413.

16. Орзих М.Ф. Право и личность. - К.-Одесса, 1998.

17. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1999.

18. Разумович Н.Н. Политическая и правовая культура. - М., 1989.

19. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. - М., 1991.

20. Сурилов А.В. Теория государства и права. - К. - Одесса, 1989.

21. Щербак А.И. Социальный механизм юридической ответственности должностных лиц. - К., 1990.

Размещено на Allbest.ru